Оповідання
У нас на дачі милує око розкішна черешня, і ми з дружиною кожного літа з великим задоволенням ласуємо золотистого кольору солодкі ягоди. Та іноді погляну бува на це дерево, й спливе у пам’яті інша черешня, що залишилась там, у моєму далекому дитинстві…
Це було ще за часів, коли минула війна тільки-но закінчилась, а батько мій не повернувся з фронту. Жили ми тоді з мамою і бабусею у робітничому селищі у своїй хатинці з невеличким городом та садком. У садку були вишні, сливи, деякі кущі, трохи малинки, а от черешні не було, бо це дерево у той час вважалось розкішшю, і росло воно здебільшого у заможних людей… У наших сусідів наймало флігель сімейство суддівського працівника райсуду. Невдовзі ця родина купила собі власний дім з городом і садом десь на околиці нашого селища, яку люди називали Пугачівка. Переїхали вони у свій дім і на деякий час зникли з наших очей. Та років через два матінка моя якось серед літа зустріла господарку того сімейства.
– Оце так зустріч! – привітала мою матір Кіра Олексіївна. Поговорили вони про життя-буття, а на прощання колишня сусідка сказала:
– Хай синок твій приходить до нас у гості. У нашому садку так черешня вродила цей рік… Поїсть ягід та й додому нарве. І Нілонька рада буде бачити його. Вона вже підросла!
Тож наступного дня з дозволу матусі я й подався на Пугачівку, прихопивши з собою невеличке відерце. Кортіло ягід попоїсти, ще й Нілку побачити, мою однолітку, донечку тітки Кіри. У неї ім’я було Неоніла, а вдома її звали Ніла, Нілонька. Дівчинку мати й батько пестили й балували, як могли, особливо мати, яка ніде не працювала, тому тільки й займалась донькою та домашніми справами.
Був я вже четверокласник, селище своє знав, на Пугачівці бував. Матуся сказала мені, як дістатися їх будинку, тому знайшов я його швидко.
– О, до нас, Нілонько, кавалер у гості! – зустріла мене біля хвіртки Кіра Олексіївна й зиркнула на моє відерце. – Бери його за руку та веди до черешні.
Нілка за руку мене не взяла, тільки захихикала й подалась до саду.
– Ото дзиґа! – мовила тітка Кіра й повела мене слідом за донькою.
Черешня й справді була розкішна. Під її кроною навіть доволі жаркий день здавався не таким вже й спекотним. А щодо ягід – їх було так рясно, що вони наче обтягували гілки. Моя рука мимоволі потяглась до темно-червоних черешеньок.
– Не поспішай, синку! – зупинила мене тітка Кіра. – Спочатку нарвете з Нілонькою для нашої потреби, а потім вже й поїси та й… додому щось зірвеш. Ти ж недарма прихопив відерце.
І ми з Нілкою майже півдня лазили по тій черешні. Я намагався швидше нарвати ягід тітці, щоб потім наповнити своє відерце. Що ж до Нілки, то вона ягід майже не рвала. Її все тягло на пустощі. Вона дряпала мене за ноги та кидала черешневі кісточки, цілячись мені у голову. А я відмахувався від неї й поспішав. Аж їсти тих ягід не їв, бо коли їх їси, багато не нарвеш.
Було вже далеко за південь, коли Кіра Олексіївна нарешті сказала:
– Ну, досить… нарви тепер мамі й бабусі.
Я швиденько наповнив своє відерце й хотів було попрощатися з тіткою Кірою та Нілкою і йти додому, як тітка підійшла до мене й, подивившись на моє відерце, сказала:
– Ого! Чи не забагато?
З тими словами вона взяла у мене відерце, надсипала з нього ягоди у пусте відро й віддала відерце мені. Я подивився в нього. Ягід там було майже на дні.
Мене душили сльози, коли йшов додому.
Вдома все розповів матусі. Вона пригорнула мене й стиха мовила:
– Не журись… Ось повернеться твій татусь і посадить нам черешню…
Але татусь мій не повернувся. Ніколи. Тож черешню він так і не посадив.