День, проведений в турботах та метушні, танув, мов грудка цукру в молоці, і відходив в історію. По шибках тихо в дуеті з першою весняною грозою тарабанив свою загадкову мелодію меланхолійний дощ. Артема та Оля разом з іншими членами родини потихеньку обживали своє нове тимчасове помешкання. Звичайно їм, звиклим до комфорту, багато чого було трохи незвичайно, в диковинку. Однак,переживання про умови життя для них зараз були на останньому місці, адже, головне, що вони були всі разом. Оля ні на крок не відпускала від себе дітлахів, повністю занурившись в радощі материнства. Разом з Оленою Михайлівною вони викупали Павлика, який забажав, аби мама була поруч,коли він заснатиме, а коли малий таки заснув, Ольга разом зі свекрухою заходилися готувати фірмові сирники Олени Михайлівни, рецептом яких жінка поділилася з Олею ще багато років тому, коли вони тільки но починали своє спільне з Артемом життя. Олі тоді дуже закортіло навчитися готувати всі страви, які подобалися її коханому не лише через те, що, як то кажуть, шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, але й тому, що Оля просто хотілось створити для Артема якомога більше приводів для радощів, адже в нього завжди були такі сумні очі…
-Так… А тепер нам потрібно трішки борошна…- зі знанням справи сказала Олена Михайлівна, поки неповорротка через свій доволі вже такий великий животик Ольга поралася з сиром. Вона була заглиблена у якісь свої думки, аж доки не почула тонесенький голосочок у себе за спиною:
-Матусю, бабусю,а можна я вам теж допоможу? – запитала непосидюча Марічка, яка зараз ходила за Олею буквально по п’ятах, неначе маленький хвостик.
-Ну, звичайно ж, можна, сонечко!- з посмішкою сказала Оля, взявши донечку на руки а посадивши її на стілецьібля стола, після чого дівчина почала з цікавістю розглдати усе, що стояло на столі.
-Олю, ну навіщо ж ти її підіймаєш? Адже вона вже така важкенька в нас!- з легким докором сказала Олена Михайлівна Ользі, бодуже хвилювалася за невістку та її майбутню дитину. Після того,що Оля пережила, літня жінка хвилювалася за неї з подвійною силою.
-Все гаразд, Олено Михайлівно! Ви ж знаєте, що турбота про дітлахів мені лише в радість! – з посмішкою сказала Оля і було дуже складно не помітити, як під час спілкування з малюками її очі сяють щастям.
-Мамо, а що мені можна робити?-від нетерпіння Марічка аж підстрибувала на одній ніжці.
Оля посміхнулася та прикликала донечку до себе.
-А ось зараз в сирок для сирників нам потрібно буде розбити три яєчка!- сказала Оля Марічці, наче дорослій, вказавши на тарілку з сиромта на миску з яйцями. Всі продукти, варто сказати, були турботливо привезені завбачливим Толею з їхнього з Параскою Степанівною невеличкого господарства. Не зважаючи на втому, в Ользі прокинулася таке натхнення проготувати щось смачненьке для всієї родини, що вона навіть почала наспівувати якийсь дитячий веселий мотив собі під ніс, чого взагалі не було вже дуже і дуже давно. А Марічка, яка теж була буквально на сьомому небі від радощів, почала нвіть підспівувати матусі. Це була мелодія з фільму-казки «Мері Поппінс», який так подобався Ользі та її доньці.
-О, чую, мої дівчатка розспівалися!- почувся веселий голос Артема. На дворі ще було доволі таки прохолодно і він вирішив затопити піч, щоб мати, Оля та дітлахи те мерзли. Його голос звучав весело та бадьоро, а очі сяяли щастям. Оля миттю підбігла до чоловіка.
-Артеме, ти з глузду з’їхав?! Пригадай, що тобі наказував лікар! Ніяких фізичних навантажень! – схвильовано сказала вона, а Артемлише посміхнувся та ніжно поцілував Ольгу в губи.
-А не треба мені ніяких лікарів! Я сам собі лікар! І почуваюся я чудово, а що найголовніше – щасливим! – весело сказав Артем, взявши на руки Марічку, яка в ту мить підбігла до нього.
-А я мамі та бабусі допомагаю! Ми готуємо твої улюблені сирники!- відрапортувала дівчинка, показавши таткові свої рученята, які всі булив борошні. Артем засміявся.
-Помічничко ж ти наша золота!- сказало сказав він, розціловуючи пальчики дівчинки.
-Гей, тату! Ти що робиш?! В мене ж руки геть бруднющі!-запротестувала Марічка, розмовляючи з татом, неначе з маленьким.
-А для мене вони не брудні, а для мене вони – золоті!- кумедним тонмо примовляв Артем, розціловуючи донечку.
-Таат! Мені лоскоче! Таат!- сміялася Марічка, яка в ту мить відчувала себе неймовірно щасливою. Вона знову кохана донечка, тато та мама поруч- татусь сміється, а матуся порається на кухні, готуючи смаколик. А потім вони разом з мамою читатимуть казки з великої улюбленої Маріччиної книжки, яку вони з бабусею встигли прихопити з собою, хоч і збиралися похапцем. Вони всі тепер поруч, а що може бути краще?...
-Так, що тут за шум? – весело запитала Оля, вийшовши з-за столу. Виглдала вона по-домашньому затишно.
-Ой, так,тату! Що ж це ми розійшлися? Адже Павлик спить, ми його щойно вклали..- стишила голосочок Марічка, а Артем, в свою чергу, теж замовк і приклав вказівний палецьдо вусь на знак тиші.- Все, а тепер відпусти мене! По-перше, тобі не можна підіймати важке, а я вже дуже важка,а по-друге, моя допомога потрібна мамі та бабусі! – діловитим тоном сказала Марічка і Артем, сміючись, поцілував дівчинку та опустив на землю. Дівчинка зову побігла до столу, а Артем та Оля з посмішкою подивилися їй вслід.
…-Мені навіть не віриться, що все це з нами, що ми всі знову разом.- сказала Ольга, пригорнувшись до чоловіка.
-А я вірив… Завжди вірив,що це станеться..- сказв Артем з неймовірною ніжністю, провівши рукою по шовковистому волоссю дружини, а Ольга, в свою чергу, пригорнулась до коханого.
-Ти знаєш, мені зараз так добре, що навіть трохи страшно…- раптом сказала Ольга, подивившись Артему просто у вічі. Все це відбувалося вже пізно вечері, коли після двох прочитанихмамою та татом по черзі казок Марічка вже солодко спала, а Павлик взагалі бачив вже десятий сон. Олена Михайлівна заснула поруч з дітьми і подружжя залишилося зараз тільки удвох.
-Страшно? Чому,сонечко?- запитав Артем, поцілувавши Ольгу в скроню.
-Просто зараз мені так добре, що кожну мить я боюся, що… - не договорила Ольга, бо Артем не дав їй цього зробити, ніжно поклавши палець їй на вуста та ніжно погладивши її обличчя.
-Чччч… Моя рідна… Давай поки що не будемо думати взагалі ні про що.. Давай будемо думати лише про нас,лише про нас…- ніжно сказав Артем, потягнувшись до вуст Ольги. Закохані злилися у ніжному поцілунку – не в пристрасному, не вульгарному, а в поцілунку, в якому передавали одне одному всю свою ніжність, увесь той біль, який вони відчували під час довготривалої розлуки. Хоч тоді вони були не разом, але їхні серця билися в унісон навіть на відстані.
-В тебе серце так калатає…- схвильовано сказала Оля, пригорнувшись до грудей коханого і злякалася, аби йому знову не стало погано.
-Це все тому, що ти поруч…- посміхунвся Артем і знову почав опсиати поцілунками це наймиліше обличчя на світі. Їхні руки сплелися в замочок і навіть подихи звучали синхронно, в унісон. В ту мить вони знову стали єдиним цілим – такими, якими були багато років поспіль у шлюбі. І, здається, ціказкові часи поверталися знову…
-Я кохаю тебе.. Кохаю… Кохаю…- шепотів Артем. В ту мить вони були найщасливішими на світі. Він ніжно стиснув Ольгу в обіймах, а вона поклала голову на його плече. Знаючи, що в Олиному становищі небежана близькість, Артем просто цілував її. Гладив по волоссю. Розповідав якісь історії, котрі мало були пов’язані між собою. І Оля, в свою чергу, лежали в нього на плечі, просто слухала шум дощу, який монотонно тарабанив по їхніх вікнах, неначе непрошений гість, та ноти голосу коханого. Найріднішого голосу на світі. Голосу, який вона неодноразово чула уві сні, який, неначе янгол-путівник,вивів її до світла з темряви забуття…
Вони були щасливі. Щасливі в своєму маленькому світі, у цій невеличкій хатиніна краю світу. Вони кохалися,ц ілувалися, смілися і плакали. Вони кохали,кохали щиро, до самозабуття і наче вперше…
Вони нарешті були разом…
Удвох…