В ужгородском издательстве "РIК-У" на днях вышел сборник рассказов начинающего прозаика русинской литературы Ивана Завадяка. Название книги (в переводе на русский язык) - "Брызги воспоминаний из детства". Уникальность авторского дебюта в том, что в эти дни Ивану Ивановичу Завадяку - уроженцу села Новоселица Межгорского района Закарпатской области - исполняется 80 лет. И свою книгу, состоящую из двадцати рассказов, он посвятил родному селу, родной семье и родным для него односельчанам.
Жанр произведений, входящих в сборник, определить довольно сложно. Есть в нем и почти документальные зарисовки событий, происходивших в горном краю в первые десять послевоенных лет. Много и художественных рассказов, навеянных мифологией и фольклором Карпатского региона. Но все они объединены в единое повествование, главными героями которого являются подрастающий в верховинском селении у подножия Водораздельного хребта мальчик и его мама. И хотя личные наблюдения мальчика за жизнью Новоселицы начинаются в октябре 1944 года, в процессе повествования автор использует пересказы земляков о событиях, имевших место в более ранний отрезок времени, делает экскурсы в нынешние дни, если необходимо связать прошлое с настоящим и, возможно, даже будущим.
Еще эта книга - пособие по этнографии верховинцев, написана она живым, разговорным русинским языком, которым до сих пор общаются жители Закарпатской области и который имеет множество диалектов, повсеместно, впрочем, понимаемых всеми этническими группами русинов.
Еще один плюс рассказов - это их позитивистское содержание, каждый заканчивается пусть и не "хеппи эндом", но непременно авторским выводом о скором грядущем, в котором возникшая проблема или ситуация обязательно разрешится. Именно эта особенность, и еще само динамичное и увлекательное повествование, ведущееся от имени ребенка, - как бы через призму озорника, обладающего к тому же неплохим чувством юмора, - позволяют предположить, что книга будет востребована и у детей, а не только взрослого читателя.
Предлагаем читателям краткое содержание сборника с названиями рассказов, а также авторское предисловие и один из рассказов в переводе на русский и украинский языки.
В русинском тексте на портале Проза.ру , заметила, не отображается один из дифтонгов, который звучит как среднее между "О" и "У". На письме этот звук передается с помощью буквы "У" с двумя точками сверху.
"Брызги воспоминаний из детства", Иван Завадяк
Содержание
1. Предисловие автора
2. Чему быть - того не миновать
3. Потерянная судьба
4. Какой толк мне с этой ложки?
5. Скамья для дураков
6. Несозревшие плоды из райского сада
7. Свержение идолов
8. Хлопоты перед гуляньями
9. Призыв семейного порога
10. "Первопроходцы"
11. Большая утрата
12. Испытание призрачной неизвестностью
13. Лицемерие нечистой силы
14. Отмщение гадами
15. За ширмой детских забав
16. Грешные грибы
17. Каменное сердце
18. Неразделенная любовь
19. Суд людской - еще не Божья правда
20. О чем цыганка нагадала
21. Притягательный вкус овечьего сыра
22. Доигрался
Брызги воспоминаний из детства
Предисловие автора
Появлению этой книги я прежде всего должен быть благодарен своей маме, которая почти тридцать лет тому назад предстала перед Всевышним. Я принадлежу к тем людям, кто верит, что между живыми и умершими, бывшими близкими на Земле, существует связь. Известно множество случаев, когда почившие в Боге всевозможными способами помогали живым уберечься от беды, совершить что-то такое, на что долго не решались.
Интуитивно я всегда чувствовал тесную связь с моей мамой. Она меня и подвигла к написанию рассказов о жизненных ситуациях, свидетелем или участником которых мне пришлось быть. Случилось это в ночь накануне Рождества три года тому назад. Мама пришла ко мне во сне. Я увидел себя в кресле читающим газету. Когда оторвался от чтения, то заметил, что окно как будто затянулось подобием пелены. Не успел подумать, что бы это значило, как из-за этого полога в мою сторону направилась женщина в голубом одеянии. В ней я сразу узнал свою маму. Мне было известно, что она давно призвана Богом к себе. Её встреча со мной вызвала у меня толику напряжения, но и порадовала. Чтобы убедить маму, что я не забыл её наставления о том, как следует вести себя при встрече с покойными, дабы узнать, добрые или недобрые у них намерения относительно тебя, я сказал:
- Всякое дыхание да хвалит Господа!
- И я хвалю, - ответила она, улыбнулась и остановилась в двух шагах от меня.
Я почти растерялся, а может, и испугался, потому что не предложил ей хотя бы присесть. Она это заметила и поспешила меня успокоить.
- Ты, Иван, меня не бойся.
-Да с чего бы я вас боялся, мама? Мне дядя Михайло перед своей смертью говорил, что никогда не надо остерегаться тех упокоившихся, с которыми у тебя по жизни не было ссор или подлых деяний. А ежели встретишь того, с кем сообща совершал добрые дела, то, почитай, он пришел к тебе на помощь, - довольно пространно объяснил я маме, чем еще раз выдал собственную обеспокоенность.
- Дядя был прав, - поспешила этими словами развеять мое волнение мама.
- А вы хотите меня о чем-то попросить? Или, может, дать совет? - спросил я уже смелее.
- Даже не знаю, как тебе ответить.
- Да говорите как есть, - попробовал увлечь её продолжением общения.
- Хочу тебя для начала спросить: почему ты ничего не пишешь?
- Да разве я мало за свою жизнь исписал бумаги? Вы ведь, мама, хоть и редко, но бывали у нас, а некоторое время даже и проживали вместе с нами. Разве вы не помните, что не единожды вечером я писал, когда вы ложились, а утром, когда вы просыпались, то видели меня все так же работающим за письменным столом, - почти обиженно парировал я маме.
- Да видела, еще как видела и жалела тебя.
- А почему жалели-то?
- Так ведь ты мучился, когда писал то, что не нужно, - ответила.
- А что же следовало писать?
- Книгу. Свою книгу, - произнесла строго.
- Вы полагаете, что книгу создать - это легкое дело? И что её в состоянии написать кто угодно?
- Да знаю, что непростое это дело. И не каждому дано. А ты все-таки попробуй, и увидишь - у тебя получится.
- Вы говорите так, словно предвидите события, - сказал я с сомнением в голосе.
- Не буду утверждать, что обо всем знаю. Но ты должен попробовать. Я не говорю о том, что это должна быть слишком большая книга. У тебя жизнь была наполненной разными историями, которые будут интересны многим людям. Припоминай, записывай на бумагу, далее сложи их в одно целое и увидишь почти готовую книгу, - начертала она мне план.
И тут я вспомнил, что завершаю совместный с другими авторами проект над книгой о родной Верховине, известных людей края, и похвастал маме об этом. Она одобрительно улыбнулась и говорит:
- Ну вот, а ты боишься, что ничего не удастся. Чтобы получилось - нужно попробовать. Я всегда тебе об этом говорила, а теперь не просто говорю, а прошу.
- Если это просьба, то некуда деваться - придется рискнуть, - ответил я.
После этих моих слов мама, не поворачиваясь, начала отдаляться и растворяться в сумраке, из которого появилась.
Я проснулся и увидел, что рассветает. О сновидении рассказал жене. Она отреагировала словами:
А я сколько раз твердила, Иван, что тебе следует писать. Теперь же о том самом тебе с того света говорит мама. Грех её не послушаться.
-Вы что, сговорились подвигнуть меня на творческую стезю? Теперь придется переживать, хватит ли у меня таланта, а еще и здоровье да возраст могут подвести - года-то уже не те, - ответил я жене.
- А ты начни и увидишь, что и талант имеется, и Бог годков добавит, - утешила.
Уже на следующий день я сел за стол, положив перед собой чистые листы бумаги и написал: "Чему быть - того не миновать..."
Эти строчки и стали началом моих воспоминаний из детства. Когда я закончил писать первый рассказ, отметил, что писал его на языке моих родителей и всех тех, кто окружал меня в мои юные годы. Они и стали героями рассказов, не вполне биографических, но, как мне кажется, хотя бы отчасти раскрывающих материальный и духовный мир верховинцев в годы Второй мировой войны и спустя десять лет после её окончания.
... Буду рад, если книга понравится читателям, поможет задуматься над вопросами о том, кто мы, кем и какими были, существуем и будем.
Чему быть - того не миновать
Помню так хорошо, будто все это случилось сегодня. Была середина осени 1944 года. Стояла хорошая погода, без дождей, которые в прежние годы бывали затяжными, с сильными ветрами. Мне - тогда малому ребенку - казалось, что они рождаются в еловых чащах, обступающих село с трех сторон темными высокими валами. С одной стороны села, называемой "Верхним концом", возвышалась полонина. Как и следовало, она была голой, без единого деревца или кустика. Когда я вглядывался в полонину, она мне напоминала то ли корову, то ли вола, прилегших отдохнуть. Чаще всего я находил схожесть её с нашей Сывулей, прикорнувшей после хорошего выпаса у поилки с холодной водой, которая серебристым ручьем выбегала из-под древней пихты - выше и больше этого дерева я никогда ни разу не видел.
Сывуле нравилось лежать не далее чем в десяти шагах от поилки, звучно выпускать ноздрями воздух и приступать к процессу перевариванию пищи. По временам она кряхтела, совсем как пожилой человек, которому с утра кажется, что у него болит все тело, а к вечеру в работе так преуспеет, что и забудет обо всех болезнях. Сывуля напоминала мне полонину не только голубовато-серым цветом шерсти, но и очертаниями туловища, как только ложилась и приступала к процессу усвоения пищи. Когда я рассматривал её с одной стороны, перед моим взором возникала гора Блызныця с её Черной Рыпой да озером под ней. Они образовались в результате оползня. Эту Рыпу называют еще Повзалом, кое-кто - Чертовым Повзалом. Поговаривают, что в темное время суток вниз по обвалу устраивает катания нечистая сила, не к ночи будь сказано. Изгиб шеи Сывули напоминал межгорье, внутри которого шла дорога в соседнее село, а её в свою очередь рассекала граница с другим государством. До моего рождения это была граница между Чехословакией и Польшей. После того как Венгрия оторвала от Чехословакии Подкарпатскую Русь, а Советский Союз у Польши - еще больший кусок земли, граница разделила Венгрию и Советский Союз. Старожилы рассказывали, что при чехах её иногда пересекали люди, дабы подешевле что-либо приобрести или подороже продать, или выгодно обменять. Это мог быть домашний скот или инструмент для хозяйства. Люди из Польши часто приобретали в Подкарпатской Руси керосин для ламп и светильников и чаще всего продавали коровье масло.
Как только пришла венгерская власть, военные начали охранять границу более старательно. Но когда в сентябре 1939 года она приобрела статус венгерско-советской, её стали нелегально пересекать русины, не желающие служить в хортистских войсках, куда призывали принудительно. Они бы не бежали туда, если бы им было ведомо, что там их ждут лагеря, тяжкий труд в каменно-угольных шахтах Воркуты, на лесоповалах и колымских золотых приисках на вечной мерзлоте, смерть от голода, холода и болезней. Когда немцы напали на Союз и расположились с северной стороны Карпат, тропинку через бывшую границу венгры превратили в дорогу для гужевого транспорта. Она соединилась с такой же на противоположной стороне. Но ею пользовались исключительно военные.
Эта дорога извивалась вверх на альпийские луга, поросшие серой жесткой травой, называемой в наших краях псячкой. С полонины в село частенько дул ветер. Летом у людей не было к нему претензий, а бывало и просили, чтобы хоть немного подул, потому что он нес прохладу. А еще он почти никогда не приносил с собой дождь. Этот период был удобным для работы с сеном, коим надо было изрядно запастись. В таком случае люди могли быть уверены, что останутся с молоком, сыром и мясом, дабы дети и все домочадцы были сыты и здоровы.
Зимой же из-за полонины прорывалась такая холодрыга, что страшно было выходить из дома на крыльцо. Мальцом я удивлялся, почему это так - с одной стороны ветер приносит в село тепло, а с другой - холодину. Только в школе до меня дошло, что есть юг, дарящий тепло, и север, откуда тянет холодом. И с подобным трудно было мириться, поскольку, как уже сообщил, полонина для меня была схожей с Сивулей, у теплого живота которой, когда она была сыта и ложилась на бок, я частенько согревался в студёную пору. Случалось и вздремнуть возле теплой коровы, и наверстать недосып на рассвете.
Если по правде, так в то время выпасать скот ходил я редко, да и не в одиночку, а чаще со старшими сёстрами или братом.
И в этот день я не пастушил, остался дома. Мама разбудила меня довольно рано, но лишь для того, чтобы дать наставление, как мне следует вести себя, когда уже проснусь по-настоящему.
- Мы с Анной и дядиной Марией на Коротыни (так назывался участок пахотной земли) будем собирать картошку, а ты, Иванко, еще чуток поспи. А когда проснешься, - приходи к нам.
-Хорошо, - ответил я и повернулся на другой бок.
-Это еще не все, - добавила мама.
-Говорите, я слышу, - ответил я, не раскрывая глаз.
-Прежде чем идти, не забудь позавтракать ощипком с молоком. А нам принесешь бидончик простокваши, он на лавке возле шкафчика.
-Угу, - прогундосил я во сне.
-Чтобы ты ничего не боялся, я запру сени на засов. И ты, когда будешь выходить, затяни его так же, - сказала мама уже из-за порога.
Нынче я понимаю: моя мама была мудрой женщиной. Она позволила ребенку выспаться, а чтобы быть уверенной в том, что с дитём всё в порядке, попросила принести работницам на поле кислое молоко.
Как только солнышко заглянуло в окошко, я проснулся, быстро вымыл лицо, шею, уши и за ушами - всё как полагается, съел кусочек овсяного хлебца с парным молоком, взял бидончик, закрыл сени на засов и стал спускаться с крыльца по ступенькам. И тут я увидел, как мимо меня пробежал согнутый, как говорят, в две погибели, венгерский солдат. Он меня, скорее всего, и не заметил, поскольку торопился и смотрел под ноги, чтобы не оступиться. Меня даже удивило его поведение, потому что привык видеть венгерских военнослужащих никуда не спешащими и куда как более уверенными в себе. И ружьё они всегда носили на ремне через плечо. А этот держал его в опущенной руке, как будто хотел бросить подальше от себя. Но больше всего я удивился тому обстоятельству, что он побежал от нашего дома не по утоптанной тропе, а сиганул с холма в русло ручья и спускался уже по нему.
Когда я поднялся к дому тёти, расположенному на сто шагов повыше нашего, то увидел еще одного солдата. Он также бежал вниз по ручью за тётиным домом.
Как только я подошел к женщинам, собиравшим урожай картофеля, мама радостно хлопнула в ладоши и сказала:
-Ну вот и пришла наша подмога. Тяжело ли было нести бидончик? - спросила.
- Да нисколько, он не тяжелый, - ответил я и стал рассказывать о венгерских военных, улепётывавших так, словно кто-то за ними гнался.
-Может быть, кого-то пытаются поймать, - сказала Анна.
-Чем-то же им надо заниматься, а наше дело - картофель собрать, пока, слава Богу, есть возможность, - ответила мама и еще проворнее стала орудовать на грядке мотыгой, собирать бледно-розовые клубни, сортировать их на крупные и мелкие в две кошелки. На раскопанном участке находилось пять или шесть мешков, каждый из которых был в два моих роста. Сейчас мешки шьют пониже и пошире, а в то время их изготавливали длинными и узкими.
Анна с дядиной Марией перешептывались. Я сначала не слишком и прислушивался, о чем они толкуют. Повернулся к ним одним ухом, когда услышал слово "фашанкы", потому что уже знал, что будут играть музыканты, а мне нравилось наблюдать, как парни вместе притопывают по полу, ровно тогда, когда бубнарь ударяет барабанной палицей по бубну. Гуляния всегда устраивала дочь священника Морика, уже вышедшая замуж за какого-то господина из Мукачево, но жила молодая пара в семье наместника - отца Морики.
Мама, как и я, услышала, что девушки советуются о нарядах, подходящих для вечерниц, и поспешила охладить их порыв.
-Какие фашанкы?! - не спросила, а почти сердито отрезала мама.
-Да что вы, тётя, так рассердились? Если наместник позволяет их устраивать своей дочери, так пусть молодежь хоть немного отведет душу, несмело попробовала высказать свое мнение Мария.
-Так ведь время не то. Не сегодня - завтра может война придти. Вот уже неделю из-за полонины слышна канонада. А вам - лишь бы танцульки, - с укоризной ответила мама.
Не успела она произнести эти слова, как недалеко от нас послышалась стрельба. Стреляли не пушки, стоявшие кое-где в селе. Стреляли из ружей и изредка из автоматов. Стрельба достаточно быстро приблизилась к нам.
- Прячьтесь за мешками, я уже слышу, как над нами пули свистят, - крикнула Анна, отбросила мотыгу, бросилась к ближайшему мешку и присела на корточки.
-Ой! Мешки здесь не помогут, надо прятаться за склоном, - сказала мама, схватила меня за руку и потянула силком за собой так, что я еле успевал ногами перебирать. Анна и Мария побежали вслед за нами.
К счастью, расселина меж двумя возвышенностями была очень близко, и мы в неё не то что спустились, а скатились кубарем.
-Слава Богу, что вы здесь, потому что я уже тревожилась, успели ли вы спрятаться, - услышал я голос крёстной.
Я заметил, что в укрытии, кроме крестной, был её Иванко, на год младше меня. Родители берегли его как бесценный цветок, дрожали над ним, потому что все другие их дети не доживали и до года. Была там дочь сестры моей крёстной, о которой крёстная заботилась. Мать её родила без мужа, и как ушла в направлении Праги на заработки, так и не давала знать о себе многие годы. Были там еще две женщины, помогавшие крестной собрать картофель. Но я их не знал.
Не успел я подметить, есть ли еще кто в овраге, как послышался голос крёстного Василия - отца Иванка. Он до того, как началась стрельба, занимался хозяйством дома. С его появлением женщины осмелели и стали более говорливыми.
-Учения, что ли, начались, - спросила одна из тех женщин, кого я не узнавал.
-Нет, это, видимо, сюда пришел фронт, потому что стреляют со стороны Смерека и полонины. А это означает, что русские начали наступление, - сказал крёстный.
-Ой, Господи! так это могут и наши невинные люди погибнуть? - со страхом прошептала крёстная.
-Мне кажется, такого не случится, потому что венгры бегут изо всех сил и, можно сказать, не отстреливаются, - поспешил успокоить женщин крёстный.
- Будем надеяться, что Святой Господь убережет нас, - сказала мама и перекрестилась.
После этих слов стрельба почти прекратилась. Доносились лишь единичные выстрелы. Женщины поочередно начали подниматься из укрытия, чтобы понаблюдать, что делается вокруг и не видно ли русских.
О том, что они скоро будут здесь, однажды говорил один венгерский военный, придя постричься к дяде Михайлу. Дядя с детства жил с нами, потому что остался без родителей. Этот венгерский солдат владел нашим языком, потому что родом был из-под Севлюша.
-Очень скоро тут будут русские, уже слышны их пушки. Да и аэропланы, как русские, так и немецкие, что-то слишком разлетались, - сказал он.
- Что же с нами, бедолагами, будет? - сокрушался Яцыкив Михайло. Ему, как и многим другим соседям, нравилось ужинать у нас.
- Вам незачем бояться русских. Они ничего плохого вам не сделают. Вы, может быть, даже сможете понимать их речь, - сказал на это солдат, взглянул на беседующих и неожиданно умолк.
Сейчас мне известно, почему так случилось. Он испугался своих слов, подумал, что кто-то из присутствующих донесет на него куда полагается. На самом же деле, люди распознали его опасения и сразу же перевели беседу в русло, далёкое от войны.
То, о чем говорил венгерский солдат, произошло сегодня. Мы, женщины и детвора, которой становилось больше, потому что к нам присоединились Лойошовы да Коныковы ребята, выпасавшие неподалеку ягнят и годовалых овечек, стали свидетелями исторических событий. Когда все утихло, из оврага попробовала выглянуть моя сестра Анна. По тому, как резво она юркнула назад, все поняли: что-то увидела.
-Они уже здесь! - шепотом произнесла Анна. В её глазах был заметен страх. Никто не переспросил, мол, кто это "они". Да и не время было спрашивать, потому что над оврагом уже стоял с десяток военных. И что это не венгры, а русские, было видно по одежке: одни были одеты по-летнему, а некоторые потеплее, но главное - на их головных уборах были алые звезды.
-Ну что, заждались нас? - спросил один. По тому, как остальные смотрели на него, можно было догадаться, что он является старшим. Об этом свидетельствовал и его головной убор. Он был таков, как если бы к женскому чепцу сверху приторочили обтянутый тканью круг, а над глазами - черный козырек от солнца. Над ним была красная звезда.
На его вопрос никто не произнес ни полслова.
- Знаю, что заждались. Идите домой и накормите детей, небось проголодались, - сказал он.
- Да и нам не мешало бы покушать, скоро вечер, а мы и не обедали, - бросил реплику один солдат.
- Это как получится, - ответил старший.
При этих словах он, а за ним и остальные стали подавать руки сидящим в овраге, чтобы помочь им выбраться наверх.
Так, сообща - солдаты, женщины и дети - спустились вниз по лугу и огородам. Крёстный шел рядом со старшим, перекидываясь фразами. Возле жилища крёстного все остановились. Солдаты устроились на взгорке у дома, женщины присели на крыльце, на порожке у дровень, некоторые - на пеньках, их крестный не успел поколоть на дрова. Детворе не сиделось. Мы уже рассматривали, а кое-кто примерял солдатские шапки, называемые пилотками. Кто-то из военных принялся разводить костер. Крестный попросил не устраивать огонь на хорошей траве-мураве да еще и близко к дому, а переместить его поближе к ручью, где течет вода. Его послушались. Женщины и девушки побежали к себе домой и принесли солонину, сыр, хлеб и больше всего - простокваши, которой хватало в каждом хозяйстве.
К тому времени из молодого ельника, растущего в ста метрах от дома за ручьем, показалось небольшое стадо баранчиков и овечек. Были там и двухгодичные овцы.
-А вот и мясо пришло! - крикнул один из солдат и стал хохотать, а за ним - и остальные.
-Позволите, товарищ капитан? - спросил старшего другой военный.
-Это как хозяин скажет, - ответил и покосился на крёстного.
-Если надо, значит, надо, - негромко произнес крестный.
-Ну что, Тимур, за дело, - отдал команду старший.
-Есть! - послышалось из группы военных.
Подхватился невысокий солдат с такими прищуренными глазами, что даже невозможно было рассмотреть, какого они цвета, да и есть ли они у него, а если все же имеются - что же ими можно увидеть. До этого случая не только мы, дети, но и пожилые односельчане людей с такими глазами никогда не встречали. Тимур махом перепрыгнул ручей, моментально настиг баранчика и удерживал его между своими короткими ногами.
-Посмотри, Василь, самого упитанного баранчика схватил, - растерянно произнесла крёстная.
- Тише ты! Благодари Всевышнего, что не годовалую овечку поймал, - ответил крёстный.
Я не видел, как резали баранчика, потому что женщины послали детей за грушами и яблоками, растущими у хлева. И хотя эти плоды были кисловатыми и от них все во рту стягивало оскоминой, мы радостной гурьбой побежали исполнять указание.
Когда возвратились, ягненок на большом вертеле допекался над горящими углями. Тимур отрезал от него куски и раздавал солдатам. Мясо они ели вместе с печеными картофелинами, вытаскивая их из костра палочками орешника, растущего над ручьем. Солдаты стали угощать мясом и картошкой детвору.
- Мы не будем, мы сыты, - отказывались мы единогласно. Но спустя некоторое время нам предложили угощение еще разок - и мы включились в доброжелательную трапезу вместе с военными.
Офицеры, а их было двое, - один старший, у которого было по четыре звездочки на каждом плече, а другой - помоложе, у этого было по две звездочки, - общались с крёстным. Иногда в беседу вступали женщины. Наши люди довольно хорошо понимали речь офицеров, а вот они наших - не вполне.
-Что они говорят? - поминутно переспрашивал старший офицер у младшего. Тот ему что-то толковал. Сегодня я понимаю, что младший офицер был из Украины и ему проще было понять речь наших людей, нежели тому, кто жил в России.
Я не долго вслушивался в беседы взрослых, потому что кто-то из людей заметил, как за рекой, на горе возле одной из зимовок мелькают какие-то фигуры. Младший офицер поглядел в бинокль и доложил старшему, что это русские солдаты, вошедшие в село через полонину. Старший отдал команду собираться. Прежде, чем уйти, он обратился к сельчанам, которых уже собралось множество:
-Спасибо вам, дорогие, за хлеб, соль, за щедрые угощения, - сказал он.
- На здоровье, на благо, - откликнулась сельская челядь.
Прощаясь крепким рукопожатием с крёстным, капитан поделился впечатлениями от увиденного и услышанного за короткое время пребывания на его подворье:
-Должен вам сказать, уважаемые товарищи, что живете вы не так уж и плохо.
-Благодарение Богу, понемногу живется. Только хотелось бы, чтобы не было хуже, - ответствовал крёстный.
-Будет лучше. Как было раньше, уже не будет. Но Бог здесь ни при чем, - отчеканил офицер так, чтобы всем было слышно.
- Лучше ли, хуже ли - одному Всевышнему ведомо. Но все же, как я понимаю, так, как было до сих пор, уже точно не будет.
- Как у нас говорят, чему быть - того не миновать, - с некоторым сожалением добавила к словам крёстного свое заключение Суремканя, одна из тех достойных женщин, с мнением которых в деревне считалась не только слабая, но и мужская половина.
_____________________________
"Бризки споминів з дитинства", Іван Завадяк
Зміст
1. Передмова автора
2. Що нас чекає - повз нас не пройде
3. Загублена доля
4. Яка мені користь з тієї ложки?
5. Лавиця для дурнів
6. Недостиглі плоди з райського саду
7. Скидання ідолів
8. Клопоти, що передують вечіркам
9. Поклик родинного порогу
10. Першопрохідці
11. Велика втрата
12. Випробування оманливою невідомістю
13. Підступність нечистої сили
14. Помста плазунами
15. За завісою дитячих забав
16. Грішні гриби
17. Кам'яне серце
18. Кохання без взаємності
19. Людський суд - ще не Божа правда
20. Циганчине віщування
21. Знадливий смак овечого сиру
22. Догрався
Передмова автора
За появу цієї книжки я насамперед повинен завдячувати своїй мамі, яка ось вже тридцятиліття як постала перед Всевишнім.
Я є одним із тих, хто вірить, що поміж живими й мертвими людьми, які були близькими на Землі, існує зв'язок. Відомо про чисельні випадки, коли спочилі у Бозі різними способами допомагали живим вберегтися від якоїсь біди, наважитися на вирішальні вчинки.
Інтуїтивно я завжди відчував тісний зв'язок зі своєю мамою. Вона ж і наснажила на написання оповідей про життєві ситуації, які я пережив або був їх свідком. Це сталося в ніч перед Різдвом три роки тому. Мама прийшла до мене уві сні. Я побачив себе сидячим у кріслі зі свіжим номером газети в руках. Коли відірвав очі від читання, то помітив, що вікно ніби затягнуло темною завісою. Не встиг і поміркувати, що б це могло означати, як з того марева вирушила у мій бік жінка в блакитному вбранні. У ній я відразу впізнав свою маму. Мені було відомо, що вона давно була покликана Богом до себе. Її зустріч зі мною викликала у мене щось на зразок сум'яття, однак і втішила. Аби мама пораділа, що я не забув її науку щодо того, як слід поводитися у випадках зустрічі з померлими і як довідатися про те, мають вони добрі чи недобрі наміри відносно тебе, я промовив:
- Всяке дихання нехай хвалить Господа!
- І я хвалю, - відповіла вона, посміхнулася і зупинилася за два кроки від мене.
Я, мабуть, розгубився, а може, й злякався, бо не запропонував їй присісти. Вона це завважила і, ймовірно, зрозуміла, бо поспішила мене заспокоїти:
- Ти, Іване, мене не бійся.
- А чому б я мав боятися вас, мамо? Мені дядько Михайло перед своєю кончиною казав, що ніколи не варто боятися тих мерців, з якими ти за життя не мав злих порахунків чи підлих діянь. А якщо зустрінеш того, з ким спільно творили добрі справи - май на увазі, що він прийшов, аби допомогти тобі, - доволі багатослівно пояснив я мамі, чим знову висловив свою стурбованість.
- Дядько мав рацію, - мама спробувала цими словами хоч трохи зняти мою напругу.
- А ви про щось хочете мене попросити? Чи може, дати настанови? - запитав я у неї вже сміливіше.
- Навіть не знаю, як тобі відповісти.
- Та кажіть навпростець, - зробив я спробу спонукати її до продовження спілкування.
- Спочатку хочу тебе запитати: чому ти нічого не пишеш?
- Та чи мало я за своє життя написав? Адже ви, мамо, хоч і зрідка, але ж бували, а певний час і мешкали у нас. Невже ви не пам'ятаєте, що частенько я писав, коли ви ввечері лягали спати, а вранці, коли ви прокидалися, то бачили, що я і не лягав, - з нотками навіть образи відповів я мамі.
- Бачила, ще й як бачила, і співчувала тобі.
-А за що співчували?
- За те, що мучишся, пишучи те, що не слід писати, - відповіла.
- А що треба було писати?
- Книжку. Власну книжку, - промовила якось навіть гостро.
- А ви вважаєте, що написати книжку - проста справа? І що її може написати будь-хто?
- Знаю, що то не легка справа. І не кожному дано. Але ти спробуй - і переконаєшся, що тобі це вдасться.
- Ви так кажете, наче все вам відомо заздалегідь, - мовив я з інтонаціями сумнівів у голосі.
- Не буду стверджувати, що знаю. Однак ти повинен спробувати. Не кажу, що це повинна бути якась велика книжка. У тебе життя було наповненим різними історіями, що зацікавлять багатьох людей. Пригадай їх, занотуй на папері, далі склади докупи - і побачиш майже готову книжку, - накреслила вона мені план.
Я саме пригадав, що завершую співпрацю з іншими людьми над книжкою про рідну Верховину, її видатних людей, і похвалився цим мамі. Вона схвально посміхнулася і промовила:
- А ти побоюєшся, що зазнаєш поразки. Аби вдалося - треба пробувати. Я щоразу тобі про це казала, і тепер навіть не раджу, а прошу.
- Якщо йдеться про прохання, нікуди подітися - зобов'язаний виконати, - відповів я.
За цих моїх слів мама, не відвертаючи погляду від мене, почала віддалятися, розтанула у мареві, з якого вийшла.
Я прокинувся і побачив, що на вулиці почало світати. Про сон я розповів дружині. Її реакцією були слова:
- А я скільки разів повторювала, що тобі, Іване, слід писати. Тепер вже й мама те саме твердить тобі з того світу. Якщо не послухаєшся - будеш мати гріх.
- Ви що, змовилися сподвигнути мене до творчості? Тепер маю журитися, чи стане мені таланту, чи вистачить ще здоров'я та віку, бо роки вже далеченько зайшли, - відказав я дружині.
- А ти розпочни і побачиш, що достатньо і таланту, і Бог додасть років, - втішила.
Вже наступного дня я сів за стіл, поклав перед собою чисті аркуші і написав:
"Що нас чекає - те повз нас не пройде..." Цими рядками і розпочинаються мої дитячі спомини. Коли я закінчив писати першу оповідь, - помітив, що написав її мовою, якою розмовляли мої батьки й усі, хто був довкола мене у дитячі мої літа. Вони і стали героями оповідок, які не цілком біографічні, одначе, на мій погляд, частково відображують матеріальний і духовний світ верховинців у роки Другої Світової війни та ще десятиліття по її закінченню.
Хочу зауважити, що під час підготовки творів до друку, я, задля того, аби лексичний і фонетичний ряди були співзвучні говіркам більшої частини жителів нашого краю, в деяких словах вжив літери «у», «;» и «ю», а в окремих словах на місці "ю" - літери "ву". Прошу вибачити і недостатнє дотримання в деяких випадках передачі усної русинської мови на письмі. Цьому причина, як мені видається, з одного боку - двозначність існуючих на сьогодні граматичних правил, та головне - нестача практики як русинського правопису, так і усного мовлення, зокрема у мене. Ці недоліки я визнаю, однак міркую, що вони не завадять розумінню змісту моїх розповідей.
Буду радий, якщо ця книжка припаде до душі читачам, допоможе замислитися над тим - хто, ким і якими ми були, є і повинні бути.
Що на нас чекає, те повз нас не пройде
Пам'ятаю все так, наче це сталося сьогодні. Була середина осені 1944 року. Вдалася вона погожою, без сльоти і вітровіїв, що в попередні роки дошкуляли. Мені - тоді малому хлопчакові - здавалося, що вітри народжуються у ялинових лісах, які обступали село з трьох боків темними високими хвилями. З одного боку села, що називався "Верхнім кінцем", здіймалася полонина. Як і належало, була вона голою, без жодного деревця чи куща. Коли я вдивлявся в полонину, вона мені нагадувала якусь худібку, що прилягла перепочити. Найчастіше вона видавалася мені нашою Сивулею, що розляглася після того, як досхочу напаслася, випила из дерев'яного корита холодної води, що сріблястим струмком збігала з-під старої ялиці - більшої від неї я ніколи не бачив.
Сивуля полюбляла відпочивати не далі, ніж за десять кроків від місця водопою, голосно випускати повітря через ніздрі і починати перетравлювати поживу. Вона раз-по-раз кректала, як людина похилого віку, якій зранку здається, що болить у неї все тіло, а до вечора так у роботі розженеться, що й забуде про всі недуги. Сивуля нагадувала мені полонину не тільки сіро-блакитною барвою хутра, а й вигинами тулуба, коли лягала після полуденку. Якщо я розглядав її з одного боку, мені прозирала гора Близниця з її Чорною рипою та озером під нею. Вони утворилися внаслідок зсуву. Цю рипу називають повзалом, дехто - Чортовим повзалом. Кажуть, що вночі додолу тією прірвою мчить нечиста сила, щоб вона пропала. Вигин шиї Сивулі нагадував видолинок, через який пролягав шлях до сусіднього села, але ту дорогу перетинав кордон з іншою державою. До того, як я народився, то був кордон між Чехословаччиною та Польщею. А після того, як Угорщина відірвала від Чехословаччини Підкарпатську Русь, а Союз від Польщі значно більший шмат землі, межа перетворилася на кордон між Угорщиною та Радянським Союзом. Як розповідали старожили, за чехів її коли-не-коли перетинали люди, аби що-небудь дешевше придбати чи дорожче продати, чи вдатися до якогось обміну. Наприклад, худоби чи знаряддя для господарства. Мешканці Польщі в Підкарпатській Русі часто купували гас для ламп та світильників і сірники, а продавали здебільшого вершкове масло.
Коли прийшла угорська влада, кордон військові охороняли більш уважно. Але коли у вересні 1939 року він став угорсько-радянським, його нелегально почали переходити русини, що не мали бажання служити у гортіївському війську, до якого забирали примусово.. Вони б туди не втікали, якби їм було відомо, що там на них чекають табори, важка праця в кам"яно-вугільних шахтах Воркути, на лісоповалах і колимських золотовидобувних копальнях у вічній мерзлоті, смерть від голоду, холоду і хвороб. Коли німці напали на Союз і зайняли позиції на північному боці Карпат, угорці проклали на місці пішого путівця грунтову дорогу. Вона з'єдналася з такою ж на протилежному боці. Але тим шляхом користувалися виключно військовики.
Дорога вигиналася вгору і пролягала через пасмо полонинських лук, вкритих сірою псячкою. З полонини в село доволі часто дув вітер. Влітку люди на нього не нарікали, а часом навіть просили, аби хоч трохи подмухав, бо ніс прохолоду. А ще він майже ніколи на приносив з собою дощ. І такі моменти були дуже вигідними для роботи із сіном, якого слід було наготувати чимало. Тоді люди могли бути певні, що будуть з молоком, сиром, м'ясом, аби діти і всі домашні у хаті були ситі і здорові.
Взимку з-за полонини проривалася така холоднеча, що страшно було вийти на ганок. Малим я дивувався, чому то так, що з одного боку у село вітер приносить тепло, а з іншого - холод. Тільки в школі втямив, що є південь, який віє теплом, і північ, звідки тягне холодом. З цим складно було миритися, оскільки, як вже написав, полонина мені нагадувала Сивулю, біля черева якої у холоднечу я щоразу грівся, коли вона спочивала в ситості. Траплялося, що міг біля теплої корівчини задрімати, щоб наздогнати недоспане вранці.
Щоправда, в той час пастушив я нечасто, та й то не самостійно, а здебільшого зі старшими сестрами чи братом.
Й цього дня з коровою я не пішов, а залишився вдома. Мама розбудила мене доволі рано, та тільки задля того, аби дати настанови, як мені поводитися, коли прокинуся.
- Ми з Анною і дядьковою Марією на Коротині (так називалася ораниця) будемо копати картоплю, а ти, Іванцю, ще трохи поспи. А коли прокинешся, то рушай до нас, - наказала мама.
- Гаразд, - відповів я і повернувся на другий бік.
- Це ще не все, - додала мама.
- Кажіть, я чую, - відгукнувся я, не розплющуючи очей.
- До того, як ітимеш, не забудь поїсти ощипка з молоком. А нам принесеш бідончик кислого молока, він на лавці біля шафки.
- Угу, - промимрив я уві сні.
А щоб нічого тебе не лякало, я зачиню сінешні двері на засув. Ти ж, як будеш виходити, затягни так само засув, - мовила мама вже з-за порогу.
Тепер я розумію, що моя мама була мудрою жінкою. Вона дозволила дитині виспатися, а щоб бути певною, що з сином все гаразд, дала йому доручення принести польовим працівницям кислого молока.
Як тільки сонце засвітило у вікно, я прокинувся, нашвидкуруч вмив обличчя, шию, вуха і за вухами - усе як слід, з'їв кавалок вівсяного коржу зі свіжим молоком, взяв посудину, зачинив на засув сіни і почав спускатися з ганку по сходах. І тут я побачив, як повз мене пробіг зігнутий, як мовиться, у дві погибелі, угорський солдат. Він мене, швидше за все, і не бачив, бо чимчикував доволі прудко і дивився під ноги, аби не зашпортатися. Я навіть подивувався з його поведінки, бо звик бачити їх більш статечними, без поспіху в рухах. І гвинтівки вони носили на ременях через плече. А цей тримав в опущеній додолу руці, ніби мав намір кинути її. Ще більше мене здивувало, що побіг він від нашої хати не втоптаним путівцем, а зіскочив в улоговину потічка між двома схилами і пробирався нею вниз.
Коли я підійшов до тітчиного будинку, який стояв приблизно на сто кроків вище нашого, то помітив ще одного військового. Він біг униз улоговиною за тітчиною хатою.
Як підійшов до жінок - працівниць на полі, мама радісно сплеснула руками й сказала:
- Ось і прийшла наша поміч. Чи важкий бідон? - поцікавилася.
- Ніскілечки він не важкий, - відповів я і почав розповідати, що бачив угорських солдатів, що бігли так, ніби від когось тікали.
- Може, когось намагаються впіймати, - промовила Анна.
- Щось повинні робити, а нам потрібно картоплю копати, поки, слава Богу, погода дозволяє, - відповіла мама і ще більш моторно почала орудувати по рядку сапою, збирати блідо-рожеві бульби, ділити їх на більші і дрібніші до двох кошиків. На розкопаних рядах картоплі стояло пять чи шість лантухів, кожен з яких був удвічі вищим за мене. Тепер мішки шиють нижчі й ширші, а тоді - високі і вузькі.
Анна з дядьковою Марією шепталися одна з одною. Я спочатку не надто прислуховувався, про що вони ведуть бесіду. Повернувся одним вухом до них, коли почув слово "фашанки" (вечорниці, гуляння - Переклад.), бо мені вже було відомо, що будуть грати музики, а мені було до вподоби спостерігати, як молодики разом тупотять по підлозі в такт бубнареві, коли той б'є паличкою по бубну. Вечорниці завжди влаштовувала дочка священика Моріка, яка вже вийшла заміж за якогось пана з Мукачева, однак мешкали вони разом з сім'єю намісника - батька Моріки.
Мама, як і я, почула, що дівчата радяться, як вдягнутися на вечірку, і поспішила остудити їх запал.
- Які гуляння?! - навіть не спитала, а ледь не сердито озвалася до них.
- А чого це ви, тітко, так сердитеся? Якщо намісник дозволяє своїй дочці їх проводити, то чому б молоді трохи не потішитися на дозвіллі, - несміло спробувала висловити власну думку Марія.
- Та час не той. Не сьогодні-завтра може і війна прийти. Ось вже тиждень з-за полонини чутно, як гримлять гармати. А вам - танці в голові, - з докором у голосі відповіла мама.
Не встигла вона й вимовити цих слів, як неподалік почулася стрілянина. Стріляли не гармати, що деінде стояли в селі. Стріляли з гвинтівок, а коли-не-коли і з автоматів. Стрілянина доволі швидко почала наближатися.
- Ховаймося за лантухи, бо мені чутно, як над нами вже кулі свищуть, - гукнула Анна, відкинула сапу, підскочила до найближчого мішка і зіщулилася.
-Ой! Мішки тут не допоможуть, треба ховатися під схилом, - сказала мама, вхопила мене за руку і силоміць потягла за собою так, що я заледве встигав перебирати ногами. Анна і Марія побігли за нами.
На щастя, яруга була близько, ми у неї навіть не збігли, а стрімголов скотилися.
- Дякувати Богу, що ви тут, бо ми вже почали журитися, чи встигли ви сховатися, - почув я голос хрещеної матері.
Я побачив, що в ярузі, крім моєї хрещеної, був її Іванко, на рік молодший за мене. Батьки його оберігали, ледь не дмухали, над ним дрижали, бо всі інші їх діти не доживали й до року. Була там і донька сестри моєї хрещеної матері, яку вона взяла на виховання. Мати народила її без чоловіка і, як вирушила до Праги на заробітки, так і не давала про себе знати багато літ. Були там ще дві жінки, які допомагали хрещеній копати картоплю. Але я їх не впізнавав.
Не встиг розгледіти, чи є ще хтось в улоговині, як почув голос хрещеного Василя - Іванового тата. Він до початку стрілянини порався вдома на господарстві. З його появою жіноцтво посміливішало й стало більш говірким.
- Військове навчання почалося чи що? - запитала одна з незнайомих мені жінок.
- Ні, то, вочевидь, сюди дійшов фронт, бо стріляють з боку Смерека і полонини. Це означає, що руські почали наступ, - мовив хрещений батько.
- Ой, Господи! Так це ж можуть і наші невинні люди загинути? - з острахом прошепотіла хрещена мати.
- Мені здається, такого не станеться, бо угорці тікають, хто як може, та й, можна казати, не стріляють, - спробував заспокоїти жінок хрещений.
- Будемо сподіватися, що Святий Бог вбереже нас, - сказала мама і перехрестилася.
За цими словами стрілянина вщухла. Чутно було де-не-де по одному пострілу.
Жінки одразу то одна, то інша почали підніматися зі сховку і роззиратися, що діється довкола і чи видно вже росіян.
Про те, що вони ось-ось з'являться, розповідав один угорський солдат, що якогось вечора приходив до нас, аби підстригтися у дядька Михайла. Дядько змалечку жив у нашій родині, бо залишився без батьків. Той угорський військовий розмовляв по-нашому, бо родом був десь з-під Севлюша.
- Тут скоро будуть руські, бо вже чути їхні гармати. І єроплани, як руські, так і німецькі щось занадто розліталися, - сказав він.
- А що ж з нами, бідолашними, буде? - із сум'яттям відреагував на це Яциків Михайло, який, як і багато інших сусідів, полюбляв підвечеряти у нас.
- Вам не варто боятися руських. Вони вам нічого поганого не зроблять. Ви, може, навіть і зрозумієте їхню мову, - сказав на це солдат, озирнувся на присутніх і зненацька змовк.
Тепер я знаю, чому так сталося. Він злякався своїх слів, бо подумав, що хтось донесе на нього кому і куди слід. Бути правді, люди помітили його перестрах і швидко змінили тему бесіди на іншу, далеку від війни.
Те, про що сповістив військовий, відбулося сьогодні. Ми, гурт жінок та дітвори, якої стало більше, бо до нас долучилися Лойошові та Коникові діти, які неподалік випасали ягнят та овечок-однорічок, стали цьому свідками. Коли довкіл усе стихло, з улоговини на бережок висунулася моя сестра Анна. По тому, як швиденько вона сховалася знову в яругу, всі порозуміли: щось побачила.
- Вони вже тут! - майже пошепки сповістила Анна. В її очах проглядав страх. Ніхто не перепитав, хто ж то "вони". Та й не було коли, бо над улоговиною вже стояло близько десятка військовиків чи й більше. І що це не угорці, а руські, було видно по одежі: одні були вдягнуті по-літньому, деякі - тепліше, та головне - на їхніх шапках були червоні зірки.
- Ну что, заждалісь нас? - запитав один з них. Позаяк усі інші звернули погляди на нього, стало зрозуміло, що він є старшим. Про те свідчила і його шапка. Вона була такою, як би до жіночого очіпка зверху пришили обтягнутий тканиною круг, а над очима - чорний заслінчик від сонця. Над ним була червона зірка.
На його запитання ніхто не озвався і півсловом.
- Знаю, что заждалісь. Ідітє домой і накормітє дєтєй, нєбось, проголодалісь, - сказав він.
- Да і нам нє помєшало би покушать, скоро вєчєр, а ми і нє обєдалі, - продовжив тему один із солдатів.
- Ето как получітся, - відказав йому старший.
При цих словах він, а за ним й інші почали подавати руки нашим людям і допомагати піднятися нагору.
Так усі разом - військові, жінки, дівчата й дітлахи - рушили вниз по городах та сінокосах. Хрещений простував поряд зі старшим, з яким час від часу перекидався словами. Біля хати хрещеного всі зупинилися. Армійці розташувалися на моріжку перед будинком, жінки присіли на ганку, на порозі дровітні, дехто - на полінах, що їх хрещений не встиг поколоти на дрова. Дітям було невсидячки. Ми вже розглядали, а дехто й пробував приміряти на свої голови шапки військових, що називалися пілотками. Хтось із військових почав розкладати вогнище. Хрещений їм зауважив, аби не розкладали на соковитій траві та ще й поблизу хати, а відійшли від неї ближче до струмка. Його послухали. Жінки й дівчата побігли по своїх домівках й принесли сала, сиру, хліба, а найбільше - кислого молока, його було вдосталь майже у кожній хаті.
Тим часом з молодого ялинника, що ріс за сто кроків від хати, вибігла зграйка баранчиків та ягничок. Були там і дворічні овечки.
- А вот і мясо прішло! - загукав один із солдатів і зареготав, а за ним й інші.
- Позволітє, товаріщ капітан? - запитав старшого інший військовий.
- Ето как хозяін скажет, - відповів той і зиркнув на хрещеного.
- Якщо треба, то треба, - тихо промовив хрещений.
- Ну что, Тімур, за дєло, - скомандував старший.
- Єсть! - почулося з гурту вояків.
З-поміж них підхопився невисокий солдатик із настільки примруженими очима, що не можна було розгледіти ані якого вони кольору, ані навіть чи є вони в нього, а якщо є, то що ж ними можна побачити. До того не тільки ми, діти, а й дорослі односельці людей з такими очима ніколи не зустрічали. Вмить Тімур був уже за потічком і тримав баранця між своїми короткими ногами.
- Ну глянь, Василю, найкращого баранця піймав, - розгублено промовила хрещена.
- Тихіше! Дякуй Господу, що не ярку вхопив, - відказав хрещений.
Я не бачив, як різали того баранчика, бо жінки доручили дітям піти і нарвати біля нашої стайні груш та яблук. І хоч ті плоди були доволі терпкі і від них усе в роті стягувала оскомина, ми радісним гуртом побігли виконувати доручення.
Коли повернулися, ягня, настромлене на велику палицю, вже допікалося над жевріючими вуглинками. Тімур відрізав від нього шматки і роздавав солдатам. Вони їх їли з печеними картоплинами, які витягали із золи маленькими прутиками, виламаними з ліщини, що росла над струмком. Військові почали пропонувати м'ясо та картоплю дітворі.
- Ми не хочемо, ми ситі, - відмовлялися ми одноголосно. Втім, коли через деякий час нас почали знову пригощати, ми приязно затрапезували з армійцями.
Офіцери, а їх було двійко, - один старший, що мав по чотири зірки на кожному плечі, а інший - молодший, у цього було по дві зірки, - розмовляли з хрещеним. Час від часу до бесіди підключалися жінки. Наші люди достатньо непогано розуміли офіцерів, а вони їх - не цілком.
- Что оні говорят? - раз-по-раз перепитував старший офіцер молодшого. Той йому тлумачив. Тепер я розумію, що молодий офіцер був з України і краще міг порозумітися з нашими людьми, аніж той, що був з Росії.
Я не довго слухав бесіди дорослих, бо хтось помітив, як за річкою, на горі поряд з однією із зимівок бігають якісь люди. Молодший офіцер поглянув у бінокль і повідомив старшому, що то радянські військові, що перейшли в село через полонину. Старший дав військовим наказ збиратися. Перед тим, як вирушити, він звернувся до селян, яких вже назбирався чималенький гурт:
- Спасібо вам, дорогіє, за хлєб, соль, за щедриє угощенія, - сказав він.
- Та нема за що. Хай вам буде на гаразд та на здоров'я, - відгукнулися люди.
Відкланюючись і тиснучи руку хрещеному, капітан висловив свої міркування з приводу побаченого, почутого та усвідомленого ним за нетривалий час перебування на господарстві хрещеного.
- Должен вам сказать, уважаємиє товаріщі, что жівйотє ви нє так уж і плохо.
- Та дякувати Богу, якось живеться, аби тільки хотілося, аби не було гірше, - відповів хрещений.
- Будєтє лучше. Как било раньше, уже нє будєт. Но Бог здєсь нє прі чьом, - відчеканив офіцер так, аби всім було чутно.
Ніби у відповідь на ці слова, але так наче самому собі, хрещений промовив:
- Чи краще, чи гірше - один Бог святий знає. Одначе, як я зрозумів, так, як було до сьогодні, вже точно не буде.
- Як у нас мовлять, що на нас чекає, те повз нас не пройде, - з жалем підсумувала слова хрещеного Суремканя, одна з тих достойних жінок, з міркуваннями яких у селі рахувалися не тільки жінки, а й усі чоловіки.
______________________________________________________
А здесь - оригинал текста на русинском языке.
"Брызгы спомин;в из дітвацтва", Иван Завадяк
Шор за назв;в
1. Спередслово автора
2. Што нас чекат ; то нас не мине
3. Утрачена доля
4. А што мені из тої лыжкы?
5. Сомарська лавиця
6. «Селепугы» из райського саду (Зелепугы?)
7. Зверженя идол;в
8. Передфашанкові трапоты
9. Поклик фамільного порога
10. «Першонароші»
11. Велика утрата
12. Выпробованя мантов невідомости
13. Гамішство нечистых сил
14. Удомщеня гадами
15. За ширм;в дітвацькых загур
16. Грішні грибы
17. Камняноє сердце
18. Нерозділена любость
19. Людськый суд ; то щи не Божа правда
20. Циганчиноє віщованя
21. Лакомый смак вурды
22. Добавив ся
Спередслово автора.
Появі сеї книжки я маю майперш быти благодарным моюй мамі, котра майже тридцять год;в тому предстала перед Всевышным. Я є єдным из тых челядин, што віруют, ож межи живыми и мертвыми людьми, котрі были дуже близькі на Земли, єствує вязаня. Знає ся за многі трафункы, кой почилі у Бозі у шилиякый способ помагали живым осокотити ся в;д якоїсь біды, зробити штось такоє, на што довго не рішали ся.
Интуітивно я усе чуствовав тісный звязок из свой;в мам;в. Она ня и сподвигла на написаня оповідей про житьові ситуації, што их я пережив вадь быв их свідком. Стало ся то у н;ч перед Р;здвом три годы тому. Мама прийшла идо мні у сні. Я ся увидів дома сидячым у фотелі за читань;м новинкы. Кой им удорвав очи в;д читаня, то узрів, ож обол;к гибы затягнуло якымось мраком. Не встиг ем и подумати, што то бы значило, як из того мраку у м;й б;к зачала іти жона у небов;й одежи. У нюй я нараз упознав свою маму. Я знав, што она давно была покликана Богом до себе. Єї стріча зо мн;в мене хоть и напружила, но и порадовала. Обы потішити маму, ож я не забыв єї науку про то, як ся треба вести при стрічі из померш;в челядин;в, обы узнати, добрі ци злі наміры она має в;дносно тебе, я упов;в:
– Всякоє дыханіє да хвалит Господа!
– І я хвалю, – в;дказала она, засміяла ся и сперла ся десь за два крокы в;д мене.
Я майже розтратив ся, а може и напудив ся, бо не предложив юй хоть присісти. Она то увиділа, а може порозуміла, и попазила ся мене успокоити:
– Ты, Иване, мене не б;йся.
– ¬ А чом бы я мав вас ся бояти, мамо? Мені уйко Михайло перед свой;в смерть;в казав, ож ниґда не треба бояти ся тых мерцюв, из котрыми ты при їх житю не мав якыхось злых рахунк;в ци п;длых діянь. А кедь стрітиш того, из кым мав добрі діла, – то ¬уважай, што в;н прийш;в, обы ты быти у пом;ч, – доста пространно пояснив я мамі, чим ищи раз выказав своє обеспокоєня.
– Уйко ти казав правду, – поспіховала ся сими словами якось зняти мою напругу мама.
– А вы штось хочете в;д мене просити? Ци, може, понаказовати? – зазвідав я єї уже май сміло.
– Не знаю и сама, як ты в;дказати.
– Кажіт уже як є, – побайловав я подвигнути єї до дальшого общеня.
– Хочу тя раз зазвідати: чому ты нич не пишеш?
– Та я мало за своє житя написав ся? Тадь вы, мамо, най буде рідко, но были у нас, а якысь час и жили. Ци вы не тямите, што не раз я писав, кой вы увечері лігали спати, а рано, кой уставали сьте, то виділи, што я и не лігав, – онь обижено в;дказав я мамі.
– Виділа, ищи як виділа и шкодовала м тя.
– А што сьте ня шкодовали?
– Што мучиш ся, пишучи то, што не треба, – в;дказала.
– А што я мав писати?
– Книжку. Свою книжку, – в;дказала якось онь остро.
– А вы думаєте, ож книжку написати – то є легкоє діло? И гадаєте, што єї може написати хоть тко?
– Знаю, што то є не простоє діло. И не каждому то дано. Но ты побайлуй и увидиш, што тобі то удасть ся.
– Вы так кажете, гибы знаєте ушитко навперед, – уповів я из интонацій;в сомніваня у голосі.
– Не буду ты казати, ож знаю. Но ты маєш побайловати. Я не кажу, ож то має быты якась велика книжка. Ты мав житя дуже наповненоє усякыми исторіями, котрі будут интересні людьом. Припомни их собі, запиши на папір, дале склади уворох и увидиш майже готову книжку, – начертала она мені план.
Туй я собі припомнив, ож кончаю роботу из другыми людьми над книжк;в про р;дну Верховину, єї знамых людей, и похвалив ся про то мамі. Она одобрено засміяла ся и каже:
– А ты боиш ся, што нич ти не удасть ся. Обы в;йшло – треба побайловати. Я усе тобі то казала, и теперь не то што кажу, ай прошу тя.
– Кедь онь просите, то не є ся де діти – мушу наважити ся, – в;дказав я.
При сих моих словах мама, не обертаючи ся в;д мене, начала в;ддаляти ся и зниділа ся у мракови, из якого ся явила.
Я пробудив ся и увидів, ож надворі начало зоріти. Про сон я розказав жоні. Єї реакцій;в были слова:
– А я к;лько раз казала, ож тобі, Иване, треба писати. Теперь уже про то каже ти мама из того світу. Кедь не послухаш єї – будеш мати гріх.
– Вы што, зговорили ся подвигнути мене на творчость? Теперь най ся журю, ци устане у мене таланту, а ищи здоровля та віку, бо роки уже гет далеко зайшли, – в;дказав я жоні.
– А ты начни и увидиш, што и талант є, и Бог додасть рок;в, – утишила.
Уже другого дня я сів за ст;л, поклав перед соб;в чисті листкы и написав: «Што нас чекат – то нас не мине…». Сими рядками и начали ся мої спомины из дітвацтва. Кой я кончив писати оту першу оповідь – увидів, што написав єї языком, котрым говорила моя старшина и усі, тко перебывав довкола мене у тоты дітвацькі мої годы. Они и стали героями оповідей, котрі не є уповні біографічними, но, ги мені ся видит, почасти розкрывают матеріалный и духовный світ верховинцюв у годы Другої Світової войны и десять рок;в по єї сконченю.
Хочу зауважити, ож при п;дготовці твор;в до друку, я, діля того, обы лексичный и фонетичный лады были созвучні говору б;лшої части жителюв нашого края, у подаякых словах ужив на місци буквы «і», свойственых жителям Верхньої Верховины, буквы «у», «;» и «ю», а у поєдных словах на місци «ю» – буквы «ву». Прошу зважити и на недостатноє додержаня у подаякых случаях передачі усного русинського языка на письмі. Се спричинено, ги мені ся видит, из єдного боку – двоякость;в екзистуючых дотеперь граматичных правил, а май головноє – недостач;в практыкы русинського письма, як и усної бесіды, особно у мене. Сесі недостаткы я осознаю, но миркую собі, ож они не дуже похыблят розуміню читалником содержателного боку мого приказованя.
Буду радый, кедь ся книжка, припаде читателям до дякы, поможе задумати ся над тым – тко, кым и якыми мы были, єсьме и мали бы сьме быты.
Што нас чекат – то нас не мине
Памнятаю так, гибы то стало ся днесь. Была середина осени 1944 года. Выдала ся она файна, без дождюв, котрі пережими годами были затяжными, из вітровіями. Мені – тогды малому дітвакови – виділо ся, што они ся родять у смерековых хащах, котрі обступали село из трьох бок;в темными высокыми захлипками. Из єдного боку села, котрый ся называв «Верхньым к;нцьом», возвышала ся полонина. Як и має быти, она была гола, без єдного деревцяти ци корча. Коли я ся придивляв на полонину, она ми нагадовала якусь худобину, што лягла собі перепочити. Май часто она ми виділа ся наш;в Сивуль;в, што розлягла ся по тому, як ся добре напасла, напила ся из валова студеної воды, котра сріберным блиском убігала из-п;д старої ялиці, б;лшу уд котрої я ниґда шуга не видів.
Сивуля любила лечи собі не май дале, ги десять крок;в уд валова з вод;в, голосно упустити через н;здрі воздух и начати меринзати. Она пораз крекнала, ги стара челядина, котр;й зрана ся чує, ож болит єї ушиткоє тіло, а до вечера у роботі так ся розколібат, ож забуде за усі хвороты. Сивуля нагадовала мені полонину не лиш сіро-небов;в фарб;в шерсти, а й угынами тулуба, кой ся розлігала мерензати. Кедь роздивляв ем єї з єдного боку, мені ся виділа гора Близниця из єї Чорн;в рип;в та озером п;д нь;в. Они ся вчинили в результаті иссуву. Тоту рипу называют повзалом, датко – Чортовым повзалом. Кажут, ож уночи дол; т;в зарв;в возят ся нечисті, щезли бы. Угын шиї Сивулі нагадовав выдолинку, через котру быв путь у сусідноє село, айбо дорогу пересікала границя из друг;в держав;в. До того, як я ся родив, то была границя межи Чехословакій;в и Полщ;в. А як Мадярщина удорвала уд Чехословакії П;дкарпатську Русь, а Совєты уд Полщі – ищи намного б;лшый кавалок землі, границя обернула ся межи Мадярщин;в и Совєтськым Союзом. Ги росказовали старші люде, при чехах єї дись-не-дись переходили люде, обы май туньо дащо купити вадь дороже продати ци вчинити якусь мінянку. То могла быти худобина, якась сарсама про обыстя. Люде из Полщі в П;дкарпатськуй Руси часто куповали нафту діля ламп та ломпош;в и швабликы, а продавали май б;лше коровльоє масло.
Кой прийшла мадярська власть, границю катуне сокотили май рендешно. Айбо кой у септембрі 1939 года она стала мадярсько-советськ;в, через неї начали нелегално перебігати русины, котрі не хотіли служити у гортійовському войську, до котрого брали мусайово. Они бы туды не бігли, кедь бы знали, ож там их чекают лаґры, тяжка робота у камняноугляных шахтах Воркуты, на лісоповалах и Колымськых копальнях золота у вічно замерзнут;й земли, смерть уд голода, студени и хворот. Кой німці напали на Союз и розсалашили ся из сіверного боку Карпат, мадяре зробили из того пішачка через бывшу границю возову дорогу. Она ся изсилила из так;в сам;в на т;м боці. Айбо тым путьом хосновали ся лише воякы.
Уд тої дорогы выгын п;днимав ся дгорі и переходив у пасмо полонинськых лук;в, покрытых сір;в псячк;в. Из полонины у село доста часто дув вітер. Літом люде на нього не нарікали, а подаколи и просили, обы хоть мало задув, бо в;н нюс прохолоду. А ищи в;н майже нигда не приганяв из соб;в дождь. И така хвиля была дуже добр;в діля роботы из сіном, котрого треба было наріхтовати дуже много. Тогды люде были біз;вні, што будут из молоком, сыром та из мнясом, обы діти и вся челядь у хыжи были сыті и здорові.
Узимі из-за полонины прорывала ся така студінь, што страшно было уйти з хыжі надв;р. Малым я ся чудовав, ож чому ото так є, же из єдного боку у село вітер приносит тепло, а з другого – студінь. Лиш у школі ухопив, ож є юґ, котрый віє теплом, и сівер, удки тягне студінь;в. Из сим тяжко было ся мирити, бо, ги уже м написав, полонина мені нагадовала Сивулю, коло черева котрої у студену хвилю я пораз грівся, кой она сыта лігала меринзати. Было й так, ож м;г им коло теплої коровы задрімати и надогнати то, што м не доспав рано. Правді быти, на тот час я скотарити ходив рідко, и то не сам, а май б;лше из старшими сестрами вадь братом.
И сего дня я скотарити не п;ш;в, а обстав ся дома. Мама збудила ня доста рано, айбо лиш про тото, обы дати росказ, ож як мені ся вести, кой устану.
– Мы из Анн;в и Марій;в уйков;в на Коротині (так ся называла ораниця) йдеме брати булі, а ты, Иванцю, ищи мало поспи. А як устанеш, то прийди ид нам, – наказала мама.
– Добрі, – удвітив я и перевернув ся на другый б;к.
– То щи не всьо, – додала мама.
– Кажіть, я чую, – уповів я, не отваряючи очи.
– Перед тым як ити, не забудь поїсти ощипок из молоком. А нам унесеш канч;в квасного молока, што я го поклала на лавицю коло полиці.
– Иги, – промымрив я у сні.
– Обысь ся нич не бояв, я запру сінешні двері на засув. И ты, як будеш выходити, затягни засув так, ги быв, – уповіла мама уже из-за порога.
Теперь я розумію, яка моя мама была мудра жона. Она дала дітині доспати, а обы была біз;вна, ож из дітин;в усьо у порядку, дала му росказ принести бралям кваснину.
Як сонце засвітило у оболок, я пробудив ся, наскоро умыв лице, шию, уха и поза ухами – так ги має быти, поїв кавалок овсяного ощипка из солодкым молоком, узяв канч;в, запер сіни на засув и начав ся спускати из лавок по ґарадичах. И туй я увидів, як попри мене пробіг изогнутый, як кажут, у дві погибели, мадярськый катуна. В;н мене, майскоро, и не видів, бо чимчиковав доста ріхло и зрів собі п;д ногы, абы ся не зашпотати. Я ся онь зачудовав из того, як в;н ся поводив, бо звык видіти их май статечными, не пазливыми. И пушкы они носили усе на реміньови через плече. А сись держав у опущен;й попри себе руці, гибы хотів єї веречи уд себе. Май ми стало чудно, ож побіг в;н уд нашої хыжі не утоптан;в доріжк;в, ай скочив у зворину и поспіховав дол;в нив.
Коли я п;дойш;в до тютчиної хыжі, котра была десь на сто крок;в выше нашої, то увидів ищи єдного вояка. В;н біг дол;в зворин;в за тютчин;в хыж;в.
Як им п;дойш;в ид бралям, мама радо сплеснула руками и каже:
– Но туй прийшла и наша пом;ч. Ци тяжко ти было нести канту? – зазвідала.
– Аник;лко, она не тяжка, – удказав я и начав розказовати, як видів мадярськых вояків, котрі бігли так, гибы уд когось тікали.
– Може, когось имавут, – уповіла Анна.
– Штось мусять робити, а нам треба булі брати, докы, слава Богу, хвиля помагать, – удказала мама и ищи май куражно начала цифровати по рядови мотык;в, збирати блідоружові булі, ділити їх на б;лші и май малі до двох кобівок. На розкопан;й булянці стояло пять вадь шість повных міх;в, каждый из котрых быв у два раз высщый уд мене. Теперь міхы шиют май низькі и широкі, а тогды – высокі и узкі.
Анна из уйков;в Марій;в перешіптовали ся межи соб;в. Я спершу не дуже ся прислуховав, ож про што они говорять. Обернув им ся єдным ухом ид ним, кой учув им слово «фашанкы», бо я уже знав, ож то будут грати гудакы, а я любыв дивити ся, як леґіні уєдно бют ногами по подаменту точно тогды, кой бубнаш бє довбенк;в по бубнови. Фашанкы усе ся залажовали попов;в доньк;в Морік;в, котра уже была уддана за якогось пана из Мукачова, айбо жили они уєдно из фамілій;в намісника – нянька Морікы.
Мама, як и я, учула, ож дівкы ся радят, як ся уберут на фашанкы, и попазила ся остудити их.
– Які фашанкы?! – не зазвідала, ай майже сердито выповіла мама.
– А што Вы, тютко, так ся сердите? Тадь кедь намісник своюй донці инґидує їх робити, то най молода челядь мало ся загурит, – несміло побайловала выказати свою думку Марія.
– Та бо час не тот. Туй не днесь-завтра може и война прийти. Уже такой тыждень из-за полонины чути, як гримлят каноны. А вам танці в голові, – из укором у голосі удказала мама.
Не встигла она уповісти сі слова, як недалеко уд нас учула ся стрілянина. Стріляли не каноны, котрі подекуды стояли у селі. Стріляли из ручных пушок, а дись-не-дись из машингвер;в. Стрілянина доста скоро стала близити ся ид нам.
– Пряч ме ся за міхы, бо я чую, як над нами уже кулі свищут, – гойкнула Анна, вергла у б;к мотыку, скочила ид май близькому уд неї міхови и скоцюбила ся.
– Ой! Міхы туй не поможут, треба ся спрятати десь за грунок, – уповіла мама, ухопила мене за руку и пошморгом потягла за соб;в так, же я ледвы устигав перебирати ногами. Анна та Марія побігли за нами.
На щастя, зворина была дуже близько коло нас, и мы у ню не то, ож збігли, ай скулкали ся.
– Но, слава Богу, ож вы туй, бо мы уже ся начали сушиґовати, ци устигли вы ся спрятати, – учув им нанашчин голос.
Я увидів, ож у зворині, окрім нанашкы, быв єї Иванко, на єден р;к моложый уд мене. Старшина го сокотила, ги ружу, над ним дрыжала, бо усі другі діти не доживали и до року. Была там нанашчиної сестры донька, котра была у неї за годованку. Мати уродила єї без чоловіка и як п;шла десь у Прагу на зароб;ткы, так и не давала за ся знати уже многі годы. Были там ищи дві жоны, котрі помагали нанашці брати булі. Айбо я их не познавав.
Не встиг им узріти, ци не є ищи ткось у зворині, як учув им голос нанашка Василя – Иванового тата. Ун до того, як ся начала стрільба, быв дома на ґазд;встві. Из його появ;в жоны посмілішали и стали май говіркыми.
– Манибря ся начало, ци што? – зазвідала єдна из тых ж;н, котрых я не познавав.
– Нєт, то, майже, сюды прийш;в фронт, бо стріляют из боку Смерека тай полонины. А то значить, што руські начали наступ, – уповів нанашко.
– Йой, Господи! Та то можут и наші невинні люде загыбнути? – из страхом прошептала нанашка.
– Видить ми ся, ож того не буде, бо мадяре тікавуть, тко як може, и, мож казати, не стрілявут, – побайловав успокойити ж;н нанашко.
– Будеме ся надіяти, ож Святий Бог буде нас варовати, – уповіла мама и перехрестила ся.
На сих словах стрілянина стихла. Чути было лиш даґде по єден выстріл. Жоны нараз то єдна, то друга начали п;днимати ся из спрятку и роспозировати, што ся робит довкола и ци не видко уже руськых.
Ож они скоро будут туй, казав єден мадярськый катуна, котрый якогось вечора прийш;в быв до нас п;дстричи ся у уйка Михайла. Уйко из малого жив у нас, бо лишив ся без старшины. Тот мадярськый вояк говорив по нашому, бо быв десь из-п;д Севлюша.
– Туй скоро будуть руські, бо уже чути їх каноны. И єропланы, як руські, так и німецькі штось ся дуже розлітали, – уповів в;н.
– А што из нами, сиґіняшными, буде? – сокрушливо удреаґовав на се Яцик;в Михайло, котрый як и многі другі сусіды, любив повечирковати у нас.
– Вам не є што ся бояти руськых. Они вам нич п;длого не зроблят. Вы, може, и порозумієте их бесіду, – уповів на се катуна, обвів веч;рник;в очима и якось наремно спер свою бесіду.
Тепер я знаю, ож чому то ся стало. В;н ся спудив свойих слів, бо подумав, ож ткось заминдує кому и куды треба. Правді быти, люде ухопили його боязнь и наскоро перевели бесіду на штось инчоє, далекоє уд войны.
То, про што говорив вояк, стало ся днесь. Мы, ровта ж;н та дітий, котрых стало б;лше, бо ид нам прилучили ся Лойошовы та Кониковы діти, што недалеко выпасали ягнят та ярчат. Кой докус стихло, из зворины на бережок высунула ся моя сестра Анна. По тому, як она скоренько узад ся изсунула у зворину, усі порозуміли, ож штось увиділа.
– Они уже туй! – майже шепчучи, выповіла Анна. У єї очах было видко страх. Нико не перезвідав, ож тко ото «они». Та и не было коли, бо над зворин;в уже стояло даз десять ци б;лше вояк;в. Ож то не мадяре, а руські, было видко по одежи: єдны были убрані по літному, а подаякі май тепло, а головноє – на их шапках были черлені звізды.
– Ну что, заждалісь нас? – зазвідав єден из них. По тому, што усі другі дивили на нього, было видко, ож в;н старшый. Про то говорила и шапка. Она была така, гибы до ж;нського чіпця извирьхы пришили обтягнутый полотном круг, а над очима – чорну захлипку уд сонця. Над ньов была черлена звізда.
На його звіданя нитко не вповів и п;вслова.
– Знаю, что заждалісь. Ідітє домой и накормітє дєтєй, нєбось проголодалісь, – уповів в;н.
– Да і нам нє помешало бы покушать, скоро вечер, а мы и нє обедалі, – выповів єден вояк.
– Ето как получіт ся, – удказав старшый.
При сих словах в;н, а за ним и другі начали подавати рукы челяди, што была у зворині, и помагали уйти на подину.
Так усі у рокаши – воякы, жоны, дівкы і діти – п;шли долі завгород;в. Нанашко иш;в коло старшого, из котрым дись-не-дись перемітовали ся словами. Коло нанашкової хыжі усі ся сперли. Воякы ся россалашовали на моріжку перед хыж;в, жоны присіли на присінку, на порозі до дрыварні, подакотрі на ковбичках, котрі нанашко не встиг поколоти на дрыва. Дітьом не сиділо ся. Мы уже обзирали, а дакотрі байловали натягнути на свої головы вояцькі шапкы, котрі ся называли пілотками. Ткось из вояк;в начав класти огень. Нанашко им уповів, обы не клали там на файн;м морінци та ищи близько коло хыжі, ай удойшли уд неї мало ближе до зворинкы, де тече вода. Його послухали. Жоны и дівкы побігли по свойих хыжах и поприносили солонину, сыр, хліб, а май б;лше – квасноє молоко, котроє было майже у кажд;й хыжи.
На тот час из хамника, котрый р;с менше ги сто крок;в уд хыжі за зворин;в, убіг марадичок баранцюв и ягничок. Были там и двор;чні ярочкы.
– А вот и мясо прішло! – гойкнув єден из вояк;в и начав реготати, а за ним и другі.
– Позволіте, товаріщ капітан? – зазвідав старшого другый воячина.
– Ето как хозяін скажет, – удвітив тот и глипнув на нанашка.
– Кедь треба, то треба, – тихо проговорив нанашко.
– Ну что, Тімур, за дело, – скомандовав старшый.
– Єсть! – учуло ся из групы вояк;в.
Из межи них ухопив ся невысокый воячина из так прижмуреными очима, ож не мож было увидіти не то, ож якої они фарбы, ай ци є они у нього, а кедь сут, то што ними мож увидіти. До того не лише мы, діти, ай и старша челядь людей из такыми очима ниґда не виділи. Єдным скоком Тімур быв за поточком, а другым досяг баранця и держав межи свойими куртыми ногами.
– Но диви, Василю, май файного баранця имив, – рострачено выповіла нанашка.
– Будь тихо! Дякуй Богу, ож ярку не влапав, – удказав нанашко.
Я не видів, як різали того баранця, бо старші жоны наказали дітьом п;йти и нарвати коло нашої стайні груш и яблок. И хоть тоты плоды были доста квасні и уд них всьо стяговало у роті и брала оскомина, мы радостным рокашом побігли выповняти росказ.
Коли сьме ся вернули, ягня, надітоє на великоє веретено, уже ся допікало над грань;в. Тімур удрізав уд нього кавалкы и роздавав воякам. Они го їли из печеными булями, котрі утігали из грани малыми патыками, уламаными из ліщанкы, што росла над потоком. Воякы начали силовати мнясо и булі дітьом.
– Мы не хочеме, мы сыті, – удказали мы в єден голос. Айбо кой через якыйсь час нас посиловали ищи раз, мы зачали приязно трапезовати из вояками.
Офіцеры, а их было два, – єден старшый, што мав по чотыри звізды на кажд;м плечи, а другый май молодый. У сього было по дві звізды. Они говорили из нанашком. Подаколи у бесіду вступали жоны. Наші люде доста добрі розуміли офіцер;в, а они їх не докус.
– Что оні говорят? – подаколы перезвідовывав старшый офіцер май молодого. Тот йому штось товмачив. Теперь я розуміву, ож молодый офіцер быв из Украины и май легко м;г ся порозуміти из нашыми людьми, ги тот, тко быв из Росії.
Я не довго чув бесіды старшых, бо ткось из людей увидів, як за рік;в, на горі коло єдної из зимівок бігают якісь люди. Молодшый офіцер попозирав ся у кукер и уповів старшому, ож то суть руські воякы, котрі зайшли у село через полонину. Старшый дав воякам команду збирати ся. Перед тым, як п;йти, в;н обратив ся до селськых людей, котрых назбирала ся уже велика ровта.
– Спасібо вам, дорогіє, за хлєб, соль, за щедрыє угощенія, – уповів в;н.
– Та не є за што. Най вам буде на хосен та здоровля, – удозвала ся челядь.
Удкланюючи ся за руку уд нанашка, капітан выказав то, што му прийшло на гадку уд того, што увидів, учув и порозумів за куртый час перебываня на нанашков;м обыстю:
– Должен вам сказать, уважаемыє товаріщі, что жівйотє вы нє так уж і плохо.
– Та дяковати Богу, якось ся жиє, лиш бы ся хотіло, обы не было г;рше, – удказав нанашко.
– Будєтє лучше. Как было раньше, уже нє будєт. Но Бог здєсь нє прі чьом, – удчеканив офіцер так, обы усі чули.
Гибы в удвіт на сі слова, айбо так, ги ид самому собі, нанашко проговорив:
– Ци ліпше, ци май п;дло – єден Бог святый знає. Айбо як я порозум;в, так, ги было до теперь, уже, біз;вно, не буде.
– Як знают у нас казати, што нас чекат, то нас не мине, – якось из жальом довершила нанашковы слова Суремканя, єдна из тых достойных ж;н, из міркованями котрых у селі раховали ся не лише жоны, но и усі люди.