У сімдесяті роки поки я ще проживав у селі Вищий Булатець, і поки працював у Лубнах на заводі, «Лічильних машин», якось зайшов я на залізничний вокзал "Лубни", який на той час з його потягами та людьми, був для мене як для Ромашова із повісті Купріна «Поєдинок» «…кусочком какого-то недоступного, изысканного, великолепного мира, где жизнь - вечный праздник и торжество…»
Проходячи по вузькому коридору, де справа находилась цирульня і звідкіля пахло приємним запахом одеколону і духів та ще таким домашнім теплом і спокоєм я несподівано побачив у кріслі перукарні чоловіка, який дуже був схожий на відомого кіноартиста прізвище котрого не міг в ту хвилину згадати та зате добре знав, що це був саме той артист якого я дуже любив і якого любила і знала вся Україна.
Будучи на той час занадто скромнішим ніж зараз (хоча і зараз я такий самий) я не міг тоді звичайно стати на порозі перукарні й відкрито спостерігати за подіями що відбувались на моїх очах, за людиною на яку я хотів не просто дивитися, а не зводити з неї очей як немов з ікони.
І все таки проходячи мимо відчинених дверей і не один раз, стараючись не звертати на себе уваги, я все придивлявся і придивлявся до чоловіка що сидів у кріслі в накинутому на плечі білосніжному пеньюарі, а в обличчі якого находив і бачив риси саме відомого народного артиста України Миколи Яковченко.
На мій погляд йому було років сімдесят, чи може трішки більше. Обличчя округле як на фотографії. На голові сивий чуб, вроді професорська грива, що прикривала оголену частину тім’я. Такі ж сиві як і чуб знайомі по кінофільмах довгі вуса. А сиві брови немов трішки нахмурені. Добрих і лагідних очей цієї людини я звичайно не бачив, так як він сидів до мене правою щокою, але все таки навскоси заглядаючи в його анфас обличчя і придивляючись наскільки було це можливо я немов таки бачив і його розумні очі і дружелюбний погляд. Сидів Микола Федорович прямо дивлячись перед собою немов і не моргнувши. Щось було в ньому загадкове і чарівне, чого я не міг і осягнути своїм розумом і в той же час мені здавалося, що я давно вже знав цю людину. Немов він чимось нагадував мені і мого батька, і моїх односельчан, і всіх похожих на нього людей що були у нашому місті.
Чоловік, що сидів у кріслі перукарні не розмовляв з цирульником, але я бачив, що сам церульник звертався до нього не один раз про щось час від часу запитуючи.
По якій саме причині, яким способом, з якою метою оказався Микола Яковченко в нашому місті, я не знаю. Не знаю і що саме заставило його завітати до звичайної перукарні, на звичайний залізничний вокзал, але для мене це вже і не було так важливо, тому, що з появою цієї людини саме тут і саме в цей час, мені вже не потрібно було мати більшого випадкового щастя ніж я його мав.
Розмірковуючи зараз через багато років після того, коли це сталося, і знаючи про те, що Микола Федорович помер у 1974 році 11 вересня, то можливо і я бачив його саме в той останній рік, коли він був у нашому місті, а можливо то було і раніше у 1973-у, чи у 1972-му році…