О господи...

               
                Із циклу «Сни»

   Приснився старому зимової пори такий сон… Ніби, веде він, як бувало колись, свого трирічного Микитку із садочка. Надвечір’я. Навколо кучугури снігу. Йдуть по мосту через річку, що ніяк ще не замерзне. Вже й морозець за щоки щипає, а річка все котить та й котить водичку прозору, кригою не вкриту. Як дивишся з мосту униз, вода наче притягує зір, аж у голові трохи паморочиться. А Микитка все вириває й вириває своє рученятко з батькової руки, хочеться малому самому йти, ще й до води норовить зазирнути крізь перемички на мостовому бильці. «От бісове хлоп’я! Так і гулькне з мосту», – промайнуло у батьковій думці, від якої він аж здригнувся. Мимоволі уявив собі картину: хлоп’ятко падає у річку. Що йому тоді робити? Розум не вміщує в себе такої картини. Він хапає хлопця за рученя й міцно тримає, поспішаючи додому…

   З тих пір промайнуло тридцять років. З малого Микитки виріс високий Микита, якому вже давно за тридцять перевалило. Спочатку у сина все начебто гаразд було. Закінчив інститут, став інженером-механіком. Високий, стрункий і блакитноокий парубок притягував дівочі очі. Невдовзі після інституту оженився, онука нажив батьку з матусею. Та згодом щось не заладилось у нього з молодою дружиною, розбіглись вони, наче й не було між ними колись гарячого кохання, про яке все торочив син батькам, коли вони напередодні його одруження казали йому, що, може б, погуляв ще, попарубкував. Тепер от молоді – у різні боки, а мале дитя, онучок, – посередині між ними, неначе сторонній предмет.
    Прийшов Микита до батьків та й живе у них. Дивляться посивілі батько з матір’ю на сина й журно їм стає. Чи про таку синову долю думали вони, гадали, як виховували його? Гуляє він собі, парубочить, а того не тямить, що десь кровинка його залишилась без батька. Почали старі казати про це сину. А той і слухати не хоче, каже, до дурної макітри, тобто до дружини своєї, вже не вернеться. Мати плаче, а старий якось не стерпів та й бовкнув сину спересердя, коли вони сам на сам були з ним вдома:
   – Я без батька виріс, бо він загинув на фронті, а твій син чому мусить без батька рости?
   Син криконув йому у відповідь щось грубе й матірне. Отак слово за слово, та й кинувся син на батька з кулаками. А тому куди там битися, як давно перейшло за сімдесят і сил обмаль. Тицьнув його Микита кулаком у груди. Хитнувся батько й гепнувся головою об трюмо у коридорі. Хіба старій людині багато треба? Ще й вдарився майже прямо скронею об кут. Вдарився і затих навіки. Правда, коли падав, у голові промайнуло, як колись вони з Микиткою йшли з садочка по мосту…

   Аж тіпнувся, коли ледве отямився після такого сну. «О господи… і приверзеться отаке… Треба подзвонити сину. Як там у нього?» – прошепотів він уночі. І ще довго лежав з відкритими очима, мов очманілий.