***
...Дзеркальна озерна гладінь манила своєю нерухомістю... Не було навіть прибережних хвильок, отих малесеньких, тихе хлюпання яких примовляє : ми тут.. ми живі...
Озеро не дихало.
Здавалось, що замість води його наповнили рідким сріблом. І в цьому сріблі відбивалася чорнота неба повтикувана блискучими сапфіровими цвяшками.
Підійшла близько до кромки води і легенько торкнула її пальцями ноги - хотілось перевірити, чи це справді вода. Цей рух змовив оту вселенську гладь і озеро ожило, завібрувало, задихало...
Вода була саме такою, як я хотіла, саме такою, як я любила, саме такою, як я потребувала...
Здавалося, озеро зачекалося мене, скучило за мною і ретельно підготувалося до зустрічі.
Повільно заходжу в воду... Срібло огортає мене обіймами, хлюпотить, приспівуючи пісню, заманює все дальше, все глибше, огортає ніжністю. Змиває сум, розчарування, турботи... Чим дальше заходжу в воду, тим спокійніше і легше стає на серці... Зорі з води заглядають мені в очі... Набираю повні легені повітря і пірнаю в них...
- Оживи мене, рідна моя... Поверни мені... мене...
Своєю витівкою я збурила застиглу озерну гладь і хвилі колами розбіглися від мене, розносячи мої слова.. Думки вплелися в їхній біг, злилися і стали один в один з водою, з хвилями... В вухах зашуміло, загуділо... в очах замерехтіло і запалилося яскравочервоне світло.. легеням забракло повітря і хтось з силою виштовхнув мене на поверхню.
- До нас... до нас... до нас... шелестіли хвилі набігаючи одна на одну.
Лягла на спину... розкинула руки... і зависла між зорями...
Навколо відчувся рух. Хтось ніжно торкався тіла, розчісував волосся, лоскотав ступні... Час зупинився..
Раптом, крижаний холод пройшов вздовж тіла... Страх на мить спаралізував, відпустив і на його місце прийшла паніка. Захотілося відразу, в цю мить, відчути під ногами земну твердь... Але...її не було... Ще і ще намагаюся дістати ногами дна, та воно наче втікає...
Тоненький серпик молодого місяця змилосердився, занурився в воду і своїм гострим кінцем проорав в ній глибоку борозну . Скотилася в неї і відчула під ногами пісок.
Встала.
Води було трохи вище пояса.
В хлюпанні хвиль вчувався тихий сміх...
Русалки...
Знову зі своїми жартами.
Вирішую більше не ризикувати і помалу йду до берега..
Коли, нарешті, вийшла на берег, тіло було легким, мов пір'їнка, і повним енергії...
Присіла, торкнулася хвиль рукою і прошепотіла:
- Дякую тобі, Чарівне Озеро... Дякую, що зцілило мене... Що дозволило зазирнути в твої таємниці.. До завтра...