Предлагаю текст "мовою оригіналу - українською". Для тех, кто не сможет одолеть и понять, - перевод ниже оригинала.
У житті Валентини Григорівни, Богу дякувати, не було багато проблем. Зростала, втім, у бідній сільській родині, яких у нашій країні завжди не бракувало. Після 8 класу вступила до столичного ПТУ, де давали гуртожиток і стипендію. За набутою професією слюсаря з контрольно-вимірювальних приладів та автоматики (електромеханіка) була розподілена на одне з великих виробництв оборонного комплексу. Через рік вступила на вечірнє відділення політехнічного інституту, згодом перейшла на інженерну посаду. Невдовзі вийшла заміж з щирого кохання за слюсаря-верстатника вищого розряду.
Одержали однокімнатну квартиру, коли була вже на п’ятому місяці вагітності. У належний термін народила здорового хлопчика. Одразу стали на чергу з поліпшення житлових умов. Ще до розвалу радянської системи, коли вже були першими в квартирній черзі, чоловік вирішив схитрувати -- не здавати «гостинку», тож умовив Валентину, яка вже була знову вагітною, формально розлучитись. Так здобули дві квартири. Невдовзі знайшовся й другий синочок.
Та на тому відносне щастя цього подружжя й скінчилося. Непитущий, начебто цілком здоровий чоловік Валентини захворів на рак крові і невдовзі помер: дався таки взнаки виїзд на нетривалу працю до Чорнобильської зони заради високого заробітку. Тож лишилася ще молода жінка при двох малих дітях сам на сам тепер уже з чималими проблемами. Оселилися в 2-кімнатній, майже порожній квартирі, а в умебльовану 1-кімнатну пустили квартирантів. Матеріальне становище від того не набагато поліпшилось. Аби синочки-погодки ні в чому, як вона сама колись, не відчували нестатків, правдами й неправдами перейшла старший інженер Валентина Григорівна працювати на верстаті, в цех, за дипломом ПТУ, зате за більшу зарплату – виточувати високої складності деталі для військової техніки. Працювала позмінно, намагалася потрапляти на другу-третю зміну, щоб півдня мати час на хатню роботу, а головне -- приділяти більше уваги синам. Проводжала їх сніданками й благословенням до школи, зустрічала обідами, швиденько мила посуд, прибирала, давала наказ «бути розумниками» -- і бігла на завод.
А сини виросли, школу успішно закінчували. Спочатку старший вступив до того ж вишу, де навчалася мати, але обрав більш перспективну спеціальність -- розробник програмних продуктiв i технiчних засобiв комп'ютерних i комп'ютеризованих систем. Через рік на той же факультет вступив його брат. На жаль, через недобір балів при вступі на платну форму навчання – за так званим контрактом. Через кілька років обидва, як і прагнули, стали престижними нині фахівцями з інформаційних систем та технологій, по-народному «айтішниками», комп’ютерниками. Зрозуміло, матеріальний бік навчання й життя синам забезпечували мати, як мовиться, зі шкіри пнучись. Невелика стипендія старшого йому й лишалась, як казав, «на кавусю». Правда, обидвом ще студентами нерідко щастило підробляти за фахом, але в сімейний бюджет ці гроші, як правило, не потрапляли. «На кишенькові витрати, молоді ж бо, дівчатам цукерки, квіти дарувати, в кіно водити. Добре хоч, що мої діти не п’ють, не палять, не наркомани!», -- пишаючись синами, виправдовувала Валентина Григорівна їх звичку, як мовиться, сидіти у неї на шиї.
За важкою працею, у клопотах із створення добробуту в домі старіла Валентина. Відхиляючи поодинокі залицяння чоловіків, свято берегла пам’ять про єдиного в її житті коханого – батька її синів. Вони й стали сенсом життя матері-трудівниці. В усьому оберігала їх від зайвих доручень, навіть важкі сумки з магазинів тягала сама.
Одержавши диплом, старший син влаштувався програмним менеджером у приватну фірму, став добре заробляти, надумав одружуватись, виселив квартирантів, зробив шикарний ремонт у тій квартирі, придбав меблі, домотехніку. Відгуляли весілля в ресторані. Невдовзі син повідомив, що дружина вагітна, та ще й очікують двійню, якщо вірити УЗД. Таки наважився -- і запропонував матері та брату обмінятися житлом, тому що, коли з’являться малюки, буде затісно. Валентина радо погодилася, а молодший чомусь також не заперечував, бо, як потім з’ясувалося, з брата потайки від матері взяв чималу доплату за «погіршення житлових умов».
Молодшому таланило менше, ніж старшому. І з роботою, хоч був фахівцем з червоним дипломом магістра. Адже мав великі запити, то все ніяк не міг гаразд влаштуватися. Доводилося навіть на стовпах оголошення розвішувати, мовляв, комп’ютерний майстер пропонує послуги з будь-яких проблем. Так за викликом, познайомився з дівчиною, закохався до безтями -- аж до негайного наміру одружитися, про що й повідомив матері. Однак з не дуже приємними подробицями. Наречена виявилася приїжджою, без спеціальної освіти, а завдяки ефектній зовнішності непогано влаштувалася секретаркою, звісно, з обов’язком праці на комп’ютері, тож потребувала вдосконалення навичок… Молодий і вродливий комп’ютерник погодився давати уроки. Ось так і побралися.
Тільки жити молодятам на знімній квартирі поки що було задорого, а в однокімнатній заважатиме, як висловився синок, зайва людина. Тобто рідна мати, яка за віком вже й на пенсію вийшла. Але, ясна річ, недостатню, щоб винаймати синові з невісткою упорядковану квартиру в зручному районі. Тепер шукає для себе кімнатку з прийнятною орендною платою.
* * *
В жизни Валентины Григорьевны, слава Богу, не было много проблем. Росла, впрочем, в бедной сельской семье, которых в нашей стране всегда хватало. После 8 класса поступила в столичный ПТУ, где давали место в общежитии и стипендию. Согласно полученной профессии слесаря по контрольно-измерительным приборам и автоматике (электромеханика) была распределена на одно из крупных производств оборонного комплекса. Через год поступила на вечернее отделение политехнического института, впоследствии перешла на инженерную должность. Вскоре вышла замуж по любви за слесаря-станочника высшего разряда.
Получили однокомнатную квартиру, когда была уже на пятом месяце беременности. В положенный срок родила здорового мальчика. Сразу стали на очередь по улучшению жилищных условий. Еще до развала советской системы, когда уже были первыми в квартирной очереди, мужчина решил схитрить - не сдавать государству «гостинку», поэтому уговорил Валентину, которая уже была снова беременна, формально развестись. Так получили две квартиры. Вскоре на свет появился и второй сынишка.
На том относительное счастье этой семьи и закончилось. Непьющий, вроде бы вполне здоровый муж Валентины заболел раком крови и вскоре умер: сказался выезд на непродолжительную работу в Чернобыльскую зону ради высокого заработка. Поэтому осталась молодая женщина с двумя малыми детками один на один теперь уже с немалыми проблемами. Поселились в 2-комнатной, почти пустой квартире, а в меблированную 1-комнатную пустили квартирантов. Материальное положение от этого не намного улучшилось.
Чтобы сыночки-погодки ни в чем, как она сама когда-то, не испытывали нужды, правдами и неправдами перешла старший инженер Валентина Григорьевна работать на станке, в цех, по диплому ПТУ, зато за большую зарплату - вытачивать высокой сложности детали для военной техники. Работала посменно, пыталась попадать на вторые-третьи смены, чтобы выкраивать дневное время на работу по дому, а главное - уделять больше внимания сыновьям. Провожала их завтраками и благословением в школу, встречала обедами, быстренько мыла посуду, убирала, давала приказ «быть умными" - и бежала на завод.
Сыновья выросли, школу успешно заканчивали. Сначала старший вступил в тот же вуз, где училась мать, но выбрал более перспективную специальность - разработчик программных продуктов и технических средств компьютерных и компьютеризированных систем. Через год на тот же факультет вступил его брат. К сожалению, из-за недобора баллов при поступлении на платную форму обучения - по так называемому контракту. Через несколько лет оба, как и хотели, стали престижными сейчас специалистами по информационным системам и технологиям, по-народному «айтишников», компьютерщиками. Разумеется, материальную сторону учебы и жизни сыновьям обеспечивала мать, как говорится, из кожи вылезая. Небольшая стипендия старшего ему и оставалась, как говорил, «на кофеёк». Правда, обоим еще студентами нередко удавалось подрабатывать по специальности, но в семейный бюджет эти деньги, как правило, не попадали. «На карманные расходы, девушкам конфеты, цветы дарить, в кино водить. Хорошо хоть, что мои дети не пьют, не курят, не наркоманы!», - гордясь сыновьями, оправдывала Валентина Григорьевна их привычку, как говорится, сидеть у нее на шее.
За тяжелым трудом, в хлопотах по созданию благосостояния в доме старела Валентина. Отклоняя единичные ухаживания мужчин - свято берегла память о единственном в жизни любимом - отце её сыновей. Они и стали смыслом жизни матери-труженицы. Во всем оберегала их от лишних поручений, даже тяжелые сумки из магазинов таскала сама.
Получив диплом, старший сын устроился программным менеджером в частную фирму, стал хорошо зарабатывать, решил жениться, выселил квартирантов, сделал шикарный ремонт в той квартире, приобрел мебель, домотехнику. Сыграли свадьбу в ресторане. Вскоре сын сообщил, что жена беременна, да еще и ожидают двойню, если верить УЗИ. Таки решился - и предложил матери и брату обменяться жильем, потому что, когда появятся дети, будет тесновато. Валентина с радостью согласилась, а младший почему-то также не возражал. Как потом выяснилось, у брата тайком от матери взял немалую доплату за «ухудшение жилищных условий».
Младшему везло меньше, чем старшему. И с работой, хотя был специалистом с красным дипломом магистра. Имея большие запросы, всё никак не мог хорошо устроиться. Приходилось даже на столбах объявления развешивать, мол, компьютерный мастер предлагает услуги по любым проблемам. Так по уличному объявлению познакомился с девушкой, влюбился без памяти - до неотложного намерения жениться, о чем и сообщил матери. Однако с не очень приятными подробностями. Невеста оказалась приезжей, без специального образования, а благодаря эффектной внешности неплохо устроилась секретаршей, конечно, с обязанностью работы на компьютере, поэтому нуждалась в совершенствовании навыков ... Молодой и красивый компьютерщик согласился давать уроки. Вот так и поженились.
Только жить молодоженам на съемной квартире пока было дорого, а в однокомнатной мешал, как выразился сынок, лишний человек. То есть родная мать, которая по возрасту уже и на пенсию вышла. Но, конечно, недостаточную, чтобы снимать сыну с невесткой благоустроенную квартиру в удобном районе. Теперь ищет для себя комнату с приемлемой арендной платой.