«… Судилось так – вгамовуючи спрагу,
З одного джерела життя
Нектар з отрутою замішаний я п’ю…»
(Франческо Петрарка)
Не кажіть мені нічого про крейцери,
Які ховають у своїх волохатих сумках
Кенгуру – громадяни держави незайманості,
Мовчіть про сліди на воді,
Які лишає своїми лапами
Вухатий звір Сіріус.
Не кажіть мені про королів Гімалаїв –
Білої країни вічної тиші –
Їм затісні їхні мідні корони:
Не для таких черепів мовчання ковані.
Хто вчив їх тримати молоти
У кузні одвічного Агні-хотара –
Посланця до ласих богів-дармоїдів?
Не кажіть мені про око
Лисого розбійника Неба:
Надто хиже воно й невблаганне,
Надто сині його зіниці,
Надто рідко воно дощем плакало
Над землею, що давно висохла
Від сподівань гарячих і марних.
Не кажіть мені про Золотий Вік –
Я досі з чорнозему викопую
Його уламки блискучі
І несу їх на торжище –
До лісу жадібних липких пальців.