***
Найбільше болить, коли розбиваються кришталеві замки самоілюзії...
Бо, ти вроді спочатку пручаєшся, говорячи собі : " Та ні, навіщо його будувати? Він буде ненадійним, бо фундаменту нема, лише пісок...Пісок самопереконання, самозаколисування, самонавіювання...
Але спокуса занадто солодка.... і... починаєш будувати... і ... не можеш більше зупинитися....
Відганяєш, мов надоїдливі мухи, сумніви, і з захопленням спостерігаєш як швидко він зводиться, росте...
Вибудовуєш, не шкодуючи прикрас, в екстазі від кінцевого результату, милуєшся веселкою, в яку він перетворює біле світло реальності...
А потім бац!
Рвучкий подих вітру зриває спочатку рожеві окуляри і ти бачиш, що замок не кришталевий, а скляний... А потім вихор вітру провокує легкий зсув піску і замок падає... і розбивається на мільйон дрібних скалок... і вітер їх підхоплює й несе....
І ти стоїш.. сама... серед пустелі... серед розкиданих уламків... І з порізаних рук тече кров... Але це дурниці : кровить і порізане серце...
Найнеймовірніше те, що великі і глибокі рани заживають швидше.
Найгірші - оті невеликі, через тонкі і гострі скалки, що тисячами невидимих лез впилися в серце... Їх не знайти, не витягнути... Ранки від них маленькі, але дуже болючі, їх багато, вони постійно кровлять і не заживають... І доводиться вчитися жити з тим постійним болем, інакше ніяк...
І це лише твоя вина, бо не оперлася, а піддалася ілюзії, прийнявши її за реальність...
Бо так хотілося цієї ілюзії....