***
…Гаряча бульбашка з пустелі перелетіла через море, накрила нас і в повітрі запахло морем і піском…
Від спеки Зорі розімліли зовсім, і не хотіли мерехтіти, молоденький Місяць кволо посміхався і весь час витирав рясний піт з чола.
Стою на балконі і тихенько спостерігаю за ними. Класичний літній вечір. Жебонить фонтан, стрекочуть коники-стрибунці, між бамбуком час від часу блискають світляки, а в повітрі безшумними тінями проносяться кажани...
Раптом щось велике і вологе з усієї сили штовхає мене в ногу:
-Привіт!
Від несподіванки я вилітаю через поручні і падаю в м’який, наче пух, зірковий пил.
-Малий, ти здурів, чи що? Зараз нажаліюся твоїй мамі! Он вона, поруч зовсім, присіла відпочити край Чумацького шляху.
Ведмежа лише дзвінко фиркнуло від задоволення:
- Кажи кажи, вона лише зрадіє, що хоч кілька хвилин зможе від мене відпочити!
I, раптом , наблизивши свого величезного, мов чорна діра, мокрого носа до мого вуха, голосно зашепотіло:
- А я знаю твою таємницю! Ага! Отого твого потаємного секрета! Я розгадав! А ти все думаєш що я малий, і нічого не розумію!
Навколо все раптово завмерло, тиша стала густою і темною як смородиновий сироп. Зірки стрепенулися і замерехтіли від цікавості, а Місяць, зробивши вигляд, шо йому байдуже, хвацько усміхнувся на всі 32 зуба. I лише Велика Ведмедиця продовжувала все так же дивитися на Чумацький шлях, непомітно повернувши ліве вухо в нашу сторону…
-Нуууу... І що ж це за секрет такий? Що за таємниця?
-А ти закохана в Стрільця!
-Щооооо?????,- від несподіванки я аж підскочила, піднявши мерехтливу хмарку зоряного пилу.
-Егеж! Думаєш, я не бачу як ти щовечора милуєшся ним? Так, так, я бачу, як ти заглядаєш на нього, милуєшся ним і ховаешся за стовбуром Кедра, щоб він тебе не помітив,- сміливо викрикнуло воно мені в лице, набравши повні легені повітря ...
Тиша з густого сиропу перетворилася на драглисту ґаляретку...
Зорі раптово згасли від несподіванки перед таким нечуваним зухвальством, а потім почали мерехтіти з подвоєною швидкістю все ще прикидаючись байдужими... Лише оте мале Зірченя з віддаленого куточка Галактики, якому я витерла носа, сміливо скористалося особистим знайомством, підлетіло до мене і всілося на плече.
-Але ти мусиш розлюбити його, бо він навзавжди закоханий в свою Андромеду!
Я голосно зареготала і напруга розсипалася мільйоном крихітних блискіток, тиша зрідла і випарувалася наповнивши повiтря смородиновим ароматом . Слідом за мною всі почали хихотіти і все знову повернулося на круги свої. Тоді я нахилилася до клаповухого вушка і прошепотіла:
-Я знаю, бо це я колись була Андромедою, але мені захотілося повернутися до земного життя… Та нехай це залишиться нашою великою таємницею, еге ж?, - і я посміхнулася хитро примруживши очі.
Ведмежа недовірливо махнуло головою і розгублено оглянулося, думаючи, вірити мені чи ні .
-Ходи вже, розумнику, нам знову в дорогу, - піднялася Велика Медведиця і повільно почимчикувала вперед.
Ведмежа фиркнуло, пчихнуло, крутнуло головою і побігло вслід матері і їхні постаті мало - помалу розчинялися серед зірок Чумацького Шляху....