...Теплий вологий вечір дбайливо огортав мене. В повітрі пахло озером і рибою. Від несподіванки я аж звернула погляд до неба, щоб переконатися, що над головою не висить рибна хмара.
Але ні, небо було чисте і зоряне.
Місяць лукаво посміхнувся мені і підморгнув. Я зашарілася від такого відвертого залицяння, а зорі дружно засміялися сріблястими дзвіночками і замерехтіли, наче зіпсовані новорічні вогні. I від того сміху все небо гойднулося хвилею і одна необережна зіронька, що загавилася і невстигла міцніше вхопитися за небесні поручні, якось перелякано блимнула своїм оком...
Простягнула руку до неї, прищепила її ременем безпеки, висякала їй носа і витерла перелякану слізку.
- Дякую, моргнула вона мені, і вибач мене...
- Нема за що, малеча, все О.К.
Витягнула чистеньку хустинку і протерла її наостанок, щоб яскравіше світила і, раптом, зіткнулася з чиєюсь теплою дбайливою рукою .
Ще хтось не спить.
Ще хтось як і я в цю мить дивиться в небо .
І через мільйони світлових років ми зустрілися коло тієї перестрашеної зірки, як коло забутого на периферії заклопотаного міста ліхтаря...