Вона вдивляється у далечінь великими сіро-зеленими очима і посміхається. Посміхаються вуста, а в очах смуток і біль... І якби Він тільки зміг зараз заглянуть в Її глибокі очі, то Він би усе зрозумів. Усі його думки і запитання, що так невідступно мучать чоловіче серце останнім часом зникли б назавжди. Якби цієї миті Він стояв біля неї і тримав її ніжну руку у своїй, то Вона б уже ніколи не відпустила Його. Ніколи. Але Його немає поруч. І нікого нема. Вона одна. За тисячі кілометрів, у чужому місті, серед незнайомих їй людей і безліч невирішених проблем Вона зовсім одна.
Серце наповнює туга, душа кричить, а вуста... посміхаються. Колись давно Вона отак посміхалася від щастя, а зараз лише від самої згадки про нього.
На мить Вона обернулася і пильно подивилася назад.
Там, позаду у минулому, коли її серце було зовсім спустошене, з"явився Він. І їхні душі так потягнулися одна до одної, що їм не залишалося нічого іншого, як скоритися.
Він, а потім найголовніше - їхнє маленьке створіння, їхній синочок за яким Вона так сумує! Якби ж Вона тільки могла... Але, не може. У цьому великому світі Вона така безсила.
Її знову покликало минуле. Тихе, спокійне, з безмежними мріями і великими сподіваннями у завтрішній день. Минуле, у якому вони були всі разом: Вона, їхня крихітка і Він - дужий, надійний і лагідний...
То було справжнє щастя.
І тепер Вона розуміла, не просто розуміла, а знала, що все своє життя хоче прожити лише з цією людиною.
"Де ти зараз? Чи відчуваєш те, що відчуваю у цю хвилину я?" Вона затулила обличчя долонями.
Лише одне її слово і Він примчить до неї, прилетить немов на крилах, де б не був! Обійме своїми дужими руками і все стане як раніше - тепло і спокійно, та тільки на мить. Бо там, далеко від Неї б"ється ще і маленьке серце, якому потрібні вони обоє. Але там для них немає майбутнього... Тому Вона буде мовчать і не зронить ані звуку, якби гірко Їй не було. Нехай Він залишається там і оберігає їхнє маленьке створіння від біди та зла. Нехай. А Вона залишиться тут і кожну хвилину свого життя боротиметься...
Вона зітхнула. Сильніше зашелестіло листя на деревах, піднявся вітер і покрапав холодний дощ. Та Вона не помітила цього. Її думки далеко у минулому, хоча очі ще вдивляються у далечінь.
У тому світі, де вони колись були такі щасливі, залишилася лише сіра пляма і Вона нізащо не повернеться туди. Нізащо не дасть засмоктати себе тій бридкій трясовині, яка так і булькає, чекаючи на нову поживу. Треба йти тільки вперед! І не так важливо, що буде з Її тілом, не так важливо які ще випробування пошле Їй доля; головне те, що Її душа залишиться завжди вірною двом людям, які так вірять у неї і чекають Її. Вона подолає усі перешкоди, Вона повинна це зробити і, тоді вони будуть знову усі разом і знову щасливі, як колись. Ніхто і ніщо не зруйнеє тоді їхнього щастя!
Сірі хмари затягли майже все небо і воно заплакало сильніше.
"Господи, пошли мені ще трохи терпіння. Його мені так бракує. Не дай збитися з дороги. Серед цього великого потоку людей відгукнися на моє прохання, почуй крик душі моєї, змилуйся! Навчи, як повернути загублене щастя і більше ніколи не втратити його".
Вона знає - Господь почує Її. Він не може не почути крику душі людської. Вона все ще вірить, вірить у добро, вірить у кохання, вірить у справжнє щастя...
Людмила Калита
Київ, 1999р.