За вікном потягу миготять поля, луки та невеличкі станції. Я їду в місто, де народилась, і в якому не була майже рік. Земля ніби вкрита ковдрою печворк, пошитою з барвистих жовто-зелених клаптів. Ритмічно стукотять колеса, сонячні промені, віддзеркалюючись від віконного скла, засліплюють очі. Десь там, за небокраєм, причаїлась невідомість.
Назву міста, до якого їду, мені називати не хочеться. Нехай це буде… Кукачівка. Неважливо, де це. Немає в нас ані старовинних фортець, ані величних замків, ані мальовничих руїн, куди б возили на екскурсії туристів. Але рік тому у нас дещо трапилось. Сталося все через дівчину, яка не була такою, як усі. Якби не вона та її кохання, мої батьки не втратили б бізнес, і наша родина не переїхали б бозна куди. Ми мали в Кукачівці будинок, садочок та ще дві оранжереї, в яких вирощували квіти на продаж. З грошима у нас все було в порядку, та після того, як садочок і квіти загинули разом з усім, що росло в місті та навколо нього, наша родина збанкрутіла. Татко захворів, спостерігаючи, як чорніють і висихають, перетворюючись на труху, дерева й кущі; як стають компостом квіти та трави; як руйнується щасливе налагоджене життя.
Ми поїхали ще до того, як небо над Кукачівкою почорніло, та почали йти дощі. Знайомі, які залишилися в місті, казали, що інколи ті дощі ненадовго стихають вдень і що вночі їх ніколи немає. Що взимку не було снігу, і місто навесні стало нагадувати величезне згарище, залите водою.
Про «кукачівський феномен» згадували в ЗМІ, але ані журналісти, ані екологи не змогли докопатися до правди, чому трапилось таке.
Балакають, що крім почорнілої рослинності й дощів, які ллють з ранку до вечора, з’явилося в місті й інше диво — примарна дівоча постать, яка блукає по небу. Що коли вдень дощ ненадовго стихає, навколо тієї дівчини-примари починає сяяти ореол, зітканий з яскравих сонячних променів. Ті, хто бачив ту примару, кажуть, що вона прекрасна. Розповідають, що іноді вона підлітає до якогось вікна і заглядає в нього. Кажуть, ніби в неї гарні, але сумні очі, і що вона схожа на Мар’яну, дівчину, яка канула в майбуття, і яку ми, поза очі, називали Цівочкою. Що вона нібито намагається щось сказати, але говорить так тихо, що їх неможливо почути.
Якби не вона, ця дівчина, та її кохання, нічого б не трапилось. Рослини не почорніли б і не висохли й набридливих дощів не було б, як не було б і захмареного неба над містом. І Сашко б вцілив... а наша родина не поїхала б світ за очі. Батьки, як і раніше, вирощували б квіти та продавали їх, а іще ми їздили б відпочивати до Анталії або кудись іще, туди де є море.
Правда про події, які сталися рік тому, й досі гнітить мене. Я почуваюся винною та кляну себе за дурість, тому й погодилася приїхати до Кукачівки, коли мені зателефонувала найкраща подруга, сказавши, що хоче побачити мене. Хіба я могла їй відмовити?!
1. РІК ТОМУ
Все почалося минулого літа, коли до моєї найкращої подруги приїхав її кузен. Він був старший за нас на три роки — йому вже виповнилося дев’ятнадцять. Хлопці з нашої компанії були не в захваті від того, що він з’явиться. Моя найкраща подруга — то Галюнька, а хлопці — це Сашко і Тарас. Я розхвилювалася, дізнавшись, що кузен моєї подруги невимовний красень, а до того ж, ще й киянин...
Галюнька ніколи не бачила Віталіка і вважала, що найближчим часом не побачить, а все тому, що її столичні родичі майже не спілкувалися з її родиною, та одного літнього дня це таки сталось. Сашко з Тарасом засмутилися — вони сподівалися, що ми вчетвером поїдемо в чудовий, просочений духом старовини, Львів, але омріяну поїздку із-за появи Віталіка довелося відкласти.
Отож, наступного дня після приїзду кузена Галюньки ми домовилися зібратися разом, щоб познайомитися з Віталіком. Коли моя подруга сказала, що він має приєднатися до нас, Сашко спохмурнів, бо ревнував мене, як навіжений. Що ж стосується мене, то я зраділа знайомству з новим хлопцем. Я дівчина комунікабельна: коли я знайомлюся з кимось, то почуваюся ніби риба у воді.
Того дня очманіле сонце так припікало, що вулиці міста нагадували ррозжарену пательну. Аби не перетворитися на підсмажені відбивні, ми вирішили не йти на ставок, де не було укриття від сонця. Вздовж берега тягнулися самі зарості очерету, а серед них ховався крихітний клаптик піску. Хіба можна назвати пляжем якийсь клаптик піску? Не схотіли ми йти і до кафе, бо в кафе ніде усамітнитися, у вибравши старий, занедбаний парк, в якому навіть в страшенну спеку панувала приємна прохолода.
Нас було шестеро: я, Сашко, Галюнька, Тарас, Віталік і Жануся. Жануся — то наша колишня однокласниця, яка після закінчення восьмого класу пішла вчитися на перукаря. Жануся повненька, грудаста і досить мила, якщо не зважати на її великий "сливовий" ніс (поміж себе ми називали її пампушечкою). Саме через носа хлопці не звертали уваги на Жанусю, в той час, як вона мріяла про велике кохання. Про секс Жануся уявлення мала: якийсь хлопчина звабив її ще у восьмому класі. Вона не робило з того таємниці, навіть вихвалялася, що отримала непогану грошову компенсацію за втрачену невинність.
Гроші були потрібні їй, аби зробити пластику носа та налагодити особисте життя. На жаль, отриманої від звабника суми на операцію не вистачило. Батьки нічим не могли допомогти доньці, бо в родині, крім Жанусі, було ще троє малюків.
«От вивчуся на перукаря, — казала вона усім, — то й зароблю, скільки треба на ніс!»
Галюнька розповіла мені по секрету, що запросила "пампушечку" не просто так, а з метою, щоб та «вилікувала» Віталіка від депресії, викликаною любовною лихоманкою. Він, уявіть собі, до нестями закохався в гарненьку співачку, яка виступала в якомусь столичному клубі, а та йому відмовила. Він настільки засмутився, що взяв батьківський Bentley та врізався на ньому в прокурорский Ferrari. Зрозуміло, що це привело до вельми небажених наслідків.
Батьки Віталіка сплатили постраждалому чималі гроші, аби все залагодити, та хоча безпека минула, неприємності у кузена Галюньки не скінчились. Він вирішив, будь-що, домогтися кохання кралі, яка опанувала його серце, і якось прорвався до її гримерки з великим букетом троянд. Прорватися то він прорвався, але за дверима зустрів двох дужих охоронців. Заламавши Віталіку руки, вони на мить розслабились, а він раптом вклав обох на лопатки. Охоронці не знали того, що Віталік з дитинства займається карате і досяг у цьому виді спорту значних результатів. Перелякана дічина, побачивши, що охоронці не рухаються, викликала допомогу, і Віталіка таки скрутили. Згодом виявилось, що напередодні Ірена — так звали гарненьку співачку — отримала дюжину СМС з жахливими погрозами, і Віталіка прийняли за маніяка, який їх надіслав.
Після того випадку кузен Галюньки місяць провів у лікарні, а коли повернувся додому, то дуже змінився: став неуважним, похмурим і мовчазним. До того ж, він почав усіх цуратися, а головне — його перестали цікавити дівчата, хоча раніше вони його дуже цікавили. Стурбовані батьки показали Віталіка відомому психотерапевту, і той рекомендував відправити його в якусь тиху й гарну місцевість, де можна добре відпочити та знайти поступливих і невибагливих дівчат.
Дізнавшись від Галюньки, що татко Віталіка пластичний хірург, Жануся неймовірно зраділа та пообіцяла як слід втішити хлопця. Зрозуміло, не просто так, а заради гарного носика, про який давно мріяла. Ми знали багато містечок у парку, де можна усамітнитись, отож, у пампушечки були всі шанси отримати омріяну зовнішність.
Побачивши Віталіка, Жануся широко розкрила очі й роззявила рота. Я теж ледь не зомліла, поглянувши на кузена Галюньки. Боже, який же то був красень! Ні, не збрехала подруга, сказавши, що її родич схожий на Бреда Пітта. Ні, куди там Бреду Пітту — Віталік був навіть кращий за нього! До речі, в Америці я не була і Бреда Пітта живцем не бачила, а от Віталік опинився поряд, і в нього були напрочуд гарні очі та невимовно гарна статура.
Побродивши по зарослому будяками парку хвилин з п’ятнадцять, ми сіли на лавочку під розлогим дубом. Сонячні промені ледь пробивалися крізь густий шар листя, і на нас, нарешті, повіяло жаданою прохолодою. Великий занедбаний парк нагадував казковий ліс. Здавалося, що з хащі от-от вийде лісовичок і запросить у гості до своєї затишної оселі.
Жануся почервоніла, як варений рак. Вона весь час зітхала і тремтіла, кидаючи погляди на Віталіка. Мабуть, їй не терпілось опинитися в його обіймах, але хлопець не звертав на неї уваги та почав задивлятися на мене. Сашко, помітивши це, насупився, але промовчав.
Галюнька встала, підморгнула мені та, взявши великий кошик, пішла до кущів, за якими знаходилася невеличка галявина. Кинувши в міру кокетливий погляд на Віталіка, я послідкувала за подругою.
Обабіч галявини рясно цвів чортополох. Його яскраво-рожеві квітки наповнювали повітря таким солодким ароматом, що паморочилася голова. Галюнька розстелила на травичці скатертину і почала виймала з кошика напої та наїдки. Я почала допомагати їй, спостерігаючи крізь поросль віток за товариством, яке залишилося на лавочці. Сашко сидів, опустивши голову, Тарас про щось думав, а Жануся, підсівши до Віталіка — його обличчя я не бачила — голосно реготала й щось говорила. Вид у неї при цьому був дурнуватий: очі горіли, як у навіженої, а повненьке тіло здригалося від сміху, мов у нападі лихоманки.
— Думаєш, він клюне на неї? — запитала я Галюньку.
— Мені все одно, — відповіла вона, акуратно розставляючи на скатертині пластикові тарілки. — Мене попрохали, я зробила, а далі — нехай як хочуть.
Коли ми з подругою впорались, я вийшла з-за кущів, щоб покликати усіх до столу, але побачила, що лавочка порожня. За мить звідкілясь почулися голоси. Зробивши кілька кроків по асфальтовій доріжці, я побачила хлопців, Жанусю й дівчину в жовтому сарафані, яка стояла спиною до мене. Крислатий капелюшок незнайомки прикрашали квітки чортополоху, було їх повно і в кошику, який вона тримала.
Жануся кілька разів махнула мені, хлопці ніяк не відреагували, дівчина ж обернулась, і я впізнала Мар’яну, яку ми називали Цівочкою. Деякий час вона вчилася з нами, але після восьмого класу вступила до медичного коледжу, і опісля ми майже не бачились. Більшість дівчат в нашому місті Цівочку терпіти не могла. Ні, вона не була ані пихатою, ані злою, і нікому нічого поганого у свої шістнадцять не зробила. Вся її вина полягала лише в надмірній красі, яка заворожувала чоловіків, а це, як ви розумієте, подобається не всім жінкам. Спочатку різномасті місцеві та приїжджі мачо не давали Мар’яні проходу, але дізнавшись, що її бабуся не звичайний косметолог, а спадкоємна відьма, втрачали запал і перетворювалися на ввічливих, добре вихованих кавалерів.
Я вважала, що чутки про бабусю Цівочки дуже перебільшені — я думала тоді, то відьом не існує, що все це лише казочки. А якщо й існують — боятися їх не треба, бо є церкви та молитви. Слід сказати, що Катерина Григорівна виглядала набагато молодшою, ніж була насправді, але ж вона була косметологом, і до того ж, непоганим. Маски та креми, які вона виготовляла, дійсно допомагали жінкам відновлювати молодість і красу, а ще казали, що бабуся Мар’яни добре знається на цілющих рослинах та вміє готувати приворотний напій.
— То він справді захищає від нечистої сили? — запитав Тарас, обережно торкаючись до квіточок чортополоху, які виглядали з кошика Мар’яни.
Відповіді не було: дівчина, як заворожена, дивилася на Віталіка, а той — на неї.
Усередині мене щось обірвалось, і я подумала: «Відьма!». Віталік мені дуже подобався. Мені завжди хотілося, аби у мене був саме такий хлопець, як він. Що ж до Сашка, то він в одну мить набрид мені і перестав цікавити.
Хлопці запросили Цівочку приєднатися до нас, і дівчина погодилась. Ніколи ще я не відчувала таку несамовиту злість. Під час пікніку, Жануся хмуро дивилася на Віталіка, а той прикипів поглядом до Мар’яни. Не зводили з неї очей й інші хлопці.
Дівчина, ніби не помічаючи того, розповідала:
— Чортополох — доволі сильний оберіг. В давнину наші предки відмічали Новий рік 1 вересня і наряджали замість ялинки саме його. Колись напередодні свята в Києві, на Замковій горі, знаходили та зрізали великий кущ чортополоху і встановлювали його на Житньому ринку. Цей кущ прикрашали бусами, пряниками, стрічками і свічками. Стрічки на новорічному чортополоху — то не звичайна прикраса, а символ чиєїсь мрії або бажання…
«Ах, Цівочка, Цівочка… Навіщо ти з’явилась?» — думала я, розглядаючи дивну красуню в крислатому капелюсі.
***
Наступні три дні мені не хотілося бачити Сашка, бо з ранку до вечора я думала про Віталіка. Телефон я навмисно вимкнула, заздалегідь сповістивши всіх СМС-ками, що деякий час буду зайнята. Мовляв, хочу зайнятися собою: зробити косметичні маски, шліфування шкіри, щось там іще, і тому телефонувати мені не треба, мовляв, передзвоню потім сама.
На четвертий день, прокинувшись вранці, я нарешті увімкнула телефон, і він тут же зацвірінькав. Телефонувала Галюнька:
— Янко, чому не відповідаєш?
— Вибач! Були деякі справи…
— Ти де?
— Вдома, де ж іще?
— Ти справді зробила шліфування шкіри?
— Ну, як тобі сказати…
— Якщо ні — приїзди! Є серйозна розмова!
— Не можу… батьки попрохали допомогти їм в оранжереї…
— Не бреши! Хочеш, аби Віталік став твоїм?
— Що? — я заклякла, не розуміючи того, що казала подруга…
До будинку Мар’яниної бабусі нас супроводжував гарний рудий колі, котрий звідкілясь з’явився у Галюньки. Коли ми підійшли до будинку, пес майнув під великий каштан та улігся в тіні.
Попри страшну спеку, яка панувала на вулиці, в кімнаті, куди нас запросила хазяйка, було прохолодно, хоча ані вентилятора, ані кондиціонера я не помітила. Темні оксамитові штори стримували денне світло. Вздовж темно-синіх стін височіли масивні книжкові шафи, поміж ними стояли софа, кілька ваз та підлогове дзеркало. В центрі вітальні знаходився овальний стіл, накритий темно-фіолетовою скатертиною, а навколо нього —стільці з пурпуровою оббивкою. Горіло кілька свічок. Прозорі боязкі тіні тремтіли в повітрі, розмальовуючи кімнату дивними орнаментами. Катерина Григорівна була в туніці, прикрашеній на грудях вишитою діаграмою. Масивні браслети подзенькували на її руках, а темне волосся блищало, як шовк. Хазяйка з невимовною грацією опустилася на пурпурову софу, на якій лежало з десяток оксамитових подушок, і запитально подивилася на Галюньку.
— Вона згодна, — швидко сказала моя подруга.
Жінка поглянула на неї так, що мені стало моторошно. «Навіщо я знадобилась їй?» — подумала я з острахом.
— Яно, дай мені свій телефон, — наказала раптом Катерина Григорівна. Подивившись щось в ньому, вона поводила по екрану наманікюреним пальцем, а потім повернула мені його зі словами:
— Я заблокувала номер твого хлопця. Він тобі більше не знадобиться.
Нічого собі!..
Коли ми з Галюнькою вийшли з під’їзду, рудий пес все ще лежав під каштаном. Побачивши мою подругу, він зірвався з місця та кинувся до неї. В його очах сяяла неймовірна радість.
— Звідки він взявся в тебе? — запитала я.
Галюнька в мить спохмурніла та відповіла, що то довга історія, і що розповість мені її іншим разом.
За дві години виявилося, що чорний колір волосся мені до лиця. Я здивовано дивилась у дзеркало. Невже? Ніколи б не подумала! Жануся, яка пофарбувала мене, була здивована не менше. Вид у неї був такий же приголомшено-дурнуватий, як і три дні тому, коли вона дивилася на Віталіка. Галюнька вдоволено посміхалась:
— А ти й справді схожа на неї! Тепер ви як сестри!
Говорячи це, вона мала на увазі Цівочку.
***
Бабуся Мар’яни дала нам ключі від квартири онуки, і ввечері ми з Галюнькою туди пішли. Рудий колі нас супроводжував. Квартира виявилась трикімнатною, причому, — нічого собі, незважаючи на численні вази з букетами чортополоху, які стояли усюди. У нас був приворотний напій, а також дюжина свічок. Віталік мав не одразу помітити, що замість Мар’яни його чекає інша дівчина — саме тому я й перетворилася на брюнетку. Коли стемніло, Галюнька запалила свічки та, про всяк випадок, викрутила пробки з електролічильника, а потім, оглянувши все ще раз, побігла за Віталіком. Він думав, що йому призначила побачення Цівочка, в той час як вона була у бабусі, яка нібито захворіла, і ні про що не здогадувалась. Катерина Григорівна сказала, аби ми не хвилювалися — вона вимкнула телефон онуки, і та пробуде у неї до ранку.
Чи закохається Віталік в мене після того, як вип’є приворотний напій?.. Пригадавши суворий погляд немолодої темноволосої жінки, я зіщулилась. Може, не треба було мені погоджуватись? А раптом виникнуть якісь проблеми?
Проблеми таки виникли: Сашко не витримав та почав мене усюди шукати. Дурнувата Жануся розповіла йому, що я пофарбувала волосся в чорний колір, і що ми з Галюнькою збиралися увечері кудись піти. Хтось бачив, як Галюнька разом з якоюсь брюнеткою заходила до під’їзду багатоповерхівки, де жила Мар’яна. Хтось бачив, як Галюнька та Віталік пізно ввечері кудись пішли.
Дзвінок у двері пролунав саме тієї миті, коли Віталік почав мене пестити і цілувати. Ми сиділи з ним на дивані у вітальні, освітленої мерехтливим полум’ям свічок. Полум’я тремтіло від протягу, бо балконні двері та вікно були відчинені. Пес тихенька гарчав десь поблизу, а Галюнька, наспівуючи щось, порсалася на кухні.
Почувши дзвінок у двері, ми з Віталіком відсахнулися один від одного, а в глибині квартири щось брязнуло.
— Відчиніть, відчиніть! — голосив Сашко дурнуватим голосом, грякаючи у міцні залізні двері. — Я знаю, що ти тут! Янко, відчиняй!
Схопившись з дивана, я майнула на кухню. Пес побіг слідом за мною. Подруга дмухала на обпечені пальці, на підлозі валялася турка та розтікалася велика пляма шоколадного кольору.
— Що тепер робити? — вигукнула я.
Галюнька подивилася на мене так, ніби вперше побачила, а потім приклала вказівний палець до рота. Хвилин за п’ятнадцять грякання у двері припинилось, але це нічого не означало: Сашко божевільний, і невідомо що спаде йому на думку наступної миті.
Віталік не відходив від мене, а дивився на мене так, що за інших обставин я б верещала від радості. Галюнька, знайшовши якийсь крем, змастила ним опік, сіла в крісло та заплющила очі, а колі влігся біля її ніг.
Коли ми майже заспокоїлися, в кишені у Галюньки заспівав мобільний.
— Добрий вечір!.. Ні, не зовсім в порядку… тут з’явився її хлопець… Ні, не знаємо, де він зараз… може, в під’їзді або десь іще…
Пес, раптом схопившись з місця, кинувся до відчинених балконних дверей, завішаних шторою, і почав гавкати. Ми підбігли до вікна та виглянули назовні. З даху, розкочуючись у повітрі, звисали ноги, взуті в кросівки. «Сашко й справді божевільний!» — подумалось мені.
Галюнька заголосила в телефон:
— Він — на даху! Зараз влізе в квартиру!
Пес ощирився та загарчав. Ноги продовжували розкочуватись у повітрі. Я заплющила очі. Віталік шепнув мені: «Не бійся! Я захищу тебе!».
Що відбувалося далі, пам’ятаю не дуже добре, бо перед очима у мене поплив туман. Я чула чиїсь притишені голоси… голосний зойк, слабкий звук удару, і довгу моторошну тишу. Коли ж туман розвіявся, я зрозуміла, що саме трапилося, закричала та кинулася до вхідних дверей.
***
— Ти впевнена, що треба туди йти? — запитала мене Галюнька, коли ми разом з колі наблизилися до навстіж розкритих воріт, за якими виднівся будиночок, оточений садом.
— Так! — сказала я, міцно притискаючи до грудей великий букет троянд.
— Тільки нічого потім мені не кажи!
За хвилину ми опинилися на подвір’ї, переповненому людьми у жалобі, які голосили та плакали.
— Хвойдо! — зі злістю вигукнула, помітивши мене, мати Сашка.
Вона була блідою, негарною, постарілою, з прозорими очима, на дні яких причаївся біль. Її руки тремтіли. З під траурної хустки вибивалося сиве пасмо волосся.
— Йдемо звідси, — прошепотіла Галюнька, вчепившись мені в руку, але я не послухалась її, вирвалась і зробила крок уперед. Усього лише крок.
— Як ти посміла сюди прийти?! Геть звідси, хвойдо! — мов навіжена, заволала мати Сашка, з ненавистю дивлячись на мене. — Йому вже нічого не потрібно від тебе! Чуєш, нічого!
Я застигла на місці. Подруга забрала у мене квіти та комусь віддала. Колі підбіг до труни, встав на задні лапи і лизнув Сашка в обличчя, а потім вибіг за ворота.
***
Я сиділа на дивані та мовчки дивилась у вікно, в той час як Галюнька, розмахуючи руками, щось пояснювала моїм батькам. Майже кожні п’ять хвилин їм, як і мені, хтось дзвонив і казав, що я хвойда та вбивця. Галюньці теж телефонували, але не так часто, як нам: родичі Тараса питали її, чи не знає вона, куди подівся хлопець, а вона відповідала, що не знає того. Рудий пес крутився біля моєї подруги, заглядав їй у вічі та жалібно скиглив.
Коли настав вечір, Галюнька не пішла додому, а лишилась у нас, і вночі ми обидві не стулили очей. Ніч видалась ясною та задушливою. Повний місяць заглядав у прочинене вікно, з вулиці доносилися якісь зітхання, якесь шарудіння й ледь чутні голоси нічних птахів. До ранку у мене перед очима стояв хмурий, злий і мовчазний Сашко. Мені хотілося аби він зник, але я не наважувалася його прогнати.
— Це все вона, — сказала Галюнька наступного дня, коли ми сіли пити каву. — Це все вона!
— Хто?
— Бабуся Цівочки! Це вона придумала все, бо не хотіла, аби Мар’яна зустрічалася з Віталіком. Сашко загинув саме через неї! І це вона перетворила Тараса на колі, аби я погодилась їй допомогти. Сказала, що якщо ми з тобою не зробимо, як хоче вона, Тарас назавжди залишиться у собачій подобі. Вона — таки справді відьма!
— Що ти верзеш?..
Від подиву у мене перехопило подих. Допивши каву та, переваривши почуте, я запитала:
— Якщо Катерина Григорівна справді відьма, чому вона не впоралась без нас? Хіба відьмам потрібні помічники?
Галюнька знизала плечима:
— Звідки я знаю? Але кажу тобі — вона точно відьма!
***
Цівочка, дізнавшись, що Віталік зустрічався зі мною, так засмутилася, що навіть злягла; а я не виходила з дому, аби не чути образ та глузувань на свою адресу. Дехто перестав купляти у нас квіти, і таткові довелося шукати нових клієнтів поза межами міста.
Я вичитала в Інтернеті, що спадкоємні відьми мають не янголів-охоронців, а демонів, котрі мстяться кривдникам своїх підопічних. «Якщо Катерина Григорівна справді відьма, то й Мар’яна також, — розмірковувала я. — Отже, не виключено, що у неї є демон-охоронець, який захоче мені помститись».
Тисячі разів я пожалкувала про те, що погодилася на пропозицію бабусі Цівочки. Після того, як загинув Сашко, Віталік поїхав додому, а я лишилася з купою проблем. Судячи з усього, приворотний напій на Віталіка не подіяв.
***
— Навіть не знаю, що тепер робити, — поскаржилася мені подруга за кілька днів, коли ми, випивши по чашечці кави, вмостилися біля відкритого вікна в моїй кімнаті.
Вечоріло. Рудий колі дрімав під столом, а згодом підбіг до Галюньки, встав на задні лапи і поклав голову їй на коліна. Подруга почала погладжувати пса по спині та виймати з його довгої шерсті колючки.
— Який же ти, брудний, Торі! Скільки з тобою мороки! Знову на тебе начіплялася купа реп’яхів… Цікаво, де ти бігав? — примовляла Галюнька, погладжуючи собаку.
Пес слухав її, мружив очі та тихенько позіхав.
Продовжуючи виймати будяки, Галюнька продовжила:
— Катерина обіцяла, що перетворить Тараса на людину, а зараз каже, що передумала. Каже, що зробить це після того, як знайдеться Віталік. Мовляв, її онука чахне на очах, а щоб видужала, потрібно, аби Віталік провідав її: каже, ніби Мар’яна весь час подумки його кличе.
— Настільки сильно кохає?
— Хто його знає. Вона завжди відрізнялася від нас, жила в якомусь примарному світі і вважала себе мало не принцесою. До Віталіка в неї не було жодного хлопця. Вона все чекала принца, а хіба такі водяться у нас? Віталік з’явився, от вона й закохалась.
— Ти телефонувала йому?
— Так, але він поза зоною досяжності — мабуть, змінив номер. Я попрохала декого зайти до нього, але вдома нікого не було. Консьєржка сказала, що їхня родина кудись поїхала. Я телефонувала в клініку, де працює його батько — і мені відповіли, що Зібровський взяв позачергову відпустку.
— Що ж тепер?
— Вони повернуться!
— Так, але тільки коли? А що Катерина?
— Каже, що якби не міцний захист амулета, який дала Віталіку Мар’яна, і не впертість її онуки, могла б з усім впоратись, а так не виходить. А дивиться на мене так, що стає моторошно, і волосся на голові підіймається дибки.
— Треба щось робити! — вигукнула я. — Хто знає на що ще здатна ця жінка! Вона ж ні перед чим не зупиниться: може і нас з тобою перетворити на когось! Наприклад, на жаб або щурів!
— Так, — відповіла Галюнька, — треба щось робити, але що саме?
Пес раптом принюхався до чогось, загарчав і, схопившись з місця, підбіг до вікна. Я заклякла — мені здалося, що за вікном причаїлася, дивлячись на нас, велика сіра тінь, і що ніби запахло смаленим. Собака голосно, без зупину, гавкотів.
— Торі, спокійно! До мене! — вигукнула Галюнька, але пес не послухався її.
Галюнька встала, узяла колючки, вийняті з шерсті собаки, та викинула їх через вікно. Тінь відступила і зникла в глибині саду. Галюнька знову вигукнула:
— Торі, до мене!
На цей раз собака послухався.
«Може то був демон-охоронець Цівочки? — розмірковувала я, згадуючи дивну сіру тінь. — Прилетів, аби помститися нам, та відступив, злякавшись колючок чортополоху, які викинула Галюнька».
Яка ж іноді маячня приходить мені в голову!
***
Мало хто звернув увагу на те, що листя і трава почали змінювати колір на вугільно-чорний. Думали, що то дається взнаки спека — рідко побачиш у липні, під гарячими сонячними променями, яскраву та соковиту зелень. І навіть коли почорніло геть усе — і стовбури дерев, і гілки — ніхто не почав хвилюватися, бо дощі у нас влітку рідкісне явище, отож, всі вирішили, що це також через спеку.
Зі мною почали траплятися різні негаразди: то автівка ледь не наїде, то цегла поряд впаде, то окріп на себе ледь не пущу, то птах сяде на плече і почне клювати, то раптом впаду на рівному місці. Від цього я впала в розпач та перестала виходити з дому. Багато хто в місті засуджував мене — казали, що я бездушна хвойдо. Ніхто з приятелів, крім Галюньки, до мене не заходив.
***
В той день, коли померла Мар’яна, зранку закапав дощик. Я зраділа йому, бо ще не знала сумної новини про Цівочку.
Віталік на її похорон не приїхав, його мобільний продовжував мовчати. В київській квартирі, де мешкав хлопець разом з батьками, й досі нікого не було. Як і раніше, консьєржка відповідала по телефону, що не знає, куди поділися Зібровські.
Бабуся Цівочки після смерті онуки вже не здавалася молодою і привабливою. Тепер вона виглядала, як чимало жінок її віку, котрі, потрапивши у вир життєвих розчарувань, махнули на себе рукою, — і мала суху зморшкувату шкіру без натяку на рум’янець, опущені плечі та згаслий погляд. Батько Мар’яни помер, її мати була на заробітках, і на похорон доньки не приїхала, отож всі турботи по організації похорон лягли на плечі Катерини Григорівни.
…Мар’яна лежала в лакованій труні в білій мереживній сукні, і здавалася такою ж гарною, як була за життя. Дивлячись на неї, я думала: «Боженьки, що ми наробили? Пробач, Цівочко…». Поряд мене жалібно скавучав Торі.
***
Наступного дня після похорон дівчини я не впізнала міста — воно стало геть чорним. З почорнілих дерев обсипалося вугільно-чорне листя. Газони були вкриті чорною травою, на клумбах і в палісадниках тепер росли чорні квіти, а над цією траурною чорнотою висіло темно-фіолетове небо з чорнильними плямами хмар. Повітря ніби застигло і поважчало.
За тиждень татко захворів, і ми поїхали з міста, залишивши наш будиночок в оточенні цупких чорних дерев, з яких почали відвалюватися гілки та шматочки кори. Ми розуміли, що трапилося щось страшне, і не знали, коли повернемось.
2. ПОВЕРНЕННЯ В МІСТО
З того часу минув рік — і зараз я поверталась. В купе я була одна-однісінька: ніхто не набридав мені з розмовами, і можна було зібратися з думками.
Коли потяг став наближатися до міста, картина за вікном різко змінилася: жовто-зелені клапті, що вкривали землю, зникли разом з блакиттю неба та біленькими кучерявими хмаринками, які пливли в височіні. Земля стала вугільно-чорною, такого ж кольору стали тепер і дерева. Мені здавалося, що важке антрацитове небо ось-ось впаде і розчавить потяг.
На вокзалі мене зустрічала Галюнька. Вона стояла на мокрому пероні, тримаючи на повідку Торі. Її та пса з усіх боків оточував темний монохром, в якому годі було щось розрізнити. «Ніби у фільмі жахів», — подумалось мені.
Після того, як ми привіталися, на небі загуркотіло, і полив дощ. Я почала шукати в рюкзаку парасольку, але завбачлива подруга простягнула мені дощовик.
— Добре, що ти приїхала, — сказала вона. — Бачиш, що у нас діється?
Торі лизнув мені руку. У Галюньки були сумні очі, але вона намагалася посміхатися. Не гаючи часу, ми сіли в стареньке роздовбане таксі, яке знайшлося біля вокзалу, та поїхали до Катерини Григорівни.
По дорозі подруга розповіла, що кілька місяців тому в місті з’явився маніяк, який вбиває закоханих, які гуляють під місяцем після дощу, і що того маніяка ніяк не можуть спіймати.
— Так що, — підсумувала Галюнька, — тепер ввечері всі у нас сидять по домівках: ані дискотек тобі, ані вечірніх прогулянок, ані гулянь. Вдень у нас — дощ, а ввечері та вночі — маніяк…
— То все вона? — запитала я пошепки, маючи на увазі бабусю Мар’яни.
— Каже, що ні.
— А інше? Дерева? Дощ?
— Каже, що теж не вона.
Я пригадала дивну тінь, яку бачила рік тому за вікном у садочку, й те, що у кожної спадкоємної відьми є демон-охоронець, і мені стало моторошно. Може, закоханих вбиває не маніяк, а демон-охоронець Цівочки?
***
Виявилось, що у Галюньки є ключі від квартири Катерини Григорівни. Увійшовши, як і колись, ми поринули в приємну прохолоду, але цього разу все довкола здалося мені якимось похмурим та вицвілим, ніби з того часу, як я була тут, минув не один рік, а двадцять. Все ніби постарішало разом з хазяйкою, яка лежала на великому ліжку під цвітастою ковдрою та дивилася порожнім поглядом.
Як і минулого разу, штори на вікнах були запнуті. Як і колись, горіло кілька свічок, і їхнє тремтливе полум’я надавало усьому таємничого вигляду. Підійшовши до ліжка, я побачила замість гарної, моложавої жінки стару з тьмяними очима, сивим волоссям і глибокими зморшками. Краса та молодість Катерини Григорівни згасли за якийсь рік — зів’яли ніби зрізані квіти, які забули поставити у вазу з водою.
— Облиш нас, — наказала жінка Галюньці, і моя подруга мовчки вийшла.
— Сідай он там! — стара вказала мені на стілець поряд з ліжком.
Коли я сіла, вона мовила:
— А ти стала ще більш схожою на неї... Повір, дитинко, мені справді шкода, що так вийшло з тим хлопцем. Я не хотіла його смерті… То був нещасний випадок.
Пригадавши страшний зойк Сашка, коли він летів з даху багатоповерхівки, я заплющила очі, аби стримати біль та гнів, які знову спалахнули в мені.
— Я втратила онуку, — продовжила жінка, — і тепер моє життя не має сенсу, але треба завершити дещо. Мар’яночка перетворилася на примару, ніяк не може заспокоїтися, весь час шукає Віталіка… а дехто в цей час вбиває людей!
— То, мабуть, її демон-охоронець? — вихопилось у мене.
— Звідки ти знаєш?! — вигукнула жінка здивовано та сіла в ліжку.
— З Інтернету.
— Які розумні зараз пішли дівчатка… — пробурмотіла стара, — значить, я не помилилася в тобі — ти розумна і зможеш його приборкати!
— Я? Демона? Хіба вам потрібна допомога? Ви ж — відьма!
— Ти забула, що в мене теж є демон-охоронець. Він не дозволить, аби я скривдила його родича, тим паче, близького. Тому мені й потрібна стороння людини. Ну, то як?
— Ні! Одного разу я вже погодилася допомогти, і що з того вийшло? Сашко загинув, Тарас перетворився на колі, Мар’яна стала примарою, а її демон-захисник тероризує місто! До того ж, ваш приворотний напій не подіяв!
— Так, правда. Але ж демона треба приборкати!
— Ви сказали, що у нього є родичі, отже, це небезпечно. І щось підказує мені, що нічого у вас не вийде… Скажіть, чому ви були проти, аби Мар’яна зустрічалася з Віталіком? Вона ж так мріяла про кохання!
Жінка відповіла не відразу. Мерехтливе полум’я свічок тремтіло в повітрі, кидаючи химерні тіні на зморшкувате обличчя старої.
— Він не кохав її, а просто задурив їй голову, — нарешті сказала вона, — у них не було спільного майбутнього. Я не хотіла, аби Мар’яночка почувалася нещасливою, коли він поїде. Вона була особливою, в неї був надзвичайний дар, але вона не хотіла ним користуватися, хотіла навіть позбутися його, стати такою ж, як усі. Я майже переконала її не робити цього, але вона раптом закохалась, і все пішло шкереберть.
— Хіба відьмам заборонено кохати?
— Ні, не заборонено, дитинко. Але річ в тім, що в нашому роду жінки стають нещасливими, коли закохуються. Вони хворіють і помирають, якщо не виходять заміж за коханого, а якщо виходять, втрачають чоловіка після народження дитини. У нас тільки один вихід — за всяку ціну побороти своє кохання.
— Справді?
— Так... Мій чоловік помер, коли на світ з’явилась Оленка, а чоловік моєї дочки —після народження Мар’яночки… Отаке вже прокляття лежить на жінках нашого роду.
— Мар’яна знала про це?
— Так, їй колись розповіла матуся.
— Тепер мені зрозуміло.
— Їй треба було змиритися, але вона не схотіла і вирішила позбавитися свого дару. Думала, що тоді прокляття її омине. Оточила себе різними амулетами, аби я не могла якось вплинути на неї, та переїхала від мене на батьківську квартиру…— сумно подивившись на мене, жінка продовжила: — У відьом проблем не буває, бо ми вирішуємо їх за допомогою магії, а от коли хочемо стати звичайними жінками, проблеми виникають у нас безперервно, і ми нічого не можемо з цим вдіяти. Народжена бути відьмою повинна використовувати свою силу, інакше ця сила буде руйнувати її життя та перетворить його на низку суцільних невдач. Відьмам нічого ніколи не дадуть, ми повинні брати все самі, а Мар’яночка не хотіла цього зрозуміти… Ну, то як, допоможеш? Я навчу тебе дечого, і ми впораємось!
— Ви хочете… передати мені свої відьомські знання?
— Лише деякі з них, аби ти змогла впоратися з демоном. А ще треба буде забрати у хлопця амулет, який йому дала Мар’яна.
— Ні! — вигукнула я. — Я не стану приборкувати демона! Ні!
Катерина Григорівна спохмурніла:
— Шкода... я сподівалась…
Кинувши швидке «до побачення!», я вибігла з кімнати.
Дізнавшись, що я відмовилася допомогти Катерині Григорівні, моя подруга насупилась. Коли ми вийшли на вулицю, де, як і раніше, лив дощ, колі підбіг до Галюньки, і вона почала гладити його по мокрій шерсті.
— Чому саме я? — вигукнула я. — Якщо ти така смілива — то йди й приборкуй демона! Ти ж казала, що від мене нічого особливого не знадобиться, а тепер…
Торі заскиглив. Галюнька випросталась і процідила крізь зуби:
— А що, це добра думка. Саме так я і зроблю!
— Послухай, давай поговорімо серйозно: добром це не скінчиться, завтра я поїду звідси — тож раджу і тобі. У нас доволі місця, і ви з мамою можете пожити у нас…
— Та пішла ти! — вигукнула моя подруга зі злістю. — Я вважала, що ти допоможеш мені повернути Тарасу людську подобу, а ти… злякалась! Я пропонувала Катерині свою допомогу, але вона сказала, що без тебе неможливо обійтися. Їй потрібна саме ти, бо так кажуть карти!
Смикнувши собаку за поводок, моя подруга побігла до під’їзду, з якого ми щойно вийшли.
***
Як тільки матуся Галюньки пішла чергувати до лікарні, моя подруга закрилась у себе в кімнаті. Я не бачила її до того, як хтось не подзвонив у двері. Прийшов хлопчина спортивної статури, з біцепсами і трицепсами. Галюнька схопила його за руку та потягла до своєї кімнати.
Коли дощ скінчився, вони обидва кудись пішли. Пес проводив їх сумним поглядом і влігся на килимку в передпокої, а я повернулася до вітальні, і притулившись лобом до віконного скла, стала дивитись, як дві постаті, що вийшли з під’їзду, розчиняються серед нічного мороку. Тьмяне світло вуличних ліхтарів освітлювало лише частину тротуару, на якому блищали калюжі, а далі все губилося в пітьмі. Не було видно ані дитсадочка з ігровим майданчиком та альтанкою, ані кіосків, в яких торгували вдень випічкою та всілякою дрібнотою, ані даху автобусної зупинки, що ховалася за ними.
Я лягла на диван і, натягнувши на себе простирадло, постаралася заснути, але сон не йшов. «Де зараз Віталік? Чому його телефон не відповідає? Чому демон-охоронець Цівочки ніяк не вгамується?» — думала я.
Мені наснилися Галюнька, Сашко, Тарас, Віталік та Жануся. Вони стояли осторонь і дивились, як я ходжу серед зелені по старому парку та зрізую великим татковим секатором товсті стебла чортополоху з великими яскраво-рожевими квітками. Ніби на мені жовтий сарафан і крислатий капелюшок, точно такі ж, як були на Мар’яні того дня, коли ми зустріли її в парку.
***
Прокинувшись рано-вранці, я деякий час прислухалася до тиші, яка наповнювала квартиру, та неквапливого звуку дощу за вікном. Коли мені набридло лежати, я сунула ноги в капці і попрямувала до кімнати Галюньки. Виявилося, що там нікого немає. Ліжко лишилось акуратно застеленим, як і вдень, — отже, моя подруга не повернулась. Її телефон чомусь не відповідав, і я стривожилась. Одягнувши щось на себе і накинувши дощовик, я вибігла на вулицю.
Мене зустрів вогкий морок, крізь який ледь виднілися силуети вуличних ліхтарів і кіосків. Легкий одяг не рятував від ранкової прохолоди, і вже за кілька хвилин я затремтіла. Дощ посилився. Його косі струмені били мене в обличчя, вода потрапила під дощовик, почала лоскотати шкіру, стікаючи по шиї та грудях. Щільна водяна завіса приховувала від очей те, що знаходилося в кількох метрах. Я попрямувала на автобусну зупинку, аби сховатися від негоди та вирішити, що робити далі.
Наблизившись до зупинки, я побачила калюжу, яка відрізнялася від інших темним кольором, та численні темні струмочки, які стікалися до неї по надщербленому асфальту. Збагнувши, що це кров, я зойкнула з переляку, а за мить побачила хлопця і дівчину, які лежали на асфальті, розкинувши руки. У обох були спотворені обличчя та пошматовані шиї. Плями крові були на їхніх руках і ногах, на їхній одежі і навіть на пошарпаній стіні зупинки.
— Допоможіть! — ледь чутно прохрипів хлопець.
— Що трапилось? — запитала я, схилившись над ним. — Хто це зробив?
Нещасний вдихнув ротом повітря й здригнувся, а потім захрипів та обм’як.
Поряд загальмувала машина… Хтось торкнувся мого плеча. Обернувшись, я побачила кремезних чоловіків у формі поліціантів.
— Вам недобре? — запитали мене.
Я хотіла щось відповісти, але мені забракло повітря, і я поринула в пітьму.
***
Наступного дня я дізналася з газети, що хлопець і дівчина, яких я знайшла на автобусній зупинці, ледь знали один одного, і що того ранку вони їхали на роботу. Хлопчина працював на залізниці, а дівчина — на швейній фабриці. Отже, ці двоє не були закоханими.
Довелося залишитись. Кілька днів Галюнька дивилася на мене спідлоба, але нічого не казала, а згодом, коли її матуся пішла на нічне чергування, почала дорікати, що я відмовилася допомогти Катерині Григорівні і звинуватила мене в тому, нібито я не хочу, аби Тарас отримав людську подобу.
Я розлютилась і, не бажаючи слухати дурних дорікань, покликала собаку та пішла його вигулювати. Дощ ще не припинився, але сонце вже почало скочуватися до небокраю. Коли ми з псом повернулися, Торі не побіг, як зазвичай, до Галюньки, не почав радісно гавкати, облизуючи їй руки, а мовчки влігся на килимку біля дверей та заплющив очі.
***
За кілька днів трапилось ще одне вбивство, і моя подруга немов збожеволіла. Коли її мати знову пішла на нічне чергування, Галюнька зайшла до вітальні та почала кричати мені в обличчя усіляку гидоту. Не витримавши, я похапцем схопила рюкзак і вискочила на вулицю. Пес майнув слідом за мною, і за якусь хвилину ми опинилися під дощем. Вороття назад не було, бо ключ від під’їзду залишився в квартирі, а телефонувати Галюньці та прохати її про щось я не хотіла.
Треба було знайти притулок на ніч, але я не знала куди йти і кому зателефонувати. Деякі мої приятелі після загибелі Сашка не бажала зі мною спілкуватись, а деякі виїхали з міста. Потрібно було десь перечекати дощ, який мав скоро закінчитися.
Зрозуміло, що на автобусну зупинку ми з Торі не пішли, а опинилися в альтанці біля дитсадка. Зателефонувавши, про всяк випадок, кільком знайомим та запитавши їх, чи не можна у них переночувати, я почула у відповідь довгі гудки або короткі «ні». Їхати до нашого колишнього будинку, що знаходився на околиці міста, або на вокзал, було запізно — міські автобуси ходили до восьмої вечора, а зараз було вже на дев’яту. Що ж до таксі, то знайти його о цій порі було годі — налякані вбивствами таксисти працювали тільки вдень. А якби й працювали, їхати мені все одно не було куди. До порожнього будинку — лячно, а вокзал на ніч зачинявся, бо у проміжок від восьмої вечора до сьомої ранку нашу станцію проминав, не зупиняючись, лише один потяг.
Отож, ми з Торі залишилися просто неба. Пес поклав голову мені на коліна і жалібно заскиглив.
— Тихіше, заспокойся, — мовила я, чухаючи пса за вухом та дивлячись на освітлене вікно, за яким маячив силует Галюньки. Легкі кухонні фіранки не могли захистити її від моїх цікавих поглядів. Мабуть, моя подруга щось готувала, бо стояла біля плити.
Хвилин за десять-п’ятнадцять до під’їзду, з якого ми з Торі нещодавно вийшли, майнула кремезна постать. Пес, помітивши її, невдоволено загарчав. Крізь заґратовані вікна під’їзду було видно, як постать підіймається по сходах. Зупинившись на п’ятому поверсі, вона подзвонила у двері знайомої мені квартири, і вже за хвилину я побачила в освітленому прямокутнику вікна хлопчину, разом з яким кілька днів тому Галюнька намагалася вполювати демона.
Альтанка була відкритою, і тому не могла захистити від холодних поривів вітру. Довелося дістати з рюкзака й надіти светр. На небі не було ані зірочок, ані місяця — лише суцільна пітьма. Подекуди в нічного мороку тремтіло бліде світло вуличних ліхтарів.
Під ранок вітер стих, але стало прохолодніше. Аби не закоцюбнути, я дістала з рюкзака ще й вітрівку і накинула на себе. Торі дрімав, притулившись мені до ніг. Його шерсть була м’якою та теплою: вона добре зігрівала мене.
Розплющивши очі, пес широко позіхнув і, лизнувши мені руку, побіг у невідкладній справі. Я залишилась одна серед нічного мороку. За деякий час ноги почали замерзати, а повіки злипатися.
— Торі, Торі! — покликала я собаку, відчувши раптом тривогу.
Пес не озвався. Поряд мене щось прошелестіло, і на мене ніби дмухнув вітерець. Пітьма стала щільніною. Я відчула запах паленого, а потім щось жбурнуло мене на землю. Падаючи, я встигла прикрити обличчя руками і притиснути ноги до живота. Гострі кігті почали боляче дряпати мої руки, намагаючися дістатись обличчя. Мене охопив жах, я хотіла закричати, покликати на допомогу, але повітря забракло, і я тільки застогнала. З кожною миттю біль ставав дедалі нестерпнішим, у роті з’явився солоний смак крові. «Боженька, допоможи мені! Врятуй від демона!» — заволала я подумки. Перед очима в мене промайнуло все життя. Немов у кадрах кінофільму, замиготіли понівечені тіла хлопця і дівчини, автобусна зупинка й калюжа, забарвлена кров’ю. Потім з’явилось обличчя Мар’яни. Галявина старого парку. Зарості двометрового чортополоху й сумне обличчя якоїсь темноволосої жінки. І — знову обличчя Мар’яни.
Почулося гавкотіння. Біль поменшав. Те, що шматувало мене, послабило натиск. Мабуть, тепер воно боролося з кимось — хтось таки прийшов мені на допомогу. Я тремтіла та нічого не бачила, але не сумнівалася в тому, що мій рятівник — Торі. За хвилину пес завив як навіжений. Я спромоглася вийняти з кишені мобільний та почала натискати кнопку, але екран телефону лишався темним.
Стало тихо. Ані страшного собачого виття, ані коливання повітря. Відкинувши мобільний, я сяк-так сіла й угледіла блідий краєчок неба — сонце вже почало сходити. Пес лежав на спині з висунутим язиком і піднятими лапами. Він був геть пошматований та закривавлений.
— Торі, Торі! — вигукнула я, намагаючись встати. — Торі!..
Далі я, мабуть, почала марити, бо собака почав у мене на очах перетворюватися на людину, і десь за хвилину я побачила не рудого колі, а понівеченого Тараса. Від жаху я закричала, а потім поринула у морок.
***
Відкривши очі, я побачила бліді жовті стіни, вікно, за яким шумів дощ, і Галюньку, яка сиділа на стільці біля мого ліжка. Мої руки були перебинтовані від кінчиків пальців до плечей, але болю я не відчувала. Отже, я опинилась у лікарні.
— Нарешті! — видихнула Галюнька.
Я продовжила мовчки дивитись у вікно.
— Пробач мені, — сказала подруга, — я тільки хотіла, аби ти допомогла.
— Що з Тарасом? — запитала я.
— Помер… Не питай мене більше про нього, бо я теж помру…
— Справді? Хіба в тебе не з’явився інший?
— Ні! — вигукнула Галюнька. — Це неправда! Ми з Богданом тільки вдавали закоханих, бо хотіли покінчити з демоном! Той вбив його сестру та її хлопця. Вибач, що не сказала тобі цього... Ми підготувалися, як слід: Катерина назвала нам його ім’я і дала потрібне заклинання, але все пішло не так. Ніч була ясною, і ми бачили, як у небі з’явилася тінь. Коли вона почала наближатися до нас, я назвала демона на ім’я і почала читати заклинання. Але тінь не спалахнула вогнем і не згинула, як казала Катерина, а просто полетіла геть.
— Може, то був не демон?
— Ні, він! Коли він наблизився, ми відчули коливання повітря, ніби пролетів пташиний гурт, і відчули запах паленого.
— Я ледь не загинула через тебе!
— Вибач! Коли ти пішла, я деякий час спостерігала за тобою з вікна… Думала, ти підеш по доріжці, але ти кудись поділась. Я зателефонувала Богдану і попрохала прийти. Він сказав, що, скоріше за все, ти десь поблизу. Ми випили кави, аби не заснути, взяли бінокля та вийшли на лоджію. Богдан помітив, що в альтанці щось біліє. На тобі була світла футболка, отож, ми вирішили, що це ти. Але потім та світла пляма зникла.
— Бо я одягла светр! Якби не Торі, я б загинула!
— Ми подумали, щоб ти пішла до Катерини Григорівни, адже вона мешкає неподалік.
— До неї? Таке мені навіть не спало на думку! Ти кажеш це серйозно? Після того, як у вас нічого не вийшло з демоном? Після того, як ви зробили усе, що вона вам сказала? Після того, як приворотний напій не подіяв? У мене немає слів! Радій, що вцілила тоді! Треба не сподіватися на якісь заклинання, а їхати звідси, от і все!
— Мабуть, ти маєш рацію, — відповіла Галюнька, — але я не поїду звідси, доки не побачу, як ця клята тварюка згине! Я хочу помститися їй! А ти — хіба ні? Може, ти думаєш, що потрібна Віталіку? Так от — Жануся таки переспала з ним наступного дня після пікніку, але нового носа так і не отримала! Мій братик усіх вас обдурив! Ніхто з вас йому не потрібен! А що стосується приворотного напою, то Віталік його не пив! Сашко дійсно кохав тебе, і не заслуговував такого ставлення! Я вилила той напій, наливши замість нього в пляшечку звичайну воду з-під крану!
***
Минуло кілька днів — я все ще залишалась у лікарні. Мені хотілося розповісти про те, що трапилося зі мною, матусі, яка телефонувала мені кожного дня, але я не стала цього робити, бо не хотіла її хвилювати. До того ж, вона, як і батько, думала, що я поїхала в Карпати до знайомої дівчини.
Палата, в якій я лежала, була тримісною, але, крім мене, в ній нікого не було. Матуся постійно розпитувала мене по телефону, що та як, і я розповідала їй казочки, інформацію до яких черпала в Інтернеті.
— Так, справді, — казала я, — Свидовецький хребет — один з наймальовничіших у Карпатах. Це справді край озер, гірських букових лісів, зеленіючих пасовищ і барвистих гір. Аякже, обов’язково сфотографую! Ні, про Говерлу розповім тобі іншим разом, бо зараз мене кличуть вечеряти. Що ж, бувай, мамо! Цілую! До завтра!
Дні, проведені в лікарні, були схожі один на інший. Лише навідування Галюньки вносили деяку різноманітність в нудне існування, підпорядковане лікарняним правилам. Дощ лив та лив, і, врешті-решт, я засумувала. Що я скажу батькам, коли повернусь, і вони побачать мої руки? Треба було щось вигадати, але мені нічого не приходило в голову.
Ах, Мар’яно, Мар’яно… Ти хотіла позбутися свого відьомського дару, але навіть не змогла приборкати власного демона. Ця думка настільки полонила мене, що я більше ні про що не могла думати.
Якось я дивилась у вікно, за яким лив дощ і висів морок, як раптом погода змінилася — виглянуло сонечко й освітило небо і землю. Я замилувалася ним, забувши про Мар’яну і її демона-охоронця, але Цівочка не забула про мене. Її гарне обличчя, просякнуте сонячними променями, з’явилося переді мною у прямокутнику вікна. Видіння було чітким та ясним. Примара почала шепотіти щось, дивлячись мені у вічі. Я не могла розібрати її слів і тому попрохала: «Будь ласка, кажи голосніше, Мар’яно, бо я не чую тебе!».
Примара сумно подивилася на мене та зникла, а небо знову насупилось і прорвалося дощем.
Вночі мені наснилася Цівочка. Дивлячись на мене, вона казала: «Це не він… Я відпустила свого маленького демона після того, як він пообіцяв мені змінитися на краще, а допоміг мені в цьому чортополох… Демони не витримують його присутності, отож мій маленький демон пообіцяв змінитися, а згодом попрохав відпустити його на волю, якщо я не збираюся ставати відьмою. Він таки дотримав свого слова: почав багато читати, цікавитись історією, полюбив природу і людей. По сусідству з нами жила маленька дівчинка. Якось вона тяжко захворіла, і він почав приносити їй вночі квіти. Дівчинка, прокидаючись вранці, дивувалася та раділа їм, і досить швидко видужала… Він мріяв побувати у Франції. Хотів відшукати свого давнього родича, який опинився на чужині багато століть тому разом зі служницею Анни Ярославни… Це не він вбиває людей! Ні! Це не він!».
«Але хто ж тоді?» — запитала я.
Цівочка сумно подивилась на мене і зникла.
***
Коли, нарешті, з мене зняли бинти, я ледь не збожеволіла, побачивши свої руки: вони були геть вкриті гидкими червоними шрамами.
— Нічого, — мовила Галюнька, намагаючись не дивитися на них, — до весілля все заживе, а поки будеш носити кофтинки з довгими рукавами. Радій, що твоє обличчя вціліло!
За мить подруга вигукнула:
— Слухай, Янко, в мене вилетіла з голови одна потрясна новина! Тримайся міцно, аби не впади, — Жануся таки добилася свого! Уявляєш, у неї тепер новий ніс!
— Невже? — процідила я крізь зуби. — Що ж, рада за неї… Думаю, що він їй личить.
— Так! Вона тепер стала схожа на лялечку! Вона ще й губи збільшила: каже, що їй туди вкололи батокс!
Я застигла — мене раптом осяяла думка, котру треба було терміново перевірити.
***
Перукарня знаходилася на першому поверсі колишнього Будинку побуту. Увійшовши до яскраво освітленої кімнати, я побачила двох молоденьких дівчаток, схожих на ляльок Барбі, в однакових рожевих фартушках, які вдивляючись в дзеркала, чаклували над зачісками клієнток, і пампушечку Жанусю, вдягнену в такий же самий фартушок, що й дівчата, але не схожу на Барбі. Солодкий аромат парфумів, змішаний з приємними запахами гелів, мусів і шампунів, та неприємним запахом лаку для волосся, висів у повітрі. На стінах красувалися барвисті фото моделей з модними зачісками та численні дипломи й сертифікати про закінчення різноманітних курсів перукарської майстерності.
Жануся підмітала підлогу. Її довге каштанове волосся звивалося пружними гладкими хвилями. Почувши, що хтось увійшов, дівчина підняла голову, і в її очах майнув переляк, але вже за мить вона опанувала себе. Виглядала пампушечка просто казково: гарні блакитні очі, ніжний рум’янець на щічках, рожеві пухкі губки та носик, не гірший, ніж в Анджеліни Джолі. Не давши дівчині отямитись, я вигукнула:
— Привіт, Жанко! Тебе не впізнати! Виглядаєш супер! — і швидко вмостилася в вільне крісло біля третього дзеркала, на поличці біля якого лежало різноманітне перукарське причандалля. — Мені треба помити голову і накрутити волосся.
— Вибач, — відповіла дівчина, не підводячи на мене очей, — але я вже скінчила на сьогодні.
— Будь ласка! Мені дуже-дуже треба!
— Не можу, бо треба вже йти.
— Можу заплатити за подвійним тарифом. То як?
— Ні!
— Що ж, ні — так ні… — промовила я, зітхнувши. І затарахкотіла: — Знаєш, я вступила до університету на філфак, а що в тебе нового? До речі, в тебе дуже гарний носик, я теж хочу такий! Цікаво, де тобі його зробили? Скільки це коштує? Куди саме ти їздила? Де знаходиться та клініка?.. В Києві чи деінде?
Жануся зиркнула у бік дівчаток у рожевих фартушках і клієнток — вони усі мовчали, з цікавістю прислухаючись до нашої розмови — та процідила крізь зуби:
— Давай поговорімо про це іншим разом… Якщо хочеш, можу записати тебе на вівторок. То як?
Я знизала плечима й невдоволеним тоном відповіла:
— Але ж це ще цілих три дні! Зачіска потрібна мені зараз, а не у вівторок!
— В такому разі нічим не можу допомогти.
— Крім зачіски, маю щось сказати тобі.
— Вибач, але сьогодні не вийде: я поспішаю і...
— Тоді я піду разом з тобою, і ми поговоримо по дорозі.
Лишивши купу сміття на підлозі, Жануся схопила віник і совок та майнула в двері, що вели до службового приміщення. Почекавши кілька хвилин, я заглянула в кімнату, де зникла дівчина, але там нікого не було. Віник і совок стояли в кутку за великою шафою, а з прочиненого вікна, здіймаючи штори, дмухав вітерець.
Одна з ляльок Барбі хрипким голосом запитала:
— Що, зникла?
— Так, — відповіла я розгублено, не розуміючи, куди могла подітися Жануся, адже в невеличкій захаращеній меблями кімнатці були тільки одні двері, і я весь час дивилася на них.
Дівчинка захихотіла:
— Отож бо й воно! Мабуть, вона вилізла у вікно, як місяць тому, коли до нас приходила бабуся Цівочки. Не розумію, що на неї тоді найшло. Жанка стала дуже дивною після того, як повернулася з Вінниці, а коли виправила собі ніс, взагалі ніби з глузду з’їхала. Мабуть, їй пора лікуватися.
— Можна у вас дещо запитати? — мовила я, роздивляючись один з сертифікатів, що висіли на стіні.
— Якщо зачекаєш, доки досушу та укладу волосся, — відповіла молоденька перукарка, вказуючи на клієнтку, яка сиділа перед нею в кріслі, — то зроблю тобі гарну зачіску і відповім на всі питання. Зрозуміло, за подвійним тарифом!
Я погодилась, і згодом зрозуміла, як саме і де могла отримати пампушечка омріяний носик.
***
Зателефонувавши наступного дня Катерині Григорівні, я сказала, що згодна в дечому їй допомогти. Хазяйка квартири сама відчинила мені двері. Цього разу вона виглядала набагато краще — здавалося, що усього за кілька тижнів жінка помолодшала років на п’ятнадцять.
— Я бачила уві сні Мар’яну, — промовила вона, коли ми увійшли до вітальні та сіли за стіл, на якому стояли фарфорові чашечки, чайничок і велике блюдо з печивом. — Вона сказала, що прощає мене… Сказала, аби я не почувалася винною і, що ти маєш скоро прийти. Я чекала на тебе з самого ранку!
Катерина Григорівна запропонувала мені свіжозаварений трав’яний чай, але я відмовилася, побоюючись, що він може на мене якось вплинути. Відповіла, що у мене алергія на деякі трави.
— Як твої руки? — запитала жінка. — Дуже болять? Ти прийшла, аби я вилікувала їх?
— Це було б непогано, але ні — не тому... Я дещо дізналась і хочу розповісти, а також дещо запитати.
— Що ж, слухаю тебе, — промовила Катерина Григорівна, відкидаючися на спинку стільця.
— Скажіть, мати Мар’яни справді в Польщі? Дивно, що вона не приїхала на похорон власної дочки.
— Це має якесь значення?
— Так! Мені теж наснилася Мар’яна. Вона сказала, що її демон не винен в тому, що коїться в місті. Отже, ваша дочка справді на заробітках в Польщі?
— Ні… Вона покінчила життя самогубством після того, як знову закохалася. Сказала усім, що їде до Польщі, а сама…
— У неї теж був демон-охоронець?
— Так, був… але ж вона вже сім років, як лежить на дні якоїсь річечки! Довідавшись, що Оленка не приїхала до Кракова, я почала ворожити на картах, і вони розповіли, що вона втопилась. Я подавала на розшук доньки, але її не знайшли… Хто знає, де та річечка! Я не хотіла, аби Мар’яночка дізналася про самогубство матері, отож вирішила зберегти все в таємниці, — недовго помовчавши, Катерина Григорівна продовжила: — Здається, я зрозуміла: це не є демон Мар’яночки, це демон моєї дочки… Тому в твоєї подруги та її приятеля нічого й не вийшло, хоча вони знали його ім’я та потрібне заклинання.
— До речі, Віталік — у Вінниці! — не в змозі стриматись, випалила я.
— Справді? Він там? Як ти дізналась?
— Здогадалася, коли мені сказали, що в Жанусі з’явився новий ніс, і що напередодні вона їздила на перукарські курси. Аби впевнитись, я зателефонувала в усі косметологічні клініки Вінниці, і дізналася, що Артем Петрович Зібровський зараз працює в одній з них. У мене є знайома, котра мешкає там. Отож, я попрохала її дещо з’ясувати, і моє припущення підтвердилось. Я знаю, де зараз Віталік: його батьки знімають будиночок на околиці Вінниці. Хлопець там! Моя знайома бачила його разом з батьками.
— Молодець! — похвалила мене Катерина Григорівна. — Тепер, коли я знаю, що то за демон, все має вийти!
Поглянувши на мої забинтовані руки, жінка додала:
— Не хвилюйся, дочко, коли все скінчиться, я вилікую твої рани, але у мене є одне невеличке прохання до тебе.
— Прохання? І ви зможете вилікувати мої руки?
Катерина Григорівна кивнула.
— Ні, вилікуйте їх прямо зараз! — зажадала я. — Ви обіцяли Галюньці, що перетворите Тараса на людину, але не встигли. Я хочу прямо зараз! А якщо ні — прощавайте, ніяких невеличких прохань!
— Ну добре, добре, — пробурмотіла хазяйка квартири, — нехай буде по-твоєму. Але, якщо ти обдуриш мене, знай — я перетворю тебе на… ящірку або когось іще!
— Згода!
— Почекай, зараз я принесу мазі та креми.
…За дві години, розплющивши очі, я побачила, що страшні рубці на моїх руках зникли, і шкіра знову стала гладкою та ніжною. Як гарно, коли дипломований косметолог вміє до всього ще й чаклувати!
Отож, я мала добути амулет, який Мар’яна подарувала Віталіку. Колись ця річ належала її матусі, а до того — Катерині Григорівні. Цей амулет оберігав кожного, до кого потрапляв.
— Буде несправедливо, якщо він залишиться в того хлопця. Краще вже я подарую його комусь, — сказала Катерина Григорівна, прощаючись зі мною.
***
З Віталіком у мене все пройшло як по маслу. Наступного дня після відвідин Катерини Григорівни я поїхала до Вінниці та розшукала зниклого хлопця за допомогою своєї знайомої. Я сказала йому, що на нього чекають великі неприємності, якщо він не поверне річ, подаровану йому Мар’яною. Віталік не став зі мною сперечатися та відповів, що ця історія його вже дістала, і він мріє про одне — якнайшвидше опинитися в Києві. Дивно, що побачивши цього самовпевненого красеня, я нічого не відчула — отже, моє палке кохання минуло, розвіявшись як пил.
***
Повернувшись в Кукачівку я не впізнала міста: морок згинув, дощу не було. На блакитному небі знову сяяло сонце, а немов випалена земля, вкрилася тонким зеленим прошарком з ніжних паростків трав.
Катерина Григорівна усміхалася. Коли ми зайшли до вітальні, я дістала з рюкзака невеличку шкатулку і простягнула її жінці.
— Нехай залишиться в тебе, — сказала вона.
— Справді? — вигукнула я, дивуючись і радіючи одночасно. — Але ж я образила Мар’яну і спочатку відмовилася допомогти…
— Це вже в минулому. Мар’яночка пробачила тебе, як і я. До того ж, твоя бабуся по материнській лінії наша дальня родичка.
— То я… теж відьма?
— Ні! Відьомство — не твоє, і свій дар я передам комусь іншому. Наприклад, твоїй подрузі. Вони з Богданом добре впорались.
— Що ж моє?
— В певний час зрозумієш.
— Ви знаєте, що мене чекає?
— Так. Не хвилюйся: у тебе все буде добре, а в разі потреби тебе захистить амулет. Його зробили багато століть тому на замовлення однієї могутньої київської відьми.
— Що сталося з демоном? Він… не повернеться?
— Ні, він ніколи вже не повернеться.
— Можна мені приміряти? — запитала я, дивлячись на шкатулку.
— Звичайно!
Обережно вийнявши срібну брошку, зроблену у вигляді квітки чортополоху, я прикріпила її до блузки і запитально поглянула на Катерину Григорівну.
— Ти дуже схожа на неї, — прошепотіла вона та відвернулась, аби приховати сльози.
***
Після того в небі над містом вже не бачили примарну дівчину, схожу на Мар’яну.
Мені не хочеться аби забулася історія закоханої мрійниці, як забувається багато чого на світі. Отож, я вирішила написати оповідь про ті дивні події. Можливо, мій спогад про Цівочку перетвориться на легенду, яка полонить чиєсь серце. Вороття до минулого немає. Ніколи не повернеться той липневий день, коли я сиділа разом з друзями на галявині в старому парку, мріючи про кохання, а навколо нас рясно цвів чортополох...