А коли вітри повіють і вітрильники посунуть
серед хмар густих лілових, я сховаюся в куреник
і сидітиму там нишком.
Може книжку почитаю, може так, помедитую.
Як постукає хто в двері, придурюсь, що ніт немає
в курені давно нікого. А що пахне мед, то теє,
то здається перехожим у таку годину темну,
коли хмари Сонце вкрали,
а вітри тополі вгнули до самісінького безу.
Безумовно, я не знаю чи то стукає людина, чи то крук,
а може дятел, той, що довбає шпарину
між часами
в стислім просторі якомусь,
ніби в просі.
Я не знаю, що там справді приключилось з нашим світом,
але все не так, як досі. От бідося, так бідося.
В двері знов постукав хтось.
- Друже, так хочеться покурити.
- Ти ж не курив ніколи.
- Так отож. Біда та й годі.
- Табачку чи коноплів?
- Та хоч щось.
Він скрутив цигарку і простягнув Учителеві.
Той затягнувся, ніби робив це щодня по кілька разів.
Передав назад. Затягнувся учень.
Дим перетікав з легень туди, де лежала під кіпчиком Змія.
Вона заворушилася. Звідусіль полинула музика.
"Де її джерело?" - подумав і подивися на Вчителя.
Той посміхався, вже майже весь ставши Ботхісатвою.
"Дивне куриво". То була його остання думка.
Може книжку почитаймо, може вип'ємо вина?
Он дивись заходить Сонце.
Вітер геть улігся враз.
Що ти кажеш?
Де вітрильник?
Не вигадуй!
Краще йди до перелазу,
подивись чи дід Митро
нам приніс чим закусити.
Є там щось?
Чудово!
Тоді я піду в пивницю.
У яка пивницю? В льох.
Тож коли вкраїнську вивчиш ти,
Микита - сіра свита.
Засміялися обоє.
Залилося сміхом все.