Свята година

         
           За великим ставом і березовим гаєм розстелилося село серед чудової природи українського сходу. Колись воно було великим та заможнім, а зараз залишились тут одні літні люди, здебільшого жінки. Чоловіки повмирали, а молодь вся виїхала в район або в велике місто. От і доживають свого віку ці безпомічні у самоті, бо дітям завжди нема коли одвідати своїх стареньких. Живемо в такий вік, що людина ледь встигає за перебігом божевільного життя.
Та в селі ще ледь животіє отой старовинний побут, розміреність , хоча і сюди прийшли мобільні телефони та супутникові антени. Здається, начебто село завмерло на фоні цього неймовірного пейзажу, синього неба та пекучого сонця. З першими променями його виганяють корів, припинають кіз, годують все , що живе поряд з людьми. Без господарства, хоч і невеликого, тут не вижити. Особливо кожна господиня пишається своїм городом. Коли худоба вже на випасі, а інші тварини мирно сидять в своїх клітках або загородах, кожна господиня поспішає в огород, бо не дай Боже, у сусідки город буде кращим та чистішим. Деякі вже дуже літні  жінки, що вже спираються на палицю, все одно  повзуть туди, до землі і порають, і порають. Така вона природа української сільської жінки, що без цього - ніяк.
              - Тітко Маріє! – через огорожу кричить Ганночка, що тільки на якісь десять років молодша за Марію, - Чули, як учора на озері музика кричала? Майже до світанку кричала!
- Та чула, чула! Коли вже вони вгамуються оті  навіжені! Все їм гроші, та гроші! Зробили з ставка казна що!  Одні гульки та пияцтво!
- - Це ж скоро Великдень та почнуться випускні. Ото вже не заснемо жодної ночі!
- Ти забула ще про день Перемоги та всілякі дні народження! Будуть ще грошима вистрілювати в небо. Всю рибу в ставку розлякали. Звичайній людині вже й порибалити нема де!
- Тітко Маріє, а вам що, не подобаються феєрверки? Це ж так красиво!
- От зараз красиво. Чуєш, яка тиша?! Тільки й чути, як гомонять пташки. Бачиш, вже й ластівки прилетіли.
- Бачу, бачу! У мене під стріхою вже лагодять гніздо. А ви вже огірки посіяли? Так тепло вже надворі!
- Яка ти прудка! – тяжко розігнувшись і знову спираючись на палицю, відповіла Марія,-  Настане Георгія, тоді і посію!
- А хіба не можна сьогодні посіяти? Он і кульбаба вже цвіте…
- Тихше, Ганнусю! Чуєш, Настя почала співати! Як гарно співає!
- Та звісно ж, гарно співає! Нема в селі кращого голосу. Кажуть, що їй вісімдесят п`ять вже є.
- Якщо не більше! Бачиш, скоро Вербна. От Настя і співає, бо хату білить. Як побілить, то почне синьою фарбою півників виводити!
- І нащо це їй? Кажуть, що син хотів їй хату обкласти цеглою, а вона відмовилася.
- То не наша справа! Чуєш, завела «Гриця»? Скоро заспіває «Два дубки», а під кінець завжди співає «Зеленеє жито».
- Як же гарно виводить!
- Тихіше! Давай послухаємо! Можеш підспівати, щоб вона знала, що ми слухаємо.
- Та вже зніми ти хоч одну хустку! Ти вже ж капусту посіяла! Палить сонце, наче влітку!
Раптом жінки замовкли і стали збентежено озиратися. Пройшло мабуть хвилин п`ять цілковитої тиші.
- Тітко, а чого це так тихо стало?!
- А ну, хуткіш біжи до Насті! Подивись, що там…
- Я зараз!, - відповіла Ганна та підтюпцем пошкандибала на край села. Пройшло ще декілька хвилин і почулося: «Ой, лишенько! Померла…»
Ось і Марія дочемчикувала до двору Насті і побачила її маленьке тіло, що лежало біля хати. Її худі руки ще тримали щітку, а на обличчі ще сяяла посмішка.
- Ой, лишенько! Що ж робити? Це нас восьмеро тут залишилось!
          Марія мовчки дивилася то на Настю, то в небо, а потім, перехрестившись, тихо промовила: « Святая година! Треба сину подзвонити…»