«… Але ніч-безвихідь а Місяць хворий
І тільки сова кричить
Їй не спиться в пітьмі…»
(Гійом Аполлінер)
Лишається тільки самотність:
Там – на денці келиха,
Лишається тільки журба
У темному замку ночі,
Де ніхто не запалить свічку –
Ніхто – навіть сірий пугач,
Де ніхто не зазирає в вікна:
Ніхто, навіть Місяць.
Лишається тільки мовчання –
Густе, як пітьма колодязя
З якого ніхто не черпає воду:
Навіть черепахи
Забули про його існування,
Саме ті черепахи,
Що несли на панцирах знаки:
Знаки холодної сув’язі
Пори, коли все завмерло.
У пітьмі – густій як інферно,
Чужинецькій, як сингулярність
Мурую коло води стіни –
Твердиню сірого каменю,
Незриму в цій безпросвітності,
Шукаю поглядом хмари:
Білі, як небесне морозиво,
Але бачу тільки пітьму,
І жодної зірки:
Жодної, навіть колючої,
Навіть невдахи Сіріуса –
Світила собачих часів
Нема.
Тільки пітьма…