Щодо того, кого я кохаю насправді - бо ж я ледь не кожному говорю, що кохаю його, - то відповідь проста: за моїм переконанням, любити треба не того, хто подобається, а того, хто любові потребує.
Бо кому моя любов всралася - то як я можу його любити?
Тому і виходить, що завжди кохаю усяких дебілів та нещасних, усяких дуреп з курячими мізками, та усіх плакс та нитиків. Коротше, усіх, хто мені не подобається.
Насправді в любові цій мало приємного, бо усі ці нитики та плакси, яких ніхто любити не хоче (окрім мене) - вони, хоча і волають, що потребують любові, насправді приймати любов не вміють. Вони навіть не знають, як це: приймати любов. Тому дратуються і психують, коли я їм її пропоную. Але продовжують нити і плакати, що їх ніхто не любить...
І це настільки сумна історія, що інколи я думаю, що усіх цих дебілів та курок любити безглуздо. Бо їх це аж ніяк не робить щасливішими, не підвищує їм самооцінку, і взагалі, ніяких плодів я від того не бачу.
Можливо, я спішу з висновками, але інколи я дійсно втомлююся. І тоді я теж починаю психувати, плюватися, і гніватися, обзиваючи усіх дебілами та курками. І плакати, що мене ніхто не любить, бо я теж потребую любові.
Але психую, коли від мене вимагають подобатися, щоби мене могти кохати... Бо подобатися я не хочу, бо не хочу бути ширпотребом. Бо зазвичай навпаки: кохають саме тих,хто з усіх сил намагається подобатися усім. Тобто, ширпотреб кохає ширпотреб... А я - напраки: кохаю усякий непотріб.
Звучить цинічно, але це правда.
Тому в якомусь розумінні кохання теж є стражданням. Бо кохати усілякий непотріб не є задоволенням, а це все-таки страждання, причому добровільне. Тому виходить, що попри те, що я щасливий, я теж прагну страждати. Хоча насправді все не так!... Це ж я тільки що подумав, що я сам нариваюся на страждання, вибираючи кохати не тих, хто мені подобається, а тих, хто любові потребує, - тобто, тих, хто не подобається. От, спитайте у мене: чи подобалася мені коли-небудь Оннелі? Я скажу чесно: ні. Але ж кохав? Так, і досі кохаю.
Те ж саме можна сказати і про усіх інших. Спитайте у мене: чи подобається мені Кошкіна? Ні. Але ж кохаю? Кохаю. А може, мені подобається Андрій? Ні, він мені категорично не подобається. Але ж кохаю? Так, кохаю. Про Славіка я вже писав: не подобається категорично, але кохаю.
Дуже мало насправді людей у моєму житті було, про яких я можу сказати, що і не кохаю, і не подобаються.
А чи можу я сказати, що мені хтось подобається?...
Ось тут я завис у ступорі, бо жодної людини на ум не приходить. Про жодну не можу сказати, що вона мені подобається. Може,хіба що про Надію Савченко? Чи можу я сказати, що вона мені подобається? Ні. А чи можу сказати, що я її люблю?... Так, принципово.
А хто мені подобається?... Я не знаю. Не можу про жодну людину сказати, що вона мені подобається. Мені ніхто не подобається. Але одних я люблю, а інших ні.
Ось і все, що ви хотіли знати про те, кого я насправді кохаю та люблю.
Мені подобається їсти морозиво у ріжку. Мені подобається смак повітря після дощу. Мені подобається запах ніжності у людині. Подобається мріяти про казково-дивовижне майбутнє.
Я вмію бути щасливим тільки на самоті. Але бути щасливим із кимось - я ще не вмію, бо мені для цього потрібна людина, потрібен хтось. Але чи зможу я бути щасливим із людиною, яка мені не подобається?...
Можливо, мені самому ще треба навести порядок у голові. І навчитися у людях бачити щось, що мені би сподобалося. Хоча в цілому - я бачу такі окремі риси в тих людях, яких люблю. Але так, щоби сказати, що людина подобається уся повністю - я так поки що не вмію сказати...
Мені подобається повністю будь-яке людське тіло. Незалежно від того, як воно виглядає: чи воно струнке чи воно товсте, чи воно старе чи молоде, чи воно жіноче чи чоловіче, чи воно здорове чи воно є тілом інваліда. Різниці немає насправді. Коли я замислююся про Диво функціонування цього тіла - то я розумію, що це тіло досконале. А отже - подобається. Бо як може не подобатися тіло, яке бездоганно працює і підтримує життєдіяльність уже стільки років? Воно працює навіть довше, аніж будь-який комп'ютер чи мультиварка чи навіть електричкий чайник. Воно працює навіть тонше, аніж FM-приймач. Для мене кожне тіло - це Диво у самому собі. Бо воно - функціонує! Хіба це не диво?... І воно не просто функціонує, воно відчуває мої доторки до його шкіри, воно відчуває різницю між пестощами та лоскотом, між щипком та шльопком, між сильними обіймами та відсовуванням від себе... Воно це усе відчуває незалежно від того, чи функціонують очі або слух носія цього тіла. Воно - завжди досконале. Кожне тіло, яке живе, дихає, їсть, перетравлює їжу у своєму шлунку, ходить у туалет, і знову відчуває голод - воно у моїх очах досконале. Кожне тіло, поки живе - воно у моїх очах досконале. Бо воно вірно служить душі, яка у цьому тілі живе. Тіло плаче або сміється, - хіба це не диво?
Так, я кожне тіло розглядаю як машину. І вона мені завжди подобається.
Але мені зовсім не подобається, коли машиною стає душа, яка у цьому тілі живе. Коли вона не думає своїм розумом, а постійно займається плагіатом та копіюванням чужого. Ось це мені не подобається: коли людина (душа) перестає бути творцем. А НЕтворці усюди: якраз усі ті дебіли та кури, про яких я говорю, що люблю їх, але вони мені не подобаються. А може тому і люблю,що не подобаються. Хоча - хіба я можу сказати, що мені хтось подобається? Ніхто. Отож-то і воно, що вибирати кого кохати мені доводиться завжди тільки між тими, хто не подобається. Бо шукати того,хто мені бисподобався - марна справа: можна усе життя промарнувати у пошуках людини, яка сподобається.
Тим паче, що ті люди, які шукають тих, хто їм сподобається - насправді не подобаються навіть самим собі. То серед кого вони зібралися шукати тих, хто сподобається їм, якщо вони шукають серед людей, які навіть самим собі не до вподоби?... Отож-то і воно.
Тому хоч як не крути, а кохати треба не тих, хто подобається, а тих, хто любові потребує... Подобається чи ні - а бери себе у руки і кохай з усіх сил.
І я саме так і роблю. Щоби покохати когось - я беру себе у руки. Роблю над собою зусилля. І перетворюю своє кохання у принциповість. Тому кохаю принципово і вперто. Попри усе. Попри поганий характер людини, попри дебільність розуму, попри кепську поведінку, попри ниці слова. Мені людина плює у обличчя, плює у душу, і поводиться зі мною як свиня - а я у відповідь принципово посміхаюся і говорю: "Я тебе усе одно люблю, і любити не перестану".
Так, кохання - це для мене завжди жест волі, і жест доброї волі. Імушу зізнатися, що віддяки я поки що від сили свого характеру не побачив. Бо кохаю завжди слабаків. Бо саме слабаки більше за всіх кохання сильних і потребують... Вони не потребують кохання інших слабаків. Вони потребують кохання сильних...
А я,знаєте, тежпотребую бути коханим. Але хіба потребую кохання слабаків? Ні... Я так само потребую кохання сильних. Які кохатимуть мене принципово, а не за те, що я подобаюся. Бо саме з такими людьми я буду завжди упевнений: він чи вона мене точно кохає. Він чи вона мені ніколи не скаже: "Я тебе розлюбила" чи "Розлюбив". Бо він чи вона мене кохатиме до свого останнього подиху.
Ось саме про таких людей я мрію.
І ці люди не повинні мені подобатися. Хоча можливо, що саме вони мені с подобаються. Адже ж, я подобаюся самому собі? Подобаюся. Чому подобаюся? Бо я сильний. Бо я вмію кохати принципово. І взагалі, майже усе мені у мені подобається.
Пишу "майже усе" - бо ще не впевнений, як мені ставитися до деяких своїх особливостей, а особливо до особливостей тіла, які спричиняють мені моральне страждання. А може навіть, і вони мені подобаються насправді, бо саме завдяки ним я виявляю слабаків, відрізняючи їх від сильних, які через ці мої особливості тіла спіткаються, і перестають мене любити. Наразі поки що я не зустрів жодної людини, яка би мене полюбила всупереч цим особливостям. Або не всупереч, а незважаючи на них. Бо бачить у мені не тіло першза все, а людину, яка у цьому тілі живе...
Закінчую цей запис зі сльозами на очах, які мимоволі навертаються. Бо, попри те, що із самооцінкою у мене усе нормально, і навіть через це люди знаходять причини мені заздрити, попри те що я загалом людина щаслива - я все-таки не втрачаю здатності плакати, коли мені гірко...
09:37, 09.06.2019
Кар'ялонні