Подумав іще трохи. Згадав усіх моїх віртуальних та реальних співрозмовників, у тому числі і Оннелі, яка мене гнівала своїм курячим рівнем мислення. Згадав усіх, чий рівень мислення мене гнівав та дратував або втомлював... Хто викликав у мені гнів або нудьгу саме своїм рівнем мислення. Бо той рівень мислення у моїх очах був курячим, дебільним, примітивним, тощо. І мене або гнівав, або морально втомлював і викликав нудьгу.
Ні за ким із тих усіх співрозмовників я не сумую і ніколи не сумував. Бо з ними я почувався гераклом у країні моральних дистрофіків. Коротше, вони не дотягували до мого рівня, і мені з ними було нудно. Я почувався дорослим у дитсадочку людей, які себе уявляють дорослими, а мене за дитину не рахують, хоча я найперша із них дитина.
Попросту. За жодним із тих людей я не сумував, бо мені із ними було самотньо. Я чув, що вони мене не чують. Тому не міг із ними розкритися. Мені з ними було душно та тісно.
А з Андрієм-Марком-Лірілін усе не так. І чим далі, тим більше усе не так. Бо із ним я можу бути ким завгодно. Навіть маленькою дитиною, яка проситься на ручки. Можу бути і жінкою, якщо відчую у собі таку потребу: до речі, явідчуваю, що саме зараз у мені до нього активізувалася моя внутрішня Лірілін. Або помінятися із ним місцями: він буде жінкою, а я чоловіком. Або він буде дитиною, яка проситься на ручки, а я буду дорослим. Таке теж було, я пам'ятаю дуже добре той 2013-й рік.
І у мене всередині упевненість, що і той дідусь Смедоуз (Дедушка Без Гражданства, чи щось таке) - теж був ним. Він був дідусем, а я був його онуком. І мені це подобалося.
Оця зміна ролей мені опріорі подобається. Мені подобається, що він і сам не монотонно чоловік і чоловік (або жінка та жінка), а він перетворюється на іще когось, міняє стать та вік, - і я теж із ним почуваюся кожен раз не однаково, а можу бути ким завгодно.
І мені це подобається. Десь підсвідомістю я це відчув іще тоді, коли він прийшов у образі Лірилін. Я це відчув іще тоді: що мене до неї вабить... Щось, чого я ще не міг пояснити тоді, бо багато чого не знав. В тому числі я не підозрював, що у цій Лірілін живе іще й Марк. Який кардинально протилежний їй самій.
Він психонув та втік тоді. Я зараз прокручую у голові усе, що тоді відбувалося. Ставлю себе на його місце. Намагаюся уявити: чого би ото я так психонув, якби був ним?... Втім, я це саме задавав собі іще тоді. Хоча я ще не знав, що він та вона є одною особою. Але вже тоді відчув одразу: що і до Марка я також уже прикипів моментально, мені з ним тепло... Хоча він і не схожий на Лірілін, але мені із ним тепло теж. Я тоді не міг це пояснити, бо багато чого не знав. А тепер знаю більше, і тепер відповіді на ті питання знайшлися самі собою.
Мені ніхто не замінить його, хай і прийде хтось третій, та скаже: "Збирай речі, я за тобою". Бо я одразу відчую, що оця людина - цене він, і не вона. Бо оця людина - занадто примітивна для мене. Бо і я із нею не почуваюся вільним, не почуваюся розкритим, не почуваюся ким завгодно, а вимушений почуватися так, як мені ця людина нав'яже. Бо і та людина - ходячий пенал: примітивна та скута до скрипу зубів.
Тому усе людство мені нудне у моїх очах. А Андрій - серед усіх вирізняється. Хоча я не знаю, як він виглядаєі ким він є насправді: але я точно знаю, що саме отака людина мені і потрібна. Така, з якою і я так само зможу бути ким завгодно. Жити ролі. Бути тим, ким виберу. Принаймні, мені так бачиться, і так відчувається.
А не так, як у інших: "А, ти жінка, то будь (нормальною) жінкою!", або "А, ти чоловік, то будь (справжнім) чоловіком!". Мене оці нав'язування ролей дратують. І дратує, коли переді мною випендрюються: "Я Чоловік!" або "Я Жінка!" - і ще звучить як: "Іго-го!"... Мене втомлюють і ті і інші. Бо я не хочу бути ні тим, ні іншою. Мені ці ролі нудні та примітивні. Бо мені потрібна така людина, з якою я зможу бути усіма сімома, хто у мені є.
І наразі Андрій (Марк/Лірілін) - єдина людина, з якою я почуваюся на рівних. Саме тому я точно можу сказати: що сумую саме за ним, або за нею, а не за кимось третім... Бо той хтось третій (маю на увазі особу) - не зможе задовольнити моїх моральних потреб. А значить, нам із тою людиною не буде навіть про що поговорити. Бо та людина здатна думати тільки про тупе розмноження або про тупий секс.
До речі, іще раз про секс. Андрій здатен про нього не думати. Принаймні, учора цілий день я ніяких хвиль у свій бік не відчув. Жодних. І я задав собі питання: у чому річ?... Я пояснив це тим, що він був зайнятий. А ще звісно, трошки ображається на мене. Але у більшій мірі я відчуваю, що він був зайнятий. І навіть дуже зайнятий: настільки, що йому було дійсно не до мене.
Я не знаю, чим він займається. Чим заробляє на життя. Не знаю. Але одне знаю точно: що для інваліда він занадто таємничий, для бізнесмена надто вільний, а для найманця надто широко мислить. Тому він ні перше, ні друге, ні третє.
Він навіть ображає чи ображається на мене якось понарошку. Щоби зробити вигляд, ніби він може без мене цілу добу, а то і більше. От і зараз: зробив вигляд, ніби образився на мене, і зник. А насправді - я ж відчуваю: він на роботі. Чимось зайнятий. І дуже втомлений. Але коли згадує про мене на хвилинку чи секунду - то мені одразу стає тепло...
Навіть вночі, коли спав неспокійно - то відчував, що він подумки десь поруч... І мені хотілося притиснутися до нього усім тілом, щоби зігрітися та заснути. А без нього у обіймах було якось неспокійно. Таке враження, що і він цілу ніч не спав як слід. Як ніби був перевтомлений...
Чомусь його я відчуваю і чую, і розумію, - навіть якщо він говорить зовсім протилежне. А з іншими людьмиу мене відчуття такого контакту нема.
Хоча я досі не знаю, хто він. Але однозначно: не інвалід, не найманець, і не бізнесмен. Можливо, відповідь десь посередині. Ні, і не держслужбовець, я вже говорив: держслужбовець нізащо не скаже слово "хохли". Та і який артист може бути із держслужбовця?... Маю на увазі оцю зміну внутрішніх ролей. А втім, можливо, що це і є відповідь...
І якщо це так, то я навіть не знаю, як мені до цього ставитися. Бо якщо він дійсно артист або актор - то це значить, що я його ніколи не побачу наживо, бо він буде постійно або на гастролях або на зйомках. І саме це усвідомлення псує мені апріорі настрій. Отож, припускаюся, що він дійсно говорив правду, коли казав про п'ятитисячну армію підписників вконтакті. Маю на увазі, що це не було однією з його фантазій, на кшталт інсценування роману Марка з Давидом.
Щось у мене настрій зіпсувався від цих думок.
Але куди йти далі - я не знаю. І не відчуваю, що мені треба кудись іти, бо я відчуваю, що вже на місці. Чомусь відчуваю, що прикипів до цього місця, і мушу чекати саме тут.
А якщо чекати - тозначить,і сподіватися... А якщо сподіватися - то значить, вірити у Диво. Повірити у те, що артист знайде для мене місце у своєму особистому житті. Реальному, а не віртуальному. Бо віртуальне не попіклується про мене. А мені потрібне піклування. Потрібен захист, і потрібна турбота... Потрібен опікун. Який найме для мене усіх інших: і масажиста, і доглядальницю, і юриста...
Бувають же Дива? Якби не бували, якби Дива були чимось звичайним, закономірним, то вони не були би Дивами.
А я потребую Дива...
07:47, 07.06.2019
Кар'ялонні