"Iсторii кохання, яких не було у 2017"
(хроніка)
(Одним файлом публікується вперше)
* * *
--- Анечка. Глава 1. Исповедь ---
Я сегодня познакомился с Анечкой.
Познакомился ещё утром. Потом ещё днём немножко поговорили ни о чём. Мне она сперва показалась стеснительной и неинтересной. Не люблю стеснительных: они навевают на меня скуку...
Потом вечером ещё пообщались. И вот вечером - я открыл её для себя...
Не сразу, конечно. Сперва мы просто ужинали и болтали о жизни. О поисках работы, о мечтах... Разговор захватывал нас, и она ко мне приближалась всё больше. И в душевном плане, и в физическом. Она открывала потаённые мечты и мысли, рассказывала о себе очень просто, незатейливо. Я слушал, зачаровываясь её простотой всё больше... И когда во время ужина её глаза оказались в какой-то момент очень близко с моими - я даже немного смутился этой неожиданной близости. Точнее, почувствовал в себе нечто, чего уже давно не испытывал...
Анатолий, увидев нас увлечёнными друг другом, сделал какое-то шуточное замечание, и мы улыбнулись ему. Я развернулся к Анатолию, и стал болтать с ним про "Фаворит-спорт", а Аннушка в этот момент встала из-за стола, и подошла очень близко ко мне, и стала рядом. И не то чтобы прижалась ко мне бедром, но встала очень близко: настолько, что я мог её обнять за талию, при желании. Анатолий, любуясь нами, сделал ещё одно шуточное замечание, я улыбнулся, и как бы шутя прижался к ней и обнял её за талию, и что-то ответил Анатолию. Она не отстранилась, а даже обняла ответно: это было сделано очень тепло, душевно, и просто... И вот в этот момент я понял, почувствовал, что мне хочется продолжать эти объятия с нею, и даже идти дальше... Уже не шутя.
Потом мы пересели к моей кровати: она села скраешку, я сидел рядом в кресле, и мы продолжили болтовню. Потом я ощутил, что у меня уже начинает ныть позвоночник, и поэтому перебрался на свою кровать, чтобы лечь. Я лёг, расслабился, и жестом руки попросил её пересесть ко мне ближе, чтобы мы могли слышать друг друга лучше. Она охотно пересела, и тут я совсем забылся, и попросил её прилечь рядом, на мою руку. И она охотно прилегла... Сделав это очень просто, естественно, без всякого смущения.
И тут я замер... Я умолк, мне уже не хотелось ни о чём умничать с ней... ни о чём говорить. А хотелось просто лежать вот так до бесконечности, гладить свободной рукой по её волосам, испытывая подкатывающуюся пьянящую нежность, и - не думать ни о чём, кроме своих сиюминутных желаний...
А хотелось забыть о том, что мы знакомы всего несколько часов, хотелось свободно и властно поворачивать её к себе лицом, ласкать её лицо, целовать в губы, и говорить о том, что я люблю её... Задирать одежду на ней, оголяя живот, и целовать ниже и ниже...
Но я не смел всего этого делать, боясь оскорбить её. Ведь, если она с наивной простотой доверилась моим объятиям - то ведь это не значит, что я имею какое-то право идти дальше...
Поэтому я просто прошептал, что мне хорошо с ней. Что мне сейчас очень хорошо...
Мне хотелось ещё признаться, что я сейчас пьян ею, пьян её женственной энергетикой, пьян её простотой... И что мне настолько хорошо сейчас, что хочется уснуть в её объятиях... И просыпаться каждое утро рядом с ней.
Боже, эта девочка меня всерьёз впечатлила... Она заставила меня почувствовать то, что во мне не удавалось вызвать другим женщинам. Я думал, что уже не способен влюбляться в это племя. Они все мне казались какими-то пошлыми, грязными, скучными...
Но эта... Её чистая простота, её наивная доверчивость, её лёгкость, душевность, мягкость... Плавность линий, которые хочется созерцать руками... Выключить свой холодный ум, и отдаться бездумному опьянению рядом с ней...
О, я понимаю, что это ещё не любовь. Это всего лишь чувство... Внезапно вспыхнувшее, от приятной близости тёплого женского тела, охотно откликающегося на малейшее моё требование: "Приляг вот сюда, вот так... Так будет удобнее"... Но злоупотреблять этим я не смею. И даже намекнуть не смею.
Наверное потому, что я слишком её уважаю. Уважаю за эту отважную простоту, за эту смелую доверчивость... За её безрассудную отзывчивость.
Я лежал, и боялся дышать. Я следил за своим дыханием, боясь, что оно сорвётся, станет громким, частым. Я следил за ним, и внушал себе: "Спокойно... Спокойно..."
А ей только прошептал: "Мне очень хорошо с тобой. Я хочу вот так лежать с тобой каждый день. Каждый день разговаривать с тобой обо всём, мечтать вдвоём, решать сообща проблемы..."
Она ничего не ответила. Только пошевелилась едва, чтобы услышать меня более ясно. Чтобы не пропустить то, что я прошептал. И ничего не ответила.
Господи... Что на меня нашло. Ведь я знаю эту девочку всего несколько часов, а уже такие желания, такие мысли... Желание без оглядки пойти за ней, и поселиться в её квартире навсегда.
И тут же я вспомнил об Алексе. Подумал: Алекса я люблю, но у меня пока не возникает такого острого желания поселиться в его квартире. Даже если бы он пригласил, то я бы заколебался, и взял бы срок подумать. Но Анечка...
И тут в этот момент зазвонил телефон. Анечка встрепенулась, вскочила и деликатно упорхнула. А я открыл трубку, и увидел, что звонит Алекс.
"Привет! Приятно тебя слышать," - с улыбкой проговорил в трубку я.
23.01.2017, 22:52
Братис
Глава 2: http://www.proza.ru/2017/01/24/187
--- Анечка. Глава 2. Исповедь ---
Глава 1: http://www.proza.ru/2017/01/23/2527
Глава 2
Я попытался уснуть, но у меня не получалось. Анализировал чувства, и понимал, что заболел Анечкой... Лежал на животе, представляя её под собой голую. Мысленно целуя её нежно в щеку и в губы... И почти явственно ощущая, как её ладони скользят по моей голой спине... Ворочался, чтобы вытряхнуть из себя эти нахлынувшие фантазии.
Пытался анализировать, прокручивая в голове мелкие детали дня. Вспомнил момент, как мы лежали с Анечкой в обнимку, и тут вошёл Анатолий и, увидев нас, улыбнулся: "Можно прилечь с вами третьим?" - "Ага! Только чур, под стеночкой," - улыбнулся я в ответ, имея в виду, что не намерен позволять ему ложиться рядом с Анечкой (скраю), но буду строго между ними.
Потом позвонил Алекс, поболтали с ним. Он попросил меня проверить моё сальдо и сказать сумму, и затем пополнил мне счёт, чтобы покрыть недостающее до абонплаты. Мне было приятно его внимание и забота, - тем более, что на календаре всего лишь 23-е, и до конца месяца ещё целая неделя.
Потом зазвонил телефон Анечки, - звонила её мама. Настойчивая мелодия звонка отвлекала, и мне пришлось взять трубку, чтобы сообщить маме, что Анечки сейчас нет рядом, но когда вернётся, то я передам, что ей звонили, и она перезвонит. Мама почему-то сразу назвала меня по имени, догадавшись, что трубку взял я, - и мы с ней мило пообщались несколько минут. Я был удивлён и польщён, что её мама уже знает о моём существовании и о нашем знакомстве с Анечкой. А вскоре вернулась и она сама, и я передал ей трубку, вернувшись к разговору с Алексом.
Затем мы продолжили наше общение с ней. Она сидела рядом, и вдруг почему-то меня стеснялась уже: я это понял по тому, что она нечаянно назвала меня на "Вы". Кроме того, сидела рядом уже чуть скованнее. Не знаю, что на неё нашло, но меня её внезапная скованность и лёгкая отчуждённость огорчила, хотя я и постарался не подать виду, насколько именно. Я попросил её на меня не "Вы"-кать, и она сказала, что просто сработала привычка так разговаривать с незнакомыми и старшими. Я спросил: "Сколько тебе лет?" Она: "Тридцать шесть". Я улыбнулся: "А мне двадцать четыре. Так кто из нас старше?" Она улыбнулась: "Я" - и сразу как-то расслабилась, обмякла, и стала снова родной.
Потом заговорили о её мечтах. Выяснилось, что она хочет научиться пользоваться компьютером и интернетом. Я сказал, что готов легко исполнить её пожелание, но спросил, что именно она хочет в интернете делать? "Просто помечтай свободно, и я любую твою мечту исполню" - сказал я. Она с самым серьёзным видом тут же приподняла подбородок, и принялась мечтать вслух. Выяснилось, что она пишет стихи, и хочет их в интернете опубликовать. "Стихи у тебя с собой?" - спросил я. "Да." - ответила она. "Ну, тогда - легко!"
Мы зарегистрировали ей э-майл, затем страницу на Стихире, и опубликовали там три стиха. Все три оказались на религиозную тему... Мысли оказались в чём-то интересные, но в основном банальные: обыкновенный религиозный фанатизм, на всё те же заученные темы, которые преподаются в каждой церкви. Я принялся осторожно критиковать темы стихов, но в итоге перешли на спор. Хотя она в чём-то соглашалась со мной, но в целом была неготова признать Библию еретической книгой, потому что слишком привыкла трепетать перед ней...
Честно говоря, меня её религиозный фанатизм насторожил. Но, покуда я ещё был не готов вот так легко уступить её разум религии... Надеялся переубедить, рассчитывая на её здравый смысл.
Но, долго вести дебаты нам не удалось, потому что нас разогнали. Мне пришлось лечь спать, но не спалось. Думалось о губах Анечки, о её сосках под моими губами, о её ладонях на моей спине...
Я ворочался, и пытался смахнуть эти видения. Потом внезапно мне показалось, что в коридоре кто-то тихо беседует. И показалось, что вроде бы я услышал голос Анечки. Но кто её собеседник? Голос мужской. Неужто Анатолий?... Или она успела познакомиться с кем-то ещё?... "Если это так, то она, однако, шустрая..." - подумал я. Любопытство взяло верх, я надел футболку и штаны, и выехал из палаты.
Так и есть: на топчане напротив палаты Анатолия рядышком сидели Анатолий и Анюта. Я подкатил ближе, и улыбнулся: "Можно между вами втиснуться?"... Анатолий показал мне на большую чёрную Библию под его рукой, продолжая говорить своё. Оказалось, они вели религиозную беседу, и, судя по всему, прекрасно ладили.
Я вклинился третьим в дискуссию, и быстро вывел Анатолия из терпения: он вспылил, сказал, что я несу ересь, и ушёл в свою палату. Я продолжил говорить с Аней, но заметил, что она прячет от меня глаза... Анатолий почти тут же снова вышел из палаты, и убеждённо сказал, обращаясь к ней: "Аня, не слушай его ересь!"...
Я посмотрел на него, посмотрел на неё... И понял, что спорить сейчас бессмысленно. Почему-то стало грустно, и я вернулся в свою палату. Лёг в постель, но в этот раз уже не мечталось об Ане. Стало холодно и одиноко.
Впрочем, стало как обычно, только с привкусом лёгкой горечи...
01:11, 24.01.2017
Братис
--- Сбылся сон. Молодая учительница Марина ---
Я бы не писал эту историю здесь, если бы эта история не оказалась сбывшимся сном, который мне привиделся почти три недели назад, про молодую учительницу: (http://www.proza.ru/2017/02/13/678)
В общем, неделю назад в нашу республику №3 прибыла Марина. И, почти сразу же, на моих глазах, Анатолий и Марина начали активно кокетничать друг с другом. Я не вмешивался, а только наблюдал. В прочем, с Мариной кокетничал не только Анатолий, но и похоже, что весь мужской контингент нашего этажа, - просто Анатолий это делал активнее всех. А я только наблюдал.
Марина мне понравилась с самого начала (ну, естественно, ещё бы: когда трикотажный костюмчик в облипочку на стройной фигуре, - то трудно не обратить внимание)... И всё же, я не торопился выказывать свой интерес. Просто наблюдал для начала. Мне было интереснее узнать сперва, что у неё в голове... То есть, что она из себя представляет.
Оказалось, что она учительница: преподаёт танцы и музыку. Кроме того, ещё и поёт. Но главное - это танцы. И не просто танцы, а в первую очередь балет и гимнастику... Хотя и другие виды танца тоже. Отсюда и стройная спортивная фигура, и крепкие поджарые ноги... А ещё - утончённое чувство прекрасного, коммуникативность, и отличное чувство юмора.
По правде, наблюдать за нею - увлекательно. Я не мешал, не мешал ей кокетничать с другими... Но в какой-то момент вчера мне захотелось её внимания, причём, срочно. Если я решил, что я чего-то хочу - то мне подай это срочно. И что же?...
В общем, она уловила моё желание, и, наклонившись к уху, прошептала:
- Будешь вино?
- Я не пью, - сразу же решительно сказал я. Потому что и в самом деле не пью, и избегаю употребление алкоголя принципиально, вот уже много-много лет.
- Я тоже не пью. Но, просто, понимаешь, у моей дочки сегодня День рождения... - выразительно проговорила она мне на ухо тихо-тихо... И я понял, что с этой минуты хочу пить не только вино, но и её губы, и её груди, и... Всю её.
* * *
Опущу всю прелюдию дня, равно как опущу и детали ночи. Ночь была восхитительной, и этой ночью сбылись мои самые сокровенные желания. Перед тем, как уйти спать к себе, она сказала мне:
- Давай завтра будем делать вид, будто мы не знаем друг друга. Я не хочу, чтобы кто-нибудь догадался.
- Хорошо. Я понял тебя, - кивнул я, с наслаждением поцеловав ещё раз и ещё раз: вдоль скулы, вдоль шеи... и ещё... Мне нравилось продолжать пить её кожу, её запах...
* * *
Наутро, за завтраком, мы, как и договорились, делали вид, что друг с другом едва знакомы. Болтали о погоде, о чём-то ещё отвлечённом... Стараясь друг на друга не смотреть даже. Стараясь скрыть своё приподнятое настроение. Но, Анатолий, посмотрев на нас оценивающим взглядом, с иронией проронил фразу:
- Я вижу, эта ночь прошла у вас замечательно...
- Да! Отлично спалось! - кивнули мы, дружно захлопав ресницами.
Потом заговорили о новой причёске Марины: оказывается, она вчера днём была в парикмахерской, и освежила стрижку. И требовала немедленной оценки в комплиментном виде:
- Как вам?
- Ничего. Вот если бы ещё причесаться... - заметил я.
- А я что, непричёсанная? - округлила она глаза, и стала руками поправлять причёску. И продолжила:
- Говорят, что для того, чтобы волосы не выпадали, надо их время от времени стричь.
- Чтобы волосы не выпадали, надо кушать витамины, - возразил я. - То есть, разобраться в причине выпадения волос. А то так можно хоть и налысо подстричься, а они всё будут выпадать и выпадать.
- Ну да, витамины, - согласилась она. - Смотря какие.
- Ну, укреплять волосы кальцием, например... К примеру, кушать сметану... - сказал я, неопределённо махнув ладонью в воздухе. И тут внезапно нашу всю деланную серьёзность как рукой сняло, и мы начали с ней дружно смеяться: Марина первой, я за ней. Затем я поднял указательный палец вверх, и сказал:
- Волшебное слово "сметана"!...
И тут Марина вовсе согнулась пополам, и от смеху чуть не укатилась под стол, и я вместе с нею...
Анатолий ушёл.
В общем, плохие мы с ней оказались конспираторы...
П.С.: Люблю, когда сны сбываются. Особенно хорошие.
04.03.2017, 11:23
Либертус
--- Женя. 1. Обниматина ---
Сегодня я познакомился с Женей. Причём, познакомились не случайно, а по объявлению. Проговорили несколько часов, рассказали о себе в принципе всё самое главное, без утайки. Для Жени это знакомство стало необычным, потому что раньше не приходилось общаться на столь интимные темы, да ещё и в первый же день знакомства, но результат общения нам обоим понравился. Сперва переписывались, потом созвонились, чтобы услышать голоса друг друга, потом снова переписывались где-то час. Возможно, завтра ко мне придёт после обеда, чтобы увидеться, - если ничего не помешает, конечно же.
Настроение приподнятое.
01.07.2017, 22:14
Братислав Либертус Свидетель
--- Женя. 2. Трохи пiзнiше... Скоро ---
От і побачилися з Женею... Проспілкувалися віч-на-віч мабуть годину чи півтори. Поки спілкувалися, я за цей час прийняв два дзвінки: один від Діми, а другий від Дани. Коли я говорив по телефону з Даною, Жені стало одразу зрозуміло, що до Даночки у мене відношення дуже особливе: цьом-цьом-цьом, мур-мур-мур... Поговорили, поклали трубки.
Після цього Женя, тепло узявши мене за руку, мені каже: "Ти мені дуже подобаєшся, ти мені дуже приємний, але мабуть у нас нічого не вийде."
Обійнялися, так, ніби востаннє: отак би хотілося обійматися дуже довго... І мені, і Жені. Від обіймів перейшли до поцілунків: спершу просто, потім у губи, потім з язичком... Ледь не захопилися. Оце так прощалися. Потім знову обіймалися, говорили прощальні слова, потім знову цілувалися...
Коли наступного разу прийде - невідомо. Але на прощання я сказав: "Коли скучиш за мною, то приходь, дзвони, пиши. Я тебе чекатиму. Тому не прощаюся, а просто відпускаю..."
* * *
Почуття... Спробую описати. Якщо змішати в одній тарілці дрібно порублений сум, натерті на тертці мої сподівання, додати кілька кавалків ідей, і наостанок заправити цей салат маслом обіймів та присипати спецією поцілунку - то буде якось отак. Я смакую... лишившись наодинці з собою, та з моїм Янголом-охоронцем.
Усе добре. Усе налагоджується. Я дуже близко до перемоги. Амінь.
17:20, 02.07.2017
Братіслав Лібертус Свідок
--- Дiма Б ---
Вже два тижні минуло відколи ми познайомилися з Дімою Б.. Він вже виписався, але продовжуємо зідзвонюватися щодень, обговорювати справи: то навколо петицій, то на теми фрілансу, а інколи про особисте. Спілкування з ним затягує. Він такий позитивний. Точніше, дуже старається бути позитивним. Йому дуже не вистачає друзів, і він так хоче подружитися...
Дивно, але коли ми познайомилися, то вже на другий день посварилися. Точніше, я йому "виписав пілюлі" з приводу його образу життя: що він витрачає своє життя на комп'ютерні ігри замість того, щоби займатися чимсь корисним. Прочухана дав йому доброго. Він міг би образитися, але навпаки... Він не тільки не образився, але й почав зі мною дружити. Після того, як виписався, то почав надзвонювати мені кожен день.
Спершу його дзвінки мені мене дивували: який йому інтерес мені дзвонити?... Але тепер я починаю звикати, і навіть чекати на них. Бо з'явилися спільні інтереси: петиції та фріланс... Він питає поради, я роздаю, направляю, обмінюємося дрібними послугами. Це затягує...
І це надихає. Відчуваю, що він мені подарунок від Бога. Якщо все буде добре, то дружитимемо довго.
Захотілося про нього написати. Бо відчуваю, що він не одноденка. Не просто так...
Якщо принаймні у нього є бажання зі мною дружити, а я не проти - то, значить, дружитимем.
22:57, 30.06.2017
Братіслав Лібертус Свідок
--- Дiма Б. 2. Мiсяць, романтик, та Сихiв... ---
Приймати дзвінки від Діми кожен день - вже стало для мене звичкою. Причому, по кілька разів на день, починаючи від обіду, і аж до самого сну.
Коли він дзвонить, я у першу чергу звітую йому про Оксанку: чим вона займалася цілий день, і де вона зараз... А вона зазвичай гуляє десь на свіжому повітрі. Ми з нею майже не бачимося.
Йому трошки сумно, що він її майже ніколи не застає, але натомість балакає зі мною, і тим втішається. Обмінюємося одне з одним досягненнями дня. Даємо одне одному дрібні поради, ділимося деякими думками.
А вчора увечері ми раптом заговорили про Місяць.
Я, продовжуючи дивитися у монітор ноутбука, і щось там роблячи, побутово питаю:
- Що зараз робиш?
- Дивлюся на Місяць... Сьогодні Місяць такий красивий, - замріяно сказав він.
Я зрозумів, що на Діму найшов романтичний настрій, і розгубився: давненько зі мною люди про Місяць не говорили... Тим паче, хлопці. Здається, зі мною це вперше, бо я не пам'ятаю нічого подібного у своєму житті. Це було настільки несподівано, що я навіть забув про ноутбук. Діма між тим продовжував:
- Ти любиш дивитися на Місяць?
Я знизив плечима, підхопивши тему:
- Ну, так... З сестрою колись, пам'ятаю, стояли на городі, та дивилися на зірки, вибирали собі улюблені.
- А сьогодні ти бачив, який Місяць красивий?
Я сів на краєчок ліжка, і поглянув у бік вікна:
- М-м-м... Ні, мені звідси не видно.
- А хочеш, сфотографую для тебе? І прийшлю по е-майлу.
"Він дивовижний," - подумав я про Діму, і всміхнувся у трубку:
- Давай.
Попрощалися, поклали трубки. По деякому часі я почув, що на пошту надійшов лист. Потягнувся мишкою відкривати його. У ту ж мить подзвонив і Діма:
- Ну що, побачив фотографії?
- Ще ні, тільки ось зараз відкриваю лист.
Діма почав розповідати подробиці, як саме фотографував, і що бачив з балкону у цей час. Його натхненний голос був теплим, розслабленим: було таке відчуття, ніби я бачу у цю мить його очі, які прямо світяться від задоволення. Мимоволі я теж забув про усе на світі, і просто поринувся у його голос та настрій: відчуття безтурботного задоволення передалося і мені. Тим часом я натискав на фото, щоби скачати їх, і продовжував слухати його оповідь, підтримуючи невимушену розмову. Потім прокоментував фото:
- Схоже на літаючу тарілку.
- Ага! - всміхнувся він, погодившись. І пояснив: - Оце такий у мене фотоапарат. Знімав без спалаху.
Потім роздивлявся на інших фото шторку біля вікна, вид з балкону... І раптом мені пригадалася пісня Вови зі Львова: "Сихів". І стало трошки сумно. І завидно, аж гірко. Що ось, люди живуть на одному місці десятиліттями, усіх знають, усі їх знають... А я ніде довго не затримуюся, мене кидає усе життя з одного місця на інше. Знайомлюся з дахами, стінами, дорогами, вулицями, магазинами... А з людьми - не встигаю як слід познайомитися. І знов переїжджаю в інше місце... А на горизонті - новий переїзд маячить, через три тижні: у іншу лікарню, а значить, у інший район. Потім через кілька місяців чи тижнів ще один буде: з міста у село кудись... І коли отак тебе кидає з місця на місце, то про яку кар'єру можна думати, коли нікого не знаєш, і тебе не знає ніхто.
І чомусь опустилися руки. Стало геть тоскно.
Діма між тим продовжував безтурботно про щось говорити. Я вже майже не слухав, замовк...
09.07.2017, 17:21
Братіслав Лібертус Свідок
П.С.: Таточку, розірви, будь ласка, кайдани моєї свободи... Скільки можна? Пошли мені вже Удачу.
17:57
--- Дiма Б. 3. Лопата! Скайп чи емайл? ---
Щойно я опублікував свою учорашню молитву ("Хочу познайомитись" http://www.proza.ru/2017/07/11/1955) - як мені подзвонив Діма. А у мене тут настрій сутужний, ледь не рюмсаю. Він по моєму голосу одразу зрозумів, що з моїм настроєм щось не так:
- Ти що, плачеш? - здивувався він.
- Та так, - ухильно відповів я. Тобто, відповідь означала: "Не так, щоби горе, але чомусь настрій невеселий".
- А-ну, не плач! - прозвучав його командний голос. "Ага, зараз! Зараз скаже мені: ну ти мужик чи ні, и так далі..." - подумки відреагував я, скривившись, і вже приготувавшись огризатися і посилати його наху. А він тим часом продовжив: - Я знаю одне смішне слово: лопата!
Це було так несподівано, що я розсміявся. Покотився зо сміху. Він був задоволений ефектом, і продовжив:
- А ще знаю пару теплих слів: батарея, і ковдра.
Я сміявся. Він посміхався:
- Ну як, потеплішало?
- Ага!
Далі почали про справи. Він:
- Вибач, що не дзвонив тобі сьогодні. Був дуже зайнятий. Тільки ось зараз звільнився.
А він цілий день не дзвонив, я аж засумував, аж до такого стану, як у молитві, бо ми домовилися співпрацювати разом, а від нього ні звуку ні духу цілий день. Хто так співпрацює?...
Він:
- А ти мені прислав дані, як ми домовлялися?
- От якраз цим питанням і займався сьогодні, майже весь день, - почав пояснювати я. - Бо довелося порпатися у документах, відшуковувати паролі та наводити порядок заодно. І ще я зрозумів, що треба "переїхати" з основного емайлу на окремий, тому і в емайлі теж довелося наводити порядок. Ще до кінця не довів, тому коли доведу, то вийшлю.
- А, ясно, - відповів він.
- А ти чому не прислав мені завдання?
- Та там мало було! Я й сам впорався.
Далі почав розказувати мені деталі: про що саме були завдання, і як він впорався. Потім каже:
- Переходь у Скайп! Так мені буде зручніше передавати тобі завдяння.
Він знає, як я ненавиджу месенджери. І як мене дратує те, що мені посекундно квакають повідомлення, в яких лише по одному слову і нічого по суті. Мене дратує, коли мене узагалі хтось смикає посекундно. Тому я усі спілкування веду тільки через емайл: маєш щось сказати мені по суті - то пиши одразу цілий лист, а не смикай мене по одному слову. Але емайл недолюблює Діма. Каже, що до нього не звик. Тому на цей Скайп підмовляє мене уже не вперше. А я знову починаю злитися, плюватися, матюкатися, і кричати. Бо дико ненавиджу месенджери. І він має це засвоїти раз і назавжди, що зі мною - ніяких месенджерів! Бо я ненавиджу, коли мене посекундно смикають!... Але Діма не втрачає надії, і намагається мене заспокоїти:
- Але ж там у тебе у контактах буду один я! А я не буду тебе смикати посекундно. Але дивись, ось у мене на телефоні закінчуються гроші, післязавтра я не зможу тобі подзвонити. А мені інколи теж буває отак сумно, як оце тобі сьогодні, і хочеться з кимось поговорити. А в емайлі так не поговориш!...
Довід резонний. Хм. Але...
Я ненавиджу месенджери!... Я не готовий переходити у месенджер навіть заради Діми, хоч ми з ним домовилися співпрацювати, а значить, і постійно триматися на зв'язку. Хіба мало емайлу? На протязі п'яти хвилин я почую через чекер, що прийшов лист, і відповім. За цих п'ять хвилин він встигне написати мені цілу простинь, і мені буде що читати. А не по одному слову "квак" та "квак". Врешті-решт, такий настрій як сьогодні, у мене буває вкрай рідко: може десь раз на півроку. То оце заради такого випадку мені встановлювати якийсь сраний месенджер, який мені буде квакати та тріпати нерви цілих півроку?...
Але Діма не відступався.... Врешті-решт, я відповів йому, що подумаю. І узагалі, мені вже пора спати.
Він побажав мені доброї ночі, і на тому ми поклали трубки...
Але після дзвінка я подумав: Хм, схоже, що Бог відповів на мою молитву раніше, аніж я подумав помолитися про те, щоби Він послав мені людину, з якою мені буде, про що говорити. І хоча ми зараз поки що переважно сваримося через цей сраний месенджер, - але, принаймні, у нас немає питання, про що саме говорити узагалі!... Бо якби спільних тем не було, то я би просто спокійно сказав: "Нам нема про що говорити, відчепися узагалі." Але ж говорити є про що! Питання лише у тому, де саме говорити: через звичний мені емайл, чи через звичний йому Скайп. І хто переможе у цій суперечці? Питання цікаве.
Але настрій усе одно натхненний. Бо у мене є Діма. З яким мені є, про що говорити узагалі. Дякую Тобі, Боже...
09:53, 12.07.2017
Братіслав Лібертус Свідок
--- Дiма Б. 4. Про те, як Скайп отримав перемогу ---
Це на мене Даночка так вплинула: ми вдень поспілкувалися по телефону, і в мене після неї настрій став піднесений, а я - поблажливий і мирний. Тому, коли Діма подзвонив увечері, щоби знову заговорити на тему Скайпу, то я майже не опирався, а відразу погодився скачати та встановити у себе нову версію.
По цьому поспілкувалися трошки, і я нібито зібрався лігти спати, але чомусь не міг заснути, усе про Даночку думав. Тому о першій годині ночі написав Дімі: "Не спиш?..." - і він відповів: "Не сплю."
Проговорили майже усю ніч, на відверті теми. Я про Дану, він про Оксану... Поділилися одне з одним сокровенними думками та бажаннями. І так стало легко... Легко від думки, що нарешті є людина по той бік екрану, з якою я можу говорити про що завгодно, знаючи точно, що мене зрозуміють. О 4-й ранку він написав мені:
- Ми з тобою дві рідні душі, правда нікому не потрібні...
- Я теж так відчуваю. Мені комфортно з тобою, - відповів я.
- І мені з тобою теж до речі.
Потім ще проговорили на відверті теми годину чи півтори. Потім вирішили попрацювати.
І от, працюємо... І попутно продовжуємо спілкування про усе на світі: і про політику, і про техніку... І робота вже не здається такою монотонною як раніше. Бо ми робимо її між іншим. І навіть коли захоплюємося розмовою, то це не дратує, бо у будь-який момент ми можемо сказати одне одному: "Гайда до роботи!" - і другий реагує з готовністю: "Так!"...
І так добре... Бо нарешті спілкування у месенджері не дратує.
* * *
Зараз питає:
- Ти як там, ще спати не хочеш?
Я:
- Ні. Поки що не хочу. Сам дивуюся. Мабуть це тому, що я вдень виспався учора. А ти?
- Та таке насправді, ні риба ні м'ясо. От сиджу, ніби така втома, а ляжу то х** засну ще як мінімум пару годин.
- Я теж ні риба ні м'ясо зараз. Думаю про те ж саме, що навряд чи засну зараз, якщо і ляжу.
- Ну якщо хочеш, давай я тобі штучки 3-5 відгуків підкину....
- Давай.
- https://www.youtube.com/watch?v=81_OQfGOjRA Ось до речі подивися, навряд чи ти зрозумієш про що тут мова, але хоч на мене подивишся. І комент можеш залишити. А я поки що покурю і накидаю тоді тобі завданьок.
Я:
- Дивлюся кліп. Такий позитивний! Сиджу, посмішка у мене до самих вух. Дякую!
06:55, 13.07.2017
Братіслав Лібертус свідок