Сьогодні майже увесь день провів у вошканні: то розбирав свої збірки, публікуючи їх окремими файлами, то потім вошкався на Розетці, перебираючи різні каталоги. Що стосується Розетки, то, хоча спершу відклав зволожувач повітря та підлоговий вентилятор, - але протягом останніх днів дійшов висновку, що у першу чергу мені потрібні навушники, оскільки я тепер у палаті не сам, і ця історія надовго, бо ми обидва безхатьки. Тому вибирав уже дві пари: для себе і для людини, у подарунок (бо купити собі не зможе, оскільки пенсію ще не отримує). Для неї - зі вбудованим FM (виявляється, є люди, які без FM не уявляють свого життя), а для себе - зі вбудованим плеєром. Ну, а до них обох - дві misroSD на 32 ГБ. Тепер з нетерпінням чекаю 10-го числа, щоби нарешті не слухати те, чого слухати не хочу, і слухати що схочу, коли людина хоче тиші... Людина хороша, але у нас різні смаки та різні режими життя.
Одним словом, цілий день провошкався: як не у каталогах, так у власних збірках наводив порядки...
На годиннику вже 20:40. Між тим цілий день крутилася у голові думка: для чого це раптом Андрій перейшов у личку?... Чого це йому раптом приспічило писати мені напряму, якщо він усі свої публічні діалоги зі мною винищує?... Коли би хотів щось сказати - то міг би і далі писати публічно, а потім винищувати. То для чого личка?...
Так, з його боку це був для мене трохи несподіваний крок. Який викликав легенький ступор: бо не розумію, для чого то може бути.
Якщо говорити про мою майбутню поведінку у личці - то я однозначно, буду тим самим, що і публічно. Для мене немає різниці, де писати те, що я думаю чи відчуваю. Що так, що так - у цих записок чи листів є читач. А усі листи пишуться заради читача, і для нього.
І все ж таки, ця личка - вона створює окрему атмосферу між співрозмовниками. Ми лише обмінялися по одному повідомленню - а я це одразу відчув. Що ця личка - щось на кшталт кроку до зближення, щось на кшталт інтимної атмосфери за ширмою. Є такі ширми: просто стоїть собі перегородка, і ніби і не кімната ще, але уже і не відкритий усім зорам простір... От щось таке я відчув, коли мене Андрій "затягнув" за цю ширмочку: у личку...
І атмосфера спілкування між мною та ним одразу стала іншою. Виявилося, що я був не готовий до того, що щось може змінитися у наших із ним стосунках. І це мене збентежило трошки. Так, схвилювало. Це можна назвати саме цим словом.
Ніби і дрібничка, а мені ця думка запала у голову на цілий день. Спершу не звертав на неї особливої уваги, а під вечір раптом усвідомив, що сумую за Андрієм, що чекаю на нього, на його появу... Раніше не чекав. Точніше, раніше просто знав, що він прийде, і все. А тепер, виходить, що чекаю... Позираю на годинник, позираю у личку: прочитав чи ні.
А потім раптом усвідомив, що сумую за ним...
От, ніби ще нічого такого не сталося особливого. По суті, узагалі нічого не сталося. А я вже за ним сумую. За один день встиг звикнути до нього, мов до рідного. Ота личка раптом перетворилася на нашу із ним кімнату. В якій живемо відтепер тільки ми удвох. І я на нього чекаю...
Дійсно, цей цикл посту "Кіжатават" відрізняється від попередніх трьох. У попередньому я почувався усього-навсього спокійним, врівноваженим. А у цьому - я вже почуваюся яким?... Закоханим, чи що?...
Найдивовижніше те, що я досі не знаю, хто там. І мене ця думка починає бентежити. Раніше я до цього незнання ставився спокійно, а тепер мене це бентежить. Бо тепер я про це думаю.
І він теж думає про те саме: хто я є. Я це так само усвідомив сьогодні: що він над цим замислюється, і намагається вгадати. Учора припустився, що я жінка. Я відповів: "Усяке може бути". А сьогодні мені захотілося у нього спитати: "А якщо припустімо я дійсно жінка, то тебе це засмутило би чи ні?"...
Але скільки би він не гадав, чи жінка я чи чоловік - парадоксальне те, що будь-яка відповідь буде неправильною, і водночас будь-яка буде правильною... Коли я про це подумав: що ось, він там ламає голову, намагаючись вгадати, - по моїм словам, по моїм реакціям... А я у будь-якому разі сумно всміхнуся: "Усе може бути", і: "Відповідь неправильна". Бо якщо він про себе може сказати, що він одночасно і жінка і чоловік - то я про себе можу сказати, що я ні те, ні інше...
І це моя особиста сумна історія. До якої, я вважав, нікому не має бути справи. Але Андрія ця думка бентежить. Бо він - що? Боїться приїхати, зазирнути до мене у труси і розчаруватися, чи як?...
Я у відповідь хіба що похитаю головою: "Ні, Андрюшо, відповідь неправильна...".
І хоча я подумки хитаю головою у відповідь на його спроби вгадати мою стать, і говорю: "Відповідь неправильна," - все ж таки, я цілий день очікую на нього, і раптом усвідомив, що вже за ним починаю сумувати... Хоча навіть і гадки не маю, хто там по той бік екрану. Чи то жінка, чи то чоловік, чи я ту людину знаю, чи не знаю... Маю на увазі, чи бачив колись десь, чи ні.
Я чомусь упевнений лише у одному: у нього від природи темне волосся. Бо я досі пам'ятаю той момент, коли тоді, у 2013-му, коли він мені сказав, що Лірілін померла, мені захотілося через атрал доторкнутися пальцями до його голови... І я відчув кінчиками пальців, що у нього від природи темне волосся. І коли я йому написав про те, що відчув - він видалив усе наше спілкування, і замкнув свою сторінку, втік. Я про цей момент згадую тепер, і раніше так само згадував, намагаючись зрозуміти, що насправді сталося тоді. Чому він втік, щойно я сказав йому, що у нього темне волосся?...
Можливо, я і помилився тоді. Він мені (як Лірілін) і тоді і тепер сказав, що у нього світле волосся. Я не знаю, у яку версію вірити. Але чомусь сподіваюся, що він не блондин, а все-таки брюнет. І навіть майже упевнений у цьому. Не знаю, чому. Напевне тому, що вірю своїм пальцям...
До речі, мені згадалася Аліра. Коли ми познайомилися, я так само через астрал помацав їй голову і сказав,що вона від природи брюнетка. Вона ж показала мені своє фото, і виявилося, що вона блондинка. Але коли ми зустрілися особисто, то я побачив, що її волосся біля коріння все-таки темне: тобто, вона усього лише фарбована блондинка, і мої пальці мене не обманули. Так само і тепер: я через астрал відчув, що його волосся від природи темне, а він мені говорить (Лірілін), що вона блондинка... Щои взнати правду про його/її природній колір волосся - у нас немає іншого вибору, як зустрітися особисто.
Хоча звісно, не для цього. Бо повинна бути значно поважніша причина. Так само, як повинна бути достатня поважна причина для того, щоби своє спілкування зі стрічки рецензій перенести у личку. Бо і для такої дрібнички теж потрібен внутрішній поштовх... Мені, наприклад, не спадало на думку написати йому у личку. А йому раптом спало. Бо він уже знає, для чого йому те потрібно.
А мені цікаво.
21:31, 06.06.2019
Кар'ялонні