Мені сьогодні несподівано наснився сон, про Славіка.
Увесь сон не пам'ятаю чітко, бо місцями він якийсь розпливчастий, особливо на початку. Бо не зрозуміло як, але ми раптово зустрілися, і я навіть не зрозумів де ми є. Якийсь ліс снився, якась дорога заасфальтована та рівна. І ми йдемо по цій дорозі із ним. А потім ми опинилися у нього вдома.
Удома в нього найперше, на що я звернув увагу - так це напівтемрява. Взагалі,кожен раз,коли мені сниться, як я у нього вдома, то кожен раз мені сниться ця напівтемрява. Просто раніше я не звертав на це увагу, а сьогодні звернув. І ця напівтемрява кожен раз пояснювалася відсутністю вікна. Хоча за логікою, ми знаходилися у кімнаті, але кожен раз напівтемрява така, ніби ми знаходимося у коридорі, тому світло проникає тільки через розчинені двері кудись: або на вулицю (чи інший коридор, в якому світліше), або у іншу кімнату,в якій ми ніколи не буваємо. Хоча це не коридор, а кімната. Але кімната, у якій відсутні вікна. Попросту відсутні. Тобто, кімната провітрюється (щоби не задихнутися) тільки за рахунок постійно відчинених дверей. Цього разу я звернув увагу на цю деталь.
І ми з ним розмовляємо. Розмова ні про що, але зміст розмови наразі і не важливий, бо головне, що я тепер знову бачу його посмішку, як колись. І я просто милуюся його посмішкою, і насолоджуюся. Тому ми продовжуємо нашу невимушену розмову, ні про що не думаючи наперед, а лише насолоджуючись цією миттю.
Але найголовніше, що я відчув цього разу - що він тепер не дистанціонується від мене. І я раптом відчув: можна! І щойно я це відчув, то у одним поривом наблизився до нього, і обійняв... Обійняв за талію, поклавши йому голову на плече, щоби у нього були повністю вільні руки, і щоби він мене теж обійняв навзаєм. І він мене навзаєм теж обійняв. Але обережно, і якось майже не дихаючи, щоби не відлякати і не образити мене, а дати мені волю проявитися, бути просто собою, і показати, чого ж я нарешті хочу.
А мені, як він тепер зрозумів, тільки оцього і хотілося. Просто обійматися ніжно. І більш нічого не робити, а просто завмерти отак, і насолоджуватися. І я насолоджувався. Мені так добре було! Я почувався вільно, і мав право обіймати його як хочу, якщо захотів би, то міг би піти і далі, але мені насправді цього попросту не хотілося, правда, не хотілося. Хоча і подобалася сама наявність свободи іти далі, якщо схочу. А Славік у цю мить мені попросту не заважав проявлятися, і поводився максимально делікатно, навіть трошки скуто, але нехай, адже зараз головне не це, а те, що він нарешті дав мені свободу показати, чого я хочу насправді. І я це показував, усім своїм єством, притиснувшись до нього усім тілом, і просто насолоджуючись миттю. Мені так добре було...
Я обіймав його з такою силою, як мені хотілося, а він у відповідь - дуже делікатно, майже не торкаючись, але головне не заважаючи проявлятися мені. Він поки що розгублений, бо не знає, що буде далі, до чого готуватися.
А мені насправді більше нічого і не треба було, а тільки це. І я цим почувався щасливим. Потім я випустив його зі своїх обіймів, і ми ще продовжили трошки свою невимущену розмову, говорили про якусь маячню, якісь дрібниці, але це зовсім неважливо. А потім я знову його обійняв, знову усім тілом, і цього разу сміливіше.
Що відчував Славік? Йому усе це водночас було і приємним, і в той же час хвилювало його, бо я навіть почув, як калатає його серце, і йому вже не хотілося, не моглося продовжувати невимушену розмову, бо наразі він потребує побути на самоті, щоби проаналізувати усе, що щойно відбувалося. Я знову випустив його з обіймів, і він десь пішов, зник.
Я вийшов з його квартири, і виявилося, що він живе на першому поверсі якоїсь старої "сталінки", або щось таке. Так, за всіма ознаками, це дійсно "сталінка", причому дуже стара, настільки стара, що такі будинки вже прийнято "списувати" під знос, бо ремонту такі будинки уже не підлягають. У під'їзді мені зустрілися якісь дві маленькі дівчинки-сусідки, років по сім може. Вони про щось до мене заговорили, усміхнулися, а може спитали, я не пам'ятаю, та це і не важливо було. Але дивилися вони на мене із інтересом, як уміють дивитися тільки діти, на тих людей, яких вони бачать уперше, але людина їм уже подобається. Я не пам'ятаю, чи вони у мене питали щось, чи зауважили, пам'ятаю, що заговорили першими. Я їм відповів щось, і на тому пішов геть.
І коли пішов, то звернув увагу, що на вулиці рання осінь, що гріє тепле сонечко, і взагалі усюди приємно: приємна природа, приємна погода, приємне сонце. І я іду по місту, і помічаю усі ці деталі. І на цьому прокинувся.
* * *
Коли прокинувся - то у першу чергу сказав Татові, що почуваюся втомленим від усіх цих снів, що мені взагалі обридли уже сни. Бо я вже хочу бачити здійснення,а не дивитися сни безкінечно,мов ті фільми на Ютубі, які я останнім часом дивлюся: я дивлюся і дивлюся їй, і не бачу їм кінця...
Тому, незважаючи на приємний сон, сповнений делікатності та ніжності - прокинувся я з не дуже приємними емоціями, оскільки відчуваю велетенську моральну втому... Я настільки втомився, що протягом останнього місяця навіть не у змозі запам'ятовувати сни.
До речі, пам'ятаю, що мені протягом цього місяця снилася Людмила. З усього сну мені запам'ятався тільки якийсь морок, якась сірість її буденності, взагалі увесь сон був сірим. А потім через кілька снів снилася тітка Ольга (вона снилася мені узагалі уперше за усе моє життя), і цей сон про неї так само був сірим і безрадісним, точніше сірим і безрадісним було її життя. А тепер мені сниться сон про Славіка,і знову у його житті я спостерігаю сірість та безрадісність. Єдине яскраве сонечко у його житті - це я. Сліпучо яскраве, може навіть несподівано і занадто, аж до болю в очах, бо він так давно живе у своїй кімнаті без вікон, у тій духоті кімнати, яка ніколи не провітрюється - що з незвички почувається як крот, який нарешті побачив сонце, від якого давно відвик, але за яким скучав, як виявилося...
Протягом останнього місяця мені іще якісь сни снилися, але я їх не запам'ятав, бо єдине, що я з усіх них пам'ятаю - так це те, що у житті тих людей - суцільна сірість та напівтемрява. А я - ходяче сонечко. Дійсно, усе їхнє оточення я бачу у чорно-білих кольорах, в той час як себе я бачу кольоровим, і навіть більше: від мене дійсно йде світло, як ніби як ходячий різнокольоровий ліхтарик. Отак і у сьогоднішньому сні я побачив це дуже яскраво: там, де був я, там освітлення було нормальним, бо світло йшло від мене самого. І я не звертав уваги на те, що я освітлюю простір, бо для мене це було так природньо, що я різнокольоровий і що освітлюю простір - що навіть не звертав на це уваги. Звернув увагу на це лише у кімнаті Славіка, у якій були відсутні вікна. Тоді я побачив дуже разючий контраст між собою та його світом: чорно-білим, і у напівтемряві... І що я - єдине джерело освітлення у його кімнаті. Ось на це я звернув увагу у всіх снах, які мені снилися протягом останнього місяця. Що у тих чорно-білих снах,сповнених сірої напівтемряви - я був єдиною різнокольоровою плямою у їхніх світах, і єдиним джерелом світла. Для мене бути різнокольоровим та випромінювати світло було природнім настільки,що я навіть не звертав на те уваги, але звертав лише у контрасті зі світами тихлюдей, які мені снилися... І це єдина деталь, яку я узагалі пам'ятаю із тих снів. Більше жодних деталей не пам'ятаю. І лише у сьогоднішньому сні запам'ятав, що ми ще й обіймалися зі Славіком. І що він по відношенню до мене поводився відкрито та делікатно, щоби не відлякати і не образити мене.
Хоча мене все одно щось образило у тому моменті. Коли я прокинувся, то перш за все почав намагатися проаналізувати: що саме мене образило. Мабуть, якби не це легеньке почуття образи, то я би не став і згадувати деталі цього сну, - настільки я втомився від усіх цих снів. І хоча я так і не зміг пригадати, що саме мене образило - все-таки, сон я все-таки згадав. А може, мене на рубежі міжсном та дійсністю образила сама наявність сну? Бо я вже дійсно втомився від усіх тих снів, які далі видіннь, які жодним чином не відображаються на моїй реальності, не просуваються. Оця стоячість болота мене вже втомила.
Втім, я звернув увагу на ранню осінь у цьому сні. Як ніби на вулиці вересень, мій улюблений місяць...
І все-таки, дійсно почуваюся втомленим. У першу чергу втомленим почуваюся морально: від того, що сни мені обіцяють багато чого приємного, але в реальності нічого не просувається. Через те я починаю вже дратуватися від того, що сни мені узагалі сняться.
Тату!... Ти розумієш, правила гри є правила гри. Якщо мене вже так остоїбали ці всі сни, що я вже перестав їх запам'ятовувати і перестав узагалі звертати на них уваги - то правила гри ми знаємо. Я не знаю, чи буде це останній сон, який я запишу цього року, чи може після нього мені ще багато років сни не снитимуться... Але я дійсно відчуваю втому і легеньке роздратування. Я втомився від снів. Вони мене вже не хвилюють і не радують. Я їх констатую вже без усяких почуттів, без внутрішнього смакування деталями сну, - бо я вже виснажився, Тату... Виснажився. Тому навіть у сонники не зазиратиму, так втомився.
05:12, 01.06.2019
Кар'ялонні
П.С.: 05:20. А у голові - як платівка, слова-відповідь (з вірша): "Тебе обещаю, что будешь Жить, Что жизнь будет чашей полною"...
"Тебе обещаю, что будешь Жить, Что жизнь будет чашей полною"...
"Тебе обещаю, что будешь Жить, Что жизнь будет чашей полною"...
А я - почуваюся настільки втомленим, якою ще може бути людина, яка не виспалася як слід, і втомилася морально. Тому у відповідь я лише відповідаю: "Угу..."
А Він мені знов:
"Тебе обещаю, что будешь Жить, Что жизнь будет чашей полною"...
"Тебе обещаю, что будешь Жить, Что жизнь будет чашей полною"...
І я знов: "Угу..."
І так повтрюється, повторюється...
І ще одна відповідь: "Правила гри ти знаєш!"
"Угу..."
"Тебе обещаю, что будешь Жить, Что жизнь будет чашей полною"...