Українське село
(Із серії "Посмішки долі")
фото автора (музей М.Іллюка)
Колись, у сиву давнину все було інакше. З часом, завжди, щось змінюється. Незмінні тільки людські долі. Дивно. Чомусь змінилися кліматичні умови, традиції, мода, професії. А людські сподівання знову незмінні.
Замислюючись над деякими історичними моментами нашого життя, повертаєшся знову і знову до того, як люди ставилися до того, що відбувалось навколо них. Якісь зовнішні некировані процеси часто призводили до подій, які кардинально змінювали напрямки розвитку кожної людини і країни в цілому. Але дивлячись на внутрішній світ, людина знову і знову один на один з собою вирішувала свою долю. І благословенні ті часи, коли їй назустріч йшли вікові етапи традицій – від батька до сина. А якщо історію вершити припадало на розквіт людини так як це сталося з бабусею Даркою, то тут вже треба було кріпитися.
З`явився Філімон закоханий і якийсь неначе рідний. Не зрозуміла спочатку Даринка того передчуття, та тільки зітхнула на його прохання піти за нього заміж. Але згодом звикла, чи що? Побралися. Гарне весілля було. Дарка була закохана і щаслива. Її краса, її врода були неповторними. Що може воліти щаслива молода дружина? Мабуть, ще більшого щастя, яке називається дружня родина. Троє діток народилося – дві доньки й син. Але як ото буває скривджене перше кохання мабуть так і щаслива родина закінчилася, коли одна донька замерзла у хуртовину в снігу, а потім Фінська війна… Юне, ніжне так гарно зароджене кохання, таке ще не розкрите і не відчуте у всій своїй повноті… Не знала, не вміла. Тай взагалі соромно якось було показувати глибини своєї душі. Хіба знав про це молодий солдат. Одні сумніви в душі. Після бойових поранень геть змарнів Філімон і назавжди залишив цей світ і дружину вирішувати всі життєві негаразди.
Побивалася, страждала, та спливає час, роки минають. Забулося вже на селі її горе вдовине. Та справжнє кохання в серці не зітреш. Важка праця допомагала жити, а молитва народжувала відчуття майбутнього. Та недарма, бо попереду чимало було випробувань – знову війна.
Хата покосилися під очеретом, але навкруги так затишно й гарно. Квіточки рядочками на різні кольори виблискують, доріжка до кринички обсаджена невеличкими кущиками, а калина немов парасолькою, роскинулася над криницею. А там у садочку маленька кабичка, неподалік під вишнею стіл та лавки по обидва боки. І повний двір дітей – троє внуків та сусідських з десяток. Бідність страшенна довкола та тяжеленний труд. Але чомусь гомінко, весело, радісно. Війна скінчилася і ось він мир.
Дід Марко йде мимохідь та й заскоче у двір. Все розпитує у бабки Дарки, як родина. А що тут відповісти і так все ясно: внуки 38-го, 42-го та 44-го років народження, дочка фронтова вдова 45-го року, син повернувся без ноги. Зітхнула бабуся, втерла хусткою сльози, нічого тут і казати. Та дід Марко теж пережив події свого життя, не минулося. Час спливає, все заходить він у гості, аж якось і запропонував бабці свою ще не стареньку хатину та людську допомогу. Чи так чи не так, а пішла баба Дарка до нього. Продала свою стару хату. Дочці допомога. Та й зажили з дідом. А він був дуже добрий чолов`яга та ще й музикант.
Ніколи українське село не було без пісень і музики. Це було щось чарівне. Щось, що допомагало слухати осередок своєї душі. Через пісні і музику люди очищалися від буденного важкого. Ставали добріші, відчували себе далеко за обріями свого сьогодення. Напевно це був політ птаха у височінь самого прекрасного і бажаного, що можливо зараз ми називаємо гармонією.
Після важкого робочого дня дід Марко брав свою улюблену скрипку, виходив за ворота, сідав на лавку і грав, грав, грав… Так відтворювати звуки душі може тільки природа Божественного суття. Так високо і водночас низько у всесвіті можуть народжуватися тільки долі, неначе ті звуки. Як зачіпе струною, то плач, очищай своє неповторне. Виливай до чиста, бо інакше, що як не гаряча сльоза вимиє оте все, що там накопичилося. Хіба що свіжа вранішня роса, до якої припадеш і відчуєш дух рідної землі, музику її серця. Зіллєшся з нею воєдино в радості свого буття, згадаєш дитинство.
Грай скрипко, не жалій нікого. Лише тоді спинись, як білим голубом злетить душа і чисте стане неповторне життя кожного, хто буде відчувати музику Землі!
Як могло статися, що людина без нотної грамоти, могла так грати, що як слухали аж духу забракало? Цей скрипаль був найкращий у впізнаванні природних звуків людської душі. А ще були у селі найкращі вчитель, лікар, бондар, коваль, повитуха, куховарка, майстриня. І все взаємодіяло, жило і раділо.
Ніколи дід Марко не повторювався. І кожного разу чотири струни дарували безліч нових і нових варіацій. І тільки людські сподівання незмінні – бажання щастя, любові і миру. Господи, благослови нашу Україну на все найкраще, будь-ласка. І прийми нашу вдячність за мир навколо нас та любов, що даруєш нам.