Щойно приходила Марина Захарченко (волонтерка з православної церкви). Принесла трошки поїсти, і трохи книжок почитати (вона знає, що я читаю класику, тому принесла саме її).
Цікавилася моїми потребами та проблемами. Вона завжди цікавиться, але ніколи не допомагає вирішити їх. Але про всяк випадок обмінялися номерами мобільного. Хоча не уявляю, для чого.
Заговорили про мої ноги. Чи можливо мені встати і ходити. Я відповів, що, по-перше, у мене ревматизм ніг, а це не лікується апріорі. По-друге, мої ноги давно всохли, бо я з ліжка не встаю з 2011-го року. І показав їй свої ноги. Хоча насправді не встаю з 2009-го, але тоді я по деякому часі встав і почав ходити (у 2010-му), а потім мене повторно паралізувало, і з тих пір не встаю.
Вона сказала, що вірить у Дива. Я сказав: якщо вона дійсно вірить у Дива, то хай помолиться, щоби у мене з'явився опікун. А по-третє, якщо я піду, то куди?... Вона сказала без роздумів (мов саме собою зрозуміле): "У пансіонат!". Я відповів: хай сама там живе. І до того ж, щоби потрапити у пансіонат, ходити не треба.
21:01, 29.05.2019
Кар'ялонні
П.С.: 21:21. Чесно говорячи, коли Марина приходить, то мені після її візиту стає тошно. Тошнить і від її показної позитивності, якою вона приховує свою бездіяльність, і взагалі. Мені стає сумно.
Ні, я не кажу Тобі, щоби вона не приходила узагалі. Приносить поїсти - і то добре.
Але попросту я не вірю їй. Та і втомився я, що до мене більш ніхто, окрім волонтерів, не приходить...
І до того ж, я не розумію, навіщо вона кожен раз ятрить душу, роблячи вигляд, ніби їй цікаві мої проблеми. Просто щоби провітрити рот, щоби у роті не воняло?... От саме від цього і тошно.
А ще тошнить, що вона мене кожен раз фотографує.