Поставивши крапку у попередньому записі, я пішов на Ютуб слухати пісні Сергія Лазарєва. Я не його прихильник,але саме сьогодні мені випадкопо потрапила на очі його пісня "В самое сердце" (кліп), і вона мене зачепила, бо викликала асоціації зі Славіком, якого би я так само залюбки від*уячив по мордяці з усіх сил, до крові, щоби випльовував зуби, і випльовував кров.
А потім уже залип на усіх його піснях, поставивши усі, що є у списку.
Ось і зараз: пішов його слухати, слухаю, дивлюся краєм ока кліпи... А сам думаюпро папку і ллю сльози. Бо я скучаю за папкою... До сліз скучаю, і не можу не плакати, коли згадую про нього. Не можу не лити сльози, бо мені його не вистачає досі. Мені не вистачає саме Такої любові...
Такої, яка була би непорушною, і була непохитною, а не як зайоб у голові, як пропонує мені Оннелі: усе її кохання лише зайоб. "Якщо будете паїнькою, то кохатиму". Мені сумно від такої любові.
Папка ніколи не вимагав від мене бути паїнькою. У мене навіть і близько такого слова у лексиконі не було. А коли його не стало поруч, то воно з'явилося... Це слово: "паїнька", і обов'язково поруч зі словом "якщо".
А ці християним ені пропонують саме таку любов: любов-зайоб, і з умовою якщо буду паїнькою. Хай самі жеруть таку любов. А мені не треба. Я хочу, щоби мене любили як мій папка. Без усяких "якщо". Які рівно ніяк не залежали від моєї поведінки. Бо папка мене просто любив. Непохитно. настільки непохитно, що я завжди був упевнений: що навіть у п'яному вигляді, навіть із сокирою в руках і у скаженому настрої - він продовжує мене любити понад усіх, і ніколи мені не зашкодить. Ніколи! Когось іншого він може і зарубати тою сокирою під гарячу руку, але мене - ні!... Бо мене він - любить! А їх - ні. Ось настільки у мене була непохитна упевненість у його любові до мене. Я був абсолютно спокійний, і ніколи його не боявся. Навіть коли він був п'яний, і хапав у руки ту сокиру, і виходив із себе,втративши контроль над своїми емоціями, сповнений ненависті до усього людства. Я і тоді його не боявся. Ольгі Іванівну - боявся, хоча вона сокиру ніколи не хапала. Я її боявся навіть тоді, коли вона була абсолютно спокійна і просто проходила мимо. Я боявся її по-тваринному, як заляканий звір. Бо знав, що вона мене не любить. Тому я боявся її усяку.
А папку я ніколи не боявся! Я був непохитно упевнений у його любові до мене. Хоча він ніколи, жодного разу не сказав мені слово "люблю". Бо він умів мені сказати його інакше. Умів сказати так, що я відчував і був упевнений непохитно.
А оці що?... У них любов-зайоб: якщо будеш говорити правильні слова, не будеш нікого проклинати - то тоді гаразд, дозволю мені поцілувати ручку. Навіть можу зайнятися із тобою сексом... У них навіть секс як подачка. Ні! Як найвища нагорода... Бо більше вони запропонувати не здатні. Вони не здатні запропонувати мені таку любов, якоїмене навчив мій папка: таку, щоби я був непохитно упевнений, що мене не зрадять, не покинуть напризволяще, не будуть шантажувати своїми емоціями, не будуть вимагати перестати проклинати тих,хто мене образив,а навпаки, заступляться за мене так, щоби у мене не було причин проклинати!!!...
Тому я і ллю сльози. Бо скучаю за папкою. Який умів по-справжньому мене кохати. І кохав саме мене. Мене, а не мою поведінку чи моє кохання до нього. Мене, а не свої почуття до мене...
Тридцяте квітня стало переламним для мене, бо глибоко сковирнуло мою найголовнішу рану, найголовнішу потребу... Те, від чого я ніколи не зможу відмовитися.
А відСлавіка відмовитися - зможу. Я і досі повторю вкорте: якщо він помре найближчим часом - я за ним ні сльозинки не пророню. Бо плакати буду тільки за батьком, за моїм папкою... Хоча уже 13 років минуло від того дня, коли я взнав про його смерть. Я не припиняю його оплакувати... Бо я хочу такої любові як у нього!!!... Я скучаю за ним, скучаю за таким коханням...
Але ніхто не пропонує такої. Оннелі постійно опускається до шантажу, поривається мене покинути геть. Славік десь шляється невідомо де. Аркашка про мене забув зовсім... Людмила і та від мене відріклася, соромиться мого існування.
А я ллю сльози тільки за папкою. Бо я можу прожити і без Людмили, і без Аркашки, і без усіх на світі: вони все одно у моєму житті безтолкові люди,які не вміють ні кохати, ні навіть бути просто людьми... А за папкою - буду скучати усе життя. Бо його любові мені не вистачає досі. Я саме такої хочу... Саме такої. Для мене вона - як золото 999-ї проби: найвищого гатунку...
20:54, 28.05.2019
Кар'ялонні