Щойно прийшов від неї лист. Знову пропонує попрощатися: "Ваші проблеми це Ваші проблеми, а наші з мамою це наші з мамою".
Ідіотів повна країна.
Я написав їй довгого листа. Без емоцій, спокійно... Поки що цитувати його не хочу. Почуваюся втомленим, якщо чесно. Коли людина отак запросто, одним рухом викреслює тебе - по суті, навіть без пояснень твоє вини, чи принаймні логічних пояснень, - то воно, коли спілкуєшся з такою людиною протягом довгого часу, коли ти намагаєшся побудувати стосунки, а з тобою прощаються і прощаються... Коли отак легко від тебе відрікаються, то попросту з часом втомлюєшся за ті стосунки боротися, втомлюєшся вкладатися у них. Бо скільки би не приклав зусиль, але якщо ти інвалід - то ти апріорі обуза, нуль зі знаком мінус. Коли тобі постійно це повторюють, різними словами - то як можна на це реагувати?...
Хіба що тільки згадати слова "Отче наш": "...но избави нас от лукавого." І ось, саме таким чином Тато і відповідає: викреслює усіх лицемірів.
Як вона написала?
"Вам я свого часу допомагала, не тому що Ви ветеран чи тому що Ви були серед прихильників Надії. Я робила це просто так, від щирого серця. І всім кого я знала, я допомагала не з якихось корисливих цілей, а лише тому що відчувала, що так правильно. Моя щирість вилізла мені боком. Тепер я допомагатимуть лише єдиній людині, якій я потрібна у цьому житті. Своїй матері. Вона цього заслуговує.
Реагуйте як хочете.
Бажаю здоров'я."
Її щирість вилізла їй боком... А що вже говорити про мою щирість? Мені вона постійно боком. Бо якби я ув приємнішим співрозмовником, і вмів мовчати про свої думки, а тримав їх при собі - то можна було би і дружити зі мною. А так - вона були щирою, а я - боком...
Як же я втомився від усього цього... Коли твою щирість не цінують, витирають об неї ноги, але варто було їм на п'ять хвилин стати щирими - все, тут же поспішили розкаятися. А я живу і не каюся. Чесно, не каюся.Об мою цілодобову щирість постійно витирають ноги, і ніхто не хважає. Бо то жмоя щирість, а не їхня. У мене вона легко як дихати, а у них - як цілих подвиг... Який дався їм з кров'ю. Тому моя не цінується, а їхня - на вагу золота...
Боже, Тату, як же я втомився від усього цього... Об мене постійно витирають ноги, постійно. Постійно ставлять мене у Нуль, а то і у Нуль з мінусом. Бо я інвалід, обуза!... Тобто, навіть не людина. Але якщо і людина - то щось на кшталт собачки, яка має право тільки махати хвостом та посміхатися у відповідь на ласку. До мене проявили ласку, а я хвостом не помахав. Бо не було настрою. Може, в інший раз помахаю, коли буде настрій. Чи Ви мене пестите тільки заради того, щоби я махав хвостом? А раз не махаю, то зі мною скучно. І вже дружба моя не потрібна. Ну звісно... Про яку потрібність моєї дружби може бути мова, коли мені допомагали безкорисливо, просто так. Без зобов'язань і без ніяких там принципів. Без наміру допомогти так, щоби точно допомоти, а не лише спробувати і кинути.
"Разом перемагають" - це ж не про нас. Це тільки із уст Надії Вікторівни звучить зрозуміло і переконливо. Бо там робити нічого не треба, бо "Надія сильна і мужня", вона сама з усім справиться. А від публіки потрібен лише підпис: проголосуйте на виборах. А у відповідь від Надії нам нічого не треба, ми нічого не потребуємо. Захотілося людині у парламент - нате, нам не жалко.
А я може теж хочу у парламент. За мене теж проголосуєте?... Мені цікаво, як там, у парламенті. Вам ні? А мені цікаво. А ще я хочу отримувати зарплатню 15 тисяч замість 1,5 тисячі пенсії. Проголосуєте? "Нате, нам не жалко". Будь сильним і мужнім як Надія, будь виносливим як кінь. А нема здоров'я - ну, що поробиш... Помирай. Нам такі парламентери не треба.
Чесно, Тату. Я не знаю, що я на світі цьому роблю. Я не бачу собі діла. Не бачу собі роботи.
Ось, сиджу,пишу свої думки. Може, комусь знадобляться мої щирі щоденники. Може колись раптом помру, і хтось надибає, хтось мене згадає. Якщо я помру раніше Алекса, то він точно напише оду у мою честь. І обов'язково напише: "Не наговорилися, не наспілкувалися..." Усі найкращі слова скорботи - зі знаком "не". А поки я живий - то всрався. Ну, що поробиш, така вже Алекс людина: він любить тільки мертвих. Точніше, не так: він любить, коли люди помирають. Особливо коли передчасно, і бажано несподівано. Щоби потім можна було заломити руки у скорботі, і трагічно сказати: "Ось, пішла людина... Як жаль". А особливо він любить оплакувати тих людей, з якими він ніколи або майже ніколи не спілкувався. Чим менше він спілкувався з людиною за її життя - тим глибше буде його горе. Може навіть написати мініатюру, і опублікувати у себе на сторінці. Звісно, у жанрі белетристики. Скупими чоловічими сльозами. Кожне слово - на вагу золота. Бо ж Ольгін не любить читати довгих оповідань, він любить тільки мініатюри. Бо і сам не вміє писати довгих оповідань, у нього кожне слово на вагу золота. Я собі уявляю, як із ним жити під одним дахом, який він співрозмовник. Коли у людини немає у голові думок, бо вона кожне слово навіть у думках із себе видушує, народжує з потугами - то я собі уявляю... Еллочки-людоєдки усюди.
М-да-а-а...
А! Так що я хотів Тобі написати, Тату. Про Оннелі. От,вона вкотре мене викреслила. Вона за нашу дружбу узагалі ні на грам не бореться. Навпаки, вона бореться проти цієї дружби. Ну, бо ж я не нардеп, щоби заради мене старатися роками, аби привернути мою увагу, - я людина проста: відразу відповідаю взаємністю, викаблучуватися не умію. А їй так не цікаво. Бо їй потрібен азарт. Щоби стосунки приносли страждання і натхнення писати нові слова сумних пісень про свою скорботу. А я не випендрююся. Де узяти привід страждати? Ну, можна хіба що звинуватити мене у тому, що її щирість вилізла їй боком.
Хоча чесно говорячи, я не розумію, як можна у щирості розкаюватися. "Ось, я був із тобою щирим, а мені це вилізло боком! Тому що? Тепер щирим не буду". Так, чи що?...
"И прости нам грехи наши, но избави нас от лукавого"... Це говорять християни: "Ти нас від лукавого позбав, але ми самі будемо лукавити". Ну ж, бо щирість вилазить боком. Тому і звички бути щирими постійно у них нема.
А якщо вона мені відверто говорить, що вона лицемірить, і при цьому говорить вкотре "Прощавайте" - то що я маю думати, скажи?... Ох, зітхаю... Ці жінки... Як же вони мене втомили своїми шарадами. Чесне слово втомили.
Я не знаю, для чого вона вийобується. Щоби набити собі ціну,чи що? Щоби взнати, чи ціную я її чи ні? Чи може просто користуюся, використовую її?... Коротше говорячи, їбе мені мозок замість того, щоби спільно вирішувати проблеми. І щось ця історія мені нагадує Катюшу: яка кожен день від нудьги влаштовувала мені скандали з допитами: "Ти мене любиш?"... А ти мене любиш? Бо я не бачу, щоби любила. Бо бачу, що тобі робити немає що, гаєш час надаремно: витрачаєш його на вияснення стосунків замість того, щоби будувати ті стосунки.
Коротше, ідіотів повна країна. І я від усіх втомився. Бо бачу,що якщо я інвалід, то обмене модна ноги витирати і не рахуватися з моєю широю думкою. Бо я на власну думку апріорі не маю права. Маю право хіба що кохати, і кожен день доводити, що кохаю, а не користуюся. Тобто, терпіти усі ці виноси мозку і приниження моєї гідності. І усе це - під прапором Кохання.
Я не люблю усі ці ігри, Тату... Чому люди не хочу бути простішими, скажи? Чому? Чому,замість того, щоби об'єднувати своїзусилля заради подолання спільних проблем та труднощів - гають час на безкінечні вияснення стосунків: "А ти мене любиш чи ти користуєшся мною?"... Це просто немає слів... "Я хочу бути потрібною, але не хочу бути корисною". "Мною усі користуються".
Я не знаю, як тут розмовляти і про що. Коли я бачу, що людина тебе ні у грош не ставить. Їй дійсно насрати на твої проблеми. Вона хоче гратися у кохання. Їй треба пристрасті та ніжності... А я усього цього не даю. Бо я увесь головою у політиці, а не на ній. Я поглядом у Карелію, а не на неї...
А куди мені іще бути поглядом, коли мені усе життя говорили: "Ти нам не потрібен, ні хороший, ні поганий тим паче"?... І ще про "кровиночку": "Ти нам ніхто". І мені Оннелі теж говорить: "У мене є тільки мама, вона мені потрібна, а Ви мені не родич, тому прощавайте". Бо ж я не "кровиночка", виявляється! Ось,у чому моя вина!... А не у тому, що користуюся чи не користуюся, чи люблю чи не люблю. Мої мотиви узагалі значення не мають. Бо головне - помститися мені за те, що я не "кровиночка". Точно те саме, що і Ольга Іванівна мені з дитинства давала зрозуміти.
А тепер вона ображається, що я дивлюся на не неї, а на Карелію. Пф!... А Ви вмієте дивитися на людину весь час?... Бо мене ніхто не навчив. У Вас була мама, у якої Ви були єдиною донькою, вона Вас навчила зосереджувати усю свою увагу на людині. А мене не було кому навчити. Я усежиття дивлюся куди завгодно, тільки не на людей. Бо я знаю, що вони на мене усе одно не подивляться, але якщо подивляться, то як на вошу. А мені воно треба? ні. Тому і я дивлюся на людей як на вошей. Бо зрозумів, що більшого вони і не варті. А тепер вона мені мститься за це: "Ви мене не любите, а лише користуєтеся мною!".... Стиць по-руськи драсьте. Хочете, щоби я звертав на Вас увагу - навчіть мене, покажіть мені приклад. Хіба не ясно?
Ні, я винуватий. У тому, що я сирота. "Ваші проблеми це Ваші проблеми, а наші з мамою це наші з мамою". Виборсуйтеся як хочете.
Тату, я узагалі не знаю, що я роблю на цій планеті серед оцих одіотів. Бо я бачу, що ідіотів повна країна, і краю тому ідіотизму не бачу. Я не знаю, що я можу тут поробити. Їх надто багато, а я один. І знову проти усіх.
А коли усі будуть за мене,скажи? От, Ти мені обіцяв. То коли це буде?... Якщо я навіть з одною-єдиною людиною знайти спільну мову не вмію. Вона привикла, що уся увага не неї одну, і я тепер повинен задовольняти її апетити. А я звик бути вільним, що на мене ніхто уваги не звертає. Це не значить,що треба у далі не звертати на мене увагу, але покажи своїм прикладом: як це увагу звертати?... Умієш любити саме так? То покажи,як ти любиш. А не винось мені мозок: "Я була щирою п'ять хвилин, тепер не буду, тому прощавайте".
Боже!... Ідіотів повна країна. Вони усюди, усюди, Тату.... Я не знаю, як мені з ними розмовляти. Якою мовою до них достукатися.
Не знаю, Тату. Не знаю...
І напевне, сьогодні я точно не отримаю відповіді на це питання.
На добраніч.
21:30, 27.05.2019
Кар'ялонні