Ну, і хулі ти петляєш по розділам?... Тобі робити немає що, чи як? Можна подумати, що якщо ти зайдеш на мою сторінку через розділ "мемуари", то твій номер від того зміниться, і я тебе не впізнаю.
Якщо тобі так охота пограти зі мною у хованки, то тобі треба зайти на мою сторінку з іншого браузера.
Щоби ти розумів, що хоча твій номер і міняється кожен день, але ж дата та час прочитань за попередні дні не міняються! А значить, і твій сьогоднішній номер відображається на усіх попередніх прочитаннях за усі попередні дні. Тобто, сьогодні ти - Читач під номером 5. А вчора ти був Читач під номером 38. Вчора ти відображався під номером 38. Але зазирни зараз у списки читачів, і ти побачиш: що ніякого 38 вже немає, бо тепер навпроти тих прочитань значиться, що мене читав Читач 5. Так що, ти ще сьогодні не зайшов, і ще нічого не читав сьогодні, а я вже знаю, під яким номером ти будеш. Сьогодні ти будеш під номером 5. Тому оті твої маніпуляції з петляннями по розділах, зі спробою сховатися від мене, щоби я тебе не впізнав серед інших - то попросту смішно.
Але я тобі скажу наступне: навіть якщо ти почнеш заходити до мене з іншого браузера, під дійсно іншим номером - то не думай, що я тебе не впізнаю. Бо хоч з якого браузера заходь, хоч купи новий смартфон заради цих хованок, аби заходити до мене з іншого пристроя - але ти ідіот. Бо незалежно від того, звідки ти заходитимеш до мене - ти не перестанеш бути моїм постійним Читачем. Тобто, поведінки своєї не зміниш. Отож, я тебе впізнаю навіть і тоді. Тому не будь ідіотом, я тебе прошу.
А взагалі, зогляду на те, що моє спілкування з Оннелі поновилося (через е-майл), то природньо, що я тепер переважно буду увагою в емайлі, та на неї. Розважати тебе постійно, кожен день публікуючи своє листування із нею - я дуже скоро втомлюся, мені стане ліньки. Тому я попросту дуже скоро забуду сюди дорогу у свою Сповідальню. А ти будеш бігати, зазирати: чи з'явилося щось нове сьогодні чи ні. А воно все немає і немає. Ну, бігай.
А хочеш, можеш почитати мемуари інших авторів. Ти ж завів собі звичку зазирати через розділ "мемуари", де відображаються публікації усіх авторів цього порталу?... Ну-ну. Я подивлюся, як після мене ти зможеш перемкнутися на ішого автора. Але я знаю вже завчасу, що з тобою буде, якщо ти спробуєш це зробити: тебе стошнить від тих інших авторів. Знаєш, чому? Бо ти причаклований мною. Отруєний мною навіки, до кінця життя. Ти тепер мій наркоман, а я твій наркотик, і без мене у тебе скоро почнуться ломки, - і кожен раз, коли я бодай на короткий час зникаю з інтернету, ти відчуваєш ломку, і починаєш метатися, мов тигр у клітці.
І це нормально, не переживай. Усі причакловані мною те саме відчувають. І навіть втрачають сенс життя.
Так, майже кожен або кожен намагається мені потім довести, що він жити без мене може. Бігають десь, боряться зі своїми почуттями. А я дивлюся - комедію ломають. Бо я спостерігаю потім, як саме вони це роблять: кожен на свій лад сходить з розуму. Хтось пробує втікти від мене у комп'ютерні ігри. Хтось пробує втікти від мене у реальні знайомства. Хтось - у соцмережі. Проходить місяць, два, півроку, рік, три!... А забути мене не можуть. Не можуть без мене дихати. І різними способами сигналізують на увесь світ про це.
А повернутися - гордість не дає. Кожен хоче почуватися незалежним від мене, і кожен хоче довести мені, що він до мене байдужий. Коротше, поводяться як ідіоти та дебіли. Я спостерігаю за ними, і мені смішно та гірко. Бо мені їх жалко. Чесно, жалко, що вони такі ідіоти. Що вони, замість того, щоби слухатися свого серця, роблять самим собі якнайгірше: "Буду стійко страждати, але на коліна не впаду!"...
Ну, страждай, скільки тобі завгодно. Я можу чекати безкінечно. Мені не горить, я не підганяю. Тільки не забувай, що коли ти, поблукавши десь без мене, у спробі втікти від почуттів до мене, нарешті повернешся через 5 чи 10 років, щоби повідомити мені, що такої людини як я ти жодного разу протягом цих років не зустрів - то я,замість того, щоби кинутися тобі на шию і сказати, що радий твоєму поверненню - навпаки, спитаю: "А де ти був ці роки, увесь цей час, коли мені була потрібна твоя підтримка та допомога?... А, ти зі своїми почуттями боровся. Ну, і як успіхи? Поборов?"
Ви свої власні почуття ставите вище за життя і безпеку людини, яку нібито любите. І після цього хочете, щоби я радів вашому поверненню?... Ні, панове. Якби ви підкорялися своєму серцю, та були поруч зі мною незмінно, а не кидали мене напризволяще - то все було би інакше. Я би продовжував лишатися тим самим наркотиком, завдяки якому ви відчуваєте смак життя, і все було би добре. І я би вас цінував. А оскільки ви ідіоти - то скажіть: навіщо ви мені треба?... Мати справу з ідіотами - то знаєш, зовсім не радість. Тому мені і гірко, коли я дивлюся, як ви десь там петляєте від мене, намагаючись довести мені, що ви до мене байдужі.
Тільки я не бачив жодної людини, яка змогла би мені це довести. Я бачив тих людей, я бачив їхні згаслі очі. Які сяяли при мені, коли дивилися на мене. Після мене вони вже не сяють. Хоча минуло вже багато років.
Те саме буде і з тобою. Мій любий Читачу номер 5... Готуйся чахнути без мене, без моїх листів. І це ти ще моїх очей наживо не бачив... А якби побачив, то все, гаплик тобі. Бо не може безкарною лишитися людина, яка поглянула мені у вічі. І моя інвалідність тут зовсім ні до чого. Бо поглянути мені у вічі - це усе одно, що поглянути у вічі Вію. Пам'ятаєш гоголівського Вія? До речі, адже Вій теж був інвалідом, бо не був здатен самостійно навіть повіки підняти, він потребував сторонньої допомоги навіть у такій дрібничці. Але той, хто зустрівся із ним поглядом, безкарним не лишався: він позбавлявся життя.
Смієшся зараз?... Ну-ну, посмійся. Тільки от на очі мені потикатися я не раджу. Бо пропадеш навіки. Тебе не стане попросту. Тебе, сьогоднішнього, залишки якого ти іще пам'ятаєш. Бо вже і зараз від тебе лишилася лише половина. Бо ти вже причаклований мною, ти вже мій наркоман, а я твій наркотик. І чим раніше ти визнаєш це і змиришся, тим легше буде твоє одужання.
Звісно, якщо хочеш одужати.
Жалко мені тебе, Читач номер 5... Вчора ти був 38, позавчора 19, четвертого дня ти був 62. Я навмисне записую усі твої номери. А сьогодні ти будеш 5, можеш навіть перевірити: зазирни у списки читачів, і ти побачиш сам.
Сумно мені, мій любий Читачу номер 5... "Номер п'ять". Всміхнувся. Прямо як "Шанель номер п'ять". До речі, ти ніколи не цікавився, чому ті парфуми йшли під номером саме "5"? І де усі попередні? Чому їх ніколи не було?
Бо читач номер 5 - це тобі не айфон, щоби мати порядковий номер. Це просто випадкова цифра, як у лото.
06:29, 24.05.2019
Кар'ялонні
П.С.: 25.05.2019. Вчора тебе не було (або, якщо і був, то дійсно з іншого пристрою). Але сьогодні, якщо прийдеш, то будеш під номером 57. Це тобі для довідки.