Хух!
Щойно зазирнув у пошту, і побачив, що Оннелі ще 11-го числа відповіла на мій лист, написаний 9-го. Ну, я радий, що вона вже на волі. Значить, Надію Савченко можна вже не діставати цим питанням (я з 27-го квітня щоденно шлю їй один і той самий лист на пошту ВРУ, і вимагаю, аби вона її знайшла. А тепер вона і сама знайшлася, значить, можна цей пункт зняти).
А я сподівався, що вона на волі. Не знаю, чи була вона тут у моїй Сповідальні, але я сподівався, що і вона теж була тут і читала. Хоча і писав переважно про Славіка, і писав, що припускаюся такої версії, що отой Улюблений Читач це він. Насправді не був упевненим, що то він, бо мав ще версію про Оннелі. Але оскільки припускався, що вона ув'язнена, то припускався, що дійсно Славік.
Насправді ж, хоча писав переважно про Славіка, то про Оннелі теж не забував, і думав про неї. Просто не знав, що писати. Та і дійсно, що писати? Я навіть зараз не знаю, що писати. Люблю її, хоча вона і дурепа. Але вона моя. Для мене головне слово "моя". Але ж дурепа.
Написав їй листа, і щойно відправив. Не знаю, чи була вона тут чи ні. Я взагалі не знаю, хто то був, той Читач. Писав "Славік", але насправді стріляв у небо. Бо насправді мені абсолютно усе одно, хто то був насправді. Хоча і цікаво, звісно. Але різниці нема. Дійсно, принципової різниці нема. Бо хто би то не був, а я би усе одно писав те саме, і був би самим собою. Писав би що перше прийшло на розум. Бо тут я пишу листи Богові, а не людям. А люди - кому цікаво - можуть лише підглядати. Якщо їм цей вуайєризм приносить користь - то хай підглядають. Для того і пишу. Хоча і не тільки для цього.
Хух. Але я радий, що Оннелі на волі, і що вона тепер на зв'язку. Виявилося, що сторінку у ФБ видалило СБУ, а у ВК - вона сама. Це вже легше. А то я не люблю, коли люди зникають без вісти. Бо я по собі знаю, що таке без вісти зникати: сам зникав, і не було кому мене шукати... І хоча я не мама Оннелі, щоби бути у курсі, де вона - все одно я не можу робити вигляд, ніби мені усе одно: куди зникла людина. Бо я сам зникав. І хотів, аби мене бодай хтось шукав. Але шукати не було кому...
Хух. Ну, я радий, що не так усе трагічно і погано, як я вже собі накрутив. Бо я був готовий уже припуститися найгіршого варіанту. У цьому непередбачуваному світі ніколи не знаєш, який варіант кепських справ очікувати: чи лайт, чи з обтяженими наслідками.
Хух. Мені дійсно стало легше. Дурепа моя на волі, і я би їй чесне слово, всипав би по сраці. Ніби доросла людина, а у голові срач, мов у п'ятилітньої дитини.
Хух, хух. Відпускаю, відпускаю. Дихаєм глибоко. Тату.... Татусю, поможи. Поможи, Татусю. Поможи...
Почуваюся втомлено. Хоча в цілому я задоволений результатами молитов цього циклу. Хоча і не цілком. Не цілком...
Не знаю, що іще додати. Усе нібито сказано, що хотів. Очікую на результати. Очікую на обіцяне...
Хочу у Фінляндію. Вчора та сьогодні цілий день слухав пісні Антті Туйску. І ще найшло натхнення нарізати рингтонів з його пісень. Порізав усі, що були. Результатами задоволений. Коли куплю новий мобільний телефон, то обов'зково закину туди їх, і буду слухати.
Так, останні кілька днів значно більше думав про Фінляндію, аніж про будь-кого з людей. Бо настало літо, мені душно, і мені пече шкіра від тепла. Мушу вдягати на себе мокрий гольф, аби не попекти плечі. Фінляндія... Суомі... Я смакую на язику фінські слова, і облизую губи. Вони мені як солодке морозиво... А поділитися немає з ким. І тому мені сумно.
Ось такі справи... І, до речі, вже цілу хвилину, як настало завтра.
00:01, 21.05.2019
Кар'ялонні