Розвивається все. Розвивається і розвиток – як спосіб існування субстанції. В земному її, – субстанції, себто матерії, – випадку основні етапи розвитку самого розвитку суть: рух як спосіб існування доживої, неживої та живої (включно тваринної) матерії; діяльність як спосіб існування соціальної матерії, – культури, – на етапі протоісторії та передісторії; творчість як спосіб існування дійсної історії. На етапі передісторії, – учасниками, співучасниками, суб’єктами, об’єктами, суб’єктностями etc. якого є і ми з вами, ситуація з діяльністю «розгалужується» (у повній відповідності з принципом культурної амбівалентності) на творчість, що вона знаходиться у векторі розвитку історичної необхідності, у векторі дійсного гуманізму (власне, є способом його буття), та на звиття – вектор консервації та відтворення віджилих, таких, що повністю вичерпали (актуалізували) свій потенціал та безповоротно втратили історичну перспективу сил, тенденцій, характеристик, намагань та спроб зупинити, або хоча б загальмувати невмолимий поступ історії від реального антигуманізму до дійсного гуманізму. На звиття.
Творчість є суперечність, яка здійснюється і своїм результатом, – як акту, як одиничності, – завжди має наявну (рос. - наличную) форму буття дійсності. Як продукту, як результату (визначена дійсність), який утримує у собі процес (визначене здійснення) у знятому вигляді. Себто: наявну форму єдності (співпадіння) наявної сутності і наявного існування. Це, повторюємо, є творчість (процес і результат) у формі одиничного. Творчість у формі практичної одиничності. Власне, це – креативність.
Творчість у формі загального, у формі множества – то є певний, в наявно-ненаявній формі сущий, здійснюваний і здійснений вид творчості.
Творчість у всезагальній формі (творчість у формі практичної всезагальності) є спосіб буття, є спосіб поставання і водночас – спосіб існування дійсного гуманізму у формі практичної всезагальності. І саме, – і лише, – у цьому сенсі – є найбільш розвинена форма самого розвитку, є розвиток, який адекватно усвідомив себе, який адекватно відчуває і практично здійснює себе як дійсний гуманізм.
Завважимо та підкреслимо, що саме в українській мові, – на відміну від російської (за інші мови не скажу: не знаю), – є одна особливість, що вона є напрочуд доречною при дослідженні феномену творчості. В російській мові є іменник «дійсність» (рос. – «действительность»), є дієприкметник «дійсний» (рос. - «действительный»), але ... немає дієслова «здійснення». А, оскільки в українській мові є і іменник, і дієслово (і дієприкметник, що для нас менш істотно), то бездоганно, і, навіть, сказати б: красиво, відтворюється у вербальних формах основна, – субстанційна, – суперечність творчості: здійснювана дійсність. Маємо ідеальну, – вербальну, – форму для відтворення суперечності процесу і результату творчості.
Категорія «дійсність» (і як суб'єкт, і як предмет; і як іменник, і як дієприкметник, і як дієслово) – є ключовою у розумінні, у адекватному відтворенні та осягненні розумом, у логічно бездоганній рефлексії феномену «творчість». Адже дійсність – то є співпадіння сутності та існування. Себто, – також, – бездоганно відтворювана в категоріях діалектичної логіки... діалектична суперечність. Так би мовити – діалектика у чистому вигляді. А це (див. початок даної «думки») і є творчість.
Образ філософії (її універсальна рефлексія з приводу самої себе –саморефлексія), яка розробляється та розвивається на засадах діалектико-матеріалістичної методології, істотно (якісно) відрізняється від будь-якої з версій (минулих, сущих та майбутніх), що розроблялись, розробляються та, цілком імовірно, ще тривалий час розроблятимуться в сучасній філософській (включно і «філософській») традиції. Відрізняється як метод і як теорія.
Головний принцип діалектико-матеріалістичної філософії, що становить її серцевину, сутність та пафос – це гуманізм. Дійсний гуманізм. Утвердження самоцінності та самоцільності (не своєцінності та своєцільності) кожної людини, а відтак: багатьох і всіх. Себто – у формі практичної всезагальності. Дійсний гуманізм, як та єдина соціальна форма буття, що спроможна в дійсності, за допомогою дійсних засобів, забезпечити буття в такій якості дійсної людини (людей, людства). А, оскільки це так – то і утвердження людини, людей і людства на позиціях практичної всезагальності творчості як єдино можливого, – об’єктивно належного, себто необхідного, – способу здійснення гуманізму, як найбільш розвиненої форми розвитку. Проте все це, або ж, принаймні, майже все, на превеликий жаль, у науковій, – єдиній, як те й належить їй (про анти. - , квазі. - , псевдо etc. філософії («філософії») і говорити нічого) ще й дотепер звучить у цій філософії приглушено та нечітко, її зачавлено надлишковою загносеологізованістю (як ще донедавна – заідеологізованістю). Тож не варто дивуватись тому, що ці обставини можуть справити (і суціль – справляють) на пересічну людину, яка виявляє інтерес до філософії і є в ній ще не надто спокушеною, враження, що перед нею – «безлюдна» філософія. Що перед нею – філософія, яка цілком свідомо цурається та уникає смисложиттєвих, екзистенційних вимірів буття, ігнорує соціокультурну (в тому числі і пізнавального процесу) зумовленість усього, з чим вона має справу саме як філософія. Як наукова філософія, особливо зазначимо.
Міра практичної всезагальності історії (гуманізму, свободи, творчості, істинної культури) цілком і повністю визначається тим, наскільки практично - всезагальним став процес перетворення наукової філософії, всього комплексу наукового людино- та суспільствознавства в програму і технологію щоденного (буденного) життєбуття соціуму, колективу etc. та людини. Лише такий стан речей знаменуватиме собою момент «добудови доверху» єдиної загальнолюдської НАУКИ і тим самим – перетворення її у безпосередню продуктивну силу суспільства (і кожної особистості як безпосереднього суб'єкта, – вже: суб’єктності, – як носія її). Сьогодні вже є цілком очевидним, що продукування речей – то є лише та вихідна база, що на ній формується виробництво ідей. А перше та друге – умова для здійснення найскладнішого з видів продукування – продукування людей. При цьому принципово важливо, щоб суспільні відносини (а саме вони, на наше переконання, і становлять сутність людини) були не просто спродуковані, а й освоєні.
Все, що ти віддав іншим – твоє; все, що присвоїв (перевів у режим, – виключно, – присвоєння (рос. – обладания) – пропало і для інших, і для тебе.
Освоєння, – і лише освоєння, – невідчужуване; те, чим (ким) володієш, в будь-яку мить може бути відчуженим, оскільки: володіння – поза діалектикою «опредметнення – розпредметнення», але виключно: в режимі «володіння – використання», «володіння – споживання» etc. Себто: є сурогат розпредметнення. А: немає розпредметнення, звідки ж візьметься опредметнення?! Спромога до пізнання, знання, відчування, адекватних практик… Себто, всього того, що воно лише й складає зміст категорійного блоку «сутнісні сили людини». Зрештою: саму сутність людини, людей, людства. Зрештою: те, що узвичаєно називати: багатство… А володіння… Що володіння? Те, про що ще апостол Павло у своєму посланні до корінф’ян охарактеризував гранично просто. І – точно: «Одні збагачуються озлидненням інших». Та й більш – нічого.
Природно, що процес перетворення науки і ближчим чином – наукової філософії в безпосередню продуктивну силу передбачає її (наукової філософії) етап «обмирщення» – поставання та функціонування як світогляду, як теоретичного відношення до сущого з ПОЗИЦІЙ науково бездоганно «вирахуваного» та доведеного належного. Саме остання умова (її дотримання) зумовить трансформацію наукового світогляду у переконання, що, в свою чергу, є спонукальним мотивом, – своєрідним «триггером», – до практичного об'єктивування, до актуалізації, до здійснення гуманістичного потенціалу цієї філософії; до переводу гуманізму із форми теоретично обгрунтованої віртуальності та належності, – потенціалу, – у форму практично здійснюваної актуальності. Отож, ланцюг набуття філософією статусу наукової, формування та утвердження на її засадах наукового світогляду, трансформація його в переконання (саме в переконання, а не віру, марновір’я, передсуд, фанатизм тощо), практика (здійснення) означеного духовно-чуттєвого потенціалу – це і є єдино припустимий, бо на розумі, істині, сутності, на науці, базований спосіб буття нормальної філософії у нормальному суспільстві. Лише за таких умов усі види суспільного продукування: речей, ідей та людей постають як творчість творчістю ж. Себто, сама творчість, – і ніщо інше, – є способом здійснення гуманізму. Зрозуміло, що результатом такого здійснення не може бути ніщо інше, окрім як ДІЙСНИЙ гуманізм. (Щоправда, ще й дотепер широкому загалу доводиться раз по раз пояснювати різницю між «дійсністю» та «соціальною реальністю», хоча відомою вона є ще з початку XIX століття: «дійсність – це збіг сутності та існування». Це – за Гегелем. Реальність же соціальна – це «хотілось як краще, а вийшло як завжди», за одним місцевим класиком...).
Ми всі родом – з дитинства. І все (за винятком субстанції) – з дитинства родом. Звідти ж родом і теорія дійсного гуманізму: філософське вчення про злиття і неподільність сутності та існування людини, людей і людства. Кожного, багатьох та всіх. Одначе, бувають дитинство і діти – нормальні, а бувають – ні. Стародавні греки, за влучним висловом Маркса, були «нормальними дітьми». Отож, нема нічого дивного та протиприродного в тому, що антична культура загалом, духовна зокрема, філософська ближчим чином і, нарешті, гуманізм безпосередньо, тобто всі складові її, стали колискою земної, загальнолюдської культури, духу, філософії і гуманізму, стали тією таїною, що в ній започатковувались усі, без найменшого винятку, культурні надбання та визначення доби вчорашньої, сьогодення і майбуття. Є генетичним кодом самої культури (принаймні – європейської).
Від кого ж бо варто вести відлік ідеї дійсного гуманізму? Можна від О.П. Довженка: «поки в світі є бодай один старець – всі старці». Можна від В.-С. Моема: «геній – це нормальна людина, все інше – відхилення від норми». Можна від того вчення, яке не лише науково бездоганно обґрунтувало імператив моральної філософії «людина є самоціль», а й засобами науки віднайшло ті дійсні засоби, за допомогою яких у дійсності кожна людина може бути і в історичній перспективі неминуче буде здійсненою як самоціль, як вища цінність буття. Як суб'єктність культури, суб'єктність історіотворчості, суб'єктність свободи. Значить, усе це – і від марксизму, осереддям учення якого саме і є ідея дійсного гуманізму. Сущого в формі практичної всезагальності. Адже лише для того, хто нічогісінько не зрозумів у цьому вченні загалом і в його філософії безпосередньо, справа уявляється таким чином, буцім-то там є бодай одне слово, бодай одне положення, що воно було б гуманістично нейтральним.
А, можливо, відлік той – від Б.Спінози з його вченням про свободу як пізнану та пізнавану необхідність? А чи то – від Г.С.Сковороди, для кого сенс буття людини – це пошук та здійснення нею себе, а достойне її суспільство має бути облаштоване таким чином, аби виконувати роль своєрідної соціальної повитухи, що уможливлює, детермінує появу та життя повноцінної, «душевно веселої», щасливої, на разі – нормальної людини. Особливо показовим є те, що головною умовою щастя людини є «сродність» її діяльного (власне – творчого) буття. А сродність, у свою чергу, – то не просто, хай навіть прекрасний, але екзот. Це – сродна праця. Саме через працю – головний та визначальний чинник буття культури, особистості, суспільства – шлях до конституювання сродності в практично - всезагальній формі. У формі практичної всезагальності.
А, можливо – від традиції утопічного гуманізму, започаткованої в добу Відродження Т. Мором та Т. Кампанеллою (а в щирості побудов цих авторів найменшого сумніву не виникає: надто «затишними» були їхні робочі кабінети – тюремні каземати та надто «оптимістичними» життєві перспективи – смертна кара та довічне ув'язнення відповідно). Потому ця традиція знайшла своє продовження у творчості Маблі, Мореллі, Вейтлінга, Кабе, Сен-Сімона, Фур'є, Оуена.. В традиціях російського та українського революційного демократизму…
А, можливо, та відправна точка – християнські заповіді та приписи? Чи ж не пафос гуманізму первісного християнства зумовив те, що ця релігія стала релігією раба, обіцяючи перспективу його трансформації з «речі серед речей», зі «знаряддя, здатного розмовляти», до – людини. І чи ж варто дивуватись і вбачати ледь що не чудо у тій безмежній жертовності, що на неї протягом тисячоліть були і є нині здатними прихильники та адепти цього віровчення? Адже ж це так просто і природно: «У Бога немає ні бідного, ні багатого, перед Ним усі – рівні», або ж «У Бога немає ні варвара, ні елліна, ні іудея, перед Ним усі – рівні». Щоправда: натомість раба як «знаряддя, що розмовляє», запропонована перспектива стати і бути «рабом Божим». Ну, то таке…
Ні. Вихідним принципом гуманізму, що він – у витоках, що він на початку генези теорії та практики гуманізму, ембріоном, що він утримує в собі в згорнутому вигляді (як брунька – майбутній цвіт та плід) за понад 2500-літню генезу цієї теорії та практики, була формула засновника школи античної софістики Протагора із Абдер: «Людина є мірою всіх речей, існуючих, що вони існують і не існуючих, що вони не існують». Або, в лапідарній формі: «Людина – міра всіх речей». А це вже – афористика. Як Сократове: «Я знаю лише те, що нічого не знаю». Як Гераклітове: «Все тече, все змінюється» та: «Багатознання розуму не навчає». Як Арістотелеве: «Платон мені друг, та істина дорожча». Афористика – то вже вельми надійне свідчення нетлінності, класичності. Загальнолюдськості, зрештою.
...Ми всі родом – з дитинства. І все – з дитинства родом. Все.
Окрім субстанції...
Недеформоване суспільство дійсного гуманізму – це не лише суспільство, спроможне дати (нагодувати, навчити, зберегти, забезпечити, захистити). Недеформоване суспільство – це такою ж (рівною) мірою і суспільство, спроможне практично взяти: затребувати, отримати. Повноцінна особистість у цьому (повноцінному) суспільстві – це не просто і не лише людина, яка отримує «за потребами». Це такою ж мірою людина, здатна адекватно віддавати і яка справді віддає «за здібностями». Віддавати те, що лише і єдино вона може, здатна та бажає, – і повинна, – віддавати. Адже: все, що ти віддав іншим – твоє. Що не віддав – пропало і для тебе, і для інших…Вона і ніхто інший. І тоді стане цілком очевидним, що людина (особистість) незамінна. Незамінима. Що її неможливо (без того, аби не знівечити) уніфікувати. Що вона не «гвинтик», не «робоча сила», не «трудові ресурси», не «фактор» (уже не кажучи про те, що не «товар»). Що вона – не «проста людина» (покажіть «складну») тощо, але просто людина, просто особистість. Що вона – просто творець, просто геній, тобто така особистість, яка справді і по праву історичної необхідності може бути, – і повинна бути, – визначена науковою методологією та теорією (і, за наявності необхідних передумов та чинників – практично) як самоцільна людина, як суб'єктність історії, як вища її цінність та найсуверенніша одиниця буття.
Передісторія на своєму завершальному етапі розвитку, коли вже повністю (і давно) вичерпаний (актуалізований докінечно) потенціал соціальної творчості та остаточно і безповоротно втрачено горизонт (історичну перспективу) в її межах, в її (передісторії) власній мірі, – здатна на все. Що-найперш – на продукування та репродукування виключно токсичних культурних активів, а, відтак, стає, – навіть онтологічно, – смертельно-небезпечною для самої себе. Отож – для всіх. Себто стає утворенням, яке генерує власний суїцидальний потенціал. Потенціал, який в разі його актуалізації покладає межу (є кінцем) не лише цивілізації в її земному випадку, але і всього живого, – всієї живої матерії, – на планеті Земля. Нині ми безпосередньо пов'язуємо це головно з термоядом, завтра, – невмолимо спрацьовує принцип культурної амбівалентності, – до цього може приєднатись будь-що, покликане до життя культурою. Нами (ними) покликане до життя. «Червона лінія» вже «перед носом». У людства земного. І зовсім - геть не фігурально, а: буквально.
Основні «токсини» перетворених форм культури: зло, потворність, брехня (лжа), шкода. Інтегрований показник (параметр) перетворених форм культури (антикультури) – антигуманізм. Реальний антигуманізм.
…Один з найжахливіших наслідків того, що ми ось уже понад 30 (тридцять) років існуємо в «новому інформаційному просторі» є те, що країна … зупинилась духовно. (Ну плутати розвиток духовний та розвиток ідеологічний! У останнього нині енергії не бракує…).
Люди, які потрапляють у світ (тенета) професійних та факультативних «інформаційних мисливців», дуже рідко свідомі справжньої мети, справжньої участі, уготовленої їм маніпуляторами. Тими, хто, – в основному, – за лаштунками… Сприймаючи бажане за дійсне, перебуваючи у перманентному стані напів-гіпнозу, вони (інколи цілком щиро) вірять, що їм відкриваються всі таємниці буття, таємниці Всесвіту. Але наслідок такої гри з інформаційним вогнем – завжди один і той самий: знівечені долі, безповоротна втрата своєї неповторності, індивідуальності, хронічні стреси, роздвоєння особистості. Словом, проблеми вже не психологічного, але психіатричного порядку.
І хто ж з них знає, що ставки – високі, що гроші – шалені, що гра – смертельна. Бо, якщо хочеш зробити рабом – зроби для початку невігласом. А з останнім – роби що хочеш…
Преса (ТБ, радіо, видавнича та інформаційна справа загалом, інтернет, кіно, театр etc.) – надто суттєвий важіль влади, аби не належати нікому. Будь-який з цих рупорів масової дезінформації грає за чужими нотами. Вільних імпровізацій у подібних справах і вправах не буває. Ну, себто, в принципі не буває.
Гру «під хвилинний настрій» може собі нині дозволити хіба що редактор стіннівки, або схожого друкованого органу з разовим тиражем один примірник.
Усі інші (без найменшого винятку) грають (звісно, під неугавні мантри про «свободу», «демократію» etc.) на замовлення, не завжди очевидне, але завжди оплачене – грошима, становищем, званнями, посадами, привілеями, тілесним комфортом. Ступенями, нагородами, лауреатством. Страхом. Нещасними випадками. Невмотивованими самогубствами та «загадковими» дорожньо-транспортними пригодами. Для тих, хто нетямущим виявиться. Або ж – принциповим не в міру. Що поробиш: «інформаційне» суспільство... Що поробиш: розгул «демократії», «лібералізму», «ринку», «загальнолюдських цінностей», «прав людини» etc.
І один із найпоширеніших стереотипів, притаманних індустрії масової дезінформації, індустрії неспонтанного міфотворення – виховання страхом. Раніше це були постійні (засобами теологічного, теократичного тощо впливу) демонстрації, показові аутодафе як земний прообраз Страшного суду, невтомні нагадування про невідворотність гніву Божого і кари Божої, генерування і закріплення Апокаліптичного комплексу, який зачіпає глибинні пласти світогляду та світовідчуття. У нашому сьогоденні все це практикується у незрівнянно більших масштабах. Поставте маленький дослід. Себто: експеримент. Візьміть годинник і захронометруйте, скільки відсотків ефірного часу у випуску новин присвячено сюжетам, щедро скропленим людськими горем та кров'ю: терористичним актам, вибухам, аваріям, нещасним випадкам, катастрофам, війнам, вбивствам, насиллю, збройним сутичкам. Взагалі: всьому, що упосліджує, принижує, плюндрує людину
А ще звиття – це абсолютизований порядок. Власне, вже: «порядок», тому що єдине, що в порядку речей – це творчість.
…Абсолютизована репродуктивність. Штамп, кліше, норма, правило, матриця, закон, право, регламент, інструкція еtс.
Негативна (суто деструктивна) реакція на голу репродуктивність – аномія. Імператив, теорія і практика безнормності. Але заперечення може бути діалектичним: як вихід за межу (рос. – распределение), трансцендування, трансгресія; як необхідна умова творчого розвитку (власне творчості) і: може бути запереченням суто деструктивним, руйнівним, (рос. – зряшным). Як відкидання, категорична відмова, ігнорування будь-яких унормувань, приписів, регламентацій тощо. Абсолютизована норма – це анормально. Знічевлена, знівельована норма – це також анормально. З огляду на це, аномію варто (слід) оцінювати, осмислювати і сприймати як асоціальність і, – в її крайніх формах та проявах, – як антисоціальність.
А що ж є ... нормою? Нормальним, природним, органічним?
Те, що відповідає сутності. А «в сутності – все відносне» (Г.В.Ф. Гегель). Відтак, нормальне, – дійсно нормальне, – все те, що ... діалектика. Все те, що є здійснювана діалектична суперечність. Все, що є розвиток по сутності, по істині, по науці, по розуму. Ну, й, звісно: по красі, добру, користі.
Є діалектично бездоганним розвитком, який автентично осмислюється і практично здійснюється у формі людської творчості: базованої на засадах науки (істини), добра, краси і користі людської діяльності. Власне, вже творчості, сущої у формі практичної всезагальності.
Історія все розставить на свої місця і розкаже істину про те, де були стихійні, де техногенні, культурні, соціальні та природні катаклізми, а де – рукотворні диверсії. Але, поки сонце зійде – роса очі виїсть. Поки приголомшений і ошелешений таким натиском обиватель, «маленька людина» щодень накривається мокрим рядном такої «інформації» – йому не до Освіти. Не до Науки. Не до Гуманізму. Йому – не до високих ідеалів і справжніх (класичних) зразків загальнолюдської Культури.
Йому б – шмат хліба, кухоль пива, день до вечора... Мені погано? А йому ж, тому, з екрана ТБ – ще гірше. Йому вже ніяк, його підірвали фугасом. То чому мені – погано? І яке мені діло до всіх до вас... А вам – до мене? (Пам'ятаєте ще дещицю з Кіплінга?) Все. З ним можна робити що завгодно: ліпити хоч конформіста, хоч пофігіста, хоч пацифіста, хоч терориста. Хоч демократа, хоч ліберала…
Що й треба було довести.
Адже ж – «інформаційне» суспільство.
Щоправда, вогнища аутодафе, на яких спалювали єретиків, масові факельні ходи, тисячні натовпи, що крокують під методичний барабанний бій – то вже в минулому. Хоча, трапляються і ремейки… Але ж – то було в «доінформаційному суспільстві». Сьогодні у нас – «суспільство інформаційне». І немає найменшої потреби зганяти на площі населених пунктів юрби народу. В один час і в одне місце. Адже ж на вулиці – XXI століття. І в кожному домі, у кожній квартирі – телевізійний приймач. «Голубий вогник». «Ящик». «Персоналка». Смартфон… І правду кажуть: сьогодні у дитини четверо батьків: тато, мама, телевізор і інтернет.
І твоєї згоди ніхто не питає, вриватися в твою оселю (а відтак – у свідомість, у душу, у психіку) а чи ні? І ти приречений «спілкуватися», бо яке ж то спілкування, яка ж то взаємодія, який діалог?! Тут – «гра в одні ворота». То – деформована взаємодія: вплив. То: «спілкування» без зворотного зв’язку.
Засобом тотального оглуплення й отуплення є не лише зрушуваний на голови і душі читачів, слухачів, глядачів потік порнографії, насильства, апології безчестя, жорстокості, вбивств, а й те, що я б назвав «кросвордизація» свідомості. Кросвордизація духу. (Або ж: «сканвордизація»…).
Багатознання (поінформованість, ерудиція, сказали б сьогодні) розуму не навчає. Це знали ще древні. Але ж багатознання (ерудиція) досить вдало імітує розум!
На часі вже не питання (проблема), не завдання формування мисленевої культури в її (культури) перманентному поступі, але необхідність невідкладних (сказати б: нагальних та термінових) зусиль по привиттю, по прищепленню та розвою навичок хоча б елементарної інтелектуальної... гігієни. Ну, ви ж не тягнете у рот все, що потрапить до рук, та й самі руки час від часу миєте, а чи то стерилізуєте в інший спосіб, аби не нести до кишково-шлункового тракту будь-яку інфекцію, будь-яку заразу. Всіма іншими, – загартування, зарядка зранку, здоровий спосіб життя еtс. – способами підвищуєте резистентність організму.
То навіщо ж, – питається у тому ж задачнику, але трішечки нижче, – тягти будь-який непотріб, будь-яку заразу, будь-яку інфекцію у свій мозок? У свій дух?! У душу і тіло. Само - собою: тотальні щеплення, аби запобігти духовного та чуттєвого СНІДу, виховування, плекання імунітету, здоровий спосіб життя: і як спосіб запобігання та уникнення вищезазначених небезпек, і як результат цього. То це ж: просто – гігієна. Буденність. А в умовах спеціального та прицільного їх, – духу, душі, тіла (мислення, почуттів, практик), – бомбардування? А в умовах тотальної ідеологічної війни?!.
Чим будь-яка віра (вірування), будь-який міф, фантазія, фентезі, казка, умоглядний (довільний) конструкт еtс; зрештою: будь-яка ідеологія принципово, – якісно, – відрізняється від науки?
Тим, що наука (як і істина, як і сутність) – одна. Єдина.
А ідеологію, а віру еtс. іншу («нову») при бажанні (а чи то з інших спонукань) завжди можна «напитати нову». Згадаймо:
«ПСАЛОМ 16»
Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.
І не віддай цим людям на поталу, –
вони вже іншу віру напитали.
Одплач в мені, одплач і одболи, –
Вони ж моїми друзями були!»
/Ліна Костенко/.
От і заполонені екрани, теле-, радіоефір, інтернет та сторінки масових видань речами на кшталт «поле чудес», «брейн-ринг», «що? де? коли?», «щасливий випадок», «о, щасливчик» і т.п. шоу тощо, без ліку. А що вже стосується кросвордів, чайнвордів, сканвордів та ін., то кожен другий пасажир метро сьогодні – увіткнутий носом у сторінку відповідного видання щоправда, зараз – в екран «мобіли» і напружує, напружує щиро свою пам'ять. Що він у ній, у тій пам'яті, шукає? Залишки від «тоталітарної» освіти? Мабуть. Але ж – цілком щиро вважає, що – росте. Вивищується. Інтелектуально. Так імітація засобами інформаційної (масової) комунікації об'єктивується. Баналізується. Натомість творчості – модус звиття…
Свідомо й цілеспрямовано нищиться моральність народу, пущена в розпил справжня естетична культура – надбання тисячоліть, руйнується свідомість людини; девальвуються почуття та виміри, цінності та характеристики, які, власне, і відрізняють її від тварини, звіра, а чи то зомбі – совість, честь, вірність, солідарність, співчуття, альтруїзм і т. ін. Послідовно і з наростанням зусиль на місце поруйнованих людських якостей насаджуються «цінності» та якості протилежні: безсовісність, безчестя, готовність зраджувати все, вся і всіх, егоцентризм та індивідуалізм, корисливість, байдужість до проблем ближнього (і дальнього), мізантропія і т. ін. Це – йде з наростанням і вже дає свої наслідки.
І все це є не що інше, як справжня третя світова війна – імперіалістична агресія в сфері духу, розуму, почуттів. Формування духу та почуттів інших. Тих самих, що мають покликати до життя цілком певні практики. Бездуховність, бездумність, бездушність – це зброя масового знищення, за допомогою якої намагаються вбити в людині все людське, перетворити нас на худобу, точніше, на нікчемних хижих комашок, пристосованих тільки для того, щоб висмоктувати кров зі свого ближнього. А вдасться – то й дальнього… Але ж, втрачаючи людську подобу, людина може й озвіріти. А озвіріла «людина» – то значно згірш за хижого дикого звіра… Хай тоді стережуться ті, хто пустив у хід цю зброю. Вона може повернутися і проти них самих, як повернулася зброя солдатів першої імперіалістичної проти тих, хто гнав їх убивати таких же людей. Той, хто сіє зуби драконів, завжди мусить розуміти, що не кожен рік на них буває неврожай.
На відміну від творчості, що вона є безмежною та не зумовленою заздалегідь (не плутати науково обґрунтоване цілепокладання із зовнішньою зумовленістю заздалегідь, із зовнішньою детермінацією тощо), звиття, – завжди, без винятків, – є зовні зумовленим, жорстко визначеним, застереженим та (завше) зовні замовленим типом (способом) існування соціальної матерії.
Натомість свободи – індустрія культивування та всілякого заохочення її, – свободи, – перетвореної форми: свавілля. Свавілля у тотальній формі.
Субстанційною ознакою особистості соціально-активної є її духовність. Духовність – це світогляд, чітко зорієнтований у напрямі, у векторі дійсного гуманізму, духовний світ людини. Духовність – це чітка та визначена орієнтація внутрішнього світу особистості на практичне здійснення основного імперативу дійсного гуманізму: людина є ціль, самоціль, вище надбання та цінність історії. Кожна людина. Ціль, але не засіб. Ми схильні вважати, що духовність – вимір, однопорядковий з переконанням та інтелігентністю. Переконання, про які йшлося вище, ґрунтуються, – виключно, – на засадах істинного, наукового пізнання і знання реальності та дійсності, передбачають формування на підґрунті розсудку вищого (власне – найвищого) рівня інтелекту – розуму; водночас передбачають проникнення розуму у сферу чуттєвості особистості і формування такого її стану, коли відчуття стають розумними, а розум – відчуваючим. Відповідно, переконання виступають безпосереднім спонукальним чинником до практичної дії, до практики, але такої практики, яка є об'єктивацією, уречевленням та опредметненням науки на засадах дійсного гуманізму.
З духовністю та переконаннями, на наш погляд, корелюється ще один сутнісний вимір особистості – інтелігентність. Інтелігентність – це практично здійснювана духовність, або, ще лаконічніше – гуманізм у дії. В основі ідеї гуманізму (ідеї не здеформованої, не спотвореної, не знічевленої) з того часу, як ця ідея стала науковою, – інтелігентність. Можна сказати навіть так: ідея, теорія та метод здійснення дійсного гуманізму – це адекватна та послідовна форма втілення інтелігентності. Справжній, – дійсний, – гуманізм спирається на істинну інтелігентність, формує та культивує її. Інтелігентність – це сплав інтелекту, почуттів та практичної дії, здійснюваних у напрямі втілення основного імперативу та принципу дійсного гуманізму: кожна людина є ціль. Можна зробити висновок: міра практичної всезагальності особистості як цілі тотожна мірі її гуманістичності.
Інтелігент – поняття знайоме, але невловиме. Я думаю, мало мати диплом про вищу освіту. Треба мати силу і мужність працювати у сфері гуманізму, робити добро людям.
Сьогоднішнє життя не достойне людини. Воно принижує її. Воно упосліджує її. Воно розлюднює її. Тому треба думати, як поліпшити його. Нагально. Добротно. Ґрунтовно. Думати. І – практично діяти.
Інтелігент має дбати про близьких і далеких – про людей. Ми бачимо, що сьогодні продовжується з наростанням, – фактично, в режимі демографічного геноциду, – депопуляція українців, поширення небачених злиднів, – моральних, економічних, духовних etc. – на широкі верстви населення, йде масова депрофесіоналізація інтелігенції. І, звичайно, не лише її. Чим усе це закінчиться – страшно навіть подумати і уявити. Незважаючи на це, інтелігенція у нас є, її зі свічкою шукати не потрібно. Справжні інтелігенти нині не сидять, склавши руки. Тим більше, вони не продались за об'їдки з панського (злодійського) столу. Але вони – роз'єднані, дезінтегровані. Дехто – капітулював… Деморалізовані в своїй певній частині. Дехто – «прийняв форму глечика»… Дехто – «перевзувся в повітрі»…
Прийшов час інтелігенції України об'єднуватися, тулитися спина до спини. Сьогоднішнє життя у нас – значно гірше, ніж ми думаємо, і перспективи, м’яко кажучи, дуже сумні. Ми знаємо, що є падіння і є розпад. Незворотність. Загибель. Сьогодні ми стоїмо близько до розпаду, далі – прірва.
Вибір – за нами. Кожним. Багатьма. Всіма.
В трьох словах ситуація описується і пояснюється просто: творчість vs звиття.