18:45. Привіт, Тату.
Намагаюся себе зайняти чимось, але у мене досі не виходить із голови сум, навіяний мені комедією "Укрощение свекрови" (2019). До речі, я вчора нарешті спромігся зайнятися пранням, і сьогодні виполоскав та розвішав на бильцях та на спинках стільців свою одежу.
Мені не виходить із голови цей сум. Він не виходить у мене з грудної клітки, він не виходить у мене з сонячного сплетіння, з живота...
Так, Тату, правила гри я знаю, правила гри я знаю... Недарма ж цей цикл молитов до Тебе зветься "Кіжатават". Він розділився на дві частини: на До та Після... У першій частині мною володів гнів на Славіка. Шалений гнів, до сказу. Але коли він, шукаючи мене, обійняв мене як мій папка... То цим самим торкнувся моєї душі так глибоко, настільки глибоко, до кожної клітини... Що з тих пір я вже забув на нього гніватися, бо кожен раз тепер, коли думаю про папку, то не можу втримати сліз... А я думаю про нього часто. Навіть і тепер, дивлячись цю комедію, я мимоволі згадав про нього, і звісно про Славіка теж...
Так, Тату, правила гри я знаю... Кіжатават, Туатто. Кіжатават... Кіжатават! Знаю!...
Мені хочеться плакати, і плакати від якогось полегшення. Хоча нібито нічого і не сталося зовні, але дійсно, цей цикл недарма розділився на дві частини: на До та Після... Той його доторк до мене, до найпотаємніших моїх струн - просто знайшов ключик до мене, і відімкнув легким рухом... І я тепер голий, і беззахисний... І не можу спинити своїх сліз. Він торкнувся мене надто глибоко. Настільки глибоко, як мін до мене торкнутися досі тільки мій батько, мій папулічка, мій папка, папочка, папуля... У нього одного досі були ключі від моєї душі, у нього одного... А тепер вони і у Славіка теж.
І до речі, він давно уже до мене не торкався. Вже кілька днів, як я нічого не відчуваю. Той запис про його доторки - він був останнім, і то був останній раз, коли він мене торкнувся. І того разу він торкався зовсім не як мій папка, а інакше. Не як папка... Тому я,в принципі, пропустив мимо уваги своєї душі той випадок. Бо моєї душі ві не торкнувся, він торкнувся лише мого тіла...
А за кілька днів до цього - пам'ятаю, він зробив одну помилку. Обійнявши мене, він назвав мене "дочуркою". Він спробував запропонувати мені роль дівчинки. І хоча мені в цюмить було тепло у його обіймах - я запручався: "Нет!", але він знову сказав на мене: "Дочурка", і я розгнівався, почавши кричати до папки: "Папка! Вбий його! Він мене гвалтує! Папка, убий Славіка, він обзиває мене дочуркою! Папка, убий його!..."
Пам'ятаю, Славік замовк тоді, перестав мене будь-як називати, але обійняв іще гарячіше, аніж до цього... А я - був у відчаї, у гніві, у сльозах, і кричав: "Папка, вбий його!"... І намагався вирватися із його обіймів. А він мене обіймав іще гарячіше, і мовчав...
Потім я впав у пригніченість. Бо я хотів папкіної любові, а Славік мені майже нав'язував правила своєї гри. Хоча я розумію, що він усього лише випробовував, чого я хочу, але... У ту мить мені йогопропозиція здалася такою катастрофою, таким гвалтуванням... Що дійсно, я не хотів його бачити узагалі, бо хотів, щоби мій папка його вбив. Щоби Славіка я більше ніколи не бачив, щоби він мені не нав'язував ніяких жіночих ролей, бо я не хочу. Мені подобається бути сином, і я не хочу бути ніким іншим. Я не люблю, коли мене гвалтують. Тому гвалтівників обираю вбивати. Стирати їх з лиця землі. Бо це єдина відповідь, яку я можу дати гвалтівникам. А Славік у ту хвилину був моїм моральним гвалтівником. І це мене взбісило.
Бо мій би папка мені би такого ніколи не сказав. Він би ніколи не посмів мені нав'язувати якісь ролі. Бо він мене кохав таким, як я був!... Він мене просто кохав. Незалежно від того, чи хлопчик я чи дівчинка, я це знаю точно. Він би отак мене гвалтувати ніколи би не посмів. Йому би навіть у думку не прийшло мене отак гвалтувати. Нав'язувати мені ролі, яких я не хочу грати. З ним я почувався його сином, а не його дочкою... Та і взагалі, у нього навіть у лексиконі не було такого слова: "Дочурка". Та і "Синок" не було. Втім, це не має значення, було таке слово чи ні. Бо важливе навіть не саме слово. Важливе ставлення, важливе прийняття або неприйняття мене таким, як я є насправді. А для мого папки перш за все було важливо не заважати мені бути просто самим собою. Він мене приймав усяким. Усяким. У кого би я не грався, кого би не зображав. Він приймав мене усяким, приймав правила моєї гри, і ніколи не нав'язував своїх. Бо він усвідомлював, що він сильніший за мене фізично, і ніколи не смів на мене тиснути своєю силою... Бо більше за все він хотів, щоби я ніколи його не боявся, він не хотів, щоби я його боявся, і навіть навпаки, боявся мене налякати... Я завжди,завжди знав, що він ніколи мене не лякатиме. Навіть понарошку, навіть граючись - він ніколи мене не лякав. Ось настільки для нього було важливо не тиснути і не лякати мене. Не зловживати своєю силою проти мене. Ніколи і нізащо. Ось тому він і був для мене моїм особистим богом... Бо він ніколи на мене не тис. Ніколи... Ніколи мене не гвалтував, не примушував ні до чого, і ніколи мене ні за що не карав. Ніколи. Навпаки, він на мене навіть не дихав... Він боявся на мене дихати, тиснути на мене навіть своїм диханням - боявся. Бо він дихав мною... Мною. Я був його повітрям. Тому тиснути на мене було для нього рівноцінно самогубству, рівноцінно тому, що самому себе душити за горло.
Тому він ніколи би не посмів мені нав'язувати щось, чого я не хочу. А Славік посмів. І мене це взбісило до відчаю. І загнало у стан пригніченості. Він після того кілька днів до мене не торкався. І ото аж потім торкнувся востаннє тоді, коли я про це написав. І то, торкнувся вже не як мій папка, а як мій брат, скоріше... Ті обійми були добрими, але вони були не такими, які би мене трркнули заживе... Бо за живе мене торкають тільки такі обійми, як у мого папки. Тільки вони мають наді мною владу. Тільки у них я почуваюся голим і захищеним водночас.
А зараз я почуваюся голим і беззахисним. А коли я голий і беззахисний - то я стаю бодай на трішечки, але агресивним. Бо знаю, що мене немає кому захистити.
І ллються льози. Бо я скучаю за моїм папкою... Я скучаю за ним. Скучаю за його коханням, без якого я не можу жити, не можу існувати у цьому світі... Без будь-якого іншого виду кохання мені тяжко, але можу. А без папкіного не можу... Хоча інші види кохання мені би теж хотілося би скуштувати, але... Для мене мій особистий бог - тільки мій папка...
Не знаю, що іще додати, Татусю... Тебе я теж люблю. Але, схоже, люблю Тебе трохи менше, ніж мого папку, якого створив Ти... Напевне тому, що Ти мені даєш значно менше, аніж давав мені він. Він мені давав живі доторки і живі обійми... А Ти мені цього дати не можеш. Ти можеш хіба що подарувати мені людину, яка мене обійматиме наживо... Але замінити людину Ти не зможеш, Татусю...
Отож, навіть найслабша людина - як виявилося, є сильнішою за Тебе... Хоча Ти - Творець цих самих людей. І навіть я у чомусь за Тебе сильніший. Визнай це. Сильніший не тільки у тому, що я, на відміну від Тебе, володію тілом, але сильніший за Тебе у тому, що, володіючи смертним і слабким тілом, маю характер значно сильніший за моє тіло. І навіть знаючи, що Ти можеш вбити моє тіло (гіпотетично) - я все одно не боюся Тебе, і Тобі не скоряюся. Бо я хочу від Тебе бачити любові. Хочу бачити вчинків, які покажуть висоту, ширину, і глибину Твоєї любові до мене. Хочу, Тату... Хочу, щоби Ти мене купив ними. Хочу бути купленим. Бо я продаюся.
Ну ось, виплакався, і мені стало легше. Мені полегшало, Тату. Тепер позіхаю... Полетіла молитва... І то добре. Тепер мені легше стало. Дякую, Тату...
19:42, 11.05.2019
Кар'ялонні