Сьогодні вранці, коли прийшов час сніданку, одна з санітарок, яка сьогодні виконувала роль буфетниці, сказала:
- На честь сьогоднішнього свята - манна каша.
Я у першу хвилину здивувався: "Оу, сьогодні якесь свято?"... Потім подивився на календар, і здогадався: "А! 9-е Травня, День Перемоги". Звісно, від святкової страви я відмовився, бо манну кашу я ненавиджу з дитинства. Бо у дитинстві її було аж занадто багато... І до того ж, у дитинстві вона принаймні була на молоці, а тут - на воді. Яка може бути розмова? Я краще буду зовсім голодним, аніж їстиму це лайно. І до того ж, у мене целіакія, мені манну кашу не можна, бо у ній глютен.
До речі, про мою целіакію. Я хліба майже не їм зовсім, хоча, коли пригощають, то їм. Бо, по-перше, не хочу ображати людину, а по-друге, від одної скибки хліба раз на тиждень мені нічого не стане. Це якщо кожен день їсти, то може стати недобре. Але, оскільки мушу бути голодним, то зазвичай почуваюся достатньо добре, щоби не переживати за своє здоров'я. У мене усе стабільно, нерви ніхто не тріпає, на мене не кричить. І я цим щасливий.
До речі, про молоко. Дивлюся зараз на Ютубі якусь романтичну комедію, називається "Серёжка Казановы". Втім, назва не має значення, бо комедія банальна, як і усі мелодрами: хтось там ах, а хтось там ох. Але я звернув увагу на один момент: там одна молода жінка (розлученка з прицепом) - ах, уся така популярна серед чоловіків, а вона нікого не хоче, бо вона вже була одружена, і попеклася. Тому боїться повторення.
Я замислився. Якщо не рахувати мого віртуального одруження, і ще кількох коротких романів з перепихом або без - то, можна сказати, що я колись свого часу твердо був у двох шлюбах. Перший був офіційний, за усіма правилами, другий міг стати офіційним, але Бог відвів: у той день, коли ми прийшли до РАГСу подавати заяву, то РАГС виявився зачиненим на ремонт. І досить скоро я зрозумів, що то на щастя: бо щось із моєю коханою людиною почало робитися не те.
Коротше: я задав собі зараз питання: чи боюся я стосунків? Так, мається на увазі саме шлюбних, під одним дахом. Бо коли я тікав світ за очі від Катюші (надворі був 2004-й рік), то я зарікся з ким-будь зв'язувати свою долю. Мені так остогидли ті скандали, що я був радий жити один ці останні 15 років. І насолоджуватися тишою та власним спокоєм.
Хоча не сказати, що я стосунків тих уникав. Ні. Коли у мене закохувалися дівчатка, то я дуже навіть радо стрибав із ними у ліжко, при нагоді. З чоловіками - ні. Я з ними майже і не знайомився, але якщо знайомився і у мене із ними виникало щось, то далі поцілунків не заходило. Бо далі мені і не було цікаво. Попросту не було цікаво.
Так от, про стосунки. З одного боку - я не уникав знайомств ці останні 15 років. Не шукав, але і не уникав. І якщо жінки або дівчата хотіли зі мною мати романтичні стосунки - то вони їх мали. Та я і сам був не проти, бо я людина запальна та чуйна у цьому сенсі, мене звабити дуже легко.
Але, отак щоби серйозно заходило - то ні. Хоча ми розмовляли на ці теми. Обговорювали. Але, в принципі, далі розмов не заходило. Бо ми обидва вже на початку бачили, що у нас різний світогляд та різні цілі. Дівчата зазвичай мріють про дітей, а мені діти всралися, я чайлдфрі. І - в принципі, після вияснення цього питання ми і завершували наші стосунки. Тому так, щоби жити із кимось під одним дахом - до такого попросту не доходило.
Якщо зауважити на мій перший офіційний шлюб, а також на неофіційний шлюб із Катюшею - то можна сказати, що я - дійсно обпікся об стосунки. Бо я від обох утік, ледве вирвавшись на свободу. Але - "чему бы грабли ни учили, а сердце верит в чудеса". І продовжую вірити у те, що десь по планеті Земля ходить людина, не схильна до пустих скандалів на рівному місці. Не схильна до сцен ревнощів, і до іншого подібного лайна, яке псує сам сенс стосунків. Бо кожен день скандалити і ревнувати - то не стосунки. Коли немає про що спілкуватися, але є про що сваритися - то не стосунки, то лайно. Краще зовсім ніяких не мати, аніж мати отакі.
Я не шукав стосунків останні 15 років, але і не уникав нагоди познайомитися з кимось. Усе відбувалося легко і природньо: люди приходили і уходили. Хтось повертався або намагався повернутися, а до когось час від часу повертався або не повертався я. Когось проганяв я, хтось тікав від мене сам. Таке було рідко, але було.
Я не боюся стосунків як таких. Бо мене у стосунках цікавить не їхня наявність, а їхня якість... Їхня глибина.
Усі (або майже усі) люди, які приходили у моє життя - були з числа приємних. З усіма стосунки починалися однаково. Попри усі мої намагання урізноманітнити сценарій розвитку стосунків - усі вони починалися однаково: компліменти, приємні розмови, ліжко (або без нього), ревнощі, скандал. Усі стосунки були настільки одноманітними, і настільки неглибокими, що я навіть не уявляю, яким чином можна поглибити стосунки з людиною, яка дивиться на тебе ледь не вперше у житті (або і вперше), і я вже відчуваю, що я їй подобаюся, і вона хоче зі мною у ліжко. Для неї це - ознака наявності кохання. Наявності "чогось більшого, аніж дружба". Коли я пропоную їй не спішити із ліжком, а спочатку поспілкуватися - то вона сприймає це таким чином, що "дружба та кохання несумісні", а значить - сприймає це як натяк на "Ні". І по тому її симпатія до мене і завершується, бо вона зациклюється на думці, що вона мені не подобається, що "не у моєму смаку". Хоча насправді це не так. Просто я намагаюся бачити у ній більше, аніж шматок м'яса. Але вона на більше не розраховує, бо бути шматком м'яса у моїх очах - це вершина її щастя. Вершина мрій. Жінки такі банальні чомусь... Хай не всі, але майже всі, хто з'являвся у моєму житті. Чомусь поводилися однаково, і однаково мислили: кожна говорить, що бути шматком м'яса у моїх очах не хоче, але і не бути шматком м'яса вона не хоче теж... Ну, так не будь шматком м'яса! Давай поспілкуємося спочатку!
Гаразд, давай поспілкуємося. Спробуємо дружити. І як ми дружимо? Вона боїться стати мені неприємною, і тому весь час веде приємні розмови. А я не підтримую її світських розмов, бо я щирий із нею. Я гніваюся по-справжньому, я по-справжньому скандалю, я виговорюю те, що думаю на ту чи іншу тему. Особливо про політику та релігію. А їй ці теми або апріорі не цікаві, або вона має іншу думку, але сперечатися зі мною не хоче, щоби не псувати стосунків зі мною... Тобто, вперто намагається бути приємною, вперто намагається вести зі мною приємні розмови. Навіть дружба у неї мусить бути схожою на приємну світську розмову.
І врешті-решт, нашій отакій дружбі приходить капут. Стосунки не склалися. Бо, якщо вдуматися, то у них апріорі і не було майбутнього. Бо сама людина навіть і не замислювалася над глибиною стосунків. Бо жила за принципом: "Прийшла, побачила, закохалася, давай у ліжко". А потім - "не зійшлися характерами, мене зрадили, усі падлюки".
Тому я радий, що нікому не відмовляв у спробі побудувати стосунки зі мною. Але - як показало життя, серед усіх цих людей не було жодної людини, готової до побудови глибини стосунків. Мій перший шлюб був укладений через два тижні після знайомства узагалі. З Катюшою ми так само досить швидко почали жити разом: буквально місяці через два після того, як побачили одне одного вперше. І усі інші люди, які входили у моє життя, так само прагнули створити зі мною сім'ю нашвидкоруч. Вони прагнули мати зі мною сім'ю, але що воно таке апріорі слово "сім'я" - про це ні вдома їх не вчили, ні у школі, ні вони самі не замислювалися... Бо апріорі "сім'я" у їх уяві не виходила за межі поняття "ліжко+діти". Взагалі. Що робити і чим займатися поза ліжком і без дітей - вони узагалі навіть і на хвилину не замислювалися...
Отож, чи боюся я стосунків? Ні. Бо там апріорі нема чого боятися, бо їх апріорі не може бути, бо люди апріорі не здатні до стосунків узагалі. Вони попросту до них не здатні і не готові. Тому чого боятися?... Боятися, що вони розваляться через півроку щоденних скандалів? Тю. Хіба можна боятися стосунків, яких не існує. Людина вперше мене бачить, закохується з першого погляду, зізнається у почуттях, а я дивлюся - і вже розумію: нічого із нею у мене не складеться. Я стосунків із нею не бачу узагалі. Я їх попросту не бачу. Пустота. Максимум - ліжко, і то недовго. У мене то перед очима повстає так ясно, що мені одразуж стає нудно. Моментально. Але - людина у цю хвилину хоче мати надію... Вона переживає. І я говорю їй: "Так". Бо вже знаю одразу, що її саму ненадовго зі мною вистачить. Вона скуштує стосунків зі мною - і виплюне їх, як щось, що на вигляд здавалося значно солодшим, аніж виявилося насправді. І не буде страждати з цього приводу, на відстані додумуючи те, чого у мені апріорі нема. Від нерозділенго кохання люди здатні страждати роками. Щоби вони не страждали - я завжди говорю "Так".
А у фільмах - люди нових стосунків бояться, якщо попередні не склалися. Та і в житті бояться теж. Хоча я точно знаю, що там нема чого боятися. Бо стосунків апріорі не може скластися з людиною, яка навіть у своїй голові не здатна уявити себе поза межами поняття "ліжко+діти", або просто "ліжко" чи просто "діти". Вони навіть уявити у своїй голові не здатні, чого вони хочуть від тих стосунків, і чого хочуть узагалі. З ними немає про що розмовляти. А отже - розмовляти немає про що... Отож, хіба можна боятися, що розмова буде неприємною з тією людиною, з якою узагалі немає про що розмовляти?... А ви мені про якісь стосунки, про "пекуче молоко", про "холодну воду".
Я не боюся стосунків. Навпаки, я хочу їх. Проблема знайти людину, яка уявляє у своїй голові, що таке стосунки узагалі... Бо викресли поняття "діти" зі стосунків, і викресли поняття "ліжко" - і людина розгубиться. Вона не буде знати, що робити і чим займатися... З людиною, з якою хоче мати стосунки!..
Але сподіваюся. Що Бог пошле мені таку людину, яка цілком задовольнить мої вимоги щодо її здатності мати бодай якусь фантазію у своїй голові. Щоби було і про що поговорити, і чим зайнятися разом (викресливши слово "ліжко"). І однозначно, я упевнений: та людина буде неприємною. Принаймні, я дуже сподіваюся на те, що вона мені не сподобається з першого погляду, і вона так само не буде хотіти мені сподобатися. І не буде вимагати від мене, щоби я подобався їй. Я не хочу подобатися. Не хочу бути приємним. Хочу залишатися самим собою, і щоби вона зі мною так само була просто самою собою. А не намагалася сподобатися мені. Саме на таку людину я і чекаю.
І на менше я не згоден. Бо отримати стосунки і втратити себе, втратити право на щирість - то всралося мені узагалі мати такі стосунки. Краще бути одному, аніж бути не собою, чи бути із кимось, і не мати самого себе, маючи при цьому когось, хто не має самого себе... Мати людину, яка є ніким. Про які стосунки ви говорите? Кого боятися? Якщо люди самі ставлять себе на пусте місце, роблять самих себе нічим. І при цьому намагаються перевиховати партнера, говорять про якісь "компроміси"... Люди у стосунках не вміють бути самими собою. І навіть бояться самими собою бути... Ось що по-справжньому страшно.
14:33, 09.05.2019
Кар'ялонні