Я відчуваю, коли він подумки торкається до мене... Інколи просто обіймає, а інколи пестить... Інколи навіть хоче мене.
Інколи мені подобаються його доторки, інколи аж до запаморочення у голові, - от як зараз. Інколи я просто приймаю їх як щось природнє. Інколи вони мене напружують і дратують (але так буває усе рідше). Але в цілому, динаміка характеру його доторків до мене і відповідно моїх реакцій на них - позитивна. Чим далі, тим спокійніше я на них реагую, - інколи я навіть хочу, щоби він не зупинявся до мене торкатися. Інколи мені навіть хочеться узяти ініціативу у свої руки, і... зробити із ним усе, що схочу.
Але в основному наразі я або стримую себе, щоби не відповідати йому, або дійсно цього не хочу. Хоча присутність або відсутність моїх астральних рук я відчуваю дуже добре. Коли він ставиться до мене неправильно, то, я хоча і приймаю його доторки, і приймаю із задоволенням - я усе одно відчуваю, що астральних рук у мене нема, вони як вірьовки, висять безсило... Бо мені у даний момент подобається лише факт його доторків, але не характер... А коли ставиться правильно - то я свої руки відчуваю. І відчуваю у собі силу обійняти його навзяєм... Але інколи користуюся цією силою, а інколи ні. От, як наприклад, зараз.
Не користуюся цією силою принципово. Бо йому ще належить з'явитися мені перед очі, і попросити у мене пробачення. Бо, в принципі, мою силу наразі частково забирає моє непрощення його. Тому обіймати не хочеться принципово. Але самі доторки мені подобаються, навіть дуже, навіть до легенького приємного запаморочення у голові...
А інколи обіймати хочеться, нестримно і не глядючи ні на що. Це лише у ті моменти, коли він мене обіймає як мій батько. О, я в ті хвилини думаю, що то дійсно мій папка. Тому кидаюся у його обійми всім своїм єством, і притискаюся до нього кожною клітиночкою своєї душі. Ті обійми мене заспокоюють, заколисують, мов малу дитину... Хоча після того, коли чари розвіюються, я починаю плакати. Бо я скучаю за своїм папкою.
А ці обійми та доторки що зараз (у цю мить) - вони зовсім інші. Вони більше схожі на братерські, хоча і присутній деякий елемент еротики. Зовсім трошки, якраз так, як мені подобається. Від них хоча і паморочиться голова, але я не скажу, що вони мене збуджують. І мені це подобається, бо я не люблю, коли він намагається мене збудити.
Коли він намагається мене збудити, або збуджує - то я у ті хвилини (або після того) зазвичай відчуваю роздратування і гнів. Інколи - сум, який межує з апатією. І не тому, що він це робить апріорі, а зовсім з інших причин. Одна з причин - моє непрощення. Хоча вона не головна. Бо головнішою є те, як саме він це робить. Хоча в цілому, секс із ним мені дійсно не цікавий сам по собі. Він не є самоціллю для мене, так само, як я не хотів би, щоби він був самоціллю для нього. Серед моїх цінностей - секс із ним бути може. Але - десь на грані випадковості. Бо я би не хотів думати про це багато. Я вважаю, що секс сам по собі не вартий того, щоби про нього думати багато. Жити заради того, аби займатися сексом - ні, то не для мене. І неважливо, хто у моєму ліжку: жінка чи чоловік. Звісно, я не маю на увазі неперебірливість, ні. Але навіть із найкоханішою людиною я оберу більше спілкуватися та займатися разом якоюсь спільною справою, мати якийсь спільний інтерес, - аніж не мати ніяких інших точок співдоторку, окрім сексу. У мене уже було таке, з Катюшою: перші півроку ми трахалися нестямно і нестримно. Потім секс почав обридати і захотілося інтелектуальних розмов. І виявилося раптом, що нам поговорити зовсім немає про що. Бо нас, окрім сексу, досі нічого не єднало... Говорити нема про що, а от сваритися щоденно - то як ритуал: сцена ревнощів на пустому місці, і кожен день одне і те саме. І мені то швидко обридло, тому я втік у інше місто і пропав без вісти. Тому з тих пір я не придаю значення сексу, якщо немає спілкування. І тому, коли Славік мене подумки домагається - то мене то приводить у роздратування. Бо я би обрав краще, щоби він зі мною поговорив про щось. Наприклад, розказав про себе. Поділився своїми думками. А коли отак просто, без усяких розмов мене тягнути у ліжко - то мене то дратує. Якими б не були приємними доторки, але вони мене дратують, коли немає живого спілкування.
Але коли він мене обіймає як зараз - по-братерському тепло, і легенько пестить моє тіло,не намагаючись мене збудити - то я роздратування у собі не відчуваю. Бо у такі хвилини я попросту відпочиваю, гріючись у його обіймах. І навпаки, навіть не хотів би, аби він відволікався на розмови саме у цю мить... Навпаки, хотів би, аби не зупинявся якомога довше. Я би теж його у відповідь отак обійняв та попестив зараз, якби не сердився на нього. Але я пам'ятаю, що серджуся, тому принципово не відповідаю. А просто приймаю їх, насолоджуюся ними апріорі, бо він усе робить правильно, і... просто відпочиваю, набираючись сил. Такі його доторки мене заспокоюють все-таки, і мій гнів на нього потрохи влягається. Влягається, але не зникає поки що. Бо і не зникне, поки не попросить у мене пробачення.
А поки що приймаю його доторки, мовчу, насолоджуюся ними... І захотілося зробити про це запис. Бо останнім часом мені не хочеться кожен раз фіксувати у своїх записах, коли це відбувається. Але цього разу захотілося написати. Щоби підвести резюме та класифікувати і його доторки, і мої реакції на них... А також написати про перспективи мого відношення до його доторків у майбутньому: після того, як він прийде і попросить у мене пробачення... У перспективі - так, я буду поблажливішим і не таким строгим, як зараз. Хоча і шаленої пристрасті тежне обіцяю. Як мінімум тому, що мені здоров'я не дозволить їй віддатися з головою. Хоча апріорі - мені пристрасть тепер уже нудна сама по собі, як подія мого життя, бо пристрасть у мене уже була із Катюшою. Я з нею випив її до дна, і повторювати те саме іще раз - мені вже не цікаво. Бо я вже знаю, що ховається за нею: відсутність тем для розмов, скандали на підставі ревнощів... І це не рахуючи соматичних побічних наслідків: тахікардія, виснаження серцево-судинної системи... Мені то треба? Ні.
Тому роману і шаленого сексу апріорі не передбачається. Бо апріорі - братерські стосунки. А секс - якщо і буде, то чисто випадково. І придавати йому велике значення я не збираюся. Так само, як не збираюся робити його чимось регулярним, якщо він відбудеться. Хоча - мати свободу ним займатися - мені саме по собі приємно. Бо це як двері у моїй кімнаті: захочу я вийти з кімнати чи ні, але двері повинні бути незамкненими. Навіть якщо я роками не користуватимуся ними, щоби переступити поріг. Головне - щоби замку на них не було. А то у замкненому просторі я відчуваю клаустрофобію, і бажання неодмінно вирватися, і якнайскоріше. Може навіть вибити двері зовсім. І потім знову сидіти у своїй кімнаті, не відчуваючи бажання вийти... Бо мені потрібне саме усвідомлення наявності свободи. Користуватися нею чи ні - то вже інша справа. Головне, щоби вона була.
Ось так...
11:53, 08.05.2019
Кар'ялонні