Чомусь захотілося пошукати його сторінку вконтакті, щоби побачити, є чи ні. Знайшов. Зайшов. Під іменем фраза-статус: "мы в жизни всё-таки другие, мы в жизни всё-таки живые... мы по другому жить хотим; мы то хотим, то не хотим..."
На стіні негусто: усього лише два пости, хоча по факту один. І ще одна фраза, над його власним фото, написане у 2017-му році: "Достигая свои цели, шутите, улыбайтесь и проявляйте эмоции - это путь к вашему успеху))"
"Молодець, сідай, п'ять" - написав би я, якби не гидував залишати у нього на сторінці сліди. Бо мені зовсім не хочеться ні посміхатися, ні подобатися будь-кому. Мої фальшиві посмішки нікому не до смаку, особливо, коли знають, що вони фальшиві. А мої щирі посмішки нікому не треба, бо нікому не потрібен і я сам. Отож, не бачу сенсу будь-чого досягати у цьому світі, сповненому фальшу та байдужості.
"Мы в жизни всё-таки другие"? А где же мы первые, Славик?... Ты не упомянул альтернативу, которой противопоставляешь жизнь.
З емоціями у мене останнім часом туго. Можливо, у листах моїх вони і є, але всередині себе я нічого не відчуваю. Жодних емоцій. Суцільна пригніченість. Душа подібна до мозолю, натертого до відсутності відчуттів. Я наразі не здатен емоціювати. Згідно з твоєю формулою успіху, мені не світить нічого і отримати.
Тільки от я не знаю, для чого за той успіх боротися. І що саме називати успіхом. Можна померти успішним, а можна померти успішно... От, у мене - є всі шанси успішно померти, і померти успішно. Тобі - успішно жити, але померти без успіху.
Мені не хочеться усміхатися.
Вийшов зі сторінки, пішов листати далі. І раптом побачив десь пост з піснями Анни Герман. Серед них - "А он мне нравится".
І я раптом миттєво згадав, як кілька тижнів тому почув, як ти мені наспівуєш: "А ты мне нравишься, нравишься, нравишься, И для меня на свете друга лучше нет, А ты мне нравишься, нравишься, нравишься, И это всё, что я могу сказать в ответ". Пам'ятаю, я у відповідь усміхнувся тобі, і сказав: "Ты мне тоже нравишься". І лише потім до мене дійшло раптом, що ти змінив слова у цій пісні, що у оригіналі співається "А он мне нравится". Потім я захотів пошукати цюпісню у себе на комп'ютері, щоби увімкнути послухати, і виявилося, що її у мене нема.
І ось, коли я згадав про цю мить, то мені вперше за кілька днів захотілося усміхнутися: нарешті ворухнулася бодай якась жива емоція...
І хоча моя посмішка прожила у мені лише одну хвилину, і потім знову згасла, і знову настав морок суцільної пригніченості - все-таки, вона жила...
Почуваюся страшенно втомленим. Хочу побути наодинці.
12:14, 03.05.2019