Розповідь: Спогади бабусі — Карателі 44 року.
Сідайте внучата, я розповім вам не казочку, як, в дитинстві, а правду...
Дівчатка налийте чайку і пиріжечки до столу несіть, смачненькі пиріжки з вишеньками...
Чогось згадалося, в ці травневі свята бабусині казочки, та розповіді...
І бабусі вже нема, а я все пам'ятаю, як вона розповідала.
- Йшов діти 44 рік, чоловік ваш дідусь був на фронті...Кожного дня виглядала від нього звісточку, і що разу дуже боялася не отримати похоронку.
- А діток зі мною залишилося ох Боже ти мій!
Одна грудна Катерина 6 місяців, Богдан 3 роки, Сіма 6 років, Саша і Наташа 10 років, Степан 12 років моя права рука, та ще сусідки одне дівча 12 років Поліна, мати загинула під бомбами, батько на фронті...
Бабуся так ця розповідь про наших батьків?ДА про твою маму Світлано.
Тяжко мені було з ними та діти допомагали мені 7 чоловік тільки їсти наготуй...
Степан і Поліна дровами займалися, і в ліс ходили і в дома зі мною рубали пиляли...Саша і Наташа, воду носили.Сіма гралася і дивилась за Богданом і Катрусею.
Як ви бабусю жили?
- А так і жили картоплю, буряки, моркву ховали, у вириті ями.
- Чим могли тим і харчувались, діти ходили на рибу, сушили, солили з лизунцем з ферми, юшку варили, олії не було якщо десь виміняєш чи хтось дасть.
Хліб пекла лише житній білої муки, як зараз пиріжки не було.
Прати на річку ходила з дівчатами.Так собі жили та все чекали на перемогу. Інколи залітали ворожі літаки кидали бомби, але жодного разу, в нашу хату не влучили.Може тому, що хата була на краю села, не знаю чи може доля у нас була така...
Німці інколи проїжджали повз село, але нас не чіпали.
Вечорами, жінки і дівчата збирались у когось із вдів, вишивали, в'язали пісень співали, розмовляли.Інколи так затишно було, не вірилось, що йде війна.
Але стали доходити чутки, що десь в якомусь селі німців побили і приїдуть карателі і наше село не обійдуть.
Господи, що робити з такою численністю діточок, куди тікати і як кожен про свою сім'ю думає.В кого були підводи та й поїхали.
Я зібрала діток і сказала, що думаю сховатися на болоті на маленькому острівці за гіркою.
Візьмемо їжі і води.Я буду коло себе тримати Катю вона найменша, ти синочку Степане будеш коло себе тримати Богдана, якщо будуть стріляти будеш закривати йому рота.Під опікою твоєю Поліна Сіма ти їй будеш закривати рота.
Діти, я звертаюсь до всіх ні пари слів, без стогону, як би не було страшно не кричати ...Інакше нас повбивають німці, якщо в когось попаде куля не кричати терпіти закриваючи собі рота.Від землі не підійматись...
Переодяглись, в темну одежу і коли почули, що на початку села ввійшли карателі пішли на болото. Якнайбільше, я боялась, щоб маленька Катруся не злякалась і не почала кричати...
Іще було одне горе, пес Шарко з собою не візьмеш видасть, і залишити жаль, вколола були ліки 3 дози снодійне закрила, в ямі.
Тяжко було перебиратись на болото, але мало по малу перелізли...
Розмістила діток за горбиком і сама лягла, як квочка прикриваючи всіх своїми крилами.
Здалеку чулись крики і плач стрілянина, тягло димом. Діти разом зі мною читали молитви.
Німці дійшовши до нашої хатини, мабуть, подумали, що ми пішли, але все одно вирішили прострелити болота ...
Стали стріляти з автоматів, що гілки падали, як зрізані ножем...Я закрив Катеринці рота притулившись до землі благала її схоронити нас:
- Матінко земля схорони захисти моїх діточок, благала...Коли почали прострілювати над нами, мене ранило, в ногу, Степана, в руку, було болісно і страшно!
Але німці пішли далі стріляючи без перестанку чергами...
Ми такі були перелякані й зажаті, ще години 2 лежали боялись шелехнути.
Потім, я подивилась наші рани вони були лишень зачеплені перемотали їх благо була зеленка іще довоєнні декілька бинтів.
Молодець Катруся і Богдан з Симою, всі дітки молодці витримали.
- Що мамо будемо йти до дому? - спитав Степан. - Ні діточки тут будемо, а якщо повернуться...Два дні і дві ночі ми провели під гіркою на болоті. А потім почули гавкіт Шарка він, мабуть, по слідах зрозумів де ми і рвався до нас.
- Мамо, а можна, я схожу тихенько і подивлюсь, що там.
- Добре синку йди...та дуже обережно, так, як ми йшли сюди.Степан пішов, а я чекала з дітками молячи Бога про повернення.
Через де якийсь час, Степан прийшов приніс води з криниці, десь зайшов теляче відерце.
- Ну, що там синку, тільки не плачте мамо хата згоріла, але літня кухня ціла ту, що батько збудував перед війною.А стара згоріла, є живий сарай погріб, в криницю нічого не накидали собак і котів мабуть не знайшли.
- Хату Поліни геть спалили, а через хату дід Марко лежить коло криниці вбитий, а в хаті бабця Сидора обгоріла. Хата згоріла на половину, далі, я не ходив, але там тихо...і страшно.
Зібралася, я діти та й пішли ми додому куди подітись?
Розмістились у кухні благо, я деякі речі встигла сховати, в картопляній ямі.
В погребі, і на городі.
Навіть фотографії сховані не згоріли...
Позбиравши все, що нам згодиться, в господарстві принесли до літньої кухні.
Жаль було хатини, та головне всіх дітей зберегли.
Потім діток залишили на Поліну і пішли зі Степаном поховати сусідів.
Знайшли яму, у них, в садочку там і зарили.Я поплакала з паличок поставила хрест.Хорошими людьми були самі з Саратова перед війною приїхали.
Потім ми зі Степаном пішли по селі, кого німці прямо зачинивши, в хаті спалили.
Ще знайшли дівчину напівживу, всю, в крові внучку баби Мотрі, що приїхала погостювати Юлю років 17.
Знайшовши кульгавий візок завантажили Юлю і привезли до літньої кухні.
Бідне дівча то приходило, в себе то знову тяму губила...
Я її обмила всю з Поліною і положили на лаві, напоїли водою.
Зі Степаном нашли ще живого діда Юрка, який сховавсь, в річці дихаючи через комиш...У нього хату не спалили іще декілька сусідів зостались живими.
Тітка Лимариха, дядько Сашко, Митрофан, і біженка Галина. Всі жили, в хаті діда Юрка.
Вирішили завтра поховати всіх хто залишився на згарищі...
- Отака діточки була страшна війна.
- А, як ви бабусю далі жили ?
- Далі бабуся замислилась пішовши, в спогади тих часів.
- Забула сказати, Митрофан у лісі козу знайшов, а вона була, ще й кітна і нам трьох козенят привела.Майкою тоді назвали, і молоко своє було.
Юлю ми виходили вона через 2 роки вийшла заміж за Митрофана, але діток у них не було...Митрофан був молодим, ще мужчиною, але демобілізований, з сильною контузією.
Дідусь ваш так і не повернувся, загинув чекала його та й не дочекалась.
Прийшов з фронту, аж через рік батько Поліни Семен і ми побрались.Час був тоді такий, треба було допомагати один одному.Тепер Семен ваш улюблений дідусь.Я ще Славка через 4 роки після війни народила...
- Бабусю, а німці, куди вони пішли? - запитав син Степана Сергій.
- А вони Сергійку, як пішли так більше до нашого села Червоний яр не повертались.Вони знали, що після карателів ніхто не залишається!
А потім, в 1945 році війна закінчилась і люди хто зоставсь живий приїхали та відбудували наше село.І стали жити дітей ростити.Кожного року всім селом відмічаємо день Перемоги, накриваючи столи на поляні коло сільради.
- Страшна то була дітки війна, але вистояли, п'ятнадцять республік нашої Вітчизни воювали, куском хліба ділились.
Допомагали відбудовувати Державу!
Бабусі Марусі вже немає давно, а я все пам'ятаю її розповідь про війну.
Хоч і в мене вже виросли діти І є дорослі й малі онуки.
Ніколи після В ВВ, я не думала, що на своєму віці після скількох років після перемоги знову почую це страшне слово війна...
Ще й, в мирній співучій Україні...
Знову смерті, знов гинуть люди...є вдови, і сироти...поранені й вбиті...На кладовищах майорять жовто блакитні стяги.Цілі кам'яні міста з військовими, молодими хлопцями і дівчатами.Дуже шкода, що добутий кров'ю і потом мир не зберегли...
Як страшно, та не залишаю мрію про мир на нашій благодатній землі...
Мира і злагоди бажаю своїй Україні!
Олена.Українка