Привіт, Татусю.
Мене нещодавно розбудили. Приходила Марина, з нею ще одна жінка і дівчина. Принесли мені поїсти. Отож, їм.
Після попереднього запису ("А ты мне нравишься") на мене напала агресія. Бо і закінчивши той запис, я продовжував подумки виговорювати Славіку усе, що я думаю про оці посмішки, позитив, та стратегію успіху: "Ви ж ніколи не приходите до тих, кому погано, а тільки до тих, із ким вам добре!"...
Під гарячу руку потрапила і Владислава Г., з якою я познайомився позавчора. Ох я їй і виговорив про росіян та християн. Я виплеснув на неї тонни своєї ненависті і до тих і до інших (а вона і росіянка, і християнка). Хоча звісно, що особисто вона ні у чому переді мною не винна. І вона на щастя зрозуміла це. Але мені треба було виплеснути свою агресію та свій біль.
Отож, і Славіку теж перепало. Я знову ожив, і знову агресія переповнює мене.
Потім я відчув, що мене починає клонити в сон, і водночас відчув теплі обійми... Я роздягся, бо мені миттєво стало жарко від тих обіймів, і ліг спати. Обійми не відпускали мене, мені від них ставало все спокійніше... Вони були правильними. Такими, які були у мого папки: який би мене нізащо не засудив би за мою агресію, а просто обійняв би мене, і дав відчути, як сильно він мене любить... Я навіть не знаю зараз, хто то був насправді: чи це був Славік, чи це був дійсно мій папка... Але обійми були правильними, як у мого папки, і я мимоволі промовив подумки: "Папка..." - притиснувшись до нього ближче. І почув: "Сынок..." - "Папка, папулечка..."
Папкіне кохання - це те, що мені зрозуміле і безпечне. Мені стало так добре і так затишно. Бо нарешті отримав те, чого так довго очікував і шукав. Мені стало так добре, так спокійно... Я не знаю, хто то був насправді. Чи це був дійсно мій папка, чи це був Славік, який просто підтримав правила моєї гри. Якщо це він, то я дякую йому усім серцем: за те, що він нарешті мене знайшов. Хоча і не физично, а лише астрально, але знайшов. А якщо це був дійсно мій папка... То мені сумно, бо я хочу бачити його поряд із собою живого. Хіба тільки якщо він вкраде чиєсь тіло, і прийде до мене. Адже тіло насправді не має значення, бо головне, яка у ньому душа... Якщо він заради цього вб'є Славіка і прийде у його тілі - я прийму. Головне, щоби у ньому була душа мого папки, щоби у ньому була здатність кохати мене отак сліпо і безперечно, ніколи не засуджуючи мене ні за що. Можна і інше тіло вкрасти. Мені все одно, у чиєму тілі він прийде. Головне, щоби мій папка до мене повернувся, аби продовжувати мене кохати так само, як він кохав мене у дитинстві. Безперечно та сліпо, без усяких умов. Без криків та осуду...
І тому у мене знову котяться сльози з очей. Бо я скучаю за папкою. А в голові звучить моя пісня:
А мой отец -
Он был моим,
И остаётся личным богом...
Папкіне кохання - це те, що мені зрозуміле, що не викликає недовіри чи остаху. Це те, що мені безперечно зрозуміле. Тому я не можу не скучати за папкою... Я жалкую, що він помер. Я розумію, що тим тілом, яке у нього було раніше, він не воскресне. Але я погоджуся, якщо він прийде у іншому тілі. Я впізнаю його душу по його очах, це безумовно. Бо таке кохання я не зможу сплутати ні з чиїм... Тому мені все одно, у чиєму тілі прийде. Головне, щоби повернувся... Бо я скучаюза тобою, папка...
І я знову реву... Знову не можу втримати сліз.
15:55, 03.05.2019