Образ філософії (її універсальна рефлексія з приводу самої себе –саморефлексія), яка розробляється та розвивається на засадах діалектико-матеріалістичної методології, на наш погляд, істотно (якісно) відрізняється від будь-якої з версій (минулих, сущих та майбутніх), що розроблялись, розробляються та, цілком імовірно, ще тривалий час розроблятимуться в сучасній філософській традиції. Відрізняється як метод і як теорія.
Головний принцип діалектико-матеріалістичної філософії, що становить її серцевину, сутність та пафос – це гуманізм. Дійсний гуманізм. Утвердження самоцінності та самоцільності (не своєцінності та своєцільності) кожної людини, а відтак: багатьох і всіх. Дійсний гуманізм, як та єдина соціальна форма буття, що спроможна в дійсності, за допомогою дійсних засобів, забезпечити буття в такій якості дійсної людини (людей, людства). А, оскільки це так – то і утвердження людини, людей і людства на позиціях практичної всезагальності творчості як єдино можливого способу здійснення гуманізму, як найбільш розвиненої форми розвитку. Проте все це, або ж, принаймні, майже все, на превеликий жаль, у науковій, – єдиній, як те й належить їй (про анти. – , квазі. – , псевдо etc. «філософії» і говорити нічого) ще й дотепер звучить приглушено та нечітко, її зачавлено надлишковою загносеологізованістю (як ще донедавна – заідеологізованістю). Тож не варто дивуватись тому, що ці обставини можуть справити (і суціль – справляють) на пересічну людину, яка виявляє інтерес до філософії і є в ній ще не надто спокушеною, враження, що перед нею – «безлюдна» філософія. Що перед нею – філософія, яка цілком свідомо цурається та уникає смисложиттєвих, екзистенційних вимірів буття, ігнорує соціокультурну (в тому числі і пізнавального процесу) зумовленість усього, з чим вона має справу саме як філософія.
Міра практичної всезагальності історії (гуманізму, свободи, творчості, істинної культури) цілком і повністю визначається тим, наскільки практично-всезагальним став процес перетворення наукової філософії, всього комплексу наукового людино- та суспільствознавства в програму і технологію щоденного (буденного) життєбуття соціуму, колективу etc. та людини. Лише такий стан речей знаменуватиме собою момент «добудови доверху» єдиної загальнолюдської НАУКИ і тим самим – перетворення її у безпосередню продуктивну силу суспільства (і кожної особистості як безпосереднього суб'єкта, – вже: суб’єктності, – і носія її). Сьогодні вже є цілком очевидним, що продукування речей – то є лише та вихідна база, що на ній формується виробництво ідей. А перше та друге – умова для здійснення найскладнішого з видів продукування – продукування людей. При цьому принципово важливо, щоб суспільні відносини (а саме вони, на наше переконання, і становлять сутність людини) були не просто спродуковані, а й освоєні. Природно, що процес перетворення науки і ближчим чином – наукової філософії у безпосередню продуктивну силу передбачає її (наукової філософії) етап «обмирщення» – поставання та функціонування як світогляду, як теоретичного відношення до сущого з ПОЗИЦІЙ науково-бездоганно «вирахуваного» та доведеного належного. Саме остання умова (ії дотримання) зумовить трансформацію наукового світогляду у переконання, що, в свою чергу, є спонукальним мотивом, – своєрідним «триггером», – до практичного об'єктивування, до здійснення гуманістичного потенціалу цієї філософії; до переводу гуманізму із форми теоретично обгрунтованої віртуальності та належності, – потенціалу, – у форму практично здійснюваної актуальності. Отож, ланцюг набуття філософією статусу наукової, формування та утвердження на її засадах наукового світогляду, трансформація його в переконання (саме в переконання, а не віру, марновір’я передсуд, фанатизм тощо), практика (здійснення) означеного духовно-чуттєвого потенціалу – це і є єдино припустимий, бо на розумі, істині, сутності, ; на науці, ; базований, спосіб буття нормальної філософії у нормальному суспільстві. Лише за таких умов усі види суспільного продукування: речей, ідей та людей постають як творчість творчістю ж. Себто, сама творчість, ; і ніщо інше, ; є способом здійснення гуманізму. Зрозуміло, що результатом такого здійснення не може бути ні що інше, окрім як ДІЙСНИЙ гуманізм. (Щоправда, ще й дотепер широкому загалу доводиться раз по раз пояснювати різницю між «дійсністю» та «реальністю», хоча відомою вона є ще з початку XIX століття: «дійсність – це збіг сутності та існування». Це – за Гегелем. Реальність же соціальна – це «хотілось як краще, а вийшло як завжди», за одним місцевим класиком...).
Ми всі родом – з дитинства. І все (за винятком субстанції) – з дитинства родом. Звідти ж родом і теорія дійсного гуманізму: філософське вчення про злиття і неподільність сутності та існування людини, людей і людства. Кожного, багатьох та всіх. Одначе, бувають дитинство і діти – нормальні, а бувають – ні. Стародавні греки, за влучним висловом Маркса, були «нормальними дітьми». Отож, нема нічого дивного та протиприродного в тому, що антична культура загалом, духовна зокрема, філософська ближчим чином і, нарешті, гуманізм безпосередньо, тобто всі складові її, стали колискою земної, загальнолюдської культури, духу, філософії і гуманізму, стали тією таїною, що в ній започатковувались усі, без найменшого винятку, культурні надбання та визначення доби вчорашньої, сьогодення і майбуття. Є генетичним кодом самої культури (принаймні – європейської).
Від кого ж бо варто вести відлік ідеї дійсного гуманізму? Можна від О.П. Довженка: «поки в світі є бодай один старець – всі старці». Можна від В.-С. Моема: «геній – це нормальна людина, все інше – відхилення від норми». Можна від того вчення, яке не лише науково бездоганно обґрунтувало імператив моральної філософії «людина є самоціль», а й засобами науки віднайшло ті засоби, за допомогою яких у дійсності кожна людина може бути і в історичній перспективі неминуче буде здійсненою як самоціль, як вища цінність буття. Як суб'єктність культури, суб'єктність історіотворчості, суб'єктність свободи. Значить, усе це – і від марксизму, осереддям учення якого саме і є ідея дійсного гуманізму. Сущого в формі практичної всезагальності. Адже лише для того, хто нічогісінько не зрозумів у цьому вченні загалом і в його філософії безпосередньо, справа уявляється таким чином, буцім-то там є бодай одне слово, бодай одне положення, що воно було б гуманістично нейтральним.
А, можливо, відлік той – від Б.Спінози з його вченням про свободу як пізнану та пізнавану необхідність? А чи то – від Г.С.Сковороди, для якого сенс буття людини – це пошук та здійснення нею себе, а достойне її суспільство має бути облаштоване таким чином, аби виконувати роль своєрідної соціальної повитухи, що уможливлює, детермінує появу та життя повноцінної, «душевно веселої», щасливої, на разі – нормальної людини. Особливо показовим є те, що головною умовою щастя людини є «сродність» її діяльного (власне – творчого) буття. А сродність, у свою чергу, – то не просто, хай навіть прекрасний, але екзот. Це – сродна праця. Саме через працю – головний та визначальний чинник буття культури, особистості, суспільства – шлях до конституювання сродності в практично-всезагальній формі. У формі практичної всезагальності.
А, можливо – від традиції утопічного гуманізму, започаткованої в добу Відродження Т. Мором та Т. Кампанеллою (а в щирості побудов цих авторів найменшого сумніву не виникає: надто «затишними» були їхні робочі кабінети – тюремні каземати та надто «оптимістичними» життєві перспективи – смертна кара та довічне ув'язнення відповідно). Потому ця традиція знайшла своє продовження у творчості Маблі, Мореллі, Вейтлінга, Кабе, Сен-Сімона, Фур'є, Оуена.. В традиціях російського та українського революційного демократизму.
А, можливо, та відправна точка – християнські заповіді та приписи? Чи ж не пафос гуманізму первісного християнства зумовив те, що ця релігія стала релігією раба, обіцяючи перспективу його трансформації з «речі серед речей», зі «знаряддя, здатного розмовляти», до – людини. І чи ж варто дивуватись і вбачати ледь що не чудо у тій безмежній жертовності, що на неї протягом тисячоліть були і є нині здатними прихильники та адепти цього віровчення? Адже це так просто і природно: «У Бога немає ні бідного, ні багатого, перед Ним усі – рівні», або ж «У Бога немає ні варвара, ні елліна, ні іудея і перед Ним усі – рівні».
Ні. Вихідним принципом гуманізму, що він – у витоках, на початку генези теорії та практики гуманізму, ембріоном, що він утримує в собі в згорнутому вигляді (як брунька – майбутній цвіт та плід) за понад 2500-літню генезу цієї теорії та практики, була формула засновника школи античної софістики Протагора із Абдер: «Людина є мірою всіх речей, існуючих, що вони існують і не існуючих, що вони не існують». Або, в лапідарній формі: «Людина – міра всіх речей». А це вже – афористика. Як Сократове: «Я знаю лише те, що нічого не знаю». Як Гераклітове: «Все тече, все змінюється» та: «Багатознання розуму не навчає». Як Арістотелеве: «Платон мені друг, та істина дорожча». Афористика – то вже вельми надійне свідчення нетлінності, класичності. Загальнолюдськості, зрештою.
...Ми всі родом – з дитинства. І все – з дитинства родом. Все.
Окрім субстанції... Недеформоване суспільство дійсного гуманізму – це не лише суспільство, спроможне дати (нагодувати, навчити, зберегти, забезпечити, захистити). Недеформоване суспільство – це такою ж (рівною) мірою і суспільство, спроможне практично взяти: затребувати, отримати. Повноцінна особистість у цьому (повноцінному) суспільстві – це не просто і не лише людина, яка отримує «за потребами». Це такою ж мірою людина, здатна адекватно віддавати і яка справді віддає «за здібностями». Віддавати те, що лише і єдино вона може, здатна та бажає, – і повинна, – віддавати. Вона і ніхто інший. І тоді стане цілком очевидним, що людина (особистість) незамінна. Незамінима. Що її неможливо (без того, аби не знівечити) уніфікувати. Що вона не «гвинтик», не «робоча сила», не «трудові ресурси», не «фактор» (уже не кажучи про те, що не «товар»). Що вона – не «проста людина» (покажіть «складну») тощо, але просто людина, просто особистість. Що вона – просто творець, тобто така особистість, яка справді і по праву історичної необхідності може бути і повинна бути визначена науковою методологією та теорією (і, за наявності необхідних передумов та чинників – практично) як самоцільна людина, як суб'єктність історії, як вища її цінність та найсуверенніша одиниця буття.
Один з найжахливіших наслідків того, що ми ось уже понад 30 (тридцять) років існуємо в «новому інформаційному просторі» є те, що країна … зупинилась духовно.
Люди, які потрапляють у світ (тенета) професійних «інформаційних мисливців», дуже рідко свідомі справжньої мети, справжньої участі, уготовленої їм маніпуляторами. Сприймаючи бажане за дійсне, перебуваючи у перманентному стані напів-гіпнозу, вони (інколи цілком щиро) вірять, що їм відкриваються всі таємниці буття, таємниці Всесвіту. Але наслідок такої гри з інформаційним вогнем – завжди один і той самий: знівечені долі, безповоротна втрата своєї неповторності, індивідуальності, хронічні стреси, роздвоєння особистості. Словом, проблеми вже не психологічного, але психіатричного порядку.
І хто ж з них знає, що ставки – високі, що гроші – шалені, що гра – смертельна. Бо якщо хочеш зробити рабом – зроби для початку невігласом.
Преса (ТБ, радіо, видавнича та інформаційна справа загалом, інтернет, кіно, театр etc.) – надто суттєвий важіль влади, аби не належати нікому. Будь-який з цих рупорів масової дезінформації грає за чужими нотами. Вільних імпровізацій у подібних справах не буває. Ну, себто, в принципі не буває.
Гру «під хвилинний настрій» може собі нині дозволити хіба що редактор стіннівки, або схожого друкованого органу з разовим тиражем один примірник.
Усі інші (без найменшого винятку) грають на замовлення, не завжди очевидне, але завжди оплачене – грошима, становищем, званнями, посадами, привілеями, тілесним комфортом. Ступенями, нагородами, лауреатством. Страхом. Нещасними випадками. Невмотивованими самогубствами та «загадковими» дорожньо-транспортними пригодами. Для тих, хто нетямущим виявиться. Або ж – принциповим не в міру. Що поробиш: «інформаційне» суспільство... Що поробиш: розгул «демократії», «лібералізму», «ринку» etc.
І один із найпоширеніших стереотипів, притаманних індустрії масової дезінформації, індустрії неспонтанного міфотворення – виховання страхом. Раніше це були постійні (засобами теологічного, теократичного тощо впливу) демонстрації, показові аутодафе як земний прообраз Страшного суду, невтомні нагадування про невідворотність гніву Божого і кари Божої, генерування і закріплення Апокаліптичного комплексу, який зачіпає глибинні пласти світогляду та світовідчуття. У нашому сьогоденні все це практикується в незрівнянно більших масштабах. Поставте маленький дослід. Себто: експеримент. Візьміть годинник і захронометруйте, скільки відсотків ефірного часу у випуску новин присвячено сюжетам, щедро скропленим людською кров'ю: терористичним актам, вибухам, аваріям, нещасним випадкам, катастрофам, війнам, вбивствам, насиллю, збройним сутичкам...
Історія все розставить на свої місця і розкаже істину про те, де були техногенні та природні катаклізми, а де – рукотворні диверсії. Але, поки сонце зійде – роса очі виїсть. Поки приголомшений і ошелешений таким натиском обиватель, «маленька людина» щодень накривається мокрим рядном такої «інформації» – йому не до Освіти. Не до Науки. Не до Гуманізму. Йому – не до високих ідеалів і справжніх (класичних) зразків загальнолюдської Культури.
Йому б – шмат хліба, кухоль пива, день до вечора... Йому б сексу… З ким завгодно… Мені погано? А йому ж, тому, з екрана ТБ – ще гірше. Йому вже ніяк, його підірвали фугасом. То чому мені – погано? І яке мені діло до всіх до вас... А вам – до мене? (Пам'ятаєте ще дещицю з Кіплінга?) Все. З ним можна робити що завгодно: ліпити хоч конформіста, хоч пацифіста, хоч терориста. Хоч демократа, хоч ліберала…
Що й треба було довести.
Адже ж – «інформаційне» суспільство.
Щоправда, вогнища аутодафе, на яких спалювали єретиків, масові факельні ходи, тисячні натовпи, що крокують під методичний барабанний бій – то вже в минулому. Хоча, трапляються і ремейки… Але ж – то було в «доінформаційному суспільстві». Сьогодні у нас – «суспільство інформаційне». І немає найменшої потреби зганяти на площі населених пунктів юрби народу. В один час і в одне місце. Адже ж на вулиці – XXI століття. І в кожному домі, у кожній квартирі – телевізійний приймач. «Голубий вогник». «Ящик». «Персоналка». Смартфон… І правду кажуть: сьогодні у дитини четверо батьків: тато, мама, телевізор і інтернет.
І твоєї згоди ніхто не питає, вриватися в твою оселю (а відтак – у свідомість, у душу, у психіку) а чи ні? І ти приречений «спілкуватися», бо яке ж то спілкування, яка ж то взаємодія, який діалог?! Тут – гра в «одні ворота». То – деформована взаємодія: вплив. То: «спілкування» без зворотного зв’язку.
Засобом тотального оглуплення й отуплення є не лише зрушуваний на голови і душі читачів, слухачів, глядачів потік порнографії, насильства, апології' жорстокості, вбивств, а й те, що я б назвав «кросвордизація» свідомості. Кросвордизація духу. (Або ж: «сканвордизація»…).
Багатознання (поінформованість, ерудиція, сказали б сьогодні) розуму не навчає. Це знали ще древні. Але ж багатознання (ерудиція) досить вдало імітує розум!
От і заполонені екрани, теле-, радіоефір, інтернет та сторінки масових видань речами на кшталт «поле чудес», «брейн-ринг», «що? де? коли?», «щасливий випадок», «о, щасливчик» і т.п. шоу тощо, без ліку. А що вже стосується кросвордів, чайнвордів, сканвордів та ін., то кожен другий пасажир метро сьогодні – увіткнутий носом у сторінку відповідного видання щоправда, зараз –в екран «мобіли» і напружує, напружує щиро свою пам'ять. Що він у ній, у тій пам'яті, шукає? Залишки від «тоталітарної» освіти? Мабуть. Але ж – цілком щиро вважає, що – росте. Інтелектуально. Так імітація засобами інформаційної (масової) комунікації об'єктивується. Баналізується. Натомість творчості – модус звиття…
Свідомо й цілеспрямовано нищиться моральність народу, пущена в розпил справжня естетична культура – надбання тисячоліть, руйнується свідомість людини; девальвуються почуття та виміри, цінності та характеристики, які, власне, і відрізняють її від тварини, звіра, а чи то зомбі – совість, честь, вірність, солідарність, співчуття, альтруїзм і т. ін. Послідовно і з наростанням зусиль на місце поруйнованих людських якостей насаджуються «цінності» та якості протилежні: безсовісність, безчестя, готовність зраджувати все, вся і всіх, егоцентризм та індивідуалізм, корисливість, байдужість до проблем ближнього (і дальнього), мізантропія і т. ін. Це – йде з наростанням і вже дає свої наслідки.
І все це є не що інше, як справжня третя світова війна – імперіалістична агресія у сфері духу, розуму, почуттів. Бездуховність, бездумність, бездушність – це зброя масового знищення, за допомогою якої намагаються вбити в людині все людське, перетворити нас на худобу, точніше, на нікчемних хижих комашок, пристосованих тільки для того, щоб висмоктувати кров зі свого ближнього. А вдасться – то й з дальнього… Але ж, втрачаючи людську подобу, людина може й озвіріти. А озвіріла «людина» – то значно згірш за хижого дикого звіра… Хай тоді стережуться ті, хто пустив у хід цю зброю. Вона може повернутися і проти них самих, як повернулася зброя солдатів першої імперіалістичної проти тих, хто гнав їх убивати таких же людей. Той, хто сіє зуби драконів, мусить розуміти, що не кожен рік на них буває неврожай.
Субстанційною ознакою особистості соціально-активної є її духовність. Духовність – це світогляд, чітко зорієнтований у напрямі, у векторі дійсного гуманізму, духовний світ людини. Духовність – це чітка та визначена орієнтація внутрішнього світу особистості на практичне здійснення основного імперативу дійсного гуманізму: людина є ціль, самоціль, вище надбання та цінність історії. Кожна людина. Ціль, але не засіб. Ми схильні вважати, що духовність – вимір, однопорядковий з переконанням та інтелігентністю. Переконання, про які йшлося вище, ґрунтуються на засадах істинного, наукового пізнання і знання реальності та дійсності, передбачають формування на підґрунті розсудку вищого (власне – найвищого) рівня інтелекту – розуму; водночас передбачають проникнення розуму у сферу чуттєвості особистості і формування такого її стану, коли відчуття стають розумними, а розум – відчуваючим. Відповідно, переконання виступають безпосереднім спонукальним чинником до практичної дії, до практики, але
такої практики, яка є об'єктивацією та уречевленням – опредметненням науки на засадах дійсного гуманізму.
З духовністю та переконаннями, на наш погляд, корелюється ще один сутнісний вимір особистості – інтелігентність. Інтелігентність – це практично здійснювана духовність, або, ще лаконічніше – гуманізм у дії. В основі ідеї гуманізму (ідеї не здеформованої, не спотвореної, не знічевленої) з того часу, як ця ідея стала науковою, – інтелігентність. Можна сказати навіть так: ідея, теорія та метод здійснення дійсного гуманізму – це адекватна та послідовна форма втілення інтелігентності. Справжній, – дійсний, – гуманізм спирається на істинну інтелігентність, формує та культивує її. Інтелігентність – це сплав інтелекту та практичної дії, здійснюваних у напрямі втілення основного імперативу та принципу дійсного гуманізму: кожна людина є ціль. Можна зробити висновок: міра практичної всезагальності особистості як цілі тотожна мірі її гуманістичності.
Інтелігент – поняття знайоме, але невловиме. Я думаю, мало мати диплом про вищу освіту. Треба мати силу і мужність працювати у сфері гуманізму, робити добро людям.
Сьогоднішнє життя не достойне людини. Воно принижує її. Воно упосліджує її. Воно розлюднює її. Тому треба думати, як поліпшити його. Нагально. Добротно. Ґрунтовно. Думати.
Інтелігент має дбати про близьких і далеких – про людей. Ми бачимо, що сьогодні продовжується з наростанням, – фактично, в режимі демографічного геноциду, – депопуляція українців, поширення небачених злиднів на широкі верстви населення, йде депрофесіоналізація інтелігенції. Чим усе це закінчиться – страшно подумати і уявити. Незважаючи на це, інтелігенція у нас є, її зі свічкою шукати не потрібно. Справжні інтелігенти нині не сидять, склавши руки. Тим більше, вони не продались за об'їдки з панського (злодійського) столу. Але вони – роз'єднані, дезінтегровані. Дехто – капітулював... Дехто – "прийняв форму глечика"...
Прийшов час інтелігенції України об'єднуватися, тулитися спина до спини. Сьогоднішнє життя у нас – значно гірше, ніж ми думаємо, і перспективи дуже сумні. Ми знаємо, що є падіння і є розпад. Незворотність. Загибель. Сьогодні ми стоїмо близько до розпаду, далі – прірва.
Вибір – за нами. Кожним. Багатьма. Всіма.
В трьох словах ситуація описується і пояснюється просто: творчість vs звиття.