Живу i працюю на Пiвночi Росiї. Давно не був на Українi.Їду у вiдпустку. Лiтаком до Києва, далi-поїздом в Хмельницьку область- до мами.
В Києві багато часу, і я пішов гуляти. Мені хотілось зайти до Володимирівського Собору на бульварі Тараса Шевченка, щоб поставити свічки та помолитись. Треба сказати, що таке бажання було і раніше під час командировок, ще коли я жив і працював на Україні. Та часи були такі, що відвідування церкви не заохочувалось, щоб не сказати більше,і так за все життя я туди і не потрапив.
І ось Храм. Тиша і спокій. Турботи життя поза цими стінами десь поділись. Дійсно, Божа Благодать! Жінка продає свічки. Купую. Мені показують, де поставити за здоров"я, де- за упокій душі.
Коли ставив свічку за свого померлого батька, звернув увагу, що всі свічки горять рівним спокійним полум"ям, а батьківська- полум"я скручується, нахиляється в різні сторони, б"ється, як жива душа. Що за диво!
Вдома! До мого приїзду зібрались всі сестри з своїми чоловіками та їх діти, рідна тітка та найближчі сусіди. Велика родина за довгим столом на подвір"ї. Всі чекають розповіді про Північ, а мене сприймають так, ніби я з Марсу прилетів.
В цьому теплому колі рідних якось розтанули сніги, що засипАли до самого даху вагончики, в яких ми жили, та мороз за п"ятдесят перестав проникати під шкіру, і я почав з того, що трапилось в Київському Храмі.
Коли розповів про "танОк" полум"я батьківської свічки, мама сказала: Який був тут, такий і там!
А я подумав: Можливо, батько дав мені знати: "Сину, я тебе почув".