У господу під вербою жабка прискакала та й з порогу до матусі
чимдуж закричала: « Мамо, мамочко, мамусю чи знаєш новину--
у діброві біля річки цвіркун об’явився?» « Ну й чого ото,
любенька , голосно волати? Всіх сусідів налякаєш, -- стиха мовить
мати. Цвіркунець -- це добре, доню, бо то не ворона, не спаплюжить
тиші карком і гамірним хором».
«Мамочко, він особливий, він скрипочку має. Ось таку малесеньку, але
вона грає. Срібні струни тонесенькі наче павутинка, і смичок
дрібненький має, а як він ним грає! Скрипка в нього то сміється, а
то гірко плаче, то дощиком дрібним ллється, то як заєць скаче. Тільки
скрипка залунає -- навкруг все стихає: вітер вщухне і листочок жодний
не шелесне, комарі і ті вмовкають -- слухають, не писнуть . Закохалася
я, мамо, в того музиканта, хочу заміж лиш за нього, може навіть
завтра!»
« Оце тобі вареники без масла й сметани! Отямся дитинко люба, він
тобі не пара.»
« Як не пара? Як не пара? Я ж його кохаю!»
« А ось він кохає? Він тебе хоч бачив?»
«Та ні, взагалі не знаю»…
«Він цвіркун, а ти, ти - жабка. Яка ж із вас пара? Він своїй дівчині грає,
її потішає. А ти зростай, прийде час - буде наречений, такий
же як ти окатий і трохи зелений.»
« Та не хочу я окатих, не хочу зелених, хочу скрипаля, матусю!
Хто його дівчина, знаєш? Піду, подивлюся».
« Зупинись, не йди нікуди і послухай маму. Якось люди на землі
Бога прогнівили. Парувались з ким хотіли і робили все таке, що Богу
не миле. Ось і вирішив Господь знищить всіх водою, та про це сказав
тихенько Ною лиш одному - той був вірний Богу. Наказав йому
Господь човен будувати: описав докладно, де й чому стояти . Довго
човен будувався в посушливім краї, а над Ноєм у той час люди
кепкували: «У країні стільки літ вже дощик не капав, а оцей єврей
нікчемний - ба, ковчег майструє!» Потішались люди.. . Збудував,
нарешті, Ной ковчег величезний і зійшло на борт до нього всіх тварин
по парі, по їх видам і родам. Усіх запустили, ворота закрили. Дощ
полився як з відра, цілі водопади. Кілька тижнів так лило, вода
піднялася, все закрила, залила, знищила дощенту. Коли дощ ущух,
вітер хмари розігнав, вода трохи спала - вийшли всі на волю. Бог
звелів їм: «Населяйте усі ці простори, та не грішіть більше! Я ж
обіцянку даю землю не топити, а щоб завжди пам’ятати обіцянку свою,
лука кину в небо».
Мені мама розповіла історію Ноя, а мамі - бабуся, а бабусі її
мама…З покоління в покоління це передається».
« Куди ж лук подівся, хочу його бачить, якщо правду кажеш».
«Хіба ж ти не пам’ятаєш веселку на небі? Ото і є лук Господній, що Він
в небо кинув. Лиш веселка в небі зійде - дощик перестане».
« Я цього не знала, мамо,» - розгубилась жабка.
«Може те все казка?» - не вгавала доня.
«Ні, не казка, у людей книга є велика, у ній про те написано».
« Може скажеш назву книги, якщо пригадаєш».
« Та як пригадати, коли не читала? Не знаю, не знаю».
Тут з дивану квакнув тато: « Біблія - та книга. Вона дуже мудра».
«Хай там що в тій книзі пишуть - за скрипаля хочу!» - знову приндить
жабка.
«Все, що мала – я сказала, - горює матуся. - Перш ніж вдатися до свого,
роздивись навколо. Чи співає соловейко пісню горобчисі? Чи живуть
родиною лелека й журавка? А чи може риба з раком міцну сім’ю
мають?»
Прислухалась мала жабка до порад матусі, дочекалась
свого принца на білій лілеї, разом квакали, раділи та комарів їли.
А цвіркунчик ще потішив скрипкою діброву, а восени все ущухло –
і цвіркуни, й жабки поховались в нірки зиму зимувати.