Сіла лисичка перед люстерком. Взяла гребінця та й почала старанно
реп’яхи з пишного хвоста вичісувати. Реп’яхи боляче виривали шерсть,
але вона все ж привела його до ладу. Замилувалася красуня своєю
вродою, а потім раптово спохмурніла. Всі її предки були не тільки
гарні, але ще й відомі завдяки своїм незвичайним пригодам. Не те,
щоб їй кортіло стати знаменитістю, але хотілось цікавого життя і
пригод. Хтось обмакітрив вовка й селянина, хтось лелеку пригостив
лише смачним запахом, хтось півня у кота поцупив, а хтось разом
з котом розкошував, споживаючи данину лісових мешканців. А що в
неї? Один день схожий на інший: поживу шукай, від мисливця втікай,
лисенят переховуй, собак остерігайся… Сиділа, сиділа пригнічена,
потім ще щось згадала… Пригоди, пригоди -- хтось в пригодах хвоста
втратив, а дехто і життя лишився -- різне траплялось. Хвисьнула
руда хвостом, бадьоро підняла носика: «Здались мені ті пригоди,
жила без них і ще поживу!»
Почала збиратися пишнохвоста на полювання. Сьогодні воно буде
особливим -- давно до цього все готувала.
Пригляділа лисичка на околиці селища курник. Ось туди й
намірилась податись, підкоп в курник майже завершила, швидше б
уже ніч настала.
Сірі сутінки загустіли, темрява обгорнула кущі, траву й дерева.
Лисичка вислизнула з нори та й побігла курятинкою ласувати. Нора
лисички знаходилась в такій лісовій глушині, що годі
було й сподіватись побачити там мисливця чи заблудлого туриста.
1
Кілька ночей поспіль, пробігаючи мимо вовчої нори, лисичка залюбки
спостерігала за грою вовченят з матір’ю, сьогодні ж невеличка галявинка
біля вовчого лігва була порожньою.
--Певно перенесла мати дитинчат в інше місце, -- мимохіть майнуло
в рудій голівці.
На околиці лисичка причаїлася в кущах, принишкла, роздивилась,
прислухалась та й попрямувала далі. Ось, нарешті, лазівка, кілька
вправних рухів і в носа вдарив насичений дух курника… Язик утонув
в слині, а в животі неначе барабан загримів. Курник ледь-ледь
освітлювався. Обережненько прокравшись всередину, лисичка зробила
крок, другий, аж раптом загелготали гуси і закричав півень. Когут злетів
лисиці на голову, бив її крилами, щосили клював міцним дзьобом, кури
засокотіли і слідом за півнем злітали з сідала, планерували донизу і
важкенькими грудками падали то на незвану гостю, то мимо, а гуси
боляче щипали і били лисичку сильними крильми. От халепа!
Прикриваючи очі та рачкуючи до лазу, міцно вхопила зубами
курку, яка впала зверху і сховалася у підкопі. Перевівши
подих, понесла свій трофей до нори, де на неї чекали малі лисенята.
Курка була важкенькою, лисичка час від часу зупинялась, щоб
перепочити. Пробігаючи мимо вовчої нори, почула тихеньке
попискування і шурхотіння. Нашорошила вуха, принишкла, роззирнулась
-- ніде нікого. Стало тихо, лисичка сховалася під
широким листям папороті, прислухалась. Там їжак протупотів і носиком
похурчав, низько пролетіла сова, прошелестів вітерець, невеличка
суха гілочка впала і знову тиша. Раптом гостре вухо лисички
2
піймало жалібне попискування, наче плач, що чувся з вовчої нори.
Лисичка підібралась ближче, прислухалась. Тоненький писк ішов
звідти. «Що це може бути?» - Цікавість взяла гору, і в найдальшому
куті вовчого лігва вона знайшла мале вовченя.
«Матір не забула б своє маля, тут, певно, сталася трагедія. Малого
залишити - загине від голоду » - можливо так подумала лисичка
і принесла вовченя в свою нору. Воно було виснажене і дуже слабке.
«Чи виживе?» - турбувалася лисичка, уже й не згадуючи
ранковий мимовільний смуток і тугу за пригодами.
Важкувато довелось рудій годувати і ростити своїх малят.
Якось навіть рибалити трапилось. В селище до курника вона ,
більше не заглядала, шукала поживу деінде. На дачах під лісом
кілька років підряд з весни до середини літа в низинах стояла вода.
Деревця вимокли і всохли, бур’яни вигнали вище зросту людини.
Потім замість величезного весняного озера залишалися лише
калюжі. Запримітила руда, що на всохлому дереві зібралася
зграя сорок і одна по одній в траву пірнають, а потім і кіт в тому
напрямі став прокрадатись. Невже сподівався підкрастися непоміченим?
Сороки такий галас зняли, що тільки глухий не почув би їх, але кота
це не вразило, він продовжував прямувати до своєї цілі. Сороки
вщухли, знову опустились на дерево, а кіт довго не повертався.
Врешті лисичка зважилась і, не звертаючи уваги на сорочий гамір,
наблизилась до сухого дерева. Поряд з деревом виблискувала і
сріблом переливалася проти сонця «жива» калюжа. Ніколи ще лисичка
не бачила, щоб поверхня калюжі так рухалася без подиху вітру, бо
то виблискували і переливались сріблом карасі. Води зовсім не було
3
видно лише спинки та голівки карасів. Ось тоді лисичка лапкою без
вудки ловила рибку. Допоки калюжа не висохла, лисичка та її сімейство
смакували карасями.
Руда не цікавилась, звідки на чужому огороді у весняній калюжі
карасі з’явились, але мудра сова якось сказала, що там, де зараз
огороди, колись було озеро. Ще вона тоді таке мовила: «Ти врятувала
від голодної смерті вовченя - це добре, та чи зуміє лисиця вовченя
вовком виховати?» Довго міркувала над цими словами лисичка і
зрозуміла, що треба робити, адже вона, дійсно, ніколи не навчить
малого вовчим звичкам і не загартує в ньому вовчий характер.
Прикипіла серцем пишнохвоста до сірого бідолахи, але для нього
буде краще, якщо зростатиме серед своїх родичів, тож однієї ночі
провела сироту у Вовчу Падь, де мешкала родина вовків.
Зупинились віддалік на горбочку. Звідти добре було видно всю
долину і малих вовченят, що гралися. Підштовхнула вовченя -
іди, мов, пограйся зі своїми родичами, а я за тобою звідси пригляну.
Вовченяті двічі говорити не треба було, воно весело подалося до
гурту. Лисичка довго спостерігала, як вовченята весело бігали один за
одним, бачила як підійшла вовчиця, обнюхала приблуду, уважно
обдивилася його і сховалася в норі, наче давала дозвіл малому
залишитись і запрошувала до свого житла.
Лисичка впевнилась, що її вихованцю нічого не загрожує і чимдуж
метнулась до своєї нори, до своєї родини.
Березень 2019.