Діяльність – творча діяльність – творчість. Ось історично необхідна (а, відтак – і неуникна) траєкторія розвитку самого розвитку у випадку соціальної матерії. Від ноосфери до креатосфери, від діяльності до творчості – таким є вектор, таким є магістральний шлях розвитку земного людства. Звісно – людей. Людини. Всіх, багатьох, кожного.
Дійсним гуманізмом, сущим у формі практичної всезагальності називається таке суспільство, така цивілізація.
Звісно, є і тупики, і «вузькоколійні» відгалуження, і любителі, – професійні та факультативні, – пустити під укіс ешелон земної цивілізації ще зовсім не перевелись на світі білому; та все ж історична необхідність невідмінима: її можна на якийсь час відтермінувати, платячи при цьому жахливу ціну, але її не можна уникнути. Бо: необхідність. Історична.
Є, щоправда, «альтернатива»: рукотворний Апокаліпсис. Але то вже питання інше. І – риторичне, оскільки відповідати на нього буде нікому…
…Філософія, – єдино: наукова філософія, – як теорія і методологія є, таким чином, ні що інше, як діалектика руху (діалектика природи), «дорозвинена» до діалектики діяльності (діалектика передісторії) і потому – до діалектики творчості (діалектика дійсної історії).
Лише з позиції розуміння творчості як найбільш розвиненої форми розвитку, як саморозвитку соціальної матерії у формі свободи, як дійсного гуманізму, сущого у формі практичної всезагальності, у формі культури класичної суспільство (людство), люди і людина осягані теоретичним розумом як філософська проблема. Осягані і практично здійснимі.
Точнісінько так, як відкриття та його наступна діалектико-матеріалістична інтерпретація закону взаємного проникнення протилежностей (іноформа: «в сутності все відносне») дозволила зрозуміти розвиток як саморозвиток, так і розуміння сутності соціальної форми розвитку матерії на етапі її протоісторії та передісторії, – діяльності, – лише тоді стає повністю адекватним об’єктом, коли діяльність трансформується (і науково - філософськи осягається) в самодіяльність. Стає розподілом самодіяльності і самодіяльним розподілом. Себто – стає творчістю. Творчістю у формі практичної всезагальності.
В діяльності людина, люди, людство детерміновані зовнішніми визначниками; в творчості вони самодетерміновані. Теоретичним (філософським) відображенням такого стану речей (такої ситуації), відповідно, виступають: погляд на людину, як на істоту пасивну, стражденну, сприймаючу вплив ззовні; як на голий засіб, функцію, товар серед товарів інших etc. І – погляд на неї (на людину), на кожного, багатьох і всіх – як на самоціль, як на творця. Як на генія. Як на нормальну людину. «Геній – це нормальна людина. Всі інші – відхилення від норми» (В. – С. Моем).
Творчість – це спосіб буття людини (людей, людства) в умовах, де і коли вона в дійсності (а не в реальності) спроможна бути і є суб’єктністю, себто: суб’єктом свободотворчості. Власне: творцем. При цьому принципово важливо, що розуміння історичної свободи людини (людей, людства) всенеодмінно повинно включати в себе як свободу її по відношенню до тієї об’єктивної реальності (ближчим чином – природи), що вона є невичерпним і безмежним джерелом людської культуротворчості та предметом практично - духовно - чуттєвої формотворчості (її, – природи, – освоєння та перетворення), так і по відношенню до її власної (людської, суспільної) природи, або, що є те ж саме: по відношенню до того суспільства, ансамблем соціальних взаємодій, – суспільних відношень, – котрого в дійсності і є людина в своїй сутності. І ця остання умова є визначальною, оскільки саме в цій «другій» (К. Маркс), олюдненій і перманентно олюднюваній, – здійснюваній, – природі у знятому вигляді наявна природа «перша», а разом вони складають субстрат світу людини, що вона в процесі безмежної та незавершимої зустрічі з цим світом перетворює, трансформує його в людський, в людяний, в дійсно - гуманістичний світ. І єдиний спосіб такої трансформації – творчість. ТВОРЧІСТЬ ЯК КОРИСНЕ ЗДІЙСНЕННЯ БЛАГА ЧЕРЕЗ ІСТИНУ У КРАСІ.
Зрозуміло, не є (і не повинна) бути винятком в цьому сенсі і соціальна робота. Дійсна, а не реальна соціальна робота, зрозуміло. Себто: дорозвинена до соціальної діяльності і потому – до соціальної творчості.
Як у нас (і у них) узвичаєно нині розуміти та інтерпретувати соціальну роботу?
Як невідкладну, як швидку, як термінову соціальну допомогу, ширше – як соціальний захист всіх тих, хто в тому потребується. Як своєрідне МНС. До кого поспішає на допомогу соціальний працівник? До сіромахи, убогого, злиденного, зневаженого, такого, що вже випав, – або ж випадає, – із соціуму його, – соціуму, – члена. До одного з тих (та, на жаль, прецінь не одного), про котрих у будь-якому підручнику з основ соціальної роботи сказано: «Типологія клієнтів соціальної роботи: безробіття, економічна залежність, бідність, безпритульність, втрата батьків або опікуна, дискримінація, недужість та недієздатність, підтримка мінімальної норми харчування, зменшення нерівності/невигідності умов, забезпечення соціальної злагоди і солідарності, фрустрація свідомості, кризова свідомість, маніакальна свідомість, психологічний розлад, маніакальні явища, фобія, проституція, бездітність, сексуальна дисгармонія, токсикоманія, депресія, домагання, зґвалтування, п’янство та алкоголізм, суїцидна поведінка та ін.».
І, на превеликий жаль, цим «та ін.» ім’я: легіон. Бо ж, не нами і давно було сказано: «Всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещасна – нещасна по-своєму»…
Себто їх, таких людей, яким зле, яким важко та дуже важко, яким болить – без ліку.
…І мчать, і поспішають на допомогу соціальні працівники. І – закривають, або ж хоча б почасти прикривають біду чужу – своїми співчуттям, душею, тілом, знаннями, досвідом, вміннями, навичками, тими спромогами реальними (зазвичай – вельми скромними), що їх надає у розпорядження соціального працівника держава... Перед нами – типовий соціальний працівник. І – типова соціальна робота. Є біда. Потрібна допомога. Адреса? Починаємо рух…
І не завжди відає зазвичай такий соціальний працівник про те, що було достеменно відомо та зрозуміло ще древньому ескулапу Галену: «не буває хворого органу, є хворий організм». А соціально зневажені – це, фактично, хворі. Соціально хворі. Тут з медициною – надзвичайно багато спільного.
Отож, соціальна робота – це, фактично, соціальний захист. У безлічі його, захисту, модусів, видів та відтінків. Ось ще один витяг з того ж джерела мудрості, – укладачі свою справу знають, – із 3-томного підручника «Соціальна робота»:
«Види соціальної роботи: С. забезпечення, С. допомога, С. захист, С. підтримка, С. патронат, С. обслуговування, С. реабілітація, С. опіка, С. аналіз, С. оцінка, С. діагностика, С. проектування, С. гарантії та ін.».
Але захист – це, – завжди, – модус «доганяючого», себто завжди приреченого на поразку, бо пасивного та реактивного типу розвитку. Розвитку у режимі: «напад – захист», «стимул – реакція» etc. Ініціатива, – завжди, – за «нападаючим», за напастю, за нападниками… Робота – це регламент, це інструкція, це матриця, кліше, зрештою – завжди «орудний відмінок». Це – деформоване соціальне відношення, оскільки – без зворотного зв’язку.
Соціальна діяльність – це вже вищий щабель, це, передусім – соціалізація. І її, – соціалізації, – осереддя: педагогіка. Соціальна педагогіка. Освіта, що виховує та виховання, яке освічує. Саме там, в соціалізації (в продукуванні людини, людей, людства) відбувається взаємопродукування, та, якщо так можна сказати – «взаємоспоживання» кожного, багатьох і всіх.
Але соціальна діяльність, при всій її універсальності є аксіологічно синкретичною, є ціннісно «сліпою»; вона може бути і гуманістичною, і антигуманістичною. А в цих «полюсах» – і псевдогуманістичною, і субгуманістичною, і квазігуманістичною. І – безкінечно модифікованою та багатоваріантною у вказаних межах. Наразі, від діяльності можна йти двома, – ціннісно контроверзними, – шляхами, векторами, напрямками: у напрямку соціальної творчості і у напрямку соціального звиття.
Власне соціальна творчість – це і є необхідний, зрілий, на наукових засадах (у всіх відношеннях) базований висхідний, прогресивний поступ розвитку людини (особистості), людей (колективів, співтовариств), людства (суспільства, соціуму) в цілому. Тут зліквідовані щонайменші детермінанти та умови для появи та відтворення відчуження у будь-яких його формах та модусах.
Щезає, а сказати б філософськи вишуканіше: соціальна робота у повному обсязі знімається у соціальній творчості.
Щезає, стає історичним (передісторичним) атавізмом, анахронізмом та рудиментом, – оскільки об’єктивно відсутні підстави для виникнення, існування та відтворення напасті та її суб’єктів, – в умовах, коли індивідуальне, колективне та суспільне життя являє собою, – у формі практичної все загальності, – прикладне втілення науки як основної та безпосередньої продуктивної сили. Науки, осереддям та основним принципом якої є принцип дійсного гуманізму.