Слово про маму

    
                (нарис)

     Вже пішов шістнадцятий рік з тих пір, як відійшла в небуття моя мама, Євгенія Семенівна Горячева, а я і досі картаю себе за те, що не знайшла часу при її житті записати мамині спогади про дитинство і юність, про буремні роки війни, про життя в повоєнні часи. Та й взагалі мені здається, що я багато чого не встигла сказати мамі, не встигла подякувати їй за те, що дала мені життя, сказати, як вона мені потрібна і як я щиро її люблю. Нам здається, що мама буде жити вічно, і ми ще все встигнемо, але раптово приходить той час, коли вона покидає цей світ, і вже нічого не можна виправити, бо ще ніхто не винайшов машину часу, щоб можна було повернутися в минуле.
   Не можна сказати, що я не знаю мамину біографію. За своє життя вона не один раз згадувала дитинство і юність, розповідала про тяжкі воєнні роки і про те, як доля привела її в Кодиму, де вона прожила майже шістдесят років. Але, на жаль, наша пам’ять не спроможна  утримувати занадто довго деталі, вони поступово стираються, перестають бути виразними, а іноді і зовсім забуваються. Тому я і вирішила записати свої спогади про мамин життєвий шлях, щоб вони залишилися для моїх дітей, онуків і правнуків, та для всіх людей, бо не можна, щоб були забуті ті, хто врятував нас від фашистської навали в роки Великої Вітчизняної війни, хто будував нам світле, радісне життя і не шкодував для цього ні здоров’я, ні сил і енергії, ні душі.
     Євгенія Семенівна Горячева – жінка нелегкої, але дивовижної долі - народилася в далекому 1917 році, 22 лютого в маленькому селі Озерки, що на Орловщині. Час був жорстокий: Росію роздирали соціальні протиріччя, точилася запекла політична боротьба, яка завершилася саме в лютому буржуазною революцією. До того ж і держава, і особливо простий народ були виснажені війною з Німеччиною.
Євгенія Семенівна народилася в сім”ї незаможних селян. Дітей в родині було четверо: двоє хлопчиків і двоє дівчаток. Великого достатку в сім’ї не було. А в країні в цей час шуміли вітри революцій. Події 1917 року перевернули весь світ. Докотилися вони і до села. Її батько Семен пішов з Червоною Армією здобувати краще майбутнє для своїх дітей і для всього народу. Пішов та й не повернувся, склав свою голову на фронтах громадянської війни. Весь життєвий тягар впав на плечі матері Меланії. Дуже непросто було самій  в ті буремні часи піднімати на ноги дітей. Невдовзі від тяжкої хвороби помер найменший син. Так в труднощах минали роки, підростали діти. 
     Щоб допомогти матері, Женя в 12 років найнялася до людей доглядати дітей і допомагати по господарству. Дуже часто доводилося виконувати зовсім недитячу роботу, і в один із таких моментів, заготовляючи корм худобі, Женя відтяла собі палець на правій руці соломорізкою. Це був перший трудовий досвід. Дівчинка гірко плакала від болю і від страху, що не зможе писати, бо вона вже тоді тягнулася до навчання і докладала всіх зусиль, щоб відвідувати спочатку лікнеп для дорослих, а потім школу.
     Дівчина прагла вчитися, здобути професію. Умовила маму відпустити її в райцентр. Бралася за будь-яку роботу, щоб допомогти родині. Вона була дорослою не по роках, самостійною, цілеспрямованою і активною. Її невдовзі помітили, прийняли до лав комсомолу і направили на навчання на курси піонервожатих. Після закінчення курсів працювала в школі старшою піонервожатою в містечку з гарною, романтичною назвою – Обоянь. Робота Жені подобалась, діти її любили. І вона любила дітей і віддавалася роботі сповна. Життя з кожним днем ставало все краще і цікавіше. Дівчина вбирала в себе все те, чим жила країна. Працювала, виконувала комсомольську роботу, займалася в гуртках, які користувалися у молоді в той час великою популярністю. Згодом склала нормативи на значки «Ворошилівський стрілок» та «Ворошилівський вершник». Її обрали для участі в кінних перегонах на честь річниці комсомолу «Лівни – Орел».
     Невдовзі родина  переїхала до міста Дніпропетровська, де жили далекі родичі, які обіцяли допомогти з влаштуванням і з роботою. Женя мріяла вчитися, здобувати професію, але вона не змогла залишити матір наодинці з сімейними проблемами, тим більше, що родина нещодавно пережила ще одну трагедію: на заготівлі лісу загинув старший брат Микола.
В Дніпропетровську, недовго думаючи, дівчина попрямувала до райкому партії, розповіла секретареві, що бажає працювати і навчатися далі. Відтак її направили на металургійний комбінат ім.Петровського, найбільший на Україні, у новотокарний цех. Працювала бракером у відділі технічного контролю і навчалася в школі майстрів. Згодом очолила цей відділ. І все, начебто, почало налагоджуватись у Женіному житті – мали здійснитися мрії про навчання в інституті, були певні плани на майбутнє. Але все це, як і у кожної радянської людини, обірвалося літнім ранком 22 червня 1941 року. А далі була війна, Велика Вітчизняна...
     Місто жило тривожним життям. Почалися ворожі бомбардування. Мама часто згадувала, який жах наводили на людей ці перші бомбардування, як свистіли і вили бомби, доки летіли до землі з ворожих літаків, як змушували людей кидати все і бігти до бомбосховищ або ховатися в наспіх виритих в землі ущелинах. Люди виглядали стомленими, з сумом в очах і німим запитанням: «Чи надовго цей жах, ця війна»?
Мати з сестрою вирішили повернутися до рідного села: там була рідня, та і прожити коло землі було легше. Як кажуть, вдома і стіни допомагають, а земля – вона завжди була годувальницею.
Женя залишилася в Дніпропетровську, і згодом її разом з металургійним комбінатом евакуювали на Урал, в місто Магнітогорськ. Там теж був металургійний комбінат і на ньому довелось працювати евакуйованим дніпропетровцям в найтяжчі роки війни. Дівчина працювала в цеху, який випускав снаряди для фронту, в лабораторії по випробовуванню металу. Часто бувало таке, що приходилося ночувати на робочих місцях, бо запізнення на роботу, навіть на 5 хвилин, суворо каралося за законами військового часу.
     Незважаючи на такі тяжкі умови роботи, без відриву від виробництва, Женя відмінно закінчує курси медсестер і на початку 1943 року очолює в Магнітогорську районний комітет товариства Червоного хреста і Червоного півмісяця, який займався підготовкою медсестер для військових госпіталів та сандружинниць. Вже в мирні роки мама згадувала, скільки пережила разом з тяжко пораненими бійцями, скільки було недоспаних ночей в госпіталях, тяжких операцій.
Наприкінці 1943 року Женю, як молодого, активного комуніста направляють на навчання на курси при ЦК Компартії в м.Челябінськ, а згодом – в Куйбишев. На цей час  у війні вже наступив довгоочікуваний перелом: радянські війська почали визволяти нашу рідну землю від фашистської нечисті. На курсах готували пропагандистів, інструкторів, яких направляли на звільнені території для відбудови зруйнованого народного господарства. У людей, які пережили фашистську окупацію, знущання, тортури, голод, смерть близьких людей, необхідно було піднімати бойовий дух, надихати їх на мирну працю, на відбудову господарства, вселяти в них віру і надію на краще і працювати разом з ними, поруч на цій самій відбудові.
     Так Євгенія Семенівна Горячева влітку 1944 року, після звільнення Одеси і Одеської області, опинилася в смт.Кодима і залишилася тут назавжди. На Кодимщині зустріла своє кохання, народила донечку, але на заваді знову стала війна. Коханий загинув на чужій землі в останні дні війни. Особисте життя не склалося, але, мабуть, і не до цього було в той час: розруха, напівголодне існування і робота на межі людських сил. Працювала інструктором райкому партії, була уповноваженою у найвіддаленіших селах району – Тимковому, Крутих, Шершенцях.
Згадувала, як ходили пішки десятки кілометрів у будь-яку погоду, як розповзалися від негоди черевики, зроблені з невичиненої телячої шкіри, і коли приходили в село, виявлялося, що йшли майже босоніж. Одного разу поверталася додому із Шершенців з колегами-чоловіками. Вона несла загорнутий у папір окрайчик домашнього хліба – подруга пригостила в селі. А вдома чекали двоє голодних ротів – мати і маленька донька. Коли дійшли до Грабівського джерела, сіли перепочити, вкрай стомлені і голодні. Напилися холодної джерельної водички, а їсти все одно хочеться, аж до запаморочення. А хліб із заповітного пакуночка так пахне, так пахне... Хлопці не витримали.
- Женю, дай шматочок хлібчика, бо сил немає терпіти, - попросили.
Розгорнула пакунок, розламала окраєць на чотири маленьких часточки. Два шматочки подала хлопцям, а інші два - понесла додому, мамі і донечці.
Життя йшло. Відбудовувалась країна, почали працювати фабрики і заводи, зміцніли колгоспи. Євгенія Семенівна продовжувала працювати там, де це найбільше потрібно було державі. Деякий час працювала завідуючою районним відділом культури, потім в ощадкасі, згодом - старшим інспектором Держстраху. Де б не працювала, важливо було те, що віддавалася роботі сповна, була чесною, принциповою, мала велике почуття відповідальності за доручену справу і активну життєву позицію.
Напевне, ці риси характеру виявилися вирішальними, коли жителі селища в 1965 році обрали Євгенію Семенівну головою селищної ради. Вісім років працювала вона на цій посаді. Вісім років самовідданої праці на благо селища і його мешканців. Старше покоління жителів Кодими ще й тепер згадує Євгенію Семенівну з шаною і вдячністю.
За ці вісім років селищна рада разом з районною радою, яку тоді очолював А.Т. Панін, а згодом І.А. Руденко, впорядкували центральну вулицю селища – вулицю Леніна. Зробили бетонне покриття на проїзжій частині, обладнали тротуари плиточним покриттям, установили вуличне освітлення не тільки на центральній вулиці, а й на периферії. Ввечері і вночі Кодима сяяла вогнями, наче велике місто. До багатьох вулиць селища був підведений водогін. Багато уваги приділялося чистоті і порядку. Селище озеленялося, з’явилися квітники біля організацій і підприємств. Євгенія Семенівна сама їздила в розплідник вибирати сорти троянд для газонів і клумб селища.
Добре діяли вуличні комітети,  які допомагали селищній раді працювати з людьми і вирішувати всі нагальні проблеми. Євгенія Семенівна згадувала, що велику допомогу селищній раді у вирішенні соціальних, економічних, культурних проблем надавав талановитий керівник, секретар райкому КПУ Віталій Леонідович Котовський.
Багато добрих справ на рахунку Євгенії Семенівни Горячевої, всіх не перелічити. За свою працю в роки Великої Вітчизняної війни вона нагороджена медаллю «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941- 1945 г.г.». Була депутатом селищної і районної рад чотирьох скликань, нагороджена Грамотами обласної ради народних депутатів та обласного комітету Компартії України, медалями «Ветеран праці», «За доблестный труд. В ознаменование 100-летия со дня рождения В.И.Ленина», «Захиснику Вітчизни», ювілейними медалями в ознаменування Перемоги у Великій Вітчизняній війні.
     Євгенія Семенівна була чесною і порядною людиною, зі стійким, мужнім характером, з загостреним відчуттям справедливості, з відкритою душею. До кінця свого життя вірила в добро і справедливість, займала активну життєву позицію, завжди відстоювала свою думку. Вона пройшла довгий і тяжкий шлях від батрачки до голови селищної ради, ставши першою жінкою, яка очолила селищну раду в Кодимському районі. Мала шану і повагу серед населення. Після матусі залишилися добрі справи, залишився добрий слід на землі...