Двенадцатая сказка, рассказанная ночью
Нічка морозна, місяць на небі, вітерець гойдає гілля на деревах. По під тином сидить стара жінка, в тоненькій кофтині. Тремтить від холоду, себе обіймає, дивиться на небо , тай промовляє:"Ніченько, моя, ріднесенька! Місяцю, мій ясний! Вітерець морозний! Зазирни, місяцю, в віконце хати синочка мого, Остапа! Пробуди його… Вітерець морозний, намалюй на шибках вікон, визерунки-малюнки, щоб побачив синок мій по тих визерунках, як замерзає по під тином його стара мати, яку він три дні тому, вигнав з хати. Чи хлібця, його мати багато їла, чи роботи не робила, чи бита не була невісткою, чи хтось питав, чи не хвора стара мати, а онуки виганяли бабцю з хати, коли їм наказувала їхня мати! Поки була сильна та здорова, та працювала, як коняка, та кожну зароблену копійчину синочку віддавала, щоб родині легше жилося. А як захворіла мати, не змогла робити та гроші давати – погнав син маму з хати.
Сину, ж мій сину, синочку єдиний! Чи ж пам*ять твоя послабла, та забув ти , як мати тебе колисала, пісні колискові співала, як у ночі темні, зимові, своїм тілом зігривала, як найкращий шматочок тобі залишала..., як рада була мати в родину невістку прийняти, слова поперек зайвого не казала, як онучків ростила, та пестила, доглядала?
Сину, мій сину! Кровиночка, моя люба! Та хай вже я загину, щоб не ятрила тобі очі! Накриє біла хуртовина твою матір ковдрою пухнастою, морозною та приспить і тіло, і душу! Але синку, хай Бог тебе помилує та пробачить, є в тебе діти! А в дітей є оченята. То бачать твої дітки, любов твою синову до матері, тай собі переймуть! І тобі, зі старісттю під парканом, містечко знайдуть! Болить мамі сердце, за вас, мої діти! Все дала вам ваша мати та не навчила любити! Пробач мені, сину, мамину провину!!! Зліпаються очі, мама спати хоче! Того сну вона має, що життя забирає! Пощавай , мій сину, хай в лиху годину мамине сердце тебе не покине!
Заховався місяць, вітерець затихнув…,ранок заіскрився, сонячним промінням. Вийшов з хати, Остап, потягнувся, подивився навкруги, сонцю посміхнувся. Зупинились очі на горбочку під тином! Під горбочком мати мертва в тоненькій кофтині. Сині очі в небо, дивляться холодні…, вся вона - крижинка і складені руки, молилася мати за любого сина в останні свого життя хвилини!
***
Ночка морозная..., месяц в небе..., ветерок, качает ветви на деревьях. Под забором, сидит старушка, в тоненькой кофточке. Дрожит от холода, себя обнимает, смотрит в небо и причитает:"Ноченька, моя родная! Месяц, ясный. ветерок морозный!Загляни, месяц в окошко дома, сыночка моего, Остапа! Разбуди его...! Ветерок, морозный, нарисуй на стеклах окон, узоры-картинки, чтобы увидел сынок мой,на тех картинках, как замерзает под забором его старая матькоторую три дня назад, выгнал он из дома! Или хлебушка мать его много ела, или работ не исполняла, или невесткой бита не была, или кто-то спрашивал, не больна ли старая мать, а внуки не выгоняли бабушку из дому, когда им приказывала их мать?! Пока, была она сильной и здоровой, работала, как лошадь и, каждую, заработанную копеечку сыночку отдавала, чтобы семье легче жилось. А как занемогла, мама, не смогла работать и деньги давать, выгнал сын мать из дома!
Сыночек мой, сыночек единственный! Или памятью ты ослаб и забыл, как мама тебя в колыбельке качала, песни колыбельные пела, как в студеные, зимние ночи теплом тела своего согревала, как лучший кусочек для тебя оставляла, как рада была мама в свою семью невестку принять, слова лишнего поперек не сказала, как внуков растила, ласкала!
Сын мой, сыночек! Кровиночка, моя любимая!Да пусть я уже сгину, чтобы не мелькать у тебя перед глазами! Накроет белая метель твою маму, пушистым, морозным покрывалом и успокоит ее тело и душу! Но, сынок мой пусть Бог тебя помилует и простит - есть у тебя детки. А у деток есть глазки! И видят, детки твои, любовь сыновью к маме твоей, да и переймут! И тебе, в старости, под забором местечко найдут! Болит у мамы сердце за вас, мои дети! Все дала вам мама, да не научила любить! Прости мне, сынок, мамину вину! Слипаются глаза, спать мама хочет! Тем сном, она засыпает, что жизнь забирает! Прощай, мой сыночек, пусть в лихой час, мамино сердце, буде рядом с тобой!
Спрятался месяц, ветерок затих..., утро заискрилось солнечным лучом. Вышел из дому Остап потянулся, оглянулся. Остановился взгляд на бугорке, под забором, под бугорком его мама, в тоненькой кофтенке. Синие глаза в небо глядят, холодные, вся она - льдинка и сложены руки, молилась мама за любимого сына, в последние жизни своей минуты...