Разум способен прозревать (промысл) в преходящем – вечное, в единичном всеобщее. И: наоборот.
***
Свеча полезна лишь во мраке.
А «светоч разуменья» (Н.С. Лесков) – лишь среди условно умных.
***
Закон открытый, – всегда, – есть закон «одноглагольный».
Закон написанный, принятый, проголосованный etc. – закон «многоглагольный» суть.
***
Не «пространство и время» (основные формы существования материи), но: пространство и вечность.
***
Место и время – формы существования определенных, налично сущих форм материи.
***
Хронотоп (социальные время и место) – форма существования определенных, налично сущих форм культурной материи.
***
Общественные отношения – социальный (культурный) тип взаимодействий.
***
Если действительность есть «совпадение сущности и существования» (бл. Августин, Г.В.Ф. Гегель), то классика есть совпадение сущности /истины/, добра, красоты, пользы и существования. Я.
***
Аналитик, обзаведись двумя емкостями приличного объема: с водой мертвой и с водой живой.
Если уж так уж нравится операция тотального (духовного, чувственного, практического) разьятия, – всего, вся и всех, – не забывай, что рано или поздно придется… соединять. Сращивать и оживлять.
А без этого: какой же ты «аналитик»?
Ты: погубитель, убивец, тать, резектор (прозектор). И буквально, и фигурально. И если ты искренне считаешь, что аналитик «по складу ума», то знай, что ты – ментальный инвалид. И то – в очень лучшем случае.
А может ли это быть основанием? Для гордости и самоуважения?
***
Продукт умственной деятельности «аналитика» – «расчлененка».
Продукт умственной деятельности «синтетика» – «сочлененка».
Продукт (и процесс) мыслительной деятельности ментально нормального человека (человека мыслящего адекватно, разумно, диалектически) – осуществляющееся диалектическое противоречие.
***
«Зубрильные эрудиты». Да к тому же – вороватые. Клуб друзей «друзя». Игра в игру: «бабло не пахнет». Много игр…
***
Особа – особистість; колектив – колективність, суспільство – суспільність. Гармонійна, цілісна взаємодія особистості, колективності та суспільності є дійсна усуспільненість людини та дійсне людське суспільство, опосередковані колективністю.
***
«Подлокотники»…
Нет, это не опора для рук в кресле, это – «толкающие под локоть» с целью «скорректировать»…
В своих, – разумеется, всегда – корыстных, – интересах.
***
«Матерія в смислі безкінечної сукупності тілесно існуючого позбавлена, зрозуміло, якогось центру, «початку», точки відліку і в силу цього – субординації змістів та напрямів руху. Вона є байдужо суща об’єктивність, у межах якої взаємодія усього зі всім породжує кругообіг руху в тому смислі, що на початку і в кінці будь-якого циклу дана все та ж незнищима матеріальність. І лише на рівні діяльності (суб’єкт-об’єктне відношення) матеріальна дійсність отримує нову вісь, практичний епіцентр, до якого стягуються і з яким актуально співвідносяться всі минулі, теперішні та можливі (майбутні. – Б.Н.) стани сущого» / Иванов В.П. Человеческая деятельность – познание – искусство. – К., 1976, стр. 50 /.
Прекрасна думка прекрасного, високої культури, філософа. Єдине, а вірніш: два моменти, по яких маємо заперечити автору (навіть не заперечити, а уточнити):
; замість «у межах якої», сказали б: «у безмежжі якої»;
; замість «матеріальна дійсність», сказали б: «матеріальна реальність та дійсність».
***
Істинною ціллю людини гуманістичного суспільства, для якого сама вона являється ціллю, виступає розвиток її творчої сутності (здійснення її, себто забезпечення такого положення, коли стає можливим перманентне співпадіння сутності та існування). Це так ще й тому, що ніщо не може зрівнятись (у всіх вимірах) по своїй культурній вартості, цінності та по мірі того задоволення і насолоди, які отримує людина в процесі та результаті здійснення того, що до неї ще не створював, не відкривав ніхто, в чому зацікавлені та мають потребу інші.
Сформулюємо попередні висновки. Ведучи мову про переміщення в творчості інтересу людини зі сфери результату її на сам цей процес, на процес творчості, мається на увазі нездеформована діалектика процесу та результату, а отже – і відповідного відношення головної з цих складових творчості: суб'єкта останньої, варто завжди мати на увазі, що ні в якому разі не йдеться про відмову чи про обмеження понад розумну його міру, матеріального споживання. Дійсному гуманізму по самій сутності його глибоко чужою та противною є ідея штучного аскетизму; матеріальне благополуччя він забезпечує, що називається, автоматично. Суттєвим є те, що неприпустимо абсолютизувати це і таке благополуччя, неприпустимо робити його самодостатнім та самоцільним.
Мова йде про цілісний розвиток творчих сил людини, а відтак – самої людини, як самоцілі, що само собою передбачає в якості необхідної умови та засобу (але лише і виключно – умови і засобу) надзвичайно високий рівень матеріального благополуччя, рівень матеріального споживання, рівень матеріального статку.
Кажучи про зміщення акценту з результату лише (діяльність) і на результат, і на процес (творчості), варто особливо відзначити ту обставину, що саме в творчості зовнішня детермінація («потрібно, треба») органічно взаємодіє зі своїм-іншим-себе («хочу, бажаю»). Вірно, що людина починає відрізнятись від тварини тоді, коли для неї окрім «хочу» починає існувати «мушу» (рос. – должен). Але вірним є і те, що шлях повернення її до себе як до людини вільної, невідчуженої, творчої лежить лише через звільнення від абсолютного домінування «мушу». (По-російськи це звучить дещо вишуканіше: «через освобождение от абсолютной задолженности»). В творчості «мушу», «потрібно», «повинен» з одного боку, та «хочу», «бажаю», «волію» – з іншого, опосередковує «можу». «Можу» є їхній синтез і міра, є основа дійсної могутності людини (людей, людства). Актуалізовані сутнісні сили, реальні потенції та усвідомлені потреби, цілі, устремління, ідеали людини і складають основу її істинного багатства як людини гуманістичної. Це і є людина, яка не очікує, коли ж він накінець наступить, той дійсний гуманізм як якийсь (декретований, чи що?) стан, але ділами, вчинками, стилем життя свого утверджуюча, здійснююча свою гуманістичність, свою власну сутність.
Як ми уже мали нагоду відмітити, самодіяльна людина, творча людина, гуманна людина – це людина повністю усуспільнена, або, що є те ж саме: людина безпосередньо суспільна; це людина, що не знає над собою «ніякої іншої влади, окрім влади свого власного об'єднання». Що значить «безпосередньо» суспільна? Без вельми ґрунтовної рефлексії з приводу цієї самої «безпосередності», неможливо зрозуміти цілу низку питань першорядної методологічної ваги в теорії дійсного гуманізму, в тому числі і у вченні К. Маркса. (А саме таке невігластво в значній мірі сприяє «котлованізації» та «чевенгурізації» ідеї, теорії та вчення дійсного гуманізму, тобто перетворенню його в карикатуру на гуманізм. А коли така карикатура стає ще й сценарієм практичної дії, тоді вже, як свідчить історія, у тому числі і найновітніша – не до сміху).
Без соціуму та людини «засобів» немає, оскільки немає і «цілей». Знаряддєва діяльність, праця опосередковує постаючу людину та її постаючі цілі. І в цьому плані первісна людина в певному значенні може кваліфікуватись як самоцільна. Але, оскільки сама суспільність в подібних умовах ще знаходиться в нерозвиненій, примітивній, ембріональній формі, то в рівній мірі це стосується і самої людини, і самоцільності її. В умовах домінування суспільного поділу праці виробництво (продукування) суспільності відділене від кожного окремого (емпіричного) індивіда, оскільки останній сам зредукований до цього засобу, знаряддя праці, є складовою його частиною. І лише заперечення заперечення в процесі поступу історії (передісторії) знову, але на незрівнянно більш високій технічній, технологічній, науковій, художній, моральній, словом: культурній основі, в спромозі відновити (породити) тип органічної єдності людини (особистості) з суспільством (суспільністю) і тим самим – цілком свідомо покладати її (людину) у якості цілі, у якості цілісної людини, у якості безпосередньо-суспільної людини. На всіх попередніх етапах розвитку людської історії (передісторії) людина – засіб. Невільна перед лицем стихії природної, відчужена (соціально-невільна) перед лицем стихії уже своєї власної, суспільної природи, людина саме з огляду на ці жорсткі об’єктивні чинники та детермінанти не може бути в дійсності ціллю. Ціллю в цих умовах виступають предмет, річ, гроші, прибуток, капітал тощо. Себто – продукт (одиничність) людської діяльності. І в цьому смислі продукт може розглядатись як гранична засада передісторії.
Лише гуманізм, гуманізм дійсний в спромозі створити і створює дійсні умови та засади для такого розвитку кожної людини, при яких практично можливе повне розкриття, актуалізація її самості, її буття в якості творця, себто – нормальної людини. Тим самим, вперше в дійсності практичного життя здійснюється головний імператив дійсного гуманізму: «Людина є ціль». Здійснюється у формі практичної всезагальності.
Саме тому вже тепер, вже зараз, вже сьогодні, не озираючись на юридичні та політичні (в кінцевому підсумку: завжди похідні, минущі та вторинні) обставини нашої «бучі кипучої», вміння та спромога, здатність розпізнати, виявити, розбудити в кожній людині творче начало визначає передній край творення дійсного гуманізму, передній край зусиль по перетворенню людини в основну продуктивну («творчу») силу. «Що таке продуктивні сили, взяті не вульгарно, – не як направлені виключило відцентрово, від людини до природи, – і не в їх перетворено-уречевленій формі, що підмінює їх емпіричними, фізичними носіями? Це – сутнісні сили предметного перетворення та створення в процесі незавершимої зустрічі усуспільненої людини зі світом взагалі, зі всією невичерпною багатою об’єктивною дійсністю на всіх її рівнях і у всіх її вимірах (і зовсім не лише в об'єктивно-речовому аспекті). Це всезагальні сили предметної діяльності як змінюючої об'єкти-речі не заради них самих, але заради того, щоб шляхом зміни всіх можливих об'єктних обставин життя людини змінити саму людину, її світ, її внутрішню структуру життя та орієнтацій, її сутність.» (Г.С. Батіщев, Діалектика творчості).
Творчість докорінно відрізняється від діяльності також і тим, що вона завжди має генералізований характер. Їй притаманні, іманентно властиві в якості сутнісного атрибуту (наявні в кожному акті) практичний, теоретичний, моральний та художній моменти, які знаходяться в органічному синтезі, взаємодії... Саме в обретінні самодіяльністю, творчістю цього цілісного (інший модус цілісності), генералізованого характеру полягає один з чинників, – притому визначальних, – обретіння цілісності самою людиною.
В генералізованому характері творчості – ключ до відповіді на питання про шляхи, передумови, засоби та форми поставання цілісності особистості і цілісного суспільства – гуманної людини та суспільства дійсного гуманізму. Але лише доволі строгий та послідовний діалектико-матеріалістичний підхід до розуміння сутності цілісності як складної, надзвичайно поліфонічної філософської категорії, здатен застрахувати дослідника від небезпеки спрощеного, а нерідко й просто вульгарного трактування положення про те, що вільна людина, творча особистість майбутнього «буде вміти все». Суть цього положення – в тому змісті, що його несе понятійний блок «цілісна людина». Принагідно особливо відмітимо як конче принципову ту обставину, що перевага надається саме поняттю «цілісність», а не будь-якому іншому (приміром: «всебічність», «гармонійність», «багатосторонність», «повнота» тощо), які хоч і достатньо близькі до нього, та все ж принципово не спроможні бути повним (методологічним, логічним, світоглядним) аналогом категорії «цілісність». Ідеал гуманізму – цілісна (в цілісності необхідно знята гармонійність) людина, здатна приймати діяльну участь у всіх без виключення способах освоєння дійсності: практичному, теоретичному, моральному, художньому. Така участь – це не лише і не стільки здатність переходу людини від одного роду занять до іншого, скільки можливість у кожному неповторному акті свого творчого життєпрояву діяти (творити) по мірах користі, істини, добра і краси. Практично, теоретично, морально та художньо. Діалектика цілісності полягає також в можливості та необхідності взаємопроникнення двох органічних моментів творчості: спеціалізації та універсалізації. Щоб світ постійно поставав перед людиною як світ завдань та проблем, а вона була в здатності, в спромозі їх вирішувати (варто особливо підкреслити, що саме ця умова – опір світу, опір вихідного матеріалу діяльності та творчості, протидія, спротив об'єкта самодіяльності його формоперетворенню у відповідності з ціллю та замислом людини) – ця умова являється головною, неодмінною, ведучою для буття творчості (свідомості, людини, суспільства), і тим самим – висувати та ставити нові проблеми та завдання, бути творцем, її самодіяльність також повинна мати (носити) генералізований характер. Діяльність не може бути ні вільною, ні цілісною, а, відтак, – не може бути творчістю, – якщо вона не буде всеціло спиратись на наукове теоретичне пізнання та знання як на відтворення, відображення в формах розвитку мислення форм розвитку реальності та дійсності; не буде виступати процесом перманентного об’єктивування, опредметнення та матеріалізації цього пізнання та знань; не буде сповненою високого морального смислу та змісту, і, накінець, не буде вільною і в художньо-емоційному своєму вимірі, тобто не буде нести в собі також і момент естетичної насолоди, естетичної довершеності.
Відтак, повторюємо наше лаконічне поняття творчості: це – корисне здійснення блага через істину у красі.
Дуже часто, ведучи мову, про принадність творчості, про її притягальну силу, про насолоду творчістю, щастя творчості тощо, не завжди задумуються, а ще рідше – рефлексують з приводу того, що окрім, так би мовити, екзотеричного шару значень подібних тверджень та констатацій є шар глибинний, сутнісний. Виявлення його, цього шару, детерміноване, з одного боку, «готовністю предмета», себто мірою, в якій вже склалась, стала дійсністю практична всезагальність творчості, а з іншого — глибиною вже посталої філософської рефлексії з приводу вищеозначеного феномену. Чим більш ґрунтовна ця міра, тим більш змістовними та конкретними постають дані визначення та характеристики творчості.
Безумовна історичність (історична зумовленість) цих почуттів як безумовна і їх повна відповідність історичності самої творчості. Очевидно, цілісність життєпроявів людини-творця індукує і почуття (відчуття) повноти, цілісності та осмисленості буття, знімаючи в собі всі більш часткові визначення насолоди та щастя. Творчість як адекватна людській сутності форма здійснення останньої, не потребується в суржикових замінниках, імітаторах почуття насолоди, задоволення та щастя: неробстві, перманентному дозвіллі, володінні виключно речовими формами багатства, владі як чомусь самодостатньому; наркотичному, алкогольному сп’янінні тощо. Сама творчість, саме буття особистості як самодіяльне буття є найбільш дієвий, радикальний, та, мабуть, і єдиний засіб, єдиний антидот, єдина протиотрута по відношенню до цих «замінників», що самі історично виникають головно (а, може і виключно) саме як реакція на недобір, дефіцит, або й повну відсутність творчого в людині. Виникають і відтворюються. З усіма витікаючими наслідками…
***
Красиво и истинно: о распредмечивании, снятии, преемстве и пр. хороших вещах:
«Нет, весь я не умру:
Душа в заветной лире
Мой прах переживет
И тленья убежит…»
/ А.С. Пушкин /.
***
«Познаете истину, и истина сделает вас свободными» (Ев. от Иоанна).
Познавайте и знайте (непрерывно) истинно – и это будет базовым (духовным) основанием вашей действительной духовно-чувственно-практической жизни. Достойной нормального человека, творческой, свободной жизни.
***
« Есть один довольно простой внешний критерий, по которому можно распознать, установил ли человек правильное, внутренне-обоснованное отношение к своей внешней, мирской деятельности, утвердил ли он ее на связи с своим подлинным, духовным делом или нет. Это есть степень, в какой эта внешняя деятельность направлена на ближайшие, неотложные нужды сегодняшнего дня, на живые конкретные потребности окружающих людей. Кто весь целиком ушел в работу для отдаленного будущего, в благодетельствование далеких, неведомых ему, чуждых людей, родины, человечества, грядущего поколения, равнодушен, невнимателен и небрежен в отношении окружающих его и считает свои конкретные обязанности к ним, нужду сегодняшнего дня, чем-то несущественным и незначительным по сравнению с величием захватившего его дела, тот, несомненно, идолопоклонствует. Кто говорит о своей великой исторической миссии и о чаемом светлом будущем и не считает нужным согреть и осветить сегодняшний день, сделать его хоть немного более разумным и осмысленным для себя и своих ближних, тот, если он не лицемерит, идолопоклонствует. И наоборот, чем более конкретна нравственная деятельность человека, чем больше она считается с конкретными нуждами живых людей и сосредоточена на сегодняшнем дне, чем больше, короче говоря, она проникнута не отвлеченными принципами, а живым чувством любви или живым сознанием обязанности любовной помощи людям, тем ближе человек к подчинению своей внешней деятельности духовной задаче своей жизни. Завет не заботиться о завтрашнем дне, ибо «довлеет дневи злоба его», есть не только завет не перегружать себя чрезмерными земными заботами, но вместе с тем требование ограничить себя заботами о реальной жизни, а не о предметах мечтаний и отвлеченной мысли. Сегодня я живу и живут окружающие меня люди; сегодня есть дело воли и жизни. Завтра есть область мечты и отвлеченных возможностей. Завтра легко совершить величайшие подвиги, облагодетельствовать весь мир, завести разумную жизнь. Сегодня, сейчас трудно побороть и уничтожить свою слабость, трудно уделить нищему и больному минуту внимания, помочь ему и немногим, трудно заставить себя выполнить и небольшое нравственное дело. Но именно это небольшое дело, это преодоление себя, хотя и в мелочи, это хотя бы ничтожное проявление действенной любви к людям есть моя обязанность, есть непосредственное выражение и ближайшая проверка степени подлинной осмысленности моей жизни. Ибо дело сегодняшнего дня и текущего часа, и мои отношения к окружающим меня ближним непосредственно связаны с конкретностью моей жизни, с самим ее вечным существом; направляясь на вечное, стремясь исполнить заповеди Божии и питаться из вечного источника жизни, я необходимо должен осуществить ближайшие конкретные дела, в которых находит свое выражение вечное начало жизни. Кто живет в сегодняшнем дне – не отдаваясь ему, а подчиняя его себе, – тот живет в вечности. Свое нравственно-психологическое выражение такая правильная установка находит в смирении, в сознании ограниченности своих сил и вместе с тем в душевной тишине и прочности, с какою совершаются эти дела, сегодняшнего дня, это соучастие в конкретной жизни мира; тогда как идолопоклонническое служение миру, с одной стороны, всегда проявляется в гордыне и восторженности и, с другой стороны, связано с чувством беспокойства, неуверенности и суеты. Ибо кто считает основной целью своей деятельности достижение какого-либо определенного внешнего результата, осуществление объективной перемены в устройстве мира, с одной стороны, должен преувеличивать и значение своего дела, и свои собственные силы и, с другой стороны, ввиду шаткости и слепоты в течение всех земных дел никогда не уверен в успехе и тем ставит свою жизнь в зависимость от условий, над которыми его воля не властна. Лишь тот, кто живет в вечном и задачу своей деятельности видит в возможно большем действенном обнаружении вечных сил – независимо от их внешнего успеха и объективного результата, – кто живет в сознании, выражаемом французской поговоркой: fais ce que dois, advienne ce que pourra / Поступай так, как должен поступить, и пусть будет то, что будет. – Ред. / живет в душевном покое и в своем внешнем делании не отрывается от внутреннего корня своего бытия, от основного, внутреннего своего делания, направленного на укрепление этого корня.
Таким образом, внешнее, мирское делание, будучи производным от основного, духовного делания и им только осмысляясь, должно стоять в нашей общей духовной жизни на надлежащем ему месте, чтобы не было опрокинуто нормальное духовное равновесие. Силы духа, укрепленныя и питаемые изнутри, должны свободно изливаться наружу, ибо вера без дел мертва, свет, идущий из глубины, должен озарять тьму вовне. Но силы духа не должны идти в услужение и в плен к бессмысленным силам мира, и тьма не должна заглушать вечного Света».
/ С.Л. Франк, Смысл жизни. – В кн.
Духовные основы общества, М., 1992, 214-216 /.
Так считал Семен Людвигович Франк.
… Света действительного гуманизма, перманентно осуществляемого в форме практической всеобщности человеком, людьми, обществом (человечеством).
Так считаю я.
***
Міра практичної всезагальності розподілу (як розподілу самодіяльності) визначається мірою його здійсненої розумності, зумовленням в дійсності такого положення, коли, кажучи словами К. Маркса «...відносини практичного повсякденного життя людей будуть виражатись в прозорих та розумних зв'язках між собою та природою. Лад суспільного життєвого процесу... скине з себе містичне туманне покривало лише тоді, коли він стане продуктом вільного суспільного об'єднання людей і буде знаходитись під їх свідомим планомірним контролем»1.
В подібних умовах постає як цілком обгрунтована, очевидна та справедлива констатація О. І. Яценком того, що людська історія «...вперше дійсно постає телеологічним процесом в тому смислі, що здійснюється у відповідності з колективно виробленими людьми цілями»2.
Саме для умов буття розподілу самодіяльності в формі практичної всезагальності цілком справедливе положення, висловлене понад пів-сторіччя тому назад високої культури філософом К. Р. Мегрелідзе: стосовно суспільства дійсного гуманізму «...не можна... безроздільно застосовувати навіть такий основний принцип марксизму, як положення про те, що суспільне буття визначає свідомість в тому значенні, яке має це положення в класово-антагоністичному суспільстві, де процес історіотворчості протікає в основному у вигляді стихійного (натурального) процесу... Не сліпі стихійні сили, а навпаки, історія суспільства разом з оточуючим людину світом природи, яку людина підкоряє та одомашнює, постає розумним світом, постає розумно керованою історією. На цьому ступені розвитку єдина свідома воля вільних громадян... та науково доведені рішення визначають напрямок всього історичного процесу, тобто суспільна свідомість визначає буття, а не навпаки.
Всю величезну різницю між Гегелем та Марксом ми могли б сформулювати у двох словах: у Гегеля світ початково походить від розуму, по Марксу він лише йде до розуму, до розумної форми...».
1. Маркс К., Капитал. – К. Маркс и Ф. Энгельс, Соч. 2-е изд., т. 23, стр. 90.
2. Яценко А.И., Целеполагание и идеалы. – К., 1977, стр. 237.
3. Мегрелидзе К.Р. Основные проблемы социологии мышления. – Тбилиси, 1973, стр. 430.
***
Творчість як здійснювана діалектична суперечність суть розподіл самодіяльності (самодіяльний розподіл). (Доведенню цього висновку присвячена наша монографія «Творчість як спосіб здійснення гуманізму», Київ, 1998, 310 с.).
Зупинимось на питанні, яке є принципово важливим з огляду на тему творчості, гуманізму, свободи etc.
Йдеться про статус категорії «дійсність» (а, відтак – і категорії «здійснення»). Здавалося б, названі категорії можуть бути віднесені до розряду тих, на які вже давно «наведено хрестоматійний глянець» і що тут ще можна «відкрити»? Все ж є очевидним...
Втім, якраз очевидне завжди (тому свідок – вся історія науки) і таїть в собі найнесподіваніші теоретичні «сюрпризи», зайвий раз переконуючи, що в царині науки (як і в будь-якій іншій сфері творчості) не існує доконечно завершених форм.
Отже: дійсність і здійснення. Згадаймо, чи є обов'язковим та строгим в нашій (і зовсім не лише в так званій «науково-популярній») літературі чітке розрізнення категорій «дійсніть» — «реальність» та «здіснення» – «реалізація»? Ні, не є. А, між тим, таке розрізнення є принципово необхідним. Що є дійсність? Єдність сутності та існування. Себто єдність вимірів суто культурних (а не, скажімо, природних). Щоправда, можна заперечити, що й явище (предмет) порядку природного (натурого), якщо воно пізнане істинно (на рівні сутності) і існує, є дійсним. Так. Але ж дослухаємось Гегеля: «все розумне – дійсне, все дійсне – розумне». А це вже принципово міняє справу. Інша основа. Розумність же – то є вищий рівень інтелекту – інтелекту діалектично освіченого і діалектично діючого. А ще ж: «розум існував завжди, але не завжди в розумній формі». Це вже – Маркс. Отже, висновок? Вид розумності у формі існування, – у формі дійсності, – це є не лише істинно пізнане, але й істинно перетворюване, твориме – здійснюване.
І в такому разі вилаштовуєтся доволі стрункий ряд: реальність – дійсна реальність (або ж реальна дійсність) – дійсність...
Екстраполюючи цей логічний (і генетичний) ряд на соціум, отримуємо: соціальну реальність, соціальну реальну дійсність, соціальну дійсність.
На людину: реальну людину, реально – дійсну людину – дійсну людину.
***
«Прийомний син барона був баран,
що набирався лоску при лакузах.
Альковний кіт, кадрильний ветеран,
типовий фат в обтягнутих рейтузах.
Ну що він міг? Сказати комплімент.
Посмакувати пошлий анекдотик.
Продутись в карти, вибрати момент
і спромогтися на двозначний дотеп.
Страшна душа, як озеро Лох-Несс.
Не вписана в безсмертну партитуру.
І хто б він був без Пушкіна, Дантес?
А так він теж ввійшов в літературу»
/Ліна Костенко/.
P.S. Вляпався. Не ввійшов, а вляпався. Я.
***
Настоящее, – всегда, – это контрапункт, это хронотоп встречи традиции и проекта, культурного прошлого и будущего. Поэтому основанием «здесь-теперь» есть «там-тогда-прошлое» и «там-тогда-будущее».
***
Солидарность есть отношение определенных проти воположностей одной сущности: патернализма и патриотизма.
Сиречь, она, – солидарность, – как осуществляющееся диалектическое противоречие имеет своим основанием патернализм и патриотизм. Взаимопроникновение: от социума к индивиду; от индивида к социуму.
Превращенная (деформированная) форма солидарности – солидаризм.
***
Носителями (а посему и адептами, и апологетами) гипертрофированного потребления, – потребительства и потреблятства, – есть субъекты «раскованной чувственности» и «перманентного праздника тела».
Да и хрен бы с ними, если бы не одна, совсем незначительная деталь: раскованная чувственность абсолютного меньшинства (подыхающих от обжорства) на полюсе одном, с необходимостью предполагает (как свое собственное условие) свою антагонистическую противоположность: нищету и вынужденную (от: нужда) аскезу абсолютного большинства (умирающих от голода) на другом.
***
Кредо человека живущего: «Служить бы рад, прислуживаться тошно». (А.С. Грибоедов).
Кредо человека, «умеющего жить»: «Служить бы рад, прислуживаться – точно». Я.
Законы: Гёделя, Геккеля, Блейера, Ома…
Да каждый, – каждый из них, – может быть возведен в ранг всеобщего, – философского, – закона.
И даже: не «каждый из них», но – каждый. Если это именно закон.
А, если подобный вывод справедлив, сиречь истинен, то это… обратимая ситуация. Т.е. из всех, – без изъятия, – законов всеобщих (философских) следует (вытекает) бесконечное (потенциально) количество законов общих, законов частных.
P.S. На уровне единичного закон как форма научного мышления не работает. Ибо: наука начинается на уровне общего.