Землянка для боба

 
   Зима того року стояла сніжна й морозна. Від кожного двору бігла стежечка до колодязю, бо він був один на всю вулицю.
   Вночі випав сніг. Олександрівна взяла лопату, розчистила в дворі, біля сараю та собачої будки. Зараз в сараї лежали дрова й вугілля, а влітку тут порося хрюкало, качки покахкували. Все це вдовине хазяйство стеріг вірний і непідкупний рудий Боб – пес трохи більший за лисицю, але менший за вовка. Він визнавав над собою владу тільки Олександрівни, а всіх інших зустрічав і проводжав собачими приповідками: "Гав! Гав! Гав! Чужий прийшов? Гав! Гав! Гав! Іди геть! Гав! Гав! Гав! Укушу!"
   Але сьогодні Боб навіть з будки не виглянув, до господині не привітався, миску з гарячим супом наче й не примітив.
   "Боб! Боб! Йди сюди, поїж!" – покликала Олександрівна, але той мов і не чув. З будки долинали тихенькі жалібні звуки. Підставила мисочку з супом до самого носу – пес поїв. "Кепські справи, - скрушно хитала головою Олександрівна – єдиний помічник захворів".  Чоловік Олександрівни давно помер після тяжкої й довгої хвороби, діти розлетілись хто дальші, хто ближче, а хто й зовсім далеко. Вона сама вела своє нехитре господарство, а Боб його вірно охороняв. Влітку, коли в дворі чалапали маленькі каченята, пес на них не зазіхав, бігав у дворі прив’язаний до цепу старою панчохою замість ремінного ошийника. Зі справжнього ошийника завжди вислизав, а м'яка бавовняна панчоха застрявала в густій рудій шерсті. Олександрівна витягла Боба з собачої будки, бо той зовсім на ноги впав, загорнула його в стару кухвайчину, внесла до холодного сараю і побігла до сусіднього двору: "Кириловичу! Мій собака на ноги впав, допомогти йому нічим не можу, візьми рушницю – нехай не мучиться, морози ж он які стоять".
   Взяв Кирилович рушницю, але довести справу до кінця так і не зважився:
    " Не можу, не підіймається рука на цього пса. Він так дивиться, начебто знає про всі мої наміри, краще викопаю для нього землянку. Чи згодні, Олександрівно?"
    "Та згодна, згодна! Хай живе, аби тільки не замерз," - радо погодилась жінка. Викопав Кирилович в огороді простору яму, вистелив і підлогу, і стіни кукурудзинням, зверху також кукурудзинням вкрив, та ще й земелькою прикидав,щоб вітер не роздмухав, перенесли Боба в землянку.
 Довгий час все залишалось без змін, аж поки не нагодувала Олександрівна Боба курятиною. Купила якось курку на базарі, зварила, але їсти не стала, бо пахло з каструлі не апетитно. Все дісталось Бобові: і бульйон, і м'ясо. Поласував рудий на славу, а після цього до отвору в землянці став підповзати, одужувати почав.
    Провідувати хворого пса приходила і кішечка Муркуся. Вони з Бобом не були друзями, але й ворогами не були.  Кішечка не заходила на ту територію, повним господарем якої вважав себе Боб, а той , в свою чергу,  не намагався підловити її чи обгавкати. Але коли пес захворів і лежав в землянці, Муркуся його провідувала. Просилась ввечері на вулицю, а поверталася в будинок лише вранці. Олександрівна думала, що кішечка на горищі біля теплого лежня спить,чи мишей полює, але якось ранком на свіжому сніжку побачила Муркусин слід, що йшов від собачої землянки.
    До літа Боб вже стояв на всіх чотирьох лапах, лише права передня лапка була трішечки зігнута.
    Ще довгий час Боб вірно служив Олександрівні – гавкав навіть на онуків, тільки Кириловича впускав на подвір'я без перешкод,  радісно виляв хвостом і лащився.
    З кішечкою Муркусею в Боба склались особливі стосунки, про які можна говорити багато, а можна й коротко – словами народної приказки:" Друзі пізнаються в біді".
    Весняного холодного й дощового дня Боб впустив Муркусю в свою будку, бо тій прийшов час котяток привести, а бабуся Олександрівна саме з дому кудись пішла. Як тільки господиня стукнула хвірткою, Боб почав бігати навколо своєї будки і радісно гавкати, привертаючи увагу до того, що в ній відбувалось. А в будці біля Муркусі вже лежало четверо  маленьких, сліпеньких котяток.
    "Глянь, Кириловичу, навіть тварина за добро добром віддячує!" – звернулась Олександрівна до сусіда, що саме двір минав.
    "Так тож закон природи такий – зроблене добро не пропаде марно", - сказав, наче припечатав Кирилович.