Літньої днини після дощику на небі з'явилась різнокольорова райдуга. Вона була такою красивою, що як тільки на неї глянеш, на душі відразу становиться радісно і весело, тому й дали райдузі ще одну назву – веселка.
В затишному гніздечку під дахом досвідчений горобець навчав своїх жовторотих дітлахів: "Дивіться! Сім братів-кольорів завжди ходять разом, вони полюбляють дощик і сонечко одночасно. Живуть високо-високо в небі, щоб всі бачили і милувались ними. Їхні молодші брати часто з'являються біля водограїв і навіть на людських огородах під час поливу дощувальними пристроями, коли на листочки падають дрібнесенькі краплинки води.
Горобенята уважно слухали тата, аж ось одне цвірінькнуло: "Чи можуть брати-кольори з'явитись в небі, коли там хмари плавають?"
Замислився татусь… Горобчиха все чула, тож прийшла на допомогу: "Одного разу я й таке бачила. Того дня з самого ранку темні хмари пливли низько та зливались в одну величезну і майже чорну. Чорна хмара осідала ще нижче, а потім проливалась дощем, після чого світлішала і розпадалась на маленькі хмаринки. Підхоплені вітром, ті летіли в мандри, поки не зустрічали на своєму шляху більшої хмари, чи скупченості хмар, приставали і собі до гурту, набрякали вологою, низько опускались і знову проливались дощем. І ось саме тоді, коли дощик перестав накрапати, з-за хмаринок виглянуло сонечко і небо розквітло одночасно чотирма веселками: одна – півколом квітчала небо, а інші, прикриті хмарами, невеличкими семибарвними стрічками рвали сіру каламуть дощових хмар. Темні хмари від злості побіліли та й розтанули, Дощ перестав".
Малеча, затамувавши подих, з цікавістю слухала розповідь матусі, однак не тільки вона.
Сім'я лелек, що стояли в своєму гнізді неподалік,чули всю розмову, а потім і собі почали згадувати: "Пам'ятаєш, коли весною поверталися з Африки, ми зупинились відпочити на одному з островів в Середземному морі," – почала господиня гнізда. " Стояла ніч - продовжив спогади довгоногий птах,- легенька хмаринка прикрила місяць і він, немов набрякши, збільшився в розмірі так, як начебто збільшується дзьоб, коли зануриш його в воду. Обриси місяця розпливлись, втратили чіткість, а навколо нього яскраво засвітилось широке кільце. По зовнішньому краю кільця ледь помітно виднілась райдужна смужка". " Ми були втомлені тривалою подорожжю, але коли побачили кольорові смужки в місячному сяйві, звеселіли і про втому більше не згадували," – закінчила свою розповідь подруга лелеки.
"Мамо, тату! Ви це бачили?" – защебетали горобенята, бо вони також чули лелечі розмови.
" Ми такого не бачили, ми ж зимуємо тут, де народились, але тітонька Ворона може розповісти про іншу дивину, яку їй довелось бачити – про зимову райдугу".
" Тату, тату, ви ж говорили, що взимку дощі не йдуть?" – дивувались пташенята.
"Так, зимою мороз володарює й снігом все притрушує. Он тітонька Ворона на своє улюблене місце прилетіла, то ж запитаємо її про те зимове чудо".
Тітонька Ворона довго жила на світі і радо розповідала цікаві історії зі свого життя, тому й тепер, на радість горобенятам, не відмовилась.
" Морозного ранку, - почала тітонька Ворона, - гілки дерев були вкриті білим інеєм, а земля – снігом. З неба тихо сипались тонесенькі прозорі голчасті крижинки, немов десь там,в небесних просторах, легенький вітерець струсив іній і той повільно все падав і падав на землю. Сонечко підіймалось, набирало сили, долало серпанкову завісу, яку створювали тонесенькі прозорі голки інею. Спочатку льодяні голки, що тихо сипались і сипались на землю, засяяли діамантовим блиском, а потім в зимовому небі з'явилось півколо райдуги – таке ж яскраве і різнокольорове, наче влітку. Я довго живу на світі, але зимову веселку довелось бачити лише один раз". Такими словами закінчила свою розповідь шановна тітонька Ворона.
"Дякуємо, тітонько Вороно!" – зацвірінчали горобці й горобенята.
"Дякуємо, що були такі уважні і спостережливі," – статечно кивали головами та стукотіли довжелезними дзьобами лелеки.
Приємно вражена чемністю крихіток-горобенят та величних лелек, тітонька Ворона летіти не поспішала, вона запитала: "Чи знаєте ви, як з'явилась веселка в небі?"
Лелека чимало книг переглянув, вже навіть і окуляри став одягати, тож почав згадувати все, що читав про веселку. Але тітонька Ворона на відповідь не чекала, вона воліла сама про це повідати: "Пані Сова має мудру Книгу, дуже стару Книгу, в якій написано про те, що Бог сказав: "Мій лук покладаю Я в хмарах, і він буде знаком союзу між мною і землею"…Так про веселку говориться в мудрій Книзі – в Біблії".
Лелеки кивали головами, а горобенята, мов горохом з торби, торохкотіли запитаннями:" Чому? Для чого? Навіщо? Хто?"
" Підростіть, навчиться літати і завітайте в лісову школу до тітоньки Сови. Там ви отримаєте відповіді не тільки на ці питання, а ще й на купу інших", - побажала цікавим горобенятам тітонька Ворона і полетіла в своїх справах.