Давно це було

               

   Жила була дівчинка: рум’яненька, чепурненька і трішечки жадібненька. Про те, що вона жадібненька , дівчинка навіть не здогадувалась. Іграшок у неї не було, тож і ділитись з друзями нічим – жили вони з бабусею бідненько.
Давно це було…Ласощами вважався окраєць хліба натертий часником з сіллю, а зверху по часнику ще й салом намащений. Найсмачнішим він здавався на вулиці, тому коли хтось виносив запашного окрайця – дітлахи миттю розбігались по дворах, і за кілька хвилин вже все товариство смакувало часниченим хлібом. Кожен їв хліб зі свого дому і один одного чомусь не пригощали. Давно це було…
   Так би й виросла дівчинка, перетворившись із жадібненької в жадібну, але в справу втрутився Той, Хто все про неї знав, в справу втрутився Господь.
   Якось влітку дівчинка  важко захворіла. Відвезли її в місто до дитячої лікарні на кілька тижнів. В лікарні були строгі правила і рідних в палати не впускали. Кожного ранку бабуся приїздила в місто, приносила великі смачні яблука і залишала їх на столику для передач. Дівчинка дуже любила яблука.
   Ви, певно, вважаєте, що інших відвідувачів у дівчинки не було? Помиляєтесь! Хлопчики й дівчатка з інших палат приходили до неї  щодня і частували чи печивом, чи солодкою цукеркою.
   Дівчинка дякувала за подарунки, але сама нікого не пригощала, якщо навіть на час відвідин в її тумбочці  ще лежали яблука.
   Хвороба відступала. Дівчинку розважали горобці за вікном, що зграйками перелітали з гілки на гілку, весело щебетали і розгонили смуток. На душі було світло й хороше, поки не з'явилась та хмаринка, що бентежила і тьмарила гарний настрій. Було відчуття, наче коли забрудниш святковий одяг, потім цей бруд від оточуючих так приховаєш, що ніхто навіть не помітить, але для тебе святкові радісні фарби вже поблякнуть…
   Якийсь внутрішній голос порадив: " Тебе дітки частують, то почастуй і ти їх тим, що маєш".
   Жадібність тягнула свою пісню: " Яблуко он яке велике,якщо дати всім по одному, тобі геть нічого не залишиться. Печиво і цукерки маленькі, були б вони в тебе, тоді й пригощала б, а так з'їж свої яблука до обіду ( маленькі гості приходили по обіді) і совість бентежити не буде".
   Дівчинка так і робила, і коли приходили відвідувачі з гостинцями, то на полицях її тумбочки було пусто. Совість мусила мовчати, а жадібність святкувала перемогу, та не довго, бо в свої ж тенета і впіймалася.
    Одного дня бабуся не прийшла і яблук не принесла, а Господь послав когось іншого, хто приніс великий паперовий пакунок, скручений ріжком,  з маслянистим смачним і найдорожчим магазинним печивом. Давно це було…
   Нянечка не змогла сказати, хто приніс печиво, бо взяла пакунок зі столику для передач. Дівчинка і дивувалась, і раділа одночасно:" Нарешті зможу почастувати гостей смачним печивом!" Чекала їх з нетерпінням…   
Вже й обід минув і сутеніти почало, а до дівчинки так ніхто і не заглянув.
Відкрила вона ріжок з печивом і пригостила своїх сусідів, що були в палаті разом з нею. Від сорому перед тими дівчатками і хлопчиками, що приходили до неї з інших палат, яких вона своєчасно не пригостила, хоча мала чим, в дівчинки горіли не тільки вуха, а й у душі пекло.
   Є над чим поміркувати…
   Душа страждає від багатьох наших вад, які до часу нам вадами і не здаються. Господь тихим голосом звертається до нашого сумління, та коли ми затято стоїмо на своєму і не прислухаємося до Його порад,то завжди потрапляємо в таку халепу, наслідки якої важко і передбачити.
   А що ж дівчинка? Дівчинка цей урок запам'ятала, хоча і давно це було…