Привіт, Тату.
Дивився оце зараз комедію "Плохая соседка". Сучасна комедія, про одну дуже оптимістичну дівчинку. Який постійно не щастило, а вона все одно продовжувала вірити у щастя.
В якийсь момент, коли вона ночувала зі своїм сусідом у своїй квартирі, і розповідала йому про своє дитинство... Вона розказала про випадок у театрі, коли, в принципі, могла загинути, впавши з балок зверху... І тоді вона загадала: "Если я выживу - то у меня непременно в жизни всё будет хорошо".
І я подумав: а чи можу я зараз так само поставити умову "Якщо..."?... "Якщо виживу, то..."... От, наприклад, інколи люди у таких умовах клянуться присвятити своє життя Богові, піти в монастир, або стати місіонером... А мені от анітрохи не хочеться нічого такого обіцяти Тобі у обмін на продовження мого життя. Бо якщо я виживу, я буду робити точно те саме: боротися за мовні права національних меншин... І неодмінно стану знаменитим. А потім стану королем Карелії, і буду жити заради покращення добробуту карел. А ще буду будувати палаци по багатьом країнам світу... І стану найзаможнішою людиною у світі у плані нерухомості. Обов'язково отримаю громадянство Фінляндії та Естонії... Вивчу мови... Та що там перераховувати? Усе точно те саме і буду робити, що замислив. Люди, які були безхатніми, отримають житло у моїх палацах. Сироти - стануть моєю родиною, і перетворяться на принців та принцес. Одним словом - "Кабы я была царила - молвит первая девица, - Я бы..." - і все у такому ж дусі.
Одним словом, Тату, у мене немає ні найменшого бажання міняти мету свого життя кардинально. Я хочу бути королем, і хочу будувати палаци. Займатися ось такою благочинністю... Нічого з іншого мені не цікаве. Тому... Якщо говорити про Якщо - то: Якщо я виживу, то буду робити саме те, що і робив раніше, до чого прагнув. Обов'язково стану королем. І матиму велику родину.
Так, я прекрасно усвідомлюю, що їхня любов до мене буде поверхневою. Що більшість із них (якщо не всі) любитимуть мене точно так само, як і оці всі, що мене сьогодні цькують, відмовляючи мені у допомозі, але всіма силами показують Надії свою відданість їй. А може навіть, то будуть точно ті самі обличчя. Я то все прекрасно усвідомлюю. Але мені на те начхати. Бо я хочу будувати палаци, і отримувати від того особисту насолоду. Так-так, вони мене всі любитимуть, зазиратимуть мені у рота... Але я все життя пам'ятатиму ось ці золоті часи, коли я благав мене нагодувати, а мені сміялися у лице, і відпихували ногою. І навіть Оннелі... І та не погребувала після "Я Вас люблю" - понасміхатися з моєї фізичної безпорадності... Я не забуду того, я знаю. Але мені на те начхати.
Я знаю, що мені не буде кого любити по-справжньому, глибоко. Бо всім буде достатньо усього лише моєї людяності... Але я люблю свою роботу, Тату. Я живу заради неї, я нею насолоджуюся... А сексу у мене завжди буде повно, скільки схочу...
Хоча звісно, я не виключаю ймовірності, що у моєму житті все-таки буде жінка, якій випало випити стільки ж випробувань як і мені, досягнути тих же вершин, що і я... І саме тому цінуватиме мене як нікого у своєму житті. І, лягаючи спати, з теплом думатиме про мене. І дякуватиме Тобі за те, що я є... А я - лягаючи спати, думатиму про неї, і дякуватиму Тобі за те, що є вона.
Ну ось, тільки що думав абстрактно, а тепер уже думаю конкретно. Перед очима знов Надія.
Зітхаю...
На добраніч, Тату.
Одним словом, Ти зрозумів: Коли я виживу, я робитиму те саме. І житиму заради Карелії. Заради одної неї, рідної і коханої...
На добраніч, Тату. На добраніч.
22:58, 23.02.3019
Кар'ялонні