Фактично ми припинили спілкуватися 2-го числа. Точніше я припинив. Хоча насправді ще на другий день розставляли крапки над "і", і ще тричі я мусив звернутися до неї за дрібною допомогою: зробити деякі важливі дзвінки: то у ЦВК, то у Ощадбанк, а вчора попросив подзвонити Хохловій, з приводу переліку необхідних засобів реабілітації. Двічі вона подзвонила і звітувалася мені, на третє прохання ще не відповіла.
Сьогодні 10-е число. Пішов уже 2-й тиждень нашого мовчання. Сьогодні за якимось запитом (точніше, я пам'ятаю свій запит: я шукав особу з іменем "Маліка-Ахмет", про яку писала Віта Дельвенто у своєму оповіданні "Мальчик-девочка"), і потрапивши на ВК, побачив її ім'я (Інни). Вирішив зазирнути на стіну. Пройшов на Ютуб, щоби переглянути відгуки під її останнім фільмом. Бачу: хвалять. Розумію, чим вона хвалилася мені підчас нашої сварки, яка виникла через цей фільм. Хоча я знаю цих хвалільників: вони ані з місця не зрушать свої сраки, щоби допомогти Надії. Типова аудиторія кивачів. Вибери заїзжену тему, яка вже набрала певного рейтингу в позиції людських розумів - і буде тобі щастя: тисячі кивань. Чого вона і досягла.
Поклацав, щоби подивитися кількість відгуків і під ранішими фільмами. При натисканні кожен раз спрацьовувало автоматичне відтворення фільму. Найперше - кинулася у вуха депресивна музика. Усюди депресія... Безкінечна депресія... "Як я цього раніше не помічав?" - мимоволі вжахнувся я подумки. І тут же відповів собі: бо тоді, коли я дивився це вперше, я перш за все шукав чесну людину, якій зможу довірити передати Надії листа. А також зосередився на самій інформації. Тому на манеру подачі інформації уваги вже не звернув...
А тепер, через півроку спілкування, я почуваюся так, ніби у мене ці півроку вкрали. Але я сам винуватий. Треба було звернути увагу на депресивність музичного супроводу фільмів, і насторожитися: що світлого майбутнього там не буде... Там буде саме отаке майбутнє, як ті фільми: суцільна депресія, суцільні нервові зриви. І ще биття нижче пояса, замість допомоги, та замість боротьби за наше краще майбутнє. Бо то ходячий морок. Суцільні сутінки. Ходяча депресія.
Тому мої спроби засвітити світло у кінці тунелю у неї викликали агресію. Бо до світла вона неготова. Вона надто звикла до темряви. Вона полюбила ту темряву, і без неї не уявляє свого життя. Про яке кохання може йти мова?... Вона мені закинула звинувачення: "Яку роль Ви мені відвели у своїх планах?" - але не усвідомлює, що сама вона мені узагалі ніякої ролі у своєму житті не відвела... Хіба що роль пустого місця.
Минув усього лише тиждень нашого мовчання. Раніше я від наших сварок і мовчання страждав... Потім вирішив не звертати уваги... А тепер я радію, що ми не спілкуємося. Бо тепер ніби повітря навколо мене стало свіжішим, світлішим. Хай біля мене нікого нема, але принаймні біля мене немає тої, яка була суцільним мороком... І яка мені Щастя не принесла, хоча я і називав її виключно Оннелі. Бо чомусь вірив у те, що вона принесе мені Щастя. Бо вона зовні дуже схожа на ту, яку я колись намалював у своїх мріях, і описав тут у Сповідальні. А потім зустрів. Зовні схожу...
Але я не очікував, що її внутрішність буде настільки темною та жалюгідною. Бити нижче пояса - невже вона вважає те достойним своєї гідності?...
Десь я помилився у своєму довір'ї. Я побачив те що побачив, і закохався у те, що побачив. Королівські форми та чорні очі... Але пацанка не перетвориться на панянку, якщо її виховання і спосіб мислення нижче плінтуса, на рівні мишей... Вона не здатна піднятися навіть над підлогою. Бо депресія не любить світла. А все, що вище підлоги - вже є осяяним світлом. Але світло вона не любить. Воно у неї викликає агресію.
Я не знаю, що мені робити, Тату. Я ніби і не викреслював її зі свого життя тиждень тому. Але сьогодні раптом чітко усвідомив, що за цей тиждень за нею анітрохи не скучив... Навпаки: відвик...
Коли ми познайомилися і тільки почали зближуватися, вона мені написала, що боїться бути використаною. Я у відповідь написав їй: "Якщо хочете бути потрібною - то готуйтеся до того, що Вами будуть користуватися". І за ці півроку спілкування я не відчув, щоби вона сильно палала бажанням бути мені потрібною... Бути незамінною і Єдиною. Вона пропадала і жила де завгодно, тільки не у Харкові. За цілих півроку провідала мене усього лише чотири рази: 22-е вересня, 10-е листопада, 12-е грудня, 3-є січня...
Познайомилися 24-го липня, хоча фактично почали спілкування 10-го серпня. Тобто, рівно п'ять місяців тому. А мені здавалося, що півроку уже минуло... Але ні. На щастя. Пишу "на щастя", бо і ці п'ять місяців вважаю вкраденими. Бо усе світло цих місяців з'їла Чорна Діра. З'їла і не посвітлішала. Даремно витрачений час.
Не дуже вірю і в Надію. У те, що вона допоможе. Бо мені вже здається, що і її мислення теж не здатне піднятися над підлогою, а мешкає на рівні мишей. Звісно, поки що не маю підстав бути у тому точно упевненим, але підозри такі відчуваю.
А отже, я знову коло розбитого корита: того самого, що і півроку тому. І у голові жодної ідеї, до кого можна звернутися за допомогою. Якщо навіть у Надію сподівання майже згасли, то до кого мені звертатися і у кого вірити - я вже не знаю...
Ти казав, що ТИ піднімеш мене угору. Поставиш мене над народами. А що мені робити?... Шукати шляхів для втілення того, чи просто чекати, склавши руки?... Ти ж мені нічого не сказав про те, що мушу робити я. Просто сказав, що поставиш, і все. Це було 14-го травня 2006-го року... Скоро 13 років буде від того дня. Якийсь негарний ювілей як для Бога. Краще би 12 років і... 9 місяців. А коли буде 9 місяців? Ось, 14-го лютого і буде рівно 12 років і 9 місяців... Сьогодні 10-е лютого. Для когось 14-е лютого це День закоханих, а для мене - день початку статусу інвалідності в Україні. Точніше, 13-го лютого 2006-го року мені дали його вперше.
Що ж чекає на мене 14-го лютого цього року? Що чекає на мене таке незвичайне через чотири дні, у четвер? Сьогодні неділя... Завтра мені з магазину "Таврия В" привезуть замовлення. Я з'їм усе за три дні. І 14-го лютого у мене вже нічого не залишиться їсти. Передбачуваний сценарій. А що непередбачуване може статися?...
Тату, проявися уже. Боже, Господи, Ісусе... Просто проявися. Покажисебеу справах Своїх. Слів не треба мені. Покажи діла Свої, Господи... Покажи Свої діла, Боже, прошу. Амінь.
15:37, 10.02.2019
Кар'ялонні