Лiда на укр. яз

Михаил Наливайко
Лідія Михайлівна Воронецька їхала на схід, вірніше на Урал. В рідному Поволжі, як вона рахувала, в даний момент її нічого не затримувало. Сімейне життя не склалось; почата перебудова перебудувала і її життя. Чоловік, опустивши руки від проблем, спився; практично зняв з себе відповідальність за долю сім`ї і за свою власну.
Тепер вона сиділа в вагоні, дивилась в вікно і думала про те, що чекає її в найближчому майбутньому. Недавно зустріла декана факультету медінституту, він, на щастя, пригадав її. Розговорились і з його благословення вона їде на його батьківщину в уральське місто. Він здзвонився з адміністрацією рідного райцентру і звідтам прислали їй запрошення, в якому було обіцяно саме головне – житло. Правда, не Бог знає що – малосімейка загальною площею вісімнадцять квадратних метрів. Після розлуки з чоловіком жити у свекрухи їй не хотілось, а повертатись в село до батьків – тим більше. У них турбот вистачало і без неї, та і давати повід сільським бабам для балачок, по її розумінню, було далеко не кращим рішенням.
За вікном все рідше і рідше виникали населені пункти, становилось сумно. Дочка постійно крутила кубик Рубика і теж мовчала, бачачи, що мати не схильна до розмови.
На вокзалі їх зустріла машина швидкої допомоги. Водій побачив їх, стоячих на пероні, з двома валізками і кулями. Ліда, хвилюючись, дивилась навкруги і не помітила, як до них, ніби нізвідки, швидкою ходою підійшов чоловік і схопив валізки.
- Ну що, дівчата, поїхали?!
Ліда стояла в нерішучості. Чоловік побачив це і все зрозумів.
- Ви ж Воронецька?
- Так.
- Тоді чого стоїмо, кого чекаємо? Поїхали , мила; нам ще півтора години трястись на моєму «лайнері».
Взявши решта пожитків, Ліда з дочкою пішли слідом за чоловіком. Озирнувшись, він трохи збавив крок.
- Як тебе звати, красовиця? – звернувся чоловік до дівчинки.
- Надя.
- Надія, значить, - дуже поважно промовив чоловік.
- Так, але це буде, коли я буду велика… і буду Надія Володимирівна.
- От як! Enchunte madame! Це уже серйозно! І теж лікарем?..
- Поки що не знаю. Мама каже, що мені краще бути вчителем. Лікарем - важко, вчителем - легше…
- Ой, мила, - відповів протяжно чоловік, -  в любій роботі тяжко, якщо робити її на совість. Хоча, ти знаєш, легко тільки шпортатись в носі, і це треба обережно, - він повернувся до Наді і лукаво підморгнув. – Я тепер грамотний! При медицині працюю!
Надя подивилась на матір, не знаючи, як їх бути – залишатись серйозною чи прийняти мову незнайомого вуйка за жарт. Помітивши на лиці у матері посмішку, вона теж усміхнулась.
- Так, дівчата, - продовжив свою промову чоловік, - мене звати Миколою Петровичем, можна вуйком Миколою, прізвище – Бодров, але не Коля. Не терплю… Я тут одного на місце поставив. Три дні як прийшов працювати, а уже «Коля»… Краще би поздоровався, як чоловік, руку подав… їх величність, бачите. Не прижився він у нас.
- Не переживайте, - поквапилась відповісти Ліда, - я величністю не хворію і такого собі не дозволяю.
- Дякую, мила.
- Моя мама дуже серйозна і відповідальна, - прибавила своє вагоме слово Надя.
- Що ти кажеш? – створив здивоване лице чоловік. – Я люблю серйозних, а ще більше відповідальних.
Вони підійшли до машини. Це була «швидка допомога», але без хреста і надпису. Був тільки хрестик на верхньому ліхтарі.
- Ну, дівчата, сідайте до мене в кабіну, так буде всім веселіше. Я вам буду все показувати і розказувати.
Він закинув їхні речі в машину. Ліда встигла помітити, що кузов переобладнаний під вантажопасажирський.
- Надіє Володимирівно, сідайте в середину, поближче до мене, - знову розпоряджуючись, порадив водій машини, - а ви як вас, вибачте?..
- Лідія Михайлівна, можна просто Ліда.
- Просто Ліда я можу тільки наодинці, при людях ні . І якщо це буде, то потім.
Поштовхавшись по міських вулицях, автомобіль вискочив за межі міста на вільну дорогу. Водій деколи показував цікаві, на його думку, об’єкти і розказував про них. Слухаючи його, Ліда зробила висновок, що це не просто водій. По його умінню вести розмову можна було судити, що у нього є освіта і водієм працює, виходячи із якихось обставин. Крім того пригадала сказане ним про невихованого співробітника.
- Вибачте, а як склались  у вас відношення з тим чоловіком, про котрого ви говорили?
- Це той, що мене Колею називав? Та ніяк. Порадив я йому спочатку витерти ніс, а потім уже звертатись до людей. Як я вам говорив, не прижився він у нас. Високомірність не дозволила. Містечко у нас, знаєте, невелике, тисяч на двадцять п’ять – просто велике село, а там такого не сприймають… Щоби тебе поважали, це потрібно заслужити і, в першу чергу, самому навчитись поважати других. А ми, бачите, так не змогли. Йому якось вечірком хлопці намилили фізіономію, за те що був в стані елітності. Я, повірте, їх не оправдую. Розсердився на все місто і поїхав. Та ніхто і не тримав його. В роботі, ніби, не дурень був, але не до гнізда птиця.
Микола Петрович всю дорогу щось розказував, показував то наліво, то направо, а Ліда дивилась і бачила, в основному, один ліс… Їй стало якось незручно і страшнувато: «Де тут у них що, коли навколо одні дерева? Я, навіть, назви їх не знаю.» Машина все частіше і частіше підскакувала на вибоїнах; асфальт весь був латаний-перелатаний, але це мало турбувало майбутню мешканицю уральського містечка. Вона більше думала про те, як її там зустрінуть, як складеться її сім'я. Але вибір зроблений, залишилось тільки тверезо оцінити обставини і розумно в них вжитись.
На горизонті показався населений пункт. На його правій стороні виднілись п’ятиповерхові споруди, а на лівій – досить старі двоповерхові будинки. Між цих двоповерхівок виділявся білою цеглою і оригінальністю побудови будинок в три поверхи. Водій біля нього зупинив машину.
- От, дивіться, Лідіє Михайлівно оця сіра споруда – наша поліклініка; там же в лівому крилі – хірургія. Кабінет головного лікаря знаходиться на другому поверсі. Решта відділення – в сусідньому будинку. Сьогодні я вас туди не поведу. Команда була «додому», завтра пішком дійдете. Тут легким кроком – п'ятнадцять хвилин.
Микола Петрович ввімкнув передачу, машина поїхала і на наступному перехресті звернула наліво. Незабаром зупинились біля п’ятиповерхового будинку. Водій вийшов з машини, і поки Ліда шукала ручку, щоб відкрити дверцята, підійшов з другої сторони і відкрив її сам.
- Ну, що, нові жителі, нашого міста, виходьте.
В цей момент поруч зупинилась «Волга». З неї вийшов чоловік, чимось подібний на Миколу Петровича, тільки набагато молодший.
- Привіт, тату. Мені подзвонили, що бачили, як ти приїхав. Дай мені ключі від гаража; мати просила привезти картоплі з погребу, та ще там…
Микола Петрович, риючись руками в сумці між сидіннями, показав лицем на Ліду.
- Знайомся, наш новий лікар Воронецька Лідія Михайлівна. Буде тепер у нас жити і працювати.
- Дуже приємно, - схилив голову господар «Волги».
- Це мій син Ігор, - продовжив Микола Петрович, подаючи йому ключі, - головний інженер нашого авторемонтного підприємства.
Микола Петрович взяв в руки обидві валізки.
- Прошу-с! Тільки я вперед…
На лавці біля під`їзду сиділи бабусі.
- Коля, ти кого нам привіз?
- Лікаря вам привіз. Розумниця і красавиця!
- Та ти що? .. А від чого вона лікує?
- Від алкоголізму і спокуси.
- Ой, Миколочко, та яка нам уже спокуса? От вижити би, ще куди не йшло…
- Добрий день, - привіталась Ліда з бабусями, - я невропатолог.
- Ой, мила, нам би що-небудь старече полікувати.
- Не переживайте, - усміхнулась Ліда, - нажаль, і моїх неврологічних хвороб у багатьох вистачає.
Микола Петрович зайшов в під’їзд,  слідом за ним нові мешканці.  На четвертому поверсі зайшли в довгий півтемний коридор і зупинились біля коричневих обшарпаних дверей. Микола Петрович достав з кишені два ключа, зв’язані мотузочком не першої свіжості. Відкрив двері.
- От тут і жив цей щиглик. Тільки вимагав, а сам нічого не робив. Розміщайтесь, дівчата. Стіл є, два стільці, деякий посуд, а ось шафа, ліжко з матрацом і подушкою. Першу ніч промучитесь, а завтра головний лікар чим-небудь допоможе. Ще хочу сказати, санвузол у вас свій, нікуди ходити не треба. Кухні, як такої, нема. Є куток, так сказати, для прийому їжі. Ой, зовсім забув,потрібно вам ще і крани відкрити.
Він зайшов в туалет з такими ж обшарпаними дверми жовто-білого кольору і відкрив два крани.
- От і все. В псевдо кухні є раковина. Сьогодні поїжте,що є з собою; правда, магазин - поруч. Бабусі покажуть… Електрочайник я вам, напевно, завтра привезу. У мене їх два.
Він замовчав на хвилинку, обдумуючи щось.
- От тепер ніби все. Звертайтесь, по мірі можливостей допоможу. Машина у мене господарська. До побачення.
Микола Петрович повільно вийшов, закриваючи за собою двері. Ліда, як стояла посеред кімнати, так і залишилась стояти.
- Мам, ти чого стоїш?
- Не знаю.
- Давай викладати речі; спочатку одяг, а потім їжу. Треба щоби одяг трохи відлежався, бо він, напевно, весь пом’ятий.
- Ох, ти моя розумниця,  - усміхнулась дочці Ліда, - відкривай шафу, подивимось… О , тут навіть вішалки є, аж три штуки!
- Тоді, мамо, ти повішай свій одяг на вішалки, а я можу на стілець. Тобі ж потрібно завтра на роботу йти.

Ранком, о половині восьмої, Ліда уже була в поліклініці. Скромність обстановки в деякій мірі налякала її, але, будучи людиною сміливою, вона швидко оволоділа собою: «Я буду тут працювати і цю обстановка повинна сприймати такою, якою вона є. Кінець кінцем, якщо цей заклад виглядає бідніше, ніж моє колишнє місце роботи, це не означає, що люди тут гірші. Всі люди живуть за своїми можливостями».
Народ топтався біля реєстратури, займаючи чергу, яка постійно збільшувалась, на прийом до лікарів. Серед відвідувачів було дуже багато селян; напевно з навколишніх сіл. Ліда розглядала їх, ніби знайомилась з ними: «Скоро мені прийдеться з ними працювати. Цікаві люди, ніби в одній державі живемо, а всі різні». Вона, не кваплячись, пройшлась по коридорах поліклініки, стараючись запам’ятати, де які кабінети знаходяться, і головне – кабінет головного лікаря. Без п’яти хвилин восьма Ліда в черговий раз підійшла до його кабінету. Їй здалося, що двері ще закриті і там нікого нема, тому стукати не стала. Відійшла до протилежної стіни і прихилилась до підвіконника. Через хвилину до дверей швидким кроком підійшов чоловік, а слідом за ним дріботіла медробітниця в білому халаті і щось кваплячись говорила. По досвіду Ліда зрозуміла, що це медсестра. Чоловік, достаючи ключі, просив зайти до нього пізніше:
- Фаєчко, зрозумійте, зараз повинен до мене прийти наш новий співробітник, людину треба зустріти, все переговорити, а потім я вирішу вашу проблему.
- Боюсь, що потім буде пізно, Леоніде Миколайовичу, - якось нерішуче  пробувала переконати головного лікаря жінка.
- Вибачте, - повернувся лицем чоловік до Ліди, - ви, напевно, до мене? Ви Воронецька?
- Так, я Воронецька, я до вас. Але… вирішіть свою проблему, я почекаю.
- Ні, вибачте, тут я трохи командую. Заходьте.
Медсестра с розчарованим виглядом розвернулась і пішла. Головний лікар представився:
- Я, Лютоферський Леонід Миколайович. От вам листочок, що потрібно зробити і до кого звертатись. Диплом мені ваш не потрібен, це інспектору відділу кадрів… Після такої рекомендації самі розумієте… І ще, постарайтесь з цією справою не затягувати. Людям потрібен лікар. Крім свого району, нам приходиться і три сусідні частково обслуговувати. От що вам світить. Там невропатологів нема і в найближчий час не буде. У них лікарнички, а не лікарні.
Ліді стало смішно, вона якраз думала, що тут лікарничка, а не лікарня. Але кожен все бачить по-своєму.
Як би  закінчуючи розмову, Лютоферський запропонував:
- Якщо хочете, я проводжу вас до вашого кабінету? Медсестра там. Признаюсь в гріхах, більшість хворих навіть не догадуються, що вона не лікар, а приймає. Одним словом – посадове порушення закону. А куди дітися?.. Вона дівка терта; надіюсь, ви спрацюєтесь.
- Так може я сама сходжу? У мене і халат з собою.
- Прекрасно, ви знаєте, мені зовсім ніколи. Я як лікар уже зовсім не працюю, я – адміністратор. Яке жахливе слово, - він замахав руками, - а посада ще жахливіша. Так, гардероб для співробітників на першому поверсі, але більшість наших робітників роздягаються в своїх кабінетах. Виникнуть проблеми – зразу до мене; мене не буде – я вам на листочку написав номери телефонів,  як мене шукати.
Він знову замахав руками і взявся за одну з папок., що лежали на столі. Ліда зрозуміла, що розмова закінчена.
- Дякую, Леоніде Миколайовичу, я пішла.
- Так, так.
Ліда спустилась на перший поверх і зайшла в гардероб. Біля вікна сиділа з книжкою в руках досить висока і повна жінка. Ліда поздоровалась.
- Що ви хотіли? – почувся добре поставлений жіночий баритон.
- Хотіла роздягнутись, кабінет свій майбутній хочу подивитись.
- Ой, мила, так ви наш новий лікар. А ми уже зачекались. Ви Вронська?
- Ну, до Вронської я, може, недотягую… Моє прізвище Воронецька. Лідія Михайлівна.
- Ой, а нам хоч як. А я кому тітка Маша, кому Марія Степанівна. Я, мила, все життя на «швидкій» пропрацювала. Все життя. Ой, яка у нас тоді «швидка» була!.. Не уявляєш, на возі… Давай сюди плащ, давай, я сама повішу. Ми пізніше поговоримо, ой, поговоримо… Я люблю з новим чоловіком побесідувати, поки не надоїм. Ха-ха-ха, - зазвучав її баритон.
Ліда знову піднялась на другий поверх: де її кабінет, вона уже знала. Хотіла запитати  у відвідувачів, хто на прийомі, - чоловік чи жінка, але , пригадавши, що вона лікар і в білому халаті, тихо відкрила двері. До неї повернулась уже  знайома лицем медсестра.
- Можна?
- Так, будь-ласка. Це ви були?..
- Я. Ви не перечите?..
- Що ви, а ні крихти.
- Ви не звертайте уваги на мене, - звернулась до медсестри Ліда, - я скоро піду.
- А ви мені не заважаєте, за пів року я уже привикла., - зрозумівши, що має на увазі новий лікар, відповіла медсестра. – Я не стидаюсь. Нема сенсу. Навіть можете мені допомогти. Мене зовуть Фаїна Іванівна Черемісіна, а як вас, я знаю.
- Напевно, як Вронську? – усміхнулась Ліда.
- Це на початку пішов слух, що Вронська, а потім вияснилось, що Воронецька.
Фаїна проводила пацієнтку і, зупинившись на порозі, звернулась до хворих:
- Де тут чоловік, якого привели? Заходьте.
Ліда сіла на стілець в куті кабінету, не дивлячись на те, що Фаїна звільнила місце лікаря і стежила за роботою майбутньої колеги.
Означивши люмбаго, Фаїна Іванівна розпорядилась відвезти хворого додому, і завіривши жінку хворого, що це швидко пройде, вручила рецепт. Коли чоловіка повела жінка, Ліда запитала:
- Ви мені вибачте, Фаїно Іванівно, я зрозуміла, що у вас якась проблема? Це ви підходили до головного лікаря?
- Проблема! Ще й яка проблема. Картоплю треба привезти з саду. Машини у нас своєї нема, хотіла попросити на годинку нашу лікарняну. Є в лікарі, як її називають господарська «швидка допомога». Господарський УАЗик…
- Це, часом, не Микола Петрович?
- Так, звичайно, він, наш дядько Коля.
- А у вас є його номер телефону?
- От, - показала Фаїна на листок паперу під настільним склом. – Тут всі наші потрібні і непотрібні номери.
Ліда набрала номер телефону.
- Добрий день, це гараж? А Миколу Петровича можна? – почекала. – Миколо Петровичу, добрий день, це Воронецька, - послухала відповідь, - Миколо Петровичу, ви мене вибачте, ви можете допомогти моїй колезі Фаїні Іванівні привезти … з якогось саду картоплю? Добре, даю. Фаїно Іванівно, візьміть трубку.
Фаїна, усміхаючись, слухала, а потім голосно відповіла:
- Миколо Петровичу, я вас потім покормлю, не переживайте, голодним не залишитесь.
Вона поклала трубку і з заговорницьким лицем прошептала:
- Під час обіду… Встигнуть. Чоловік там буде. Картопля вся в мішках, - вона ще раз усміхнулась і відкрила двері. – Наступний!..
В один день Ліда все оформила, залишились завершаючи дрібниці, але вона залишила їх на завтрашній день. Треба дочку в школу влаштувати і паспорт здати на прописку. Але в нашому житті не буває без проблем: щоб влаштуватись на роботу, потрібно прописатись. А щоб приїжджому прописатись, то потрібно, хоча би, працювати. Дзвінок головного лікаря і ще якийсь папірець, в який Ліда навіть не заглянула, а просто завірила печаткою в реєстратурі, вирішили всі проблеми. Через три дні Ліда приступила до роботи, правда, на час пізніше - відвела дочку в школу.

Бабине літо було коротким, днів п’ять. Північно-східний вітер кидав дрібним холодним дощем.
Як тут жартують: «Довге малосніжне уральське літо закінчилось!» Для Ліди така погода в вересні була в диковинку, але нею оволоділи другі турботи - приводила в порядок свою міні квартиру. Перемила стіни, двері , вікна і приготувалась малювати. Микола Петрович з свого НЗ, як він сказав: «дома не потрібно, а викинути жалко», привіз електроплитку, пару каструль, блюдця, всяку кухонну дрібноту і  єлектрочайник.  В завершення обіцяв поговорити з сусідом по гаражу – дешево продати їй ще досить придатний диван, який розміщувався вздовж задньої гаражної стінки і був ретельно закритий від пилюки плівкою. Та і сусідки – пенсіонерки обдаровували дечим. Приходили до неї, як на прийом в поліклініку. Ліда спочатку навіть відказувалась від подарунків. Несли частіше всього всяку городину. В шафі під одежею уже стояло декілька банок з соленими огірками і помідорами. Ліда розуміла, що вона тут чоловік новий і люди стараються допомогти їй обжитись. Та й зараз все це було вчасно..
Другої п’ятниці перебування Ліди в новому місті, під кінець робочого дня, подзвонив Микола Петрович:
- Лідіє Михайлівно, як у вас завтра з часом?
- А що ви хотіли? Дома повинна бути. Вихідний день… Ой, зовсім забула, після дванадцятої хоча би на час сходжу в відділення.
- Значить ранком будете дома, а сьогодні по дорозі додому купіть пляшку горілки.
- Миколо Петровичу, ви до мене в гості збираєтесь?
- Щось подібне, диван вам привеземо. Вибачте за нескромне питання, у вас гроші є?
- Поки що є.
- Тоді чекайте.
Субота трохи ощасливила містечко затихаючим, хоча холодним, зате сухим вітром. Над лісом висіло сонце, а по небі розповзлись ріденькі хмари.
Ліда чекала гостей. Зняла спортивний костюм, в якому господарювала на балконі і одягла чорну сукню з червоним комірцем і такими ж манжетами на рукавах. Знала, що воно до лиця їй і вирішила: якщо квартира занедбана, то хоч господиня повинна виглядати привабливою.
В коридорі почувся шум, сопіння, потім постукали в двері і, не дочекавшись відповіді, відкрили.
- Лідіє Михайлівно, це ми, диван несемо.
Микола Петрович стояв в дверях, тримаючи  диван.
- Заходьте, заходьте. Ой, а як ви його втягнете, коридор вузький – напевно не розвернутись…
- Стоячи, та боком, - почувся ніби знайомий голос другого носія, невидного із-за поганого освітлення коридору.
Крехтячи, чоловіки затягли диван.
- Так що, сюди? – запитав Микола Петрович.
- А більше нікуди, - відповіла Ліда, - може тільки місцями поміняти з ліжком?
- Ні не треба, це буде не до місця, - якось переконано в своєму рішенні виказав помічник Миколи Петровича. Це був його син Ігор.
Микола Петрович, так же крехтячи,  випрямив спину.
- І як, вам такі меблі підійдуть?
- Розуміється, підійдуть. Правда, я не встигла…  Треба було підлогу пофарбувати. Тепер буде не зручно, тісно.
- Така проблема вирішується, - так же переконано сказав Ігор.
Ліда глянула на Ігоря  і зробила висновок: Ігор дуже переконаний  в собі чоловік. Але тут же схаменулась.
- Миколо Петровичу, а я вчора пляшку не купила. Всі крамниці оббігла і ніде не знайшла.
- Нічого страшного, друг почекає, сьогодні мою вип’ємо, - він направився до виходу.
- Ой, куди ви? – заметушилась Ліда, - тільки що чайник закипів, у мене є кава зі старих запасів, а вчора печива купила…
- Ні, ні, - заперечив Микола Петрович, - сьогодні не до того. Нам ще треба в сад їхати, бо бабуся нам прогул зачислить.
- Добре, Миколо Петровичу. Ви мене так виручаєте… Пізніше зустрінемось, коли роботи буде поменше.
- Ну, звичайно! До побачення.
- До побачення, - відповіла Ліда.
- До побачення, - кивнув головою Ігор.
Чоловіки пішли. Ліді захотілось ще раз на них подивитись. Вона відкрила балконні двері і виглянула на вулицю. Там стояла «Волга», машина Ігоря з багажником на крівлі. Вони підійшли до машини і, Ігор відкриваючи її, заглянув вверх на балкон Ліди. Їй стало ніяково, що виглядає і вона швидко відскочила назад.

Осінь міняла сухі дні на дощові і навпаки, і Ліда ранками виглядала на вулицю, не знаючи, як одягатись.
- Надійко, як ти думаєш, буде сьогодні дощ, чи ні?
- Мам, звідки я можу знати! Було б радіо, послухали би прогноз.
- Правильно говориш, треба буде у сусідів запитати, є у них радіо, чи ні. От проводи біля дверей старчать. Вечором запитаю.

На роботу в цей день першою прийшла Фаїна. Коли Ліда відкрила двері, вона наливала в склянку заварений чай.
- Лідіє Михайлівно, будете пити чай?
- Буду. Я дома рідко коли снідаю. Не хочу зразу після сну.  До речі, ми ж договорились звертатись на ти.
- Ніяк не можу привикнути. Знаєш, традиція – до начальника всі на ви, а він до всіх на ти.
- Та дурниця така традиція. Якщо ти медсестра, то що – чоловік другого сорту? Якщо хочеш, то при співпрацівниках і пацієнтах будемо на ви, а на одинці на ти. Іде?..
- Добре, іде… І… не медсестра я, фельдшер. До заміжжя була в селі завідуючою медпунктом. Потім приїхали із міста шефи, допомагати копати картоплю, і один з них привіз сюди. Тепер я міська, або пів міська.  Вся східна частина міста – власні будинки. Та і по роду занятості на роботі ми – міські, після роботи – аграрії, їдемо в сади і городи.
- Фає, я давно хотіла запитати, що це у вас за сади такі, де ви вирощуєте картоплю?
- О, це такі садово-городні товариства, створені ще тридцять-сорок років тому, в яких виділяли по чотири сотки землі на сім`ю для підтримки штанів.
- В моєму Поволжі це називають дачами, або просто городами. До речі, - пожартувала Ліда, - і як штани тримаються?
- Та нічого… підмога навіть дуже не погана.
Ліда поставила на підвіконник за штору пусту склянку.
- Ну, що, Фаїно Іванівно, будемо приймати?
- Будемо! – згодилась Фая.

Хоча повсякденні турботи робили між собою дні подібними, вони все ж обростали новими проблемами і Ліда все більше і більше вникала в життя містечка і околишніх сіл. Появились знайомі. На вулиці чи в крамниці в черзі з нею вітались. Розуміється, що більшість своїх відвідувачів вона навіть і близько не пізнавала, але на привітання з задоволенням відповідала. Тут ще зберігались традиції великого села.
Декілька разів Ліда проводила дочку в школу, запитувала у вчителів про неї, хоча знала, що дочка старається: стидно отримувати погані оцінки. Ліді було приємно. Літня класна керівниця своєю манією рухатись і одягатись дуже нагадувала сільську бабусю. Ліді спочатку було трохи смішно, але потім привикла. Самим незвичним для неї було те, що в останні дні жовтня почав пролітати сніжок. Значить, треба було готовитись до зими. Свекруха, будучи порядною жінкою, прислала чотири посилки її з дочкою одежі.

Двадцятого листопада під шум і обурення черги хворих в кабінет зайшов Микола Петрович. Він йшов боком, глядячи на хворих і голосно оправдовуючись:
- Ви що, не руські? Я тут працюю, мені на хвилинку!
Ліда здивовано підняла очі.
- Що сталося, Миколо Петровичу?
- Та тут така справа… В суботу приходьте до нас о дванадцятій. Для чого не, - питайте, все одно не скажу. Свою красавицю захопіть з собою обов’язково. Ігор за вами заїде. Майте на увазі, ми вас дуже чекаємо.
- У вас що?..
- Нічого особливого, просто день пирогів. Ми вас дуже чекаємо, - він повторив ще раз, розвернувся і вийшов.
- Завойовуєте популярність, Лідіє Михайлівно, - пожартувала Фая.
- Подібно на те…

В суботу, о дев’ятій годині ранку Ліда практично була готова. Її займали думки: що затіяв цей хитрун Микола Петрович? Обдумувала всякі версії, але турбувало більше всього те, як вона буде себе відчувати в незнайомому товаристві. І скоріше всього , цим товариством буде одна сім'я. Не переживала тільки Надія; перебирала свою одежу і постійно задавала матері питання. Та, зайнята своїми думками, кожного разу перепитувала:
- Що ти кажеш, Надійко?
В дванадцятій годині постукали в двері. «Треба установити дзвінок», - перш ніж відкрити двері, подумала Ліда.
В кімнату зайшов Ігор.
- Вітаю вас. Батько за вами послав…
- Вибачте, але я нічого не зрозуміла, по якому випадку?..
- В машині скажу, - схитрив Ігор. – Я вас почекаю в низу. Добре?
- Добре, - відповіла Ліда, знизавши плечима.
«Волга», приминаючи колесами свіжий сніг, взяла курс в приватний сектор міста. Надія дивилась по сторонах, розглядаючи незнайомі місця. Скоро двоповерхові будівлі закінчились і почалися власні хати. Машина повільно пробиралась по вузькій вуличці і зупинилась біля сітчаного паркану. Ліда пригадала, що Ігор обіцяв сказати причину запрошення до Миколи Петровича.
- Ігор, ви мені так нічого і не сказали.
- Ви не розпитували, а я і не розказував… От будинок мого батька. Йому дали квартиру, але він там жити не хоче, віддав мені. Каже, що тут натуральніше. У нього сьогодні день пирогів. Вибираємо день і батько запрошує друзів і рідних.
Ігор відкрив ворота і загнав машину на площадку двору, де уже стояв лікарняний УАЗик,  закинутий великим брезентом.
- Підемо – позвав Ігор.
Ліда відчувала себе дуже ніяково. Ігор все це бачив і підбадьорив її.
- Та не стидайтесь, у нас все дуже просто. І будете ви не одні…
З ганку ввійшли в невеличку кімнату. В ніс ударив запах пирогів. Ліда догадалась, що це кухня. Біля плити стояла середньої повноти і такого ж росту жінка, прикрашена розмаїтим передником.  Побачивши прийшлих, приємно усміхнулась.
- А от і гості прийшли. Коля, іди зустрічай.
Появився Микола Петрович, розвів руками.
- От і молодці! Проходьте, взуття не треба знімати. Давайте ваші пальтечка.
В будинку було ще четверо людей, світловолоса жінка і дівчинка років восьми-дев`яти.  Ліда привіталась. Микола Петрович зупинився посеред кімнати.
- Товариші, прошу любити і поважати, наша нова лікарка, вибачте, лікар Лідія Михайлівна Воронецька. А оце миле створіння – її дочка Надія. Запрошені на наше поважне зібрання для скорішої адаптації в новому суспільстві і пізнання тонкощів  нашого побуту.
Ліда поважно поклонилась.
- Не треба, Лідіє Михайлівно, ми люди прості. Я вам наше товариство представляти не буду, познайомитесь в процесі чаювання. Тепер можемо розсідатись. Бабуся Нюра, давай командуй, це твоя прерогатива, - Микола Петрович навмисно підкреслив це слово, що стало модним.
Баба Нюра всіх розсадила, - як виявилось потім, в цьому був глибокий смисл і застільна зручність. Господар сів в кінці стому, складеного з двох. Вздовж стіни – Ігор і чоловік його віку, на другому кінці столу - сама господиня, зі сторони кімнати. Починаючи від господині – онучка, Надія,  Ліда і дочка господарів. Ігор , ніби випадково, виявився напроти Ліди.
Після того, як господиня подала гарячі пироги з грибами і капустою, Микола Петрович запропонував всім налити.
- Ольга, - звернувся він до дочки, - спитай у гості, що буде пити? Є горілка з крамниці, є своя, - усмішка промайнула на його обличчі, - є вино смородинове, є з жимолості. Що більше подобається…
Ліда згодилась на вино, тим більше що і Ольга збиралась пити його. Дівчатам налили морсу з клюкви. Поки закусували, Ліда крадькома огляділа стіл. Все було по-простому, але багато і по-господарськи. А що таке горілка своя, вона догадалась пізніше, коли побачила в коньячних пляшках безколірну прозору рідину. Після третього залпу, як оголосив господар, всі заспокоїлись і струмочком потекла бесіда. Чоловіки починали то з рибалки, то з полювання, а все закінчувалось роботою. Баба Нюра тим часом встигала підтримувати бесіду то з чоловіками, то з дівчатками, підсовуючи їм всяку смакоту і поглядаючи в сторону гості.
- Оленька, а ти за гостею доглядай.
- Що ви, що ви, - віднікувалась Ліда, - я і так уже два куски пирога з’їла.
- І як тобі, мила, наші пироги? Напевно таких не їла?
- Чесно сказати – давно. Я сама є сільська…
- Та й добре; ти не стидайся, ми люди прості.
Потім були танці під магнітофон, були гарні пісні: «Белый теплоход», «Обручальное кольцо»… А на послідок – «Родительский дом». Баба Нюра цвіла. Вона тримала дівчат за руки, пританцьовувала з ними, і, злегка хмільна, на весь будинок виводила «начало начал…».
Додому почали збиратись, коли  уже стемніло. Господиня насилалась Ліді пирогами, та відмовлялась, але Ольга підтримала матір:
- Ліда, бери (вони уже перейшли на ти). Того, що залишилось, їм вистачить. Мама часто пироги пече. Вона тепер дома, на роботу ходити не треба, от  і бавить нас.
- Можна подумати , що я і раніше вас не бавила, - ніби розсердилась господиня. – Пригадай, як ти з Свердловська з інституту приїжджала… Я напечу пиріжків, розтягайчиків – все відвезе, дівчатам подобаються.
З вулиці почувся сигнал автомобіля.
- А от і Сашко приїхав, - господиня підійшла до вікна і виглянула на вулицю. – І хто першим поїде? Зараз другий таксист буде.
Додому Ліда їхала трохи притомленою, але заспокоєною. Піднімаючись в квартиру, подумала: «Треба буде в понеділок подзвонити Миколі Петровичу, я ж з ним не попрощалась. Він був зайнятий бесідою з чоловіками».

Зима для нового невропатолога видалась важкою. Хоча Фая переконувала її, що кожного року так; з похолоданням невропатологічних хворих становиться більше. Важкохворих при відсутності місць в палатах відправляли в обласну лікарню.  Але більшість лікувалась дома – амбулаторно. Ліда прекрасно розуміла, що амбулаторне лікування не може зрівнятися по якості зі стаціонарним, але місць в відділенні не вистачало, як мінімум, на третину. Вона поглядала на двоповерхову будівлю за сто метрів навскоси через дорогу. Це колись був житловий будинок зі шлакоблоків. Жителів виселили звідтам ще два роки тому. Будівля була признана неприродною для проживання із за відсутності комунікацій. А так як у влади не доходили руки до неї, то вона одиноко стояла серед бур’янів і сміття, світячи дирами від вирваних вікон і дверей. Прийнявши рішення, Ліда виказала свою думку відносно нього, але головний лікар тільки махнув рукою.
- Про це не може бути і мови. Навкруги розруха, а ви – відновити будівлю! А меблі, а обладнання… Ні, ні, забудьте!
Ліді було дуже неприємно, що головний лікар обійшовся з нею, як з дівчинкою, думки якої нікого не цікавлять. Залишалось одне – знову Микола Петрович… Але її брав сумнів, а ненароком і він її не підтримає. «Ох, що буде, то буде» - вирішила вона і зняла трубку.
- Миколо Петровичу, це Воронецька. Мені би з вами зустрітися, порадитись хочу.
- Що таке сталося? Дома що-небудь, не дай Бог?
- Ні, ні, дома все добре, це по роботі.
- От як воно! З яких це пір лікарі стали зі мною радитись, я ж механік? – замовчав на мить. – А давайте, коли підемо додому. Я вас почекаю біля сходів.
- Добре, - з облегшенням відповіла Ліда, - дякую.
В кінці робочого для, залишивши Фаю закривати кабінет, Ліда відправилась до виходу. Уже на вулиці побачила Миколу Петровича, що стояв лицем до куща угорського бузку. Там сиділа трійці снігурів і виконувала свою скромну пісню з одного звука.
- І що ви, голубка, хотіли, щось сталося?
- Сталось, Миколо Петровичу, і не сьогодні. Подивіться он на цей будинок. Як ви думаєте, його можна відновити?
- Звичайно можна. Ви знаєте, які там товсті стіни; він набагато тепліший теперішніх будинків. Правда, трохи приземлений, але підлогу і пороги можна підняти. А ви що задумали, хочете його купити?
- Що ви, що ви! Та на які дулі?! – здивувалась Ліда.
- Вибачте, я теж так подумав, але вирішив пожартувати.
- Нічого. Жарт вдався. Я запропонувала сьогодні нашому Леоніду Миколайовичу в цьому будинку розмістити відділення неврології, а він віднісся до мене, як до шмаркачки. – Побачивши здивовані очі співбесідника, добавила: - Звичайно, спочатку відремонтувати.
- Мила моя, мила моя! Я навіть не знаю, що сказати. Тут потрібно все обдумати, всі ходи, а головне – економічну доцільність. Розумієш? – він навіть не помітив, як перейшов на ти.
- Розумію, Миколо Петровичу. Та звертайтесь до мене, будь ласка, на ти, бо я себе ніяково відчуваю.
- Дякую, я буду пробувати. Тут я можу дати тільки одну пораду – поговорити зі спеціалістами. І треба квапитись: не дай Боже, хто-небудь виб’є зі стіни хоч одну цеглину і одну мить розберуть. Міське керівництво, як часто буває, закриє на це очі. Така ситуація буде вагомим поводом рахувати будинок не підлеглим відновленню, а всякі прихвосні розберуть решта. До того ж, там ніякого трубопроводу нема. Причин для зносу от… - і він провів долонею перед очима.
- Дивно, - задумалась Ліда, - чому там не було ні води ні газу?
- А, тому, що чесно сказати, ради одного будинку не хотіли тим займатися. Там, подивись яке прекрасне місце. По-перше, там трохи вище, ніж тут, - значить, нижче ґрунтові води; по-друге, там можна засадити лікарняний парк, решту віддати від приватне будівництво. Багатоповерхові будинки, подібно, зараз нікому буде будувати. І чому би не провести туди комунікації?.. Ти не уявляєш, яка це зручність і красота – мати свій будинок з водою і газом.
- Уявляю, Миколо Петровичу. І що тепер робити?
- Я думаю так: треба звести тебе з Ігорем, а він запросить Мельникова – господаря будівельного кооперативу. Скажу тобі, що це досить серйозна контора, а її керівник – висококваліфікований інженер-будівельник. Вам треба зібратися і все продумати до дрібниць. А потім з тим документом іти в мерію. Правда, спочатку потрібно попередити вашого керівника Лютоферського. Хоча він все одно розгнівається. Він не любить, дуже не любить, якщо хтось вирішує його проблеми. Ревниво не любить. Так що один хрін…

Засідання «вченої» ради збулося через три дні. Ігор заїхав за Лідою і через десять хвилин вони уже піднімались по сходинках до директора ремонтно-будівельного компанії «Атлант». Почувши кроки в приймальній, Мельников вийшов назустріч.
- О, які люди! Заходьте, заходьте.
На лиці його сіяла легка іронічна посмішка, але Ліда не вважала потрібним придавати цьому значення. Перший крок зроблений.
- Сідайте, будьте добрі, - запропонував господар кабінету. – Ігорю Миколайовичу, представте свою супутницю.
- Так, розуміється.
- Краще я сама. Воронецька Лідія Михайлівна, лікар-невропатолог.
Чув про вас, Лідіє Михайлівно, чув. Ви уже встигли нажити авторитет і популярність. А прізвище яке!..  Наскільки я знаю, в нашому місті такого прізвища нема і думаю, що не було. Вибачте, відволікся; суть справи, хто почне?.
- Я і почну, - впевнено вступила в розмову Ліда.
Володимир Петрович її уважно вислухав.
- Якщо говорити по-совісті, то ви праві. Але скажу чесно, я сам точив зуб на цей будинок, хотів його загарбати, чекав коли наступить вигідний момент. Надіюсь, ми з вами люди серйозні. От Ігорю Миколайовичу я можу довіритися, а раз він вас до мене привів, то знає кого. Так от, мріяв я його дешево придбати і зробив би це, але раз такий поворот, мішати не буду; справа благородна… А тепер вам потрібні вагомі доводи. Якщо не перечите, я вам все напишу, розкладу по поличках – як провести ремонт і в якій послідовності. Трудніше всього буде з трубопроводом, тут потрібно посилатися на перспективу. Ідея    відносно будівництва власних будинків дуже спокуслива і може бути підтримана населенням. Але і я, признаюсь чесно, в цьому дуже зацікавлений. Надіюсь, що проведення цих робіт запропонують моїй установі. В такій ситуації мені значно вигідніше взяти великий об’єм роботи, ніж ці старі шлакоблоки.

Весь тиждень Лідину душу бентежила тривога, але відступити вона не могла собі дозволити. Їй дуже хотілось доказати свою правоту. Документ підготовлений Мельниковим, був у неї на руках і вивчений майже напам’ять.  На наступній лінійці Ліда заявила, що технологічна документація на процес відновлення старого будинку у неї є і складений компетентною особою. Але головний лікар, вирішивши  цією проблемою не  обтяжуватись, відповів коротко і однозначно:
- От, Лідіє Михайлівно, з цією особою і вирішуйте свої проблеми. Ви тут без року тиждень, а уже пробуєте нав’язати свої ідеї. Таке не можна собі дозволяти, треба рахуватися з виниклими ситуаціями.
Ліда нічого не відповіла, зрозуміла, що дальша розмовляти нема сенсу. В цей же день вона подзвонила Ігорю. Такої відповіді від Лютоферського він чекав і тепер перед ним виникла задача, яку потрібно вирішувати; та і перед Лідою йому не хотілось показати себе бездарним. Подумавши хвилину, вирішив, що для початку треба подзвонити Мельникову.
- Володимире Петровичу, привіт, Бодров. Я до тебе з Лідиним питанням, про лікарню. Справа, поки що, прийняла  ідіотську форму – Лютоферський навіть розмовляти не хоче.
- Нічого собі, от тобі і головний лікар. Недаремно його називають Люциферським.
- Того і варто було чекати. Я так і думав. Такі як він, без все вказівного перста не діють. Йому потрібна вказівка партії.
- А при чім тут партія? – не зрозумів Мельников.
- При чім? Так він же вічний парторг в нашій лікарні.
- Та і хрін з ним! Потрібен він, як свисток при поносі. Слухай, Ігорцю, а ти як цю дівицю підчепив?
- Дуже просто, батько познайомив.
- Видно, що дівка ділова. Як ти думаєш, може мені за нею вдарити?..
- Я тобі ударю, ноги переламаю!
Мельников розразився холеричним сміхом.
- От ти і видав себе! Що я можу сказати? Молодець!
- Гаразд, Мельник, не квап коней.
- Ну, а якщо серйозно, Ігоре Миколайовичу, то давай підключимо Сашу Шороховського. У нього, знаєш, як башка варить… На свіжу і таку актуальну тему він накинеться, як кіт на сало.  Швиденько зляпає статтю.
- Правильно кажеш, Мельничок ти мій. Спочатку це питання потрібно розголосити; так сказати породити суспільну думку, а потім і в мерію… Зараз же подзвоню Сашку.
- Олександре Васильовичу, привіт! Бодров турбує. Як добре, що ти ще не пішов додому.
- А це кому як, для мене – нічого хорошого. Порядні люди дома пельмені жруть, а я тут пустий чай чвиркаю.
- Тема у мене для тебе є, тема… розумієш?! Найактуальніша тема з самим насущним питанням! Ну, чого мовчиш?
- Думаю. А давай, я завтра до тебе зайду? Ти не заперечуєш, якщо я захоплю диктофон?
- Та хоч що захопи, я тобі навіть пісню на біс проспіваю.

Після обіду, в день виходу газети, в редакцію подзвонив мер Воробйов Сергій Микитович:
- Олександре Васильовичу, поясніть, як це зрозуміти, ви друкуєте такі серйозні речі, навіть не повідомивши мене. Місто, вибачте, - господарство моє, а не ваше.
- Сергію Микитовичу,  - почав заспокоювати мера редактор, - це всього лиш пропозиція, і, вибачте, я не можу відказати людині в цьому. Тим більше, що нічого крамольного там нема.
Мер нічого не відповів і, не прощаючись, поклав трубку. Через хвилину задзвонив телефон в кабінеті головного лікаря. Трубку ніхто не взяв. Слідом роздався дзвінок в реєстратурі.
- Де ваш цей… начальник? – не вітаючись, запитав мер.
- Та десь тут пробігав.
- Знайдіть його і передайте, - нехай терміново подзвонить Воробйову!
До свого кабінету Лютоферський йшов великими кроками. Голову міського уряду йому дуже не хотілось розстроювати, тим більше, що він рахував себе одним з самих приближених до нього, з звертанням на ти.
- Сергію Микитовичу, що сталося? Це я, Лютоферський.
- Ага, знайшовся! Поясни мені, будь ласка, що ви там вирішуєте за моєю спиною?
- Я… Я не розумію питання?
- Як не розумієш? Я про статтю….
- Все одно нічого не розумію. Про яку статтю?..
- Та яку ви зліпили зі своєю Воронецькою, - ще більше закипів мер.
- Сергію Микитовичу, я нічого не ліпив, дорогий.
- Як не ліпив? А що, Воронецька з тобою не радилась, і навіть  тебе не повідомила?
Потрухи у головного лікаря опустились нижче пупа, в низу живота похолодніло.
- Та, тут вона заїкалась якось про одну справу, але я не придав цьому належної уваги, - заїкаючись і вимучено відповів Лютоферський.
- Значить ти нічого не знаєш? Візьми останню міську газету і почитай. А тобі я скажу, вона молодець – баба. Ох, і візьме вона тебе за виворот, їй – Богу візьме, та ще й копняка дасть під зад. Так що спасай свою шкіру, старий хрич!
До кінця дня мер запросив на найближче позачергове засідання міськради всіх, хто мав до цієї справи відношення.
Протягом тижня районна газета збентежила всю навколишність. Пропозиція нового лікаря визвала самий добрий  відклик у населення, тим більше, що керівники ремонтно-будівельної компанії і авторемонтного заводу підтримали цю ідею і обіцяли сприяння. Розуміється, про головного лікаря нічого не писалось, щоби не визвати лишній конфлікт.
Всі запрошені на розширене засідання міськради крім депутатів сиділи в прийомній голови міста. Лютоферський, як депутат міськради, знаходився в залі засідань, відчуваючи своє незавидне становище, був остаточно розстроєний, не слідкував за ходом засідання і навіть не почув заданого йому питання. Мер махнув рукою, і під загальний сміх Лютоферський, ще більше вибитий з колії, усівся на місце. Через пів години чекаючих запросили на засідання. Після питання Воробйова «хто був ініціатором пропозиції відновити старий будинок під відділення неврології», підвелась Воронцька.
- Я була ініціатором, Сергію Микитовичу, і виказала свою думку на лікарняній лінійці. Але мене ніхто і не слухав. Тоді я звернулась за допомогою до спеціаліста – директора компанії «Атлант» Мельникова Володимира Петровича і головного інженера авторемонтного підприємства Бодрова Ігоря Миколайовича. Вони можуть це підтвердити. Після детального обговорення я пробувала представити кваліфікаційні докази доцільності даної пропозиції, але Леонід Миколайович дав мені зрозуміти, що це не моя компетенція і, навіть, розмовляти не став.
- Леоніде Миколайовичу,  - запитав мер, - цей факт мав місце бути?
Лютоферський впевнено підвівся і так само впевнено відповів:
- Я рахую, що такі питання лікар не уповноважений вирішувати. Для цього повинна бути директива зверху. Самодіяльністю я займатися не буду. Буде вказівка – будемо ремонтувати. Не буде, значить, не будемо.
Виказали свої думки Мельников і Бодров.  Самою складною проблемою виявилась прокладка комунікацій, але Мельников наполегливо доказував перспективність даного заходу, рахуючи цей пустир самим вигідним місцем для розширення  приватного житлового будівництва. По поведінці членів міськради можна було судити, що ця пропозиція буде підтримана. В результаті, так і виявилось. Через три дні на обідраній стіні запущеного будинку появилась табличка з надписом: «Будівля зносу не підлягає».
В місцевій газеті ще двічі приділяли увагу відновленню будівлі, були обнародувані джерела і плани фінансування; визначений порядок ремонту – весна наступного року. Але не встигли затихнути дебати, як Ліда на одній із лінійок запропонувала в приватному секторі міста відкрити фельдшерський пункт від міської лікарні з правом видачі лікарняних листів, а завідувачем назначити Черемісіну Фаїну Іванівну як спеціаліста високої кваліфікації. До того ж не маловажно і те, що вона там проживає.
Після виступу Ліди у головного лікаря пропав голос , на лобі виступили краплі поту.
- Ви… ви… що… хочете?! Мене в могилу загнати?!
- Ні, я хочу розвантажити лікарню і облегшити життя людям, які тут живуть.
- Яким чином? – ледь не зриваючись на крик, видавив з себе Лютоферський.
- Дуже просто, - Ліда старалась говорити спокійно, надіючись на те, що керівник заспокоїться і вислухає її. – Людям не потрібно буде тягнутись сюди пішки із-за всяких дрібниць. Автобуси не ходять толком, пального нема. А там можна буде надати посильну меддопомогу – визначити нескладний діагноз, проводити ін’єкції і інфузії. Люди мотаються пішки по три-пять кілометрів, щоб зробити укол, або поставити капельницю.
- Добре, - страждальницьки промовив головний лікар, - а приміщення?..
- І приміщення є, - відповіла Ліда.
- Така ж розваль, як оця?
- Ні, власний будинок в доброму стані. Дві кімнати, кухня, сіни, гараж. Господарі переїжджають в Краснодарський край, а будинок не можуть продати, тому що нема покупців. За безцінь віддавати жалко, от вони і згодились на виплату з розстрочкою на два роки. Другого такого випадку не буде. В кінці кінців, життя налагодиться і з часом за необхідністю, хоча я в цьому дуже сумніваюсь, будинок можна буде продати.
- Господи, і як ви його знайшли, і уже зуміли про все провідатись?
- Це не я, Леоніде Миколайовичу, - Ліда усміхнулась, - це Фаїна Іванівна.
- Черемісіна, чи що? – Здивовано викотив очі головний лікар. – Теж мені… ще одна радикала. Ні я від сюди спокійну не піду!
- Не переживайте, Леоніде Миколайовичу, - не втримався гострий на слово завідувач хірургічним відділенням, - ми вас на руках винесемо.
- От дякую, ви тільки цього і чекаєте!
- Ми чекаємо другого – коли звільниться місце для хірургічного відділення, - уже більш лояльно відповів хірург.
Через місяць і ця ідея – відкрити медпункт – була підтримана. А в приватному секторі – прийнята на ура. Крім цього поступила пропозиція розмістити там же філіал міської аптеки.

Не сподівалась Ліда, що так швидко наживе собі ворогів, тим більше, що це не входило в її плани. Спочатку вона не звертала уваги на те, як  з нею вітаються, бесідують, якось не до того було. Низка турбот, як дома, так і на роботі, затінювала все це. З початком зими кількість хворих збільшилась. До середини грудня черга майже подвоїлась, не вистачало талонів. Ліда старалась прийняти всіх. Коли затримувалась на роботі, дочка дома була  одна. Ліду мучили думки – як вона там, поїла чи ні і чи вчить уроки. Хотілось все кинути і бігти додому, але за дверима сиділи хворі люди, яким потрібна була допомога.  Неприємності почалися з чергової лінійки. Лютоферський, в завершення свого виступу, вирішив нагадати що приближається Новий рік.  А так як за культмасову роботу відповідала ЛОР Вишнякова, то головний лікар звернувся до неї:
- Тамаро Вікторівно, як завжди вам карти в руки, продумайте все, обговоріть з колективом, бо ми кожен Новий рік чимось незадоволені: то не всі ходимо, то танцювати ні з ким.
- Вибачте, Леоніде Миколайовичу, мені все це уже надоїло – всім догоджати. У нас є нова людина, дуже перспективна, може ми їй це довіримо?
- Тамаро Вікторівно, - здивувався головний лікар, - це не красиво з вашого боку і, тим більше, це ваше профспілкове поручення.
Ліда встала.
- Ви знаєте, я не проти, боюсь тільки, Тамаро Вікторівно, що вам потім буде дуже ніяково. Ви би краще попросили допомогти і згодилась би, непевно, не я одна. А тепер я хочу знати, які виникали проблеми при проведенні святкових вечорів?
- Ні, Лідіє Михайлівно, мені не буде ніяково і я з задоволенням подивлюсь, що ви можете.
- Добре, - згодилась Воронецька, - перелічуйте всі ваші проблеми, я їх запишу.
- А з задоволенням, - язвито завертіла своєю фігурою Вишнякова. – Перше – це приміщення. В міському будинку культури таких приміщень нема і буфета теж. Три наші міські їдальні маленькі і нарозхват, хто встигне. Друге – декому не вистачає чоловіків, ні з ким танцювати, а своїх – мало. Не знаю, може ви їх із області випишете. Третє – де готувати їжу? Хочеться чогось свіженького, гаряченького, а не принесеного з собою в сумках. Та і музика, знаєте, не остання справа. От вам і всі проблеми.
Ліда нічого не відповіла. Додому йшла з важкою головою: «Може я даремно вискочила, потрібен мені цей вечір… Але, в кінці кінців, це не така уже і глобальна проблема». Наступного дня вела прийом, а сама все думала про взятий на себе обов’язок: «Ех, подзвоню я Миколі Петровичу, більше нікому, - може він щось порадить».
- Як і минулого разу, зустрілись біля сходів поліклініки. Микола Петрович усміхнувся.
- Ну і що у тебе знов?..
Ліда розказала.
- Так це та фігуриста? Ой, баби, баби, як дасть вам природа красиву задницю, так ви зразу забуваєте про голову.
- Миколо Петровичу!..
- А ти на мене, Лідочка, не сердьсь. Я трохи більше прожив і більше бачив.
- Та я не серджусь, просто не чекала такого… Надіюсь це до мене не відноситься
- Про тебе я можу говорити тільки зовсім інше. Тепер давай відносно справи. Я тобі скажу так: звертайся знов до Ігоря. У них на заводчику і їдальня є, - правда вона не працює, але обладнання все збереглось, та й приміщення в непоганому стані. Навіть невелика сцена є. Вона у них, як красний куточок. Ні, краще я з ним поговорю, а ви потім всі дрібниці утрясете.
В кінці наступного дня Ігор на своїй «Волзі» чекав Ліду біля поліклініки. Вона трохи затрималась.
- Вибачте, вам, напевно, надоїло мене чекати?
- Поки що ні, всього п'ятнадцять хвилин.
Їхати було зовсім близько, тому обсудили всі тонкості вечора в машині біля Лідиного під’їзду. Ігор виявився молодцем: він уже встиг договоритись з двома поварихами і ті згодились приготувати їжу. Все одно прийдуть просити допомогти їм транспортом, так хоч не дарма. У директора радгоспу виканючити кілограмів п'ятнадцять м’яса. Потім попробує договоритись з ансамблем будинку культури «Рябінка». На фоні скромного життя, вони повинні згодитись за багату вечерю пограти та поспівати. Для них це набагато краще, ніж в будинку культури безкоштовно. Музику можна чергувати з магнітофоном, музикантам теж треба відпочити. І самий ліричний аспект вечора, котрий Ігор усміхаючись, вважав навіть дуже проблемним, - це чоловіки: - «Наші хлопці з задоволенням потанцюють з вашими баришницями. У нас такі танцюристи є, що залюбуєтесь!». Остання пропозиція була для Ліди взагалі несподіваною – Ігор пообіцяв автобус, який розвезе всіх по домах.

Чергової лінійки Ліда дуже чекала, хоч і розуміла, що вона може піднести їй черговий «сюрприз», тому повідомлення про автобус вирішила залишити на «десерт». Коли Лютоферський дав їй слово, Ліда спокійно повідомила всім про домовленість з головним інженером автопідприємства, перелічила назви і кількість продуктів, які потрібно туди доставити. Сума грошей готівкою, запропонована на колективне рішення, була призначена тільки на напитки. Коли Ліда зупинилась, чекаючи відповіді, всі мовчали. Порушив тишину головний лікар, рахуючи потрібним першим виказатись з цього приводу.
- Не знаю, але, виходячи із логіки, - непогано.
- І що ми там будемо робити? – ледве не завизжала Вишнякова, - це зовсім другий колектив, зовсім другі люди. Я, наприклад, не знаю, як можна з ними танцювати, сидіти за одним столом, про щось розмовляти.
- Після третього келиха, Тамаро Вікторівно, всі хлопи і баба, - піддів її хірург.
- Ну, знаєте, Борисе Борисовичу, може, ви і хлоп… - Вишнякова демонстративно вильнула талією.
- І ще, товариші, - тут уже дійсно пригадала Ліда, - після вечора буде автобус, всіх доставлять по місцю проживання.
Почувши це, Лютоферський навіть усміхнувся.
- Ну, знаєте, панове, - промовив він багатозначно, - це взагалі шикарно!
Така пропозиція була підтримана без голосування. Дрібниці Ліда пообіцяла довести до відома протягом останніх днів місяця. Коли розходились, до Ліди підійшла Вишнякова.
- Лідіє Михайлівно, і як вам прийшло в голову об’єднатися з автозаводом? Мені, наприклад, не дуже приємно танцювати або сидіти за столом з яким-небудь слюсарем. Вашу зацікавленість ми знаємо, але причім тут ми?
- Моя зацікавленість, Тамаро Вікторівно, не виходить за межі людської моралі, а ви дещо переборщили, ви налякались того, що об`явитесь поруч з роботягою. Не гидуйте народом, дивіться, як би він вами не погидував. І давайте рахувати, що цієї розмови між нами не було.
«Уже знають більше ніж я, - подумала Ліда, йдучи до свого кабінету. – Я ще нічого не знаю, нічого не вирішила, а вони все знають і все вирішили».

Новорічне святкування було назначене на тридцяте число, о шостій годині вечора. Хто з медпрацівників жив далеко від авторемонтного заводу, ті пішли туди прямо з роботи. Те, що побачили медики в їдальні автозаводу, їх дуже приємно здивувало. Приміщення блистіло свіжими фарбами, на вікнах висіли ще досить не погані штори, а на сцені були розставлені музичні інструменти. Столи стояли вздовж стін по два разом. Для музикантів був накритий окремий  стіл біля самої сцени.
Звичайно, були привітання з Новим роком, від керівників закладів, з новим починанням в зближенні колективів. Були і Дід мороз, і Снігурка, і веселий співець-ведучий – всі робітники музичної школи.
Після недовгого застілля наступило розслаблення, народ повеселів, став бесідливий. На перший танець Ігор запросив Ліду. Вона помітила, що всі її співробітники звернули на це увагу: хто з усмішкою, хто з цікавістю. Ліді захотілось сказати Ігорю, щоб менше приділяв їй уваги, але не знайшла слів, як йому це сказати, а ти більше боялась його від себе відштовхнути, або образити. Але боялась даремно. Ігор сам побачив повишену увагу до його персони і Ліди.
- Лідіє Михайлівно, вибачте, а чого це ваші «хрестоносці» так витріщились на нас?
- Боюсь, Ігорі Миколайовичу, що вони уже все вирішили за нас.
- Що ви хочете тим сказати?
- Напевно, вони думають, що у нас роман.
- Який я недотепа, у нас, все таки, велике село! А з другого боку – ну і що? Мені, знаєте, така версія подобається. Я уже одному пообіцяв ноги переламати…
- Гоп-па, і ви за мене вирішуєте… А може, я би… - і осіклась, боячись образити Ігоря.
- Я, Лідіє Михайлівно, в даній ситуації вирішую тільки за себе, але хочу сказати, я не проти роману з вами, і тільки серйозного. От тоді я і за вас буду дещо рішати і, може бути, з задоволенням. До того ж, я думаю, що краще було би нам звертатись на ти.
- Я попробую, - Ліда опустила очі.
Вечір закінчився о першій годині ночі. Про громадський транспорт не могло бути і мови, тому більшість гостей була відвезена автобусом. Ігор наслався проводити Ліду. Йшли повільно, погода була тиха, але хмарна. Під ногами пушинками розлітався свіжий сніг. Вони тихо розмовляли, згадували веселі історії із свого життя. Дійшовши до під’їзду, де жила Ліда, Ігор попросив дозволу проводити її до дверей.
- Добре, - згодилась Ліда, - Тільки ненадовго, ранком вставати. Надійку проводжати в школу, самій на роботу. Може ще що-небудь і приготувати встигну.
- До речі, приготувати: давай я тобі днями картоплі та ще дечого підкину?
- Ні, Ігорю, не треба, я сама куплю.
- Перестань, це дурниця, все одно все не з’їдаємо.
- А батьки тебе сварити не будуть?
- Уяви собі, що ні, - засміявся Ігор. – Це не моя ідея, а матері. Давай підемо в під’їзд, нічого копита морозити.
- Ой, не говори, у мене ноги точно, як копита, застили.
Піднімались тихенько. В під’їзді майже не було світла. Відкривши двері в загальний коридор на поверсі, Ліда так же тихо промовила:
- От і прийшли.
Ігор обняв Ліду і притулився своєю щокою до її.
- Ти не проти?
- Напевно, всі чоловіки такі – спочатку лізуть, а потім питають дозволу.
- Слухай, а ти правду кажеш, - голосно засміявся Ігор.
- Тихо. Не хочу, щоб чули.
- Я про що… - збавив Ігор голос. – Ти звернула увагу, що ми спочатку відкриваємо двері, а потім говоримо «можна»?
Ігор повернув її лице до себе, притулився своїми губами до її губів і розгубився: він зрозумів, що розучився цілуватися. Ліда хихикнула.
- Давай, я тебе поцілую. Ти того вартуєш.
- Вибач, я забув, як це робиться.
Він почав цілувати її і вона не перечила, поки він не зупинився сам.
- Все, Ігорцю, пора спати.
Ігор приблизився до неї, бажаючи знов її поцілувати, але Ліда зупинила його.
- Не треба, Ігор. Залиш на завтра. Дороге треба берегти.
Вони попрощались і Ігор вийшов на вулицю, закриваючи за собою вічно відкриті під’їдні двері. Додому йшов, нічого не помічаючи. Йому дуже сподобалась її мудрість.
- Ей, чоловіче, закурити є?
Від несподіванки Ігор сіпнувся – і зупинився. Від зграйки стоячих хлопців відійшов один і зробив декілька кроків в сторону Ігоря.
- Нема у мене, хлопці, курива і, вибачте, мені не до вас.
- Ей, хлопе, це уже не ввічливо, що значить не до вас?
- Дуже просто, хлопці, у мене дуже щасливий вечір.
- Ми можемо його зіпсувати.
- А що, на більше розуму не вистачає? Постій, -  схитрив Ігор, - а лице твоє мені знайоме. Зараз пригадаю.
- Не треба мене пригадувати.
- А, по-моєму, йому вломити треба, - почулося з натовпу.
- Так, хлопці, вас – багато, я – один, і мені буде важко з вами, але завтра я вас виловлю, виловлю по одному і начну з нього, - ігор показав пальцем на хлопця, що з ним розмовляв. – Тому краще ідіть додому, поки не нажили собі біди і батькам.
- Ще один вихователь, іті твою мать, - почувся цей же голос.
Ігор розвернувся і пішов. Тепер в голові роїлись другі думки: «Чому поруч зі щастям ходить біда. Не встигне щастя і підняти голову, як нещастя уже тут. І не дай Бог , щастя хоч на мить відступить від своїх позицій, їх тут же захоплює зло. Подібно, воно буде супроводжувати нас завжди; до того треба бути готовим».
Наступного дня Ігор подзвонив Ліді, запитав, як вона себе почуває і пообіцяв ще подзвонити. Ліді було приємно. На її лиці появилась усмішка. Це помітила Фая.
- Ігор? – хитро усміхаючись, запитала Фая.
Ліда відповіла одними очами.
- От бачиш, все добре, - продовжила Фая. – Ви дуже підходите  один до другого, що зовнішньо, що, розумієш, - передражнила словом  і жестом Бориса Єльцина, - внутрішньо.
- Ой, звідки ти знаєш?
- Знаю, ми жили колись поруч, знімали частину сусіднього будинку, а тебе я уже узнала тут. У вас, дорогі мої, є прекрасна якість – мудрість.
- Ой уже! – усміхнулась Ліда. – Який ти у нас спеціаліст… Але дякую. Давай доп’ємо чай і закінчимо обідній перерив на десять хвилин раніше. Потрібно до п’яти всіх прийняти. Дуже не зручний у нас графік, Фає. З ранку прийом, з одинадцяти до обіду в відділенні, а люди сидять, чекають. Треба мати двох лікарів, або вести прийом з десяти і до кінця робочого дня. Напевно, я це запропоную на лінійці.
- От, от, знов будуть на тебе щетинитись декотрі.
- Хай щетиняться, життя без проблем не буває. Відкривай двері, нехай заходять.

Новорічне свято Ліда з дочкою відмічали одні. Ігор приніс їм маленьку ялинку і коробку з іграшками. Надійка від радості не знаходила собі місця. А коли він запропонував святкувати разом, вона від радості навіть підскочила.
- Ура!
- Заспокойся! – сказала їй строго мати.
Як ігор не уговорював, Ліда відказалась категорично. Потім зробила зауваження дочці:
- Як тобі не стидно? Вони чужі люди і потрібно знати міру. У кожної людини повинно бути відчуття гідності.
- Вибач, мамо, але мені минулого разу так у них сподобалося!
- Мені теж сподобалось і що з того, тепер кожного разу до них в гості ходити? Ой, заговорились ми с тобою. Десять хвилин залишилось до Нового року! Став, Надійко, тарілки з холодильника на столик. Тільки акуратно, не штовхни його, бо він у нас такий маленький, та такий не стійкий.
Ліда поставила на стіл шампанське, але відкривати не стала. Пили з Надійкою «Буратіно», закусували салатом «Олів’є», ковбаскою. Потім пили чай з конфетками. Сиділи на дивані майже мовчки і дивились чорно-білий телевізор, що стояв в голові ліжка.
- Мамо, - якось задумано звернулась до матері Надійка, - а все-таке ти неправильно зробила. Потрібно було дядьку Ігоря до нас запросити.
- Ти що таке говориш? – витріщила на неї очі Ліда. – У нього своя сім'я: батько, мати, сестра, зять та і племінниця Юлька.
- Я думаю, мамо, що це не його сім'я, а його тата – дідуся Миколи. От коли у нас був тато, ми були його сім'я.
- Тобі жалко тата.
- Звичайно, мамо, жалко. Але що робити. Він зовсім спився, нікого не слухав, висловлювався поганими словами. А зараз, як нам бабуся написала, він живе з якоюсь п’яничкою. Він тепер ніколи до нас не прийде. Він сказав, що ми йому не потрібні. Ти що, забула?
- Ні, Надійко, не забула.
З очей Ліди бризнули сльози. Слідом заплакала Надійка.
- Мамо, а знаєш що, виходи заміж за дядю Ігоря.
Ліда від здивування підняла на дочку очі повні сліз.
- Так. Я так думаю. Він нам сподобається. Правда, у нас тісно, але я можу спати на кухоньці, дядько Ігор на дивані, а ти своєму ліжку.
- Ох, розумниця ти моя! – Ліда обняла дочку і поцілувала в заплакане лице. – Але давай договоримося, що на цю тему ми більше розмовляти не будемо
- Добре, мамо.

Після Нового року Ліда вела прийом уже з десятої години, а до того була в відділенні. З ранку вона встигала все подивитись, переговорити і дати вказівки молодшому медперсоналу до кінця доби. Для пацієнтів такий графік роботи невропатолога був набагато зручнішим – вони не штовхались, з їдучими на роботу, в автобусах ранковими рейсами. Фая, як уважна і весела людина, поздоровила Ліду:
- Ну, що, Лідіє Михайлівно, з першими перемогами вас!
- Та перестань, Фає, які тут перемоги.
- Ні, ні Ти молодець,  втерла декотрим ніс.
- Та досить тобі мене хвалити. Запрошуй…
Зайшла молода жінка. Після Лідиного «Я вас слухаю» жінка дуже повільно почала розказувати, що за чотири останніх дні у неї були чотири епілептичні припадки. Після довгих вияснювань Ліда зробила хворій незвичайну пропозицію, що навіть Фаю здивувало:
- От тепер послухайте мене. Ви живете на одну пенсію по інвалідності, у вас маленька дитина, роботи нема і, з ваших слів, чоловіка теж нема. А так як ви не зловживаєте алкоголем, я вам роблю пропозицію. У нас працює санітаркою досить літня жінка, вона збирається звільнятися. Я пропоную вам її місце. А тепер запам’ятовуйте те, що я буду вам говорити. Якщо ви будете працювати тут, то будете під моїм постійним контролем, і з медпрепаратами я вам допоможу. Крім того, до пенсії буде, хоч невелика, але зарплата. У вас мати ще в силах себе обслуговувати?
- Так, вона ще нічого, в городі працює.
- Прекрасно, завтра же йдете і подаєте заяву. А зараз я вам напишу записку, підете в відділення і віддасте її медсестрі. Там вам зроблять укол і поставлять капельницю. Надіюсь, у вас є час, хоча би до обіду?
- Є, звичайно.
- Тоді вперед! Бажаю удачі.
Коли жінка пішла, Фая здивовано запитала:
- Я не зрозуміла, нащо ти це затіяла?
- Та все дуже просто. Перше – я виказала їй все вперед і відкрито: вона не дура і повинна розуміти свою вигоду, друге – я буду з неї требувати за чистоту і порядок, вона молода, сильна. До того ж, постараюсь відучити її від куріння.
- Треба ж, а мені всі ті дрібниці і волову не приходили.
- А тому, що це не твоя проблема. Але ти нічим не дурніша ніж я.
І так до Лідиного списку прибавилась ще одна перемога. Жінка виявилась добросовісною і з повагою оцінила запропоновану їй допомогу. Залишилась тільки одна проблема – відучити її від куріння.

Якось в лютому Ігор подзвонив Ліді і попросив почекати його. Звичайно, вона знала, що не стільки довезти додому, скільки побачитись; і вона з задоволенням згодилась, зіславшись на те, що трохи затримається на роботі, щоб навести порядок в паперах. Та і їй самій хотілось побути з ним наодинці, коли більшість співпрацівників уже відправилась додому. Ігор, завдяки такій можливості, обнімав Ліду і цілував; вона, жартуючи, докоряла йому що рано приїхав і не дав закінчити заплановану роботу. Тримаючи її за талію, він ніби ненароком запитав:
- Цікаво, скільки сантиметрів я тримаю в руках.
- Не спокушайся – перебор. Можу сказати точно що 80.
- А ти що, міряла?
- Ну, міряла, не міряла, а одяг до приїзду сюди я ж заказувала, пам’ятаю по яких розмірах вона зшита.
- А тут? – Ігор грайливо підняв руки.
- А тут всі 112.
- А тут? – ігор так же грайливо опустив руки на стегна.
- Тут… Тут ще більше. Тут аж 125.
- Слухай, це мій любимий розмір! Як мені повезло!
- А я знаю, - на здивування Ігоря відповіла Ліда.
- Звідки?
- Я давно помітила, що ти любуєшся моїми габаритами. Мені, між іншим, це дуже приємно. Але чи надовго?
- Ліда, Лідочка, Лідуся, нащо мені міняти свої смаки, тим більше, що вони не такі вже і дурні?
- Я теж так думаю, але ти захопився мною і забув, що у мене дома дитина одна…
- Так. Дійсно, це правда. Ти вже вибач мене.
- Нічого, вона у мене велика, а самостійна яка…
- Все одно дитина.
- Звичайно.


8 березня десь о 10 годині ранку хтось постукав в двері. Ліда з дочкою здивовано переглянулись. Вони нікого не чекали. Ліда звернулась до дочки:
- Надійко, відкрий, будь ласка.
На здивування господинь житла, в дверях стояв Ігор з коробками в руках.
- Дядько Ігор! – зраділа Надя. – Проходьте. Ми якраз снідати збираємось. Мама таких оладок насмажила… смачних, смачних! Це її бабуся навчила, на кислому молоці.
- От і прекрасно. Я сам, скажу чесно, поснідав тяп-ляп. Неохота собі одному готувати.
Тільки зараз побачивши, що Ліда стидається того, що вона в домашньому халатику, далеко не новому, вирішив оправдатись.
- Ви вибачте мене, що я так рано, боявся, що підете куди-небудь і прийдеться вас чекати до вечора. А сьогодні ж свято!
- Так ви нам що, подарки принесли? – здивовано запитала Надя. – Нам так давно нічого не дарували.
- Надійко, що за невихованість? Як тобі не стидно? – обурилась Ліда.
- Нічого, все нормально, - заступився Ігор за Надю. – Я коли був маленьким, то дуже любив подарунки. Навіть дурнички, але щоб були подарунками.
- Проходь, будь ласка. Сідай сюди біля вікна. Я зараз приведу себе порядок, - Ліда зайшла за простінок в свою кухоньку.
- Не треба, нічого не треба. Я так бачу в тобі господиню. Потрібно привикати і до буднів. Свята не кожний день.
Ігор сів на дальший край дивану, коробки поклав поруч з собою.
- Ну що, Надійко, як справи?
Поки Надя розповідала, Ліда поміняла халат на плаття і зайшла в кімнату.
- Так, дівчата, - Ігор встав з дивану, - я прийшов привітати вас з святом і приніс вам подарунки.
- А часом не рано? – підділа його Ліда. – Дивись…
- Та ти що, мамо? Нормально, - зрозумівши слова матері по-своєму, втрутилась Надя. – Ми вже давно проснулись.
- От всюди ти лізеш, - з докором звернулась Ліда до дочки.
Наді стало ніяково і вона засмучена сіла на диван.
- Надійко, - продовжив мову Ігор, - ти як думаєш, твоя мама красива?
- Звичайно, вона не тільки красива, а ще й розумна. Вона завжди дає мені правильні поради.
- В такому разі, я думаю, що їй потрібен красивий робочий костюм. Одним словом – спецівка.
Ігор подав Ліді коробку. Вона взяла її в руки, пробуючи прочитати надписи.
- Ти це не читай, коробка з-під італійського взуття. Перехопив в одному місці…
Ліда відкрила коробку.
- Що це?
- Спецівка, зайди за стінку, примір.
- Це далеко не спецівка… З таких тканин спецівки не шиють.
- Вибач, але гірше не було.
- Мамо, ти чого стоїш, одягни, я теж подивлюсь.
Ліда знов строго подивилась на дочку, але мовчки пішла за простінок. Через хвилина вона вийшла в розкішному білому брючному костюмі з рожевим комірцем і такими ж манжетами на рукавах.
- Нащо? Ти що, з розуму зійшов? По-моєму таку тканину дуже не просто знайти. Ти ставиш мене в незручне становище.
- Навпаки, - роблячи здивоване лице, сказав Ігор. – Повинен же я комусь дарувати подарунки.
- У тебе є мати, сестра, племінниця…
- Матері я уже подарував, сестрі з племінницею – вечором.
Надя знов хотіла щось сказати, але погляд матері зупинив її.
- Ні, Ігорю Миколайовичу, я такий дорогий подарунок прийняти не можу.
- Ніяких ні, Ліда. Я дарую тобі від всієї душі і з задоволенням. Тепер давай с тобою, подруга, поговоримо, - звернувся Ігор до Наді.
Він відкрив коробку і достав звідтам зимові чобітки.
- Це, моя гарненька, тобі, бо твої скоро роти відкриють і каші попросять. Он як обтерлись до снігу. Ти їх частіше кремом маж, щоб не було потертостей і будеш в них біля дому гуляти з дівчатами, а в нових в школу ходити. А тепер неси свої оладки, будемо їх їсти з конфетками і запивати смачним чаєм.
Ігор поклав на стіл ще дві коробки – одну з конфетними, а другу з чаєм.
- Тоді що, в такому випадку я достаю шампанське. Ми з Надійкою пили його в Новорічну ніч, але так і не випили.
- Вино, ненаглядна моя, відміняється, я за кермом. Під вашими вікнами стоїть мій  «лайнер».
Наді дуже сподобалось, що дядько Ігор сказав її мамі ненаглядна моя, тільки не знала, чи звернула уваги на це мама.
Після чаю Ігор запросив їх обох в батьківський дім на вечерю, але Ліда знов відказалась. Наді дуже хотілось, та вона мовчала.

Всю зиму Ліда чекала початку ремонту, нового приміщення в старому будинку, як жартував Мельников. З медпунктом все виявилось набагато простіше. В березні місяці за десять днів в будинку все було підмазане,  пофарбоване. Залишилось завезти обладнання і повісити зовні табличку. От в обладнання все і вперлось. Нових шаф не було, Лютоферський запропонував старі уже злегка поржавілі. У деяких відвалились дверцята. А у половини не було скелець. Черемісіна, яка дуже відповідально займалась цими проблемами, заскочила до Воронецької.
- Лідіє Михайлівно, підкажи, що робити. Помалювати шафи я можу сама з чоловіком, тай скельця знайдемо, а що зі зламаними робити?
- Ти думаєш, я знаю?
- Подзвони своєму покровителю, - може він виручить?
- А що, давай попробуємо?
Справа виявилась дріб`язковою. Ігор без проблем згодився:
- Та мої в одну мить це зроблять. Ржу знімуть, заґрунтують. Залишається за вами тільки біла фарба. У нас її нема.
- А що, якщо буде, то помалюють?
- Звичайно. Розпилювачем. Швидко і якісно. Потрібна біла нітроемаль.
- Дякую, Ігорю Миколайовичу, - подякувала Ліда. – Будемо думати.
Але Фая довго не думала.
- Я, напевно, розкручу нашого підприємця Чехоніна. Ти знаєш, він дуже дивний підприємець… Ніхто не знає, чим він займається. А якщо знає, то рідко хто. Відкрив тільки одне робоче місце – це бухгалтер. Купив квартиру – переобладнав під офіс. Вивіски ніякої. Мати його у нас на обліку.
- Ну, що ж, - згодилась Ліда, - попробуй. У всякому разі, гірше не буде.
Фая зразу ж набрала його номер телефону. Договорились, що о п’ятій годині він зайде в кабінет невропатолога.
Без декількох хвилин п’ять в коридорі почувся шум і крик, чекаючої прийому, бабусі:
- Не пущу! Ні за що не пущу! Трупом ляжу, але не пущу! Прийом закінчиться і що я буду робити?
Фая і Ліда зіскочили з місць, забувши про пацієнта. В дверях стояла бабуся, широко розставивши ноги і тримаючись руками за дверні косяки. А напроти неї стояв в нерішучості молодий чоловік літ тридцяти.
- Що сталося? – здивовано запитала Ліда.
- Я Чехонін, -  відповів він, - а оця стара кочерга мене не пускає. Мені ніколи тут старчати. У мене справи.
- Бабусю, не переживайте, - Фая взяла її за руку, - сідайте. Ми вас обов’язково приймемо. Ми з ним одну хвилину поговоримо і все.
- Ви знаєте, я так не привик. Я заходжу без черги і дуже часто відкриваю двері ногами.
Не закриваючи за собою дверей, він зайшов і плюхнувся на стілець.
- Наші двері ногами відкривати не треба, це не та установа. І давайте будемо уважати один другого.
- Я вас слухаю, - Не звертаючи уваги на слова Ліди, твердо запитав Чехонін.
Ліда глянула на Фаю.
- Фаїно Іванівно, тоді вам слово.
Фая все розказала і попросила всього лиш одну п’ятикілограмову банку нітроемалі.
- І це все? – Здивувався Чехонін, - Як раз плюнути. Хоча з другого боку, дівчата, це ж - вимога. І не боїтесь?
- Боятись треба вам, - відаприрувала Ліда, - що нічим буде лікувати і обслуговувати хворих. Скоро і вашій матері треба лягати на лікування і, я думаю, ви не будете проти повишеної уваги до неї?
- Ніскільки! Я тільки одобрюю це. Ще щось потрібно?
- Потрібно буде, - підхопила думку Фая, - деякі дрібниці.
- Ох, хитрющі ви! Я не проти, нема проблем. Для своєї матері я нічого не пожалію.
- От і прекрасно, - Ліда усміхнулась одними очами. – Фарбу, якщо не трудно, можете завезти на авторемонтний Бодрову.
- Справ тут… Ну що, до побачення?
- До побачення, - відповіли обидві, як по команді.
Пізніше, як виявилось, не дуже щедрий підприємець виконував просьби більше для власного престижу, ніж для користі справи, але результат все одно позитивним. Дякуючи йому, в відділенні появилось декілька пачок туалетного паперу, мило, відра і десять метрів вафельного рушничного полотна. Фая жартувала:
- Процес пішов.
В кінці березня в приватному секторі міста відкрився фельдшерський пункт. Це істотно облегшило життя требуючих лікування міських жителів. Через місяць місцевий підприємець відкрив там невелику аптеку. Відкрити філіал міської аптеки не вдалося. І, звичайно, Фая пішла від Ліди, на що Лютоферський зреагував по-своєму.
- Ви, Лідіє Михайлівно, породили цю проблему, ви її і рішайте – шукайте собі медсестру.
Але виявилось, що відсутність медсестри – це чих по зрівнянню з тим що чекає її попереду. А поки що вона запросила по пораді хірурга Опьонкіна операційну сестру Надію Олександрівну Яблокову, яка будучи заміжньою за місцевим  хлопцем, також приїхала в це місто з Хабарівського краю. Роботу не змогла знайти і влаштувалась нянечкою в дитячий садочок.

За тиждень до Пасхи Микола Петрович привіз свого батька. Він жив в селі у дочки, яка була на два роки старшою від Миколи. Здоров’я сестри стало неважним, а обслуговувати себе і ще двох чоловіків – чоловіка і батька, їй важкувато. Хоча вона і не жалілась брату, він сам все прекрасно розумів, а головне – батько не був проти. На своєму сімдесят другому році він був досить бадьорий, допомагав в легкій роботі і, незважаючи на погану пам'ять, зберігав життєву мудрість. Напевно, впливала робота учителя. Все трудове життя провів в сільській школі, викладаючи дітям математику.
Знайомство з Петром Михайловичем відбулося в Пасху. Ліда з дочкою знов була запрошена в будинок Бодрових на пироги. Вона знала, що їм відомо про відношення між нею і Ігорем, і на цей раз уже так вперто не відказувалась відвідати їх дім, зате хвилювалась більше ніж минулий раз.
Святкували без дотримування релігійних обрядів. Вони забулись, але традиція святкувати залишилась і кожного року на Різдво і Пасху в домі Бодрових, як і в сусідніх, пеклись пироги, звучали поздоровлення зі святом. Так було і на цей раз. Коли Ігор привіз Ліду з дочкою, сімейство Бодрових уже було в зборі. Надя тріумфувала, вона дуже чекала того дня, чекала зустрічі з Юлькою. З нею вони вчились в різних школах, тому бачились після зустрічі тільки раз, і то випадково.
За столами сиділи, як і минулий раз. Саме головне, що Ліда з дочкою на цей раз відчували себе зручно і просто. Після застілля вийшли на площадку перед домом. Квітневе сонце не скупилось на тепло, та і вітерець затих десь в трепетовому ліску за городами. Доросли бесідували про щось, про своє, дівчата, сміючись, носились по двору. Бабуся Нюра все поглядала на них і жартувала на місцевому говорі:
- Як горобчик, що та, що друга. Як потятко на галузі не знає про що, а все цвіркає і цвіркає. Дівки, га дівки, ви хоч сядьте, посидіть трохи, бо уходитесь, - звернулась вона до дівчат. – Ноги – не чужі, а ваші. Ви мене чуєте, невгомонні? Посидіть трохи.
Ольга позвала до себе Юльку, посадила поруч на край лавки. Надя теж підійшла до матері і сіла біля неї. Та обняла дочку і притулила до себе. Надя глянула на Ігоря і, догадуючись, що він дивиться на її маму, несподівано для всіх запитала:
- Дядьку Ігорю, чому ви так рідко приходите до нас?
- Не знаю. Напевно твоя мама мене рідко запрошує. А нащо тобі це потрібно?..
- Мені подобається, коли ви до нас приходите, становиться якось урочисто. Ну… мені подобається.
- От як? А мамі твоїй, напевно не дуже.
- Знайшли тему, - обурилась Ліда, - перестаньте!
- Знаєш, Надійко, я не тільки хочу приходити до вас, я хочу твоїй мамі зробити пропозицію, - на лиці Ігоря загорілись щоки.
- Як цікаво, - заплескала в долоні Надя. – А яке?
- Хочу щоб твоя мама вийшла за мене заміж.
- От бачиш, мама, а я тобі давно говорила.
Лице у Ліди загорілось, вона закліпала очами.
- Перестань! –  ще більше обурилась Ліда. – Це вже надто!
- Про що ви там спорите? – поцікавились господиня будинку.
- Ви знаєте, - підстрибнула Надя, - дядько Ігор хоче женитись на моїй мамі. Я згідна, а мама чомусь на мене свариться.
Ліда мовчки опустила голову.
- Саме головне, що ти згідна, Надійко. Іди до мене, - Микола Петрович позвав дівчинку до себе. – Про решту вони самі договоряться.
До кінця дня ніхто більше про це навіть не заїкався, зате в кінці тижня, в п’ятницю, Ігор з Лідою відвідали ЗАГС і заповнили заяву.

В понеділок Ліда, звичайно, подзвонила Фаї і по секрету повідомила, про пропозицію Ігоря. Фая з захопленням прийняла таку вістку, поздоровляла Ліду і просила не забути запросити її на весілля. Ліда теж  була в піднесеному настрої і душевно навіть трохи  гордилась тим, що Ігор звернув на неї увагу, бо рахувала його дуже порядною людиною. Звичайно, у неї закрадалась думка, що тут не обійшлося і без поради Миколи Петровича. Це тим більше визивало повагу до всієї сім`ї Бодрових.
Проводячи ранковий обхід, Ліда звернула увагу на хворого, який своєю поведінкою вивів її з того щасливого стану. Вона зірвалася і жорстоко відлаяла хворого за егоїзм, а потім і його жінку, за сліпу любов до нього.
Те що у хворого тумбочка була розкішно заставлена  Ліда  помітила давно. Декілька разів вона робила йому зауваження і доказувала, що при цукровому діабеті так харчуватися не можна. При його вазі в сто двадцять сім кілограмів ноги все одно відкажуть і всяке лікування безцільне. В цей же день жінка принесла йому каструльку смаженої картоплі з салом. Не дивлячись на те, що цей час не був призначений для відвідування хворих, вона попросилась відвідати чоловіка. Під час ранкового обходу Ліда почула, як хворий сварив жінку, що вона не купила йому цигарок, вимагав газованої води, а та оправдувалась, що ї неї нема грошей і сюди не приїхала, а прийшла пішки. Така відповідь хворого не задовольнила, і Ліду тут прорвало. Вона пробувала його пристидити, але він категорично відказався їсти, по його словах, лікарняну баланду і заявив, що привик харчуватися ситно і завжди з м’ясом. А їй нагадав, що її «справа лікувати людей, а не указувати, кому що жерти». Ліда також пробувала дати зрозуміти хворому, що він заморив свою жінку, що у неї нема ні кровинки на лиці від недомагання, що дихає, як загнаний кінь. Навіть коли Ліда заявила, що випише його додому за порушення лікарняного режиму, він на це не зреагував. Почуття стиду і співчуття у цього чоловіка були відсутні. Ним керував звіриний інстинкт – пожерти досита і смачно. Ліді було цікаво, як він відносився до людей, де працював змінним майстром на лісопилці.
Після тої неприємної розмови Ліда довго думала і не могла зрозуміти, звідки в людині ця тваринна пристрасть. Це зовсім вивело її з рівноваги і вона подзвонила Ігореві, щоби приїхав в кінці дня, і відвіз її додому. Надіялась, що різка зміна обставин і присутність близької людини зможуть відволікти її від думок про цю егоїстичну людину. Але Ігор не зміг. Він був присутнім при підписанні договору на ремонт двох автомобілів і двох автонавантажувачів для металургійного комбінату з сусіднього міста. Вибачився і пояснив, що його присутність тут обов’язкова – неможна упускати момент, коли доля сама підкидує  роботу.
Ліда йшла додому пішки. По дорозі зайшла в крамницю за хлібом. Уже кладучи хліб в пакет, помітила, як її нова санітарка купляє цигарки. Ліда приблизилась до неї і тихо на вухо зашептала.
- Оленко, залиш їх тут, залиш і підемо додому. Нам трохи разом йти. Підемо.
Потім Ліда звернулась до продавщиці:
- Ви нас вибачте, ми сьогодні не будемо купувати цигарки.
Ліда взяла Олену за лікоть.
- Підемо.
Олена пішла. Коли вийшли на вулицю, вона запитала:
- Лідіє Михайлівно, а що я буду сьогодні курити?
- Нічого, Оленочко, нічого.
- Але я привикла, організму треба.
- Ні, моя гарненька, це не організму треба, а твоїй свідомості. Ти ж почала курити для того, щоби відволікатися від невдач, щоб заповнити пусті місця в свідомості, щоб утвердитись в суспільстві. Це тобі допомогло чим-небудь? Ні. А ти заповни ці пусті місця чимось другим. І ще зрозумій, що куріння зовсім не потрібне людському організму, а в твоєму стані так двічі шкідливо. Я розумію, що тепер це стало модно серед наших дівчат, але не все в моді являється розумним, та й красивим теж. Ти от кожного разу, як вирішиш купувати цигарки, згадай про свою дитину, про те що ти можеш ці гроші потратити на неї, або на свою матір. Хоч раз в місяць на ці гроші купи для них що-небудь смачненьке, угости їх. Попийте вечором чайку з тортиком втрьох. Їм буде дуже приємно. І тобі теж, що змогла влаштувати їм невеличке свято. Потім побачиш, що після того твій організм забуде про куріння. Він у тебе перелаштується, перепрограмується тому, що ним управляє свідомість. Це вже буде більш досконала свідомість і вона буде заставляти тебе кидати непотрібні заняття. От і все. Я уже тобі цілу лекцію прочитала. Ага, от що я хотіла у тебе запитати. Чого це чоловіки з п’ятої палати сміялись над тобою, ти їм щось сказала? Там цей круглолиций, Чесноков, чи що?.. Так він голосніше всіх…
- Є там такий… Так він мені заявив, що гарна санітарка не тільки вміло приготовить  судно, вона ще й красиво подасть. А я йому: «І щаслива віднесе». Так він після цього: «Ростеш, значить. От як розмірковувати стала. Молодець!»
- І правильно сказав. Ти душе швидко обвиклась, або, як кажуть, адаптувалась. От у мене є ідея – нам потрібна пральна машина, хоча би сама проста, щоби ви могли прати свої халати, всякі ганчірки, занавіски, інакше нам приходиться чекати по декілька днів, поки їх виперуть в пральні. Як ти думаєш?
- Напевно це буде добре. Виправ. Повісив і благодать. Залишиться тільки попрасувати. А праска, до речі, є. Я її провіряла. Погано, що у нас нема сестри-господарки, вона одна на всю лікарню.
- Знаєш, сестру-господарку нам ніхто на відділення не дозволить, а господарка нам потрібна і нею будеш ти. Ту кімнату в якій находяться ваші відра, мило, порошок, потрібно перегородити шторою і в другій половині берегти все господарське майно, яким рідко користуєтесь. Потім потрібно завести журнал, де будеш записувати, чого у нас скільки є і куди скільки потратили. І потрібно подумати, де його берегти, щоби він нікому не попав в руки, і в першу чергу нашому головному лікарю, або бухгалтеру. Подумай.
- Добре, подумаю.

В суботу баба Нюра з Миколою Петровичем знов запросили всіх на пироги. Ліда дивилась на майбутню свекруху і дивувалась тому, скільки енергії в тій людині, з якою радістю вона пече пироги і як світяться її очі, коли бачить гостей. Ліді, звичайно, це було приємно і вона розуміла, що цим потрібно дорожити.
Після недовгого застілля бесідували голосно і азартно. Згадували історії з власного життя, згадували події і рідних. Ліда прислуховувалась, стараючись зрозуміти, і запам’ятати про кого мова. Потім якось непомітно поділились на групи. Чоловіки розмовляли про автомобілі, про полювання, баба Нюра веселила дівчат, а Петро Михайлович завів бесіду з Лідою. Він щось їй розповідав, а вона слухала його, зрідка киваючи головою. Ігор поглядав на них і, зустрічаючись поглядом з Лідою, усміхався. В бесіді Ліда зрозуміла, що їй незручно називати його по імені і по батькові; це виглядало якось офіціально, тому вона запитала:
- Петре Михайловичу, як радите мені вас називати, Петром Михайловичем, дідом Петром? – наполовину жартом, наполовину серйозно запитала вона.
- Знаєш, донечко, я думаю, що краще дідом. Я того «Петро Михайлович» за своє життя наслухався. Я ж вчителем математики в школі був. В селі, скажу тобі не без гордості, вчителів прийнято поважати. Так що можеш собі уявити, скільки разів я це чув від нашої дітвори і багатьох дорослих. А ти тепер моя онучка, значить я твій дід. І думаю, що щасливий дід. За те в житті було всяке: були щасливі дні, а були і важкі. В дитинстві бідували, недоїдали. Благо, у моїх батьків було тільки двоє дітей. Ми тоді жили недалеко від Москви, в селі. У нас гарна церква була. В роки колективізації мого батька вибрали головою сільради, але попрацювати він там так і не встиг. Посадили. Як тепер, жартуючи, кажуть, заспівали йому КГБвдейку. Були якісь збори і він там виступив, призиваючи односельчан, старанно працювати на благо держави. Розсуджуючи по-своєму, він говорив правду, але владі це не подобалось.
- І що він таке міг сказати?
- А от послухай. З чистою душею, що бачив, те й говорив: що наша держава ще слабенька, напівголодна, напівгола; армія слабенька і господарство теж потрібно піднімати. Наступного дня його арештували і дали по року за кожен вислів. Повернувшись з тюрми додому, він більше ні на які посади не претендував і завжди нам говорив: «Вчіться, діти, щоб бути розумними і не виявитись в дурнях, як я». Сестра моя Віра Петрівна - старша за мене, вивчилась на агронома, а я не захотів лізти сільське господарство, - напевно, батьківська селянська доля відбила бажання, став вчителем. Не скажу, що в лаврах ходив, але був в повазі як у директора школи, так і у односельчан. От що я ще хочу сказати. В дитинстві мені теж прийшлось мати справу з лікарями. Ой, вибач, не мені з ними, а їм зі мною. Простудився я і попав в лікарню. Так от мені здається, що лікарі більше страждали, ніж хворі, - робота каторжна, ліків ніяких, бідність… А їжа яка була!.. Знаєш, як жартували?
- Ні. Це відносно їжі, чи що?
- Звичайно. Кормили, в основному, кашами та капустяним супом подібним на щі. І коли їли кашу, а там всяке попадало, то говорили: «В нашей кашке мишиные какашки, не г…, а лекарство». Попадалось і досить часто. Візьмеш ложкою, відсунеш і їж. Ніхто не отравився.
- Ви знаєте, зараз, напевно сказали би по-другому: не ліки, біологічно – активна добавка. Тепер це модно.
- От як. А я, навіть, таких слів не знаю. Та і не потрібно. Пробазікали ми з тобою прірву часу. Підійду до Миколи, вип’ємо по келишку. Мені пиріг з рибою дуже сподобався. Я цю красну горбушу їв декілька разів, але тільки в консервах, а от пиріг – перший раз. Правда,  сухуватий, але для мене новий. Ти посиди без мене, я зараз прийду і ми знов поговоримо.
Петро Михайлович пішов до чоловічої половини сімейства Бодрових, зате тут же підійшов Ігор.
- І чим тут тебе розважав дід Петро?
- Та… про себе.
- Значить, ти визвала у нього повагу, він не всім про себе розказує. Ти вже потерпи, вислухай його. Добре?
- Без проблем, між іншим, - цікаво.
- Тоді я пішов; він зараз вип’є і підійде. Побесідуйте.
Ігор пішов. Через хвилину Петро Михайлович знов був в компанії з Лідою, сідаючи на стілець і витираючи губи зворотною стороною долоні.
- Так, от що хочу ще сказати: якщо я не  буду у тебе багато випитувати, то ти не дивуйся. Я буду по трошечки запам’ятовувати. Нащо по десять раз про одне і теж запитувати. Пам’яті нема, а старим ідіотом виглядати не хочу. Це вже – marasmus sinilis.
- Так от від кого привичка у Миколи Петровича сипати іноземними висловами. У вас в інституті французька була?..
- Та ні, німецька. Я коли вчився, то було модно виписувати популярні фрази. В одному зошиті – французькі, в другому – англійські, в третьому – латинські. А виписували звідусіль. В основному, з класиків і, звичайно, один у другого. От Миколі і передалась ця привичка. Мої зошити він до сих пір береже. Мода така була. Правда, вона не всіма підтримувалась, рахувалась ворожою, буржуазною. Але були люди, які дорожили буржуазією. Розуміється таємно. Я до буржуазії не відносився, але мені дуже подобалось виховання тих студентів, які мали, хоч трохи, те коріння.
- Петре Михайловичу, вибачте, діду Петре, я думаю, що з вашого боку це дуже мудро.
- Не знаю, мудро, не мудро, але я зараз задоволений другим – що Ігор тебе зустрів. Ти нам дуже підходиш до нашого двору.
- Ви ж мене, діду Петре, перехвалюєте.
- Ні, не перехвалюю. Мені, як-ніяк, майже сімдесят два роки і я дещо в житті бачив.

Травневі свята пройшли непомітно. Ніби десь хтось збирався, пройшли скромними колонами, але свята, як такого не відчувалося. Подивитись на ветеранів війни ще якась публіка зібралась; марширування решти колон пройшло без глядачів. Народ був незадоволеним і навіть в деякій мірі некерованим. Цей суспільний настрій передався і Ліді. Вона переживала і турбувалась, деколи навіть докоряла собі за те, що створила проблему зі старою будівлею. Але самоповага і логіка пропозиції заставляли її насідати на міську владу і головного лікаря.  Вона дуже боялась, що міське керівництво все літо, як звичайно, буде готуватись до ремонту, а почнуть його ближче до зими. Не залишались в стороні і Мельников з Шороховським.
На велике загальне диво, ремонт будівлі почався в другій половині травня; хоча, в народних рядових колах мало хто в це вірив. Але роботи почались одночасно, як з ремонту будівлі, так і з прокладки комунікацій. В ході одного дня колісний екскаватор перекопав поперек дорогу, а в наступний день були установлені, правда старі, але бетонні блоки і закриті плитами. Через день дорогу зрівняли. Така оперативність всіх здивувала: і водіїв, і пішоходів. Ніхто з них і не догадувався, яка перспектива світить цьому пустирю. Все вияснилось, коли в районній газеті появилась стаття проте, що там будуть відведені площі під будівлю приватних будинків. Ідея виявилась для населення життєво важливою, а Ліду вона тішила тим, що старий будинок буде відновлений і в ньому відкриється лікарняне відділення.
Першими почались роботи з відновлення крівлі, зняття старої штукатурки і підлоги. Потім установлювали вікна і двері, правда, не зовсім нові, але ще придатні. Де їх взяв Мельников, відомо тільки йому і Богу. Тут уже потребувались сторожі. Ліда дуже переживала, що розкрадуть будівельні матеріали і тут її виручив майбутній свекор – запропонував в сторожі себе і свого сусіда по гаражу. Ліда була переконана, що друг Миколи Петровича – порядна і відповідальна людина.
Ліду радувало і те, що господар кооперативу «Атлант» виявився талановитим організатором. При малій кількості робочих рук справа помітно рухалась. Ліда розуміючи, що несе моральну відповідальність за ремонт будівлі, старалась бути в курсі всіх справ, деколи вмішувалась в хід робіт, дзвонила Мельникову, розпитувала. Навіть коли Мельников розпорядився відвезти старі дошки з підлоги по власному рішенню, вона попросила його доставити половину на фельдшерський пункт в якості дров. Здавалось, вона навіть забула, що знаходиться, поки що, в ролі невістки, а не жінки, коли атакувала Ігоря питаннями, просила допомоги або поради. Ігор не пропускав можливості пожартувати над нею: «Ти дивись, ще не жінка, а вже розпоряджається».

Уральська весна буяла, перша уральська Лідина весна. Не дивлячись на холодні травневі ночі, природа оживала дуже швидко, природа квапилась. Це Ліді кидалось в очі. Квапилась і вона. Дуже їй хотілось до зими пересилити відділення в нове приміщення. Вся надія була на Ігоря. Ліда почувала себе дуже ніяково перед ним, розуміючи, що у нього своїх турбот купа. Але Ігор, з легкістю щасливої людини, в потрібну хвилину завжди появлявся поруч і, будучи вихованим, ні разу не пожалівся їй або кому-небудь другому.
Цією ж травневою весною вони з Ігорем відмітили своє, як сказав дід Петро, весіллячко. Вирішили, що ні до чого влаштовувати гулянку. Все проходило в будинку батьків. Ігорем були запрошені його близькі друзі, а Лідою, - подруга Черемісіна Фаїна Іванівна. Ні на автопідприємстві, ні в міській лікарні про це ніхто і не догадувався.
Як і раніше, в домі пахло пирогами, столи були завалені домашньою їдою, а між тарілками красувались пляшки зі своїм вином і напитками зарубіжного виробництва, що появились в продажі. Бабуся Нюра була на висоті! Вона знала собі ціну, цінувала гостей і була рада догодити гостям. Надя з Юлькою взагалі не відходили від неї і з задоволенням допомагали їй. Після застілля були танці. А так як чоловічий контингент перевершував жіночий в два рази, то на танець запрошувались всі представники жіночого роду, включаючи і бабу Нюру разом з внучками. З музикою справа склалась дуже вдало. Деколи в переривах грав магнітофон. А танцювали тільки під баян. Друг Ігоря по полюванню видавав такі музичні викрутаси, що Ліда, глядячи на нього, усміхалась, а Надя, та зовсім зі сміху падала. Дядя Вася Наоборот – так звали баяніста, він був лівицею, баян тримав навпаки – під час гри смішно підстрибував на стільці і забавно корчив пику, потішаючи дівчат. Надя бачила його перший раз і тому їй було дуже смішно. А історія дяді Васі така: дитинство своє він провів в селі і в їхньому будинку проживали три приїжджі артільці, що працювали в ліспромгоспі. Один з них привіз з собою старенький баян і грав на ньому. Маленький Вася погляду вав на інструмент, але попросити стидався. А коли артільник від’їжджав, то віддав його Васі.
- На, парубче, учись! Я бачу, що він запав тобі в очі. Я трохи грошей заробив, куплю собі новий.
Вася дуже швидко навчився грати, а на те, що повернув баян навпаки, ніхто і уваги не звернув. Коли помітили, було пізно. Так він і залишився Вася Наоборот.
Коли, натанцювавшись, всі розсілись відпочити, а чоловіки відійшли пропустити по келишку, Ліда підсіла до Петра Михайловича.
- Щось ви, діду Петре, не підтримуєте чоловічу компанію?
- Ха-ха-ха, ти що мила? В моєму віці – міра і міра. Я можу підтримати в цій справі, тільки підбадьорюючи кого-небудь, або, в кращому випадку, посидіти за компанію, щось розповісти… Я, Лідочко, не поклонник випивки, але випивка в домі була завжди. Якщо не було крамничної горілки, то самогонка точно стояла в дальшому кутку. В селі ж жили, а там без того якось не заведено. Бувало з дружиною на городі шпортаємося – на небі сонечко, а на грядці огірочки «муромські», такі маленькі, товстенькі… Ох, як я їх люблю! Так от, підчерпнеш горнятко бражки, підійдеш до грядки, зірвеш огірок, а він літом пахне, сонечком, тепленький… Вип’єш пів горнятка і смачно, з хрустом відкусиш кусочок огірочка, а з нього огірковий аромат б’є прямо в ніс, а ти його вдихаєш! Одно блаженство! Букет запахів і смаків. Ніби нічого особливого, а таке задоволення приносить. Гармонія, миленька, гармонія. А гармонія – успіх, це досконалість! От так от.
- Так ви, діду Петре, я бачу, - великий романтик!
- А ти знаєш чому?.. Скажу по секрету.  Тому, що я завжди прагнув достигнути  гармонії: поглядів, думок, звуків, кольорів і багато другого. Правда, часто не вдається. Але коли знаходиш цю гармонію, відчуваєш істинне задоволення і говориш собі тихенько: «Який я молодець».
- Діду Петре, ви би розказали про свою жінку. Якою вона була? Напевно, теж вчителем працювала?
- Ні, вона не була вчителем. Нашим дитячим садочком керувала. Спочатку організували тільки одну групу і жінка стала в ній вихователькою. А вийшло все само собою. У її батьків був великий будинок, а вона – єдина дитина. Правління колгоспу і запропонувало в другій половині будинку організувати дитячий садочок. Так Оля і стала вихователькою в тому садочку. Потім колгосп збудував нове приміщення. Там уже було три групи. Оля поступила в педагогічне училище на заочне відділення, закінчила його і стала завідуючою.
- Діду Петре, а чому ви вибрали якраз її? Напевно красовицею була?
- Знаєш, Лідочко, розкажу - не повіриш. Сталося так, що я був декілька разів в гостях в домі батьків одного із моїх однокурсників. І перше, що мені кинулось в очі – це незвичайна інтелігентність цієї сім`ї.  Там все було не так, як в нашому простолюдинському середовищі. Неприємне це слово, але говорю для того, щоби підкреслити різницю. В їхній квартирі все було не так, як у решти, - і розміщення речей, і взаємовідносини. В результаті виявилось, що автором цього сімейного клімату була господиня – мати однокурсника. Коли його батько вчився, то познайомився з дівчиною з аристократичної сім`ї. Хто були її батьки, друг не розказував. Коротше говорячи, тут незвичайна історія, а вірніше, нам маловідома. В перші роки радянської влади багато молодих керівників, і тих, хто претендував на таке становище в суспільстві, старались женитись на дочках бувших аристократів і інтелігентів, розуміючи, що від них можна багато чого перейняти, а ті, в свою чергу, не дуже і відказувались. Заміжжя дівчат буржуазного походження служило, в деякій мірі, спасенницьким прикриттям від свавілля влади. Батько друга, на цей час, уже був начальником невеличкого цеху, хоч ще і вчився. Так от вона і виховала їх красиво, привчила, як я тоді розумів, до красивого життя. От. Я раніше так думав і до сих пір мені це подобається.
- Діду Петре, але ж… ваша Оля не була вихідцем з інтелігентної сім`ї?
- Так. Не була… але, розумієш, в її поведінці, манері бесідувати… та навіть ходити було щось таке інтелігентне, навіть величне. От я і вирішив скористатись чужим досвідом. Потім виявилось, що вона в мені теж помітила інтелігентність. Їй це подобалось і вона за це мене полюбила, до того ж, раніше ніж я її. Спочатку я, навіть, не догадувався. Значить не даремно випендрювався… От так от. Скажу тобі не без гордості і по секрету – в селі нас рахували дуже інтелігентною сім`єю.  Але, як бачиш, нема моєї Оленьки…
- Ви, напевно, дуже її любили?
- Не знаю. Напевно. Сліпої любові я, напевно, не знав, але з часом зрозумів, що любов – це, в першу чергу, потрібність в комусь, постійна повага до нього… Знаєш, є у мене одна поговірка – сам придумав. Коли я починаю її говорити, то у тих, хто чує її перший раз, починають очі вилазити на лоб від жаху.
- Що то за поговірка така, діду Петре?
- Я її сам придумав. Наскільки вона мудра, не знаю; але дуже контрастна. Це точно! І звучить воно так: «З жінкою можна робити все що заманеться, все що захочеться, але… обов’язково треба дотримуватись трьох умов – любити, берегти і поважати».
- Ну, Діду Петре, ви філософ! Ви для своєї Оленьки просто подарунок долі!
- Ні, ні… не говори… Це вона для мене подарунок. Відкрию тобі одну тайну. Чим старішими ми становились, тим більше я її любив. Особливо за її вірність, а ще… ні за що не угадаєш!
- Якщо це тайна, то не говоріть.
- Ні, Лідочка, це така тайна, про яку хочеться говорити. За волосся, внученько. Уявляєш, за волосся. Коли вона стала сивіти, то її волосся ніби сріблом покривалось, віддавало срібним відтінком. Це було дуже красиво!
- Ну, діду Петре, ви не тільки романтик, ви ще і лірик. Я вами захоплена!
- Лідочко, це просто норма життя.
- Але чомусь не всі бачать цю норму, а признавати її тим більше не хочуть.
- Просто, внученько, цим людям дуже не повезло. Все, більше нічого не буду говорити.
- А як же тайни, про які хочеться розказувати?
Петро Михайлович зайшовся дитячим сміхом.
- Ну, Ліда, ти – хитрюга! Молодець! Прекрасне питання!

Ліда була задоволена, що доля звела її з Ігорем. Вона вірила і не вірила своєму щастю. Деколи їй здавалось, що це чуже щастя, - візьме і випурхне. Але кожного разу, коли Ігор повертався з роботи додому, їх житло ніби наповнювалось світлим відчуттям надійності і упевненості, що це не сон. Ліда дорожила тим, що, тільки завдяки Ігорю, вона не так важко переносить труднощі турбот. А їх з ремонтом будівлі було багато. Приходилось пускати в хід своє становище і потрібно признати, що багато хто з міських жителів, хто мав хоч якісь можливості, не відказували їй в допомозі. Лютоферський часто бував на об’єкті, про все знав, але все одно довідувався у Ліди, як ідуть ремонтні роботи. Якось на початку липня на лінійці Лютоферський запитав:
- Лідіє Михайлівно, ви вчора були в своєму новому відділенні, що можете сказати? Там, кажуть, проблема з силовою установкою. У нас є стара силова шафа. Шукайте спеціалістів, відновити. На щастя, вона не списана, але потребує ремонту.
- Леоніде Миколайовичу, вона уже відремонтована і встановлена.
- Як? Коли?
- Ще позавчора.
- Дивно! Ви хоч мене ставте в відомість. І з чиєю допомогою?
- З божою, Леоніде Миколайовичу, - пожартувала Ліда.
- От, - усміхнувся головний лікар, - а ви кажете, що Бога нема. І хто цей Бог, Лідіє Михайлівно? Не Микола Петрович випадково?
- І він теж, Леоніде Миколайовичу. В бігах забула вам сказати, що шафу з гаражу відвезли до Мельникова, там відремонтували і цей же день встановили. Зовнішньо вона досить гарна, не бита, не м’ята, тільки пофарбувати…
- От і прекрасно, - якось спокійно відповів головний лікар, - одною проблемою менше. Дякую, Лідіє Михайлівно.
У Ліди в грудях щось ікнуло: «От і перша подяка. Дочекалась». Потім їй стало трохи смішно.
Дальший хід лінійки був в туманних відтінках. Лютоферський об’явив, що дефіцит фінансових засобів виріс, відповідно грошей стало менше і, на його думку,  приближається тяжка криза. Якщо про хворих частково турбуються їх рідні, приносять медпрепарати і шприци, то продукти в їдальню ніхто не принесе.
Завідуюча їдальнею Дороніна Августа Миколаївна заявила:
- Я вимушена іти на посадовий злочин. Воно, розуміється швидко виявиться, хворі догадаються, але у мене другого виходу нема.
Почувши такий виступ старшого повара, головний лікар поблід і якось прямо на очах осунувся.
- Августо Миколаївно, ви що таке говорите? Який злочин?
- А я вам зараз скажу. Я його уже вчинила, по-другому не вдається. Зараз все розкажу, але попереджаю: якщо хто-небудь з вас відкриє рот – задавлю от цими руками! – Дороніна показала свої сильні натреновані руки. – Я дала команду акуратно збирати кашу, що залишилась і хліб, а потім здавати на кухню. Чого гріха таїти, всі ви знаєте, що відходи і залишки їжі раніше відносили додому, а тепер повертають. Тих, хто візьме собі, я також пообіцяла задавити, а рот відкриють, так два рази.
- Вибачте, Августо Миколаївно, я досконало нічого не зрозумів? – Лютоферський піднявся зі стільця, - хоча догадуюсь. Поясніть детальніше.
- А що тут пояснювати. Вчорашню кашу переварили і сьогодні пустимо на суп. І так тепер буде кожен день. Хліб, що залишився, пущу на гренки та на запіканку. Були б котлети, то потратили б на них, але котлет, мені здається, ми не скоро побачимо. От так от. – Дороніна, стримуючи хвилювання і свою статну фігуру, опустилась на стілець.
- Ну, і Августа – то рідко, то густо, - не стримався хірург, - от молодець! Августо Миколаївно, я весь з тобою! Тільки покажи пальцем, я за тебе любого поріжу. 
На лицях присутніх промайнула усмішка, але ніхто засміятися не посмів. Лютоферський підняв руку.
- Так, братці, вона права. Тому вона нічого не говорила, а ми нічого не чули. Надіюсь вам настільки розсудку вистачить; будемо рахувати, що договорились.
Пізніше, розуміється, хворі між собою перешіптувались, що в сьогоднішньому супі – вчорашня каша, але медперсонал на це не реагував ніяк. Через декілька днів на засіданні міської ради Воробйов звернувся до Лютоферського:
- Леоніде Миколайовичу, навіть не знаю, як тут висловитись, але просочуються негарні слухи про вашу лікарняну кухню. Я розумію, що важко, знаю ваше становище, але…
- Сергію Микитовичу, вибачте – Лютоферський не дав договорити міському голові і рішуче піднявся зі стільця, чим дуже здивував депутатів, - не я пустив економіку по руках, а тепер ви хочете, щоби я признав її дівицею! Так не буває!
У мера відвисла вилиця. Хтось захихикав.
- Леоніде Миколайовичу, - здивовано і членороздільно спитав мер, - з чого ви зробили такий висновок ?
- А у мене є спеціаліст.
- Це гінеколог-політолог?
Лютоферський промовчав. Воробйов, зрозумівши, що остання фраза як жарт не пройшла, вирішив головного лікаря більше ні про що не розпитувати. В цей день вони більше і не розмовляли.

Важким було літо. Ходили чутки, що будуть міняти гроші. Медперсонал, як і все суспільство, жив на  грані зриву. Лютоферський це прекрасно розумів, старався бути стриманим, підтримував кожну розумну ініціативу. Про ревниве відношення до своєї посади, здавалось, взагалі забув, чим дуже дивував уважну частину співпрацівників. А в серпні поразив Ліду своїм несподіваним рішенням. В кінці лінійки звернувся до неї:
- Лідіє Михайлівно, затримайтесь, будь ласка, мені потрібно з вами поговорити.
Про що буде розмова, вона, навіть, не догадувалась і преспокійно чекала. Головний лікар вийшов із-за столу і сів на один із стільців біля вікна.
- Лідіє Михайлівно, ви не дивуйтесь тому, що я буду говорити. Ви не хочете зайняти моє місце, - вибачте, місце головного лікаря?
У Ліди від несподіванки по спині пробіг холодок; їй стало дуже ніяково.
- Я розумію вас, Лідіє Михайлівно… але я прийняв рішення. Є два претенденти – ви і Опьонкін. Але я вас рахую більш спосібним спеціалістом. Мені пора відпочивати, тим більше що я уже другий рік на пенсії. Відчуваю, що починаю путатись в справах. Я, так сказати, дитя другого часу. Ну, і-і… що ви мовчите?
- Знаєте, Леоніде Миколайовичу, я вам скажу «ні». Я категорично проти. Як я розумію, краще бути гарним лікарем, ніж нікудишнім керівником. І мені це швидко надоїсть, повірте. Я знаю. А от себе ви даремно списуєте. Зараз як раз у вас все вдається. Ви самі того не помічаєте. Одним словом, ви перебудувались.
Вона злегка усміхнулась.
- Та ніяк я не перебудувався, я просто хочу, щоби все мирно було.
- От у вас все і вийшло… Ви навіть не догадуєтесь, що весь медперсонал одобрює ваш стиль керівництва. В такій, вибачте, собачій обстановці при поганому керівнику тут давно був би собачатник, а не лікарня. Працюйте, у вас ще повно сили. От вам моя відповідь. Можна, я піду?
Лютоферський нічого не відповів, а лиш усміхаючись одними очима, махнув рукою. Потім ніби схаменувся.
- Надіюсь, Лідіє Михайлівно, ця розмова залишиться між нами?
- Це само собою, Леоніде Миколайовичу, не переживайте.

Наступного дня Лютоферський ще більше здивував Ліду. Він подзвонив їй в відділення і попросив до прийому хворих зайти до нього. Без п’ятнадцяти хвилин десять вона постукала в його двері.
- Можна, Леоніде Миколайовичу?
- Звичайно, звичайно, я вас чекаю. Ви знаєте, що я придумав? Раз у нас така уже справа… Я маю на увазі ваше нове приміщення. У нас на горищі, якщо мені не зраджує пам'ять, є дванадцять старих зламаних ліжок. Правда, вони всі заліз… металеві, але їх можна відремонтувати. Я розумію, що шукаю собі пригоду на одне місце. Вони всі списані. Якщо їх виставити в приміщення, то вони вилізуть на «червоне»… це по-бухгалтерському. Але вовків боятися – в ліс не ходити. Другого виходу нема. Бухгалтерію візьмемо на себе. Я тут подумав, - може, ваш чоловік згодиться їх відремонтувати? І кому більше просити його, як не вам? Військові підкинули нам дві банки автомобільної фарби, - знаєте, сірої, солдатської… І що ви мені на це скажете? Або я знов щось не те зморозив?
- Навпаки, Леоніде Миколайовичу, це якраз то.
- От і прекрасно. Ви уявляєте, у мене їх давно просять продати на теплиці. Але це не моє, і до такого я не привик. Признаюсь, дві штуки хтось спер. Значить, ви одобрюєте?
- Повністю!
Ліда знову дякувала сьогоднішньому дню за рішучість начальника. Такий хід подій давав надію і Ліда розуміла, що не даремно настоювала на ремонті будинку. Але деколи її душу точив черв’ячок : «А може я щось погано роблю. Ремонт нового приміщення так успішно просувався дякуючи, в першу чергу, Ігорю. Він же зумів знайти загальний язик з Мельниковим. Їй було ніяково,  що користується чужими можливостями, але потім заспокоїла себе: «Нічого я туту такого поганого не натворила. Так, користуюсь чужими можливостями, але, вибачте, я нічого по блату не роблю. Хабарів нікому не даю і сама не беру. Просто до такої системи господарювання ми ще не привикли. Лікарні потрібна споруда, а Мельникову гроші. От і все».
З такими думками Ліда вийшла з приміщення поліклініки і попрямувала до Ігорової «Волги». Він, як часто бувало, чекав її біля лікарняного сітчаного паркану.
- Привіт, - усміхнулась вона Ігорю.
- Ти якась стурбована. Щось знову не лагодиться?
- Та ніби ні. Обдумую всякі дурниці.
- Раз обдумуєш, - значить не дурниці. Я тільки що заїжджав на твій об’єкт. Ти на цій неділі там ні разу не була, виявляється.
- Не говори, якийсь жах, нічого не встигаю. І що там на об’єкті?
- Скажу тобі, що не погано. Хлопці мельниковські закінчують стелити підлогу на першому поверсі. На другому дівки уже малюють. Було вісім квартир, а тепер одна велика.
- Ну, ти даєш! Чоловіки, так хлопці, а жінки, так дівки.
- Лідочко, ми всі ще велике село. От коли станемо справжнім містом, великим і красивим, то багато не потрібних слів забудемо. Будемо звертатись тільки «дами і господа». Не все зразу, мадам. До речі, мадам, ви не хочете в оці вихідні свої інтелігентні пальчики забруднити в нашій уральській земельці? Ти давно рвешся. З’їзди з матір’ю в сад, батько вас відвезе. Допоможеш трохи батькам. Чого дома одній кукати. Надійка без тебе уже давно господарює, бабусі допомагає.  Ой, зовсім забув, ти уявляєш, вона мене татом назвала. Там сусідка по саду – капосна бабця, і язик у неї, як пратник – позвала до себе Надійку: «Як живеш, сиротинко, напевно, ображають, татка рідного то нема, заступитися нікому?» А Надійка їй: «Як це нема?А дядько Ігор – він тепер мій тато і мене ніхто не ображає. Він мене любить». Уявляєш, який вона молодець!
- Так, на неї це подібно. Про вихідні я не зрозуміла: ти кудись збираєшся, чи щось сталось!
- Нічого, моя гарненька, не сталось. В минулому році я пропустив, а цьому не хочеться.
- По-руськи, будь ласка, що ти пропустив?
- Як що? А я тобі не говорив?
- Ні, нічого.
- Відкриття полювання. Потім ніколи буде. Сама бачиш, скільки роботи – хоч на відкриття з’їздити.
- Та хіба я проти. З’їзди, обов’язково з`їзди.
- От і прекрасно. Мельников уже УАЗик готовить.
- А коли ви їдете?
- Завтра ранком. Відкриття о шостій вечора.
- З’їзди, може повезе. Знаєш, я ніколи не їла дику качку. Домашню їла, а дику ні. Вони хоч подібні по смаку?
- Ні, не подібні. Дика смачно по-своєму.
- Що ж, залишається тільки побажати тобі удачі. Є які-небудь прикмети?..
- Є, звичайно, є. Якщо ти пішов на полювання і баби в селі кричали, то обов’язково повезе.
- Нічого собі прикмета. А якщо не повезе?
- Значить, даремно кричали.
Ліда розсміялась.
- Я сама в селі виросла, але такого жарту ні разу не чула. От, мисливець, що я хочу тобі сказати… ти уже вистрілив. Або попав, мій гарненький стрілець. Не промазав…
- Не зрозумів, що сталося?
- Що, що? Я вагітна…
- Що!.. Ну, Лідочка, ну, молодець, я тебе на руках повинен носити.
- От тепер і носи, раз ти такий гарний стрілець.
- Мила моя, це не я гарний стрілець, це ти прекрасна мішень!
- Що?! Ти зовсім обнаглів!
- Ні, обурів, начисто обурів від щастя!