В день Покрова пресвятої Богородиці до Гриця Шкіля прийшла дочка з чоловіком і сватами. Сиділи тихо, пили горілку, закушували, як було заведено, голубцями, варениками, свіжими огірками і засоленими рижиками. Такий багатий стіл тут собі дозволяли тільки в святкові дні. Коли пляшка спорожніла, господар взяв її і відправився до пивниці, щоб наповнити ще раз. Тим часом усе велике сімейство сиділо за двома столами. Старші бесідували про урожай картоплі, а діти, щоб не заважати старшим, тихо вели розмову, активно наминаючи святкову їжу. А дітей у Гриця було багато, аж дев’ять душ, починаючи з Катерини, яка уже вийшла заміж за хлопця з сусіднього села, і закінчуючи п’ятилітнім Богданчиком.
- А ну збігай, Богданчику, - звернулась господиня до наймолодшого, - де там наш отець. Щось його довго нема.
Богданчик натягнув на босі ноги гумові чоботи і вискочив на двір. Через хвилину повернувся, і несподівано для всіх об’явив:
- А отця там нема!
- Як нема?! – здивувалась мати.
- Не знаю! Нема!
- А ну, хлопці старші, збігайте і подивіться! І добре подивіться!
Два старші сини Петро і Іван, не кажучи ні слова, вийшли з хати. За столами всі сиділи мочки і чекали.
- Напевно куди-небудь відійшов на хвилинку, - вирішив заспокоїти всіх сват.
- Та куди? – розвела руками господиня. – Гості в хаті.
- Не переживайте, свахо, зараз всі прийдуть з горілкою, - пожартувала мати зятя.
Хлопці повернулись одні.
- Так що, нема? – уже з тривогою в душі запитала мати у хлопців.
- Нема. – відповів старший син Петро.
- А горілка?..
- І горілки нема.
- Дивно… А на дворі дивилися?
- Всюди дивилися, мамо, - почуваючи себе ніяково, відповів Іван, - в шопі, в стайні і на городі. Нема.
- Дивно, дуже дивно! Піду сама подивлюся.
Господиня вийшла з хати. За нею діти і гості. Спочатку, ніби нічого і не сталося, всі прогулювались по подвір’ї, заглядали у всі кутки, але господаря не було ніде. Тривога наростала.
- Діти, давайте шукати добре, все по порядку провірте, - ще з більшою тривогою на серці попросила мати.
- Марія, що ви там шукаєте? – напроти через дорогу, біля своєї хати, стояв двоюрідний брат Гриця Степан, і нічого не розуміючи, дивився на подвір’я брата. – Що сталося, питаюся? Ви щось загубили?
- Загубили, Штефане, загубили. Гриця загубили. Пішов в пивницю по горілку і пропав.
- А я бачив його, як він туди пішов, але назад не вертався. Подивіться добре, може упав де…
Степан направився до Грицевої хати.
Шукали довго. Марія уже почала плакати, але Гриця не знайшли. Гості розійшлись додому уже під захід сонця. Марія не спала всю ніч, виходила на двір, чекала. Не спали і старші діти. Гриць не появився ні вночі, ні наступного дня. На третій день Марія пішла в Сільраду. Голова вислухав стривожену жінку, і попробував її заспокоїти:
- Та не переживайте, прийде Гриць. Дивно, що могло статися, але я вимушений про це повідомити дільничного. Я йому зараз подзвоню.
Через годину в Сільраді з’явився дільничний міліціонер. Марія розказала йому все, що було.
- Чув я вже ту історію, такі чутки швиденько розходяться, - якось іронічно відповів дільничний, - я думав, що брехня. Напевно твій чоловік новий номер відмочив. Він у тебе уміє, уже показував свої здібності. Прийде, нічого з ним не станеться. Іди додому і не розводи мокроту.
Залишилась Марія одна. Було бідно в хаті з чоловіком, а без нього ще бідніше. Допомагали сусіди, допомагала рідня, але Гриця ніхто не зміг замінити.
Сонце, ніби жаліючи людей, зранку почало щедро гріти. Попередні дні були сируваті. Не встигали висихати калюжі на дорозі, як знов текло з неба. По всьому було видно, що Великодні свята будуть мокрі.
В четвер, після того, як прибрали в хаті, Марія організувала своїй сім’ї банний день. В шопі, де любив майструвати Гриць, грілась на плиті вода у всіх каструлях і відрах. Великий оцинкований таз стояв посередині приміщення і всі по черзі в ньому мились. Почали з найменшого, з Богданчика, а уже біля півночі завершали цю процедуру Гриць з Марією. Діти уже спали.
Ця весна видалась трохи легшою ніж минула. Гриць продав на базарі телицю. На виручені гроші купили дітям сандалики та дещо з одягу; школярам – нові зошити і олівці.
Дітям буде приємно в свята вийти на вулицю в новій одежі.
А сьогодні Воскресіння Христове. Обходячи калюжі, народ ішов до церкви. Різноманітні барви святкового одягу прикрашали вулиці в променях ранкового сонця. Майже у кожного в руках був кошик, де були завернуті в рушники нехитрі, але обов’язкові харчі. Основною була пасха, її печуть дома в печі. Марія спекла більше, двадцяти хлібин, але для її сім’ї це не дуже багато.
Гриць пішов до церкви з трьома наймолодшими. Люба з Юлькою попереду, а Богданчик тримався за татову руку. Коли приблизились до церкви, то почули крик. Голосила якась жінка:
- Безбожники, антихристи, що вам тут треба?!
На дорозі перед церквою товпився народ. На краю дороги сидів хлопець з другого кінця села, з розбитим носом і закривав його окровавленою хустинкою. Гриць обійшов натовп і приблизився до церковної фіртки, але дорогу йому перегородив дільничний міліціонер.
- Куди?
Гриць показав очами на церкву.
- А дітей нащо взяв?
Гриць не чекав такого питання, тому не зразу зміг відповісти.
- Так, Великдень…
- Ну і що, що Великдень? Тобі треба, ти іди, а дітей туди нічого тягнути.
- Як то, вибачте, нема чого? – здивувався Гриць. – Діти ростуть, їм треба привикати… до нормального життя.
- А що, по-твоєму, радянський образ життя не нормальний?
- Я такого не казав.
- Як не казав?! Ти тільки що сказав, що ходити до церкви, то є нормальне життя; виходить, що радянське - ненормальне. Веди дітей додому!
- Як додому?.. І що я буду їх тепер повертати?
- Так, будеш, бо вони майбутні свідомі громадяни Радянської держави, їм церква не потрібна! Вони належать державі! Зрозумів?!
- Ні, не зрозумів.
- Якщо не зрозумів, то будеш зараз разом з отим смаркачем сидіти, потім забере вас машина, і будете відповідати не тільки, як хулігани, а дещо по жирніше!..
- Люди, - закипів Гриць, - що я вам погане зробив, я вам жити не заважаю і ви не заважайте мені!
- Ні, ти нам мішаєш! Відправляй дітей додому!
- Добре, але потім я приведу їх до вас. Раз вони належать державі, то нехай держава їх і годує.
- Я тобі сказав, ще слово і я тебе відправлю блощиць кормити!
Гриць повернувся до дітей; Богданчик плакав, дівчата стояли розгублені, не розуміючи, чим провинився їх тато.
- Ідіть до хати, - Гриць погладив дівчат по голові. – Заспокійся, Юлько. Любо, витри Богданчику сльози та ідіть до хати.
- Одні? - запиталася Люба.
- Одні, дорогу знаєте. Матір дома заспокійте. Чекайте мене, я затримуватись не буду.
Дівчата взяли Богданчика за руки і повільно пішли геть.
Біля церковної фіртки стояв крик. Директор школи і голова Сільської ради уговорювали жителів села не вести дітей до церкви. Молодих хлопців і дівчат теж намагались повернути додому. Невдовзі до сидячого з окровавленою хустинкою хлопця, приєднався ще один. До них підійшов літній дід.
- Хлопці, втікайте, поки вас не забрала міліція.
Той, що був другим, зірвався з місця і блискавично перебіг дорогу, перескочив через штахетник городу і зник з очей. Першого, поки він роздумував, схопив дільничний і знов посадив на землю.
З церкви вийшов священик, але люди не дали йому вмішатись в ці дикі події.
- Отче, не підходьте, не треба. Не дай Боже, ще і вас арештують.
- Пришиють політику і не мати нам більше попа.
А біля фіртки все більше і більше збиралось народу. Представники влади, побачивши, що не зможуть протистояти такому натовпу, відступили. На закінчення дільничний попередив:
- Всі винуваті будуть покарані!
Святковий настрій був зіпсований. Народ гомонів, заповнюючи церкву. Вийшов священик і почав всіх заспокоювати.
Ввечері до хати молодого хлопця, який втік з під надзору дільничного, під’їхала міліцейська машина. Два міліціонери, взявши під руки хлопця, посадили його в машину.
Мати голосила, заламуючи руки, батько просив відпустити сина, але все було марно. Вернувся він аж наступного дня під вечір в тяжкому стані. Більше тижня пролежав хлопець в ліжку. Батьки були вбиті горем за здоров’я сина. В лікарню його не повезли, боялись, що наживуть собі горя ще більше. Скаржитись на міліція було дуже небезпечно. Та і сільський фельдшер відказалась давати направлення в лікарню, і лікарняного листа не видала, бо у неї не було на те права. На Львівській залізниці, де працював хлопець, поставили йому п’ять змін прогулів. На щастя керівництво пішло назустріч і не звільнило його з роботи.
Юнак, який був з розбитим носом, відсидів, як хуліган, всі п'ятнадцять діб.
Цей виступ влади проти традиційного образу життя визвав дуже негативну реакцію у населення.
В Різдвяні свята того ж року відбулися аналогічні події. Міліція розігнала колядників, звинувативши їх в аморальній поведінці. Тих, хто пробував протистояти, теж затримали. Повернулись вони, хто через добу, хто через дві, дуже побитими. Жалітись нікому; бо коли б’є влада, то залишається лише один Бог.
В сім’ї Гриця, як і в інших сім’ях, обговорювали цю проблему, але не думали, що все настільки серйозно. В четвер Великоднього тижня зайшла до Грицевої хати поштарка і передала, що голова Сільради просить прийти завтра туди дев’ятій годині, і треба прийти обов’язково. Гриць здогадався для чого. Він добре знав, що його свободолюбиві думки дуже не подобаються владі. В радгосп на роботу ходив рідко. Його економічне становище не дозволяло йому цього. Йому, як не штатному працівнику, як і більшості селян, світила перспектива заробити не більше трьох карбованців, і це при виходах в поле на протязі всього місяця. Гриць відмовлявся від такої роботи, просив трудову книжку, як годиться. На сільських зборах завжди «каламутив» воду, і підбивав людей проти «порядку», і в голос заявляв, якщо буде так працювати, то сім’я вимре з голоду. Голова Сільради разом з керуючим відділенням радгоспу не раз попереджували його, що обріжуть присадибну землю, а її у Гриця було майже два гектари. Але Гриць прекрасно розумів, що цю землю у нього ніхто не забере, бо радгоспу така земля не потрібна. Це був крутий схил і не сповзав тільки завдяки Грицевій праці. Він був весь засаджений фруктовими деревами. Кінець схилу закінчувався скалою. Решта три боки садиби обмежувались дорогами. Під пологою частиною схилу між трьох доріг і стояла Грицева хата на дві кімнати. Цей схил був для Гриця і садом, і городом, і косовищем.
Гриць вийшов з хати, як і в Великдень в супроводі своїх трьох найменших дітей. Він вирішив активно захищатись. Не гріх було би і зуби показати. При дітях не посміють його затримувати, чи тим більше бити.
Він сміливо відкрив важкі двері сільської Ради. Це був старий попівський дім на три кімнати, з сіньми і великою не заскленою верандою. З сіней Гриць ввійшов в кімнату голови. На місці господаря кабінету сидів незнайомий чоловік, а біля вікна – дільничний міліціонер. Гриць оглянув кабінет.
- Вибачте, а де голова?
- Ты смотри, какой вежливый стал. – Заговорив, сидячий за столом, чоловік. – Это мы тебя вызвали. Я капитан комитета госбезопасности Семёнов. Ну давай, друг, рассказывай, что тебе не нравится?
Гриць стиснув плечами.
- Вибачте, я не знаю про що ви говорите?
- Как это ты не знаешь. Ты сам участковому дал понять, что тебе не нравится отношение советской власти к религии.
- Ні не подобається. Радянська влада може вірити, чи не вірити, то мене не цікавить. А мої діти повинні вірити. Мені треба, щоби вони були людьми, а не худобою.
- Значит, по-твоему, неверующий человек – худоба?! А ты не думал над тем, что ты сам скотина и такой же скот плодишь?! Кстати, ты их зачем привёл?
- Не знаю, може ви і їх будете у мене забирати. Будете забирати - забирайте, - пішов у наступ Гриць.
- Слушай, мужик, ты, по-моему, совсем охамел?! Если мы заберём твоих детей, то тебя уж тем более, и отвечать будешь по политической статье.
Люба, як старша, уже розуміла російську мову і догадалась, що татові загрожує небезпека. Вона заплакала.
- Що вам від нас треба?
- Ты смотри, и детей по себе воспитал. Так вот, мужик, запомни, если не хочешь неприятностей, засунь себе свой язык в одно место и живи молча. И не дай Бог тебе ещё хоть раз разинуть рот; плакать будет весь твой выводок. А советскую власть надо уважать! Ты понял?!
- Поняв. Я проти влади нічого не маю і ні одного слова проти влади не сказав.
- Слушай, ты действительно дурак или из себя его корчишь? Одним словом, ты сейчас идёшь домой, затыкаешь своё хавало, и живёшь молча. Ещё раз откроешь его”, и пожалеешь! Понял?!
- Поняв.
- Всё! Свободен!
Гриць, не повіривши сказаному капітаном, подивився на дільничного.
- Чого дивишся? Тобі сказано марш, значить марш!
Гриць схилив голову і, повернувши дітей за плечі, вийшов разом з ними із приміщення.
Літо промайнуло, як завжди, в турботах. Гриць з Марією трудились на своєму обійсті, їм допомагали діти. Роботи було багато як в хаті, так і на городі. В стайні дві корови, двоє телят, свиноматка, а про курей і качок і говорити нічого. Вся ця зграя просила не тільки їсти…
Люди дивилися на Гриця, як на героя, але більшість з них жаліла його: «Не дай, Боже, наживе собі біди, хто буде за дітей турбуватись». Але все ніби обійшлося, навіть дільничний міліціонер забув дорогу до його хати. Дехто дивувався, що і в дні «облав», як люди називали, на самогонку і самовільно зрублену деревину, дільничний разом з місцевими урядниками обходили його хату. Що було тому причиною ніхто не знав. А сталося все так. Невідомо яка дружба звела дільничного з одним із сусідів Гриця, хата якого була вище Грицевої по схилу за дорогою. Дільничний, будучи запрошеним в гості на день народження господаря цієї хати, так багато «прийняв на груди», що йдучи вночі через Гриців сад для скорочення дороги, загубив пістолет. Гриць ранком пішов зібрати опалі фрукти, знайшов його. Дома розповів Марії. А сам пістолет заховав у себе в шопі.
Два дні плентався дільничний по селі сам не свій. Знав, що за загублену зброю прийдеться відповідати. На третій день він підійшов до Грицевої фіртки.
- Грицю, можна з тобою поговорити?
- Можна, чому б ні.
- Грицю, ти часом в городі нічого не знаходив?
- А що я мав там знайти?
- Я, розумієш, п’яний йшов через твій город, через перелази і дещо загубив.
Все село пройшов, пригадував, що де робив, і згадав, що на верхньому перелазі цю річ я хотів надійно заховати, щоби не згубити, а вийшло все навпаки.
- Не ти один ходиш через мої перелази, може хто-небудь і підняв.
- Грицю, не хитри, я знаю, що ти дуже рано встаєш і міг першим побачити ту річ.
- Нічого я не бачив, але попробую спитати у дітей, може вони дещо знають.
- Грицю, Христом Богом прошу тебе, як узнаєш що, то дай зразу мені знати, бо у мене біда буде.
- О, і ти Бога згадав, коли біда приперла. А у таких, як я кожен день біда і нічого, живемо.
- Грицю, вибач, але я при владі, робота у мене така.
- Так, так, ти правду кажеш. У кожного робота по його совісті.
- Грицю, не збиткуйся наді мною. Якщо дізнаєшся про що-небудь, зразу повідом. Я буду ночувати в Сільраді. Чуєш, Грицю?
- Чую, чую.
Під вечір до Сільради прийшов син поштарки.
- Сергію Валентиновичу, моя мати сказала, що Шкіль просив вас зайти до нього. Правда, який Шкіль, я не знаю. Мати сказала, що ви знаєте.
- Дякую, синку. Дуже добре! Скажи матері, що я їй дуже вдячний.
Так швидко крокуючого дільничного в селі ще ніхто не бачив. Він не йшов, а біг. По селі рознісся слух: «Щось сталося, Шкіряник в верхній кінець села полетів». Не зупиняючись, відкрив Грицеву фіртку, і великими кроками направився до сінних дверей.
- Я тут, - почувся голос Гриця.
Шкірник зупинився і побачив господаря двору біля стайні, що кормив качок і курей.
- Грицю, я знав, що ти мене спасеш. Ти його знайшов, я знаю!
Гриць мовчки розвернувся і пішов до шопи, дільничний за ним, але Гриць зупинив його.
- Стій, зараз винесу.
Через хвилину він появився і подав Шкірянику загорнутий в ганчірку пістолет. Той холерично схопив його, розгорнув і довго мовчки дивився на нього. Потім, так само холерично розстібнув кобуру на поясі, викинув звідтам пом’яті газети на землю, і глядячи через власний правий бік, твердою рукою впевнено заштовхнув пістолет на місце.
- Грицю, я перед тобою в боргу. Я обов’язково тобі за це віддячу.
- Та нічого мені не треба.
- Ні, ні, треба. Я попробую дістати для тебе доброго дерева, чи може ще чого… Грицю, дуже дякую тобі, я не забуду!..
- Нічого мені від вас не треба, краще не заважайте мені жити.
Шкіряник розвернувся і з гордо піднятою головою відправився геть.
В перших числах жовтня до Грицевої хати під’їхав радгоспний їздовий.
- Діти, у вас газда дома?
- Дома, - відізвалось декілька голосів.
- Скажіть йому, що я вам дрова привіз.
Вийшов Гриць. Їздовий з ним привітався:
- Слава Ісусу Христу! – Їздовий протягнув Грицеві руку. – Здоров!
- Слава Богу навіки! Здоров, Іване! Що таке сталося?
- Та дрова тобі привіз. Мені так бригадир наказав, щоби я під’їхав в ліс на вирубку, там мене загрузять, і відвіз тобі. Я, правда, нічого не зрозумів, але наказ є наказ.
- Ага, пригадав про мене. Хоч дров і то добре. І за то слава Богу!
- Одні загадки, Грицю, - здивовано виразився Іван.
- Не кажи, Іване, заїжджай на двір; скинемо з воза та підемо до хати. Повечеряємо.
- Вибач, Грицю, вечеряти не буду; поки до конюшні доїду, поки додому дійду, то уже ніч буде.
- Ну, візьми тоді пляшку горілки, на Покрову вип’єш.
- Чесно сказати, я не проти.
Пройшов той день Покрова пресвятої Богородиці і прийшов другий, а між ними - двадцять один рік. Діти виросли, розійшлись, роз’їхались по всій Україні. Один син поїхав в Сибір на заробітки, так там і залишився. Марія постаріла, але по господарству поралась. Допомагала їй невістка – Богданова жінка. Хто з дітей жив недалеко, відвідували. Господарем в хаті залишився Богдан. Відслужив в армії, і якраз закінчив заочно сільськогосподарський інститут. Працював ветлікарем в радгоспі, але перебудова соціалістичного ладу закінчилась великою розрухою і розпадом Радянської держави. Колгоспи і радгоспи розпались, і ветлікар потрібним тільки селянам. Ходив на їхні виклики лікувати домашніх тварин та приймати роди у них.
І в цей день на дворі була осінь. Богданова жінка Ярослава разом з Марією прибирали в хаті. Обов’язково хто-небудь прийде, як-ніяк Покрова.
Після обіду була повна хата гостей. Марія обнімала онуків, цілувала, пригощала цукерками. Її серце раділо за таку велику сім’ю, а особливо за онуків. Недарма кажуть, що діти - ще не діти, а онуки – оце діти!
До хати зайшов сусід, привітався.
- Сідай, Петре, з нами, - запросила Марія.
- Сідайте, вуйку, - почали запрошувати всі решта.
- Дуже дякую, але я не за тим прийшов. Ви когось в пивниці закрили. Кричить і стукає. Вибачте, але голос, як у Гриця… Ідіть дивіться, кого ви там заперли.
- Та кого ми там могли заперти, - дуже здивувалась Марія. – Богдан ходив ще вранці, набрав, що треба і закрив.
- Я зараз подивлюсь, - сказав Богдан.
- Та підемо разом, я теж хочу побачити, хто там. Уявити не можу. Підемо всі, - позвала Марія.
Коли приблизились до дверей пивниці, хтось застукав кулаком в двері з протилежної сторони.
- Хто мене закрив?! Ви що, зовсім подуріли?! Не маєте що робити?
- Господи, дійсно, як Гриць, - Марія схрестила руки на грудях.
Богдан зняв висячий замок і відкрив двері. Перед ним стояв його батько з трьохлітровою банкою, що була наполовину заповнена горілкою. Від несподіванки всі столи мовчки. Марія побіліла, як полотно, і діти оніміло дивились на рідну людину, яка пропала два десятки років тому. І Гриць теж дивився на невідомих людей, хоча щось знайоме виражалось в їх обличчях. Він оволодів собою.
- Чому мене закрили? Ви хто такі?
- Як хто? - відповіла Марія. – Я газдиня отого дому, а то мої діти і онуки.
Більше вона не знала, що сказати. Потім не стрималась.
- Боже мій, то ти Грицю!!! – закричала вона, і з її очей рясно полилися слизи.
- Я! А чому мене заперли?..
- Так ти пропав… двадцять років назад! Боже мій! Грицю!.. – Марія заливалась сльозами. – А може ти не Гриць, а якась нечиста сила?!
- Сама ти нечиста сила.
- Перехрестися, – потребувала Марія.
Гриць тричі перехрестився і спитав:
- Як пропав? Я по горілку ходив.
- Так то було двадцять років тому, - скрізь сльози відповіла Марія.
- Що за дурниці ви мелете? Ти хто хлопче?
- Я Богдан.
- А ти хто?
- Я Марія, газдиня отого дому.
- І я газда … - не знаючи що дальше сказати, відповів Гриць.
- Чудо! Диво дивне! – не втримався сусід. – Ти кажеш, що ти Гриць, а як твоє прізвище?
- Шкіль.
- А скільки у тебе дітей? – підхопила думку сусіда Марія.
- Дев’ять! Якої холери ви до мене пристали? Ви дасте мені вийти, чи ні?
- Виходи. – Марія відійшла в бік. – Якщо ти Гриць, то я твоя жінка, а вони твої діти і онуки.
Гриць вийшов із пивниці і зупинився. Хата і стайня стояли на тому ж місці, але мали трохи другий вигляд. Навколо двору замість старого плоту стояв штахетник. Ще дещо змінилося і було не таким, як Гриць його пам’ятав.
Всю ніч в Грицевій хаті горіло світло, і гості просиділи всю ніч. Гриць дивився на своїх дітей і не вірив, що стільки років пройшло, і що діти виросли без його участі. Від того він почував себе дуже ніяково.
На другий день шуміло все село, але майже ніхто не вірив в таке тому, що таких випадків ніколи ні з ким не траплялося ні в їхньому селі, ні в інших. Коли Гриць з’явився на вулиці, у деяких односельців пропадав голос, від здивування вони хрестились і забували з ним привітатися; другі, навпаки, з усмішкою подавали руку, треті, не знаючи, як себе вести, робили вигляд, що нічого не сталося. Коли його запитували, де він був, то відповідав всім однаково:
- А хіба я знаю. На все Божа воля.
Поселився Гриць в шопі. Марія, зразу після його повернення, дала зрозуміти йому, що сумісне проживання не можливе, бо вона постаріла за ці роки, а Гриць яким був, таким і залишився. Навіть запропонувала йому женитись на кому-небудь.
- Ти мені, Грицю, вибач, але тепер ми не можемо жити, як чоловік і жінка. Я стара стала і хвора, та й перед людьми ніяково. Але ти був газдою в нашій хаті, ти ним і залишишся. Тепер вас буде два – ти і Богдан. В хаті всім місця вистачить.
- Ми з Богданом говорили про те. Я відремонтую шопу і буду там жити.
- Так там холодно!
- А я піч перемурую. До зими встигну.
- Якось перед людьми не файно.
- А що тут не файне? Я що, якесь зло пропоную?
- Люди будуть судити…
- Розумний не буде, а на дурнів не звертай уваги, - Гриць ніжно обняв Марію за плечі.
- Як знаєш… Роби так, щоби було краще і знай, що за столом для тебе завжди місце є і кусок хліба. Ти тут газда.
- Думаю, що я ще в силі і сам заробити кусок хліба і тебе прокормлю.
- Я теж так, Грицю, думаю.
На третій день до Гриця прийшов дільничний. Той самий дільничний, що обіцяв за загублений пістолет ділового дерева. Відкрив двері шопи.
- Грицю, дозволиш зайти?
- А чому ні, заходи.
Шкіряник зайшов і зупинився по середині кімнати. На його погонах виднілось по одній зірці.
-Ого, ти що, уже генералом став? - лукаво усміхнувся Гриць, глядячи зверху на дільничного.
- Не мудри, Грицю. Я на пенсію вийшов, майора дали. Роблю, поки не замінять новим і молодим. – Шкіряник замовк, думаючи, що сказати дальше. – Ти знаєш, Грицю… мені треба з тобою поговорити.
- Розумію, але… нічого не скажу, - також з затримкою відповів Гриць.
- А що я напишу в протоколі? Уявляєш, двадцять один рік тебе не було, двадцять один рік! Значить, ти десь був! Згідний зі мною?
- Згідний і прекрасно розумію, але нічого не знаю і не пам’ятаю.
- Я такого чуда теж не знаю. Ти зовсім не постарів; яким пропав, таким і вернувся. Шкіряник зняв свою поношену шкіряну планшетку, якій було стільки ж років, як і його міліцейському стажу.
- Мало того, в тому ж самому одязі і з горілкою в руках, - пожартував Гриць.
- Давай, Грицю, про горілку пізніше поговоримо, а зараз будемо щось писати. Ти коли пропав?
- Та кажуть, що на Покрову в сімдесят другому році.
- А що, сам не пам’ятаєш?
- Та пам’ятаю, що на Покрову, а який рік був, не знаю, але пам’ятаю, що попили ви крові мені і другим…
- Не тримай на мене зла, таке життя було, - попробував оправдатися Шкіряник.
- Та не життя таке було, а люди такі були, - і відповідати за гріхи будуть люди, - твердо відповів Гриць.
Шкіряник зробив вигляд, що до нього це не відноситься, і задав наступне питання:
- Надіюся, твій радянський паспорт зберігся?
- Та повинен бути.
- Обов’язково його знайди. Як ти знаєш, Союзу уже нема. Тобі треба підтвердити громадянство. Твій рік народження?
- Двадцять восьмий.
- От бачиш і пенсію тобі треба оформляти.
Шкіряник деякий час там щось писав, а потім розвернув протокол і підсунув до Гриця.
- На прочитай і розпишися.
- Ти мені вибач, за роки свого щасливого життя я майже всі писані букви забув. Надруковане ще читаю, а від руки ні.
- Тоді поклич сина, не хочу, щоби ти думав про мене погано.
- Читай сам, вірю.
Кожного дня Гриць був у роботі, готував на зиму житло. На пропозиції жінки і дітей жити в хаті відмовився категорично. Крім житлової проблеми він звалив на свої плечі і другі справи: заготовляв дрова, в саду обрізав дерева, ремонтував тин навколо городу. Його душевний стан жадав звершень, веселий настрій не давав йому спокою. Він постійно відчував, що йому чогось не вистачає, хотілося якоїсь новизни, змін. Як рідні, так і сусіди дивувалися його енергійності. Якось в бесіді з Марією він признався, що ще з дитинства мріє посадити райські яблука. Один раз бачив таку яблуню у Львові в парку, напроти заводу «Сільмаш», і з тих пір вона не виходять з його пам’яті. Богдан згодився з’їздити з ним до Львова на ринок і пошукати там такі яблуні.
Народу в електричці було багато: хто стояв в вагоні, тримаючись за спинки сидінь, а хто в тамбурі, тримаючись не відомо за що. Розштовхуючи стоячих, по вагонах проходили то глухі, то німі; одні просили, другі пропонували. Виділялась серед них жінка, яка торгувала книжками. Підходила, називала авторів і розказувала зміст. Дехто купував. Гриця дуже зацікавила назва однієї книжки – «Закон Божий» якогось Костомарова, і найбільше тим, що цей «Закон» торкався відносин України з Росією. Це його дуже зацікавило. Коли торгівниця відійшла, то жінки, які сиділи за спиною Гриця, стали її судити:
- Не захотілося їй вчителькою працювати, книжками торгує. І що вона заробила на тих книжках?..
- А де вона працювала? – запиталася друга жінка.
- В Стрілках. Там школа, ніби, непогана… Не знаю…
Грицеві, чомусь, стало жалко цю жінку. Він не розумів, за що її судять. Якщо пішла торгувати, значить в цьому була потреба; тай торгує вона якраз книжками, а не всякими дурничками. І люди купують, значить вони потрібні.
Весь день з цими думками Гриць ходив по Львові.
Навідали з сином ринок, купили три райські яблуні, це теж добавило йому думок, якщо вони не райські? Переконаєшся тільки тоді, коли виростуть. Крім цього Львів дуже змінився, став квапливішим, і не таким інтелігентним, як був. Біля ринку багато народу стояло з протягнутою рукою, дехто п’яний в обідраному лахмітті валявся прямо на вулиці. Це нікого не турбувало. Весь ринок наповнився викриками знахабнілих торгівців. А те, що побачив Гриць на вокзалі, коли збирався з сином їхати додому, до жалю насмішило його. На пероні стояла жінка біля ящика з широким ременем, який, очевидно, перекидувала через плече, і нахиливши набік підняту голову, як вовк на місяць (напевно не один день тут стояла), викрикувала:
- Пиріжки, цукерки, печиво! Пиріжки, цукерки, печиво!
Але майже ніхто до неї не підходив. Всі їхали додому і тратити гроші, а може і останні копійки, не всім хотілося.
В електричці, на здивування Гриця, знову появилась ця жінка з книжками. Гриця ніби хтось штовхнув: «Мені треба цю книжку! Погано, що я зовсім читати розучився. Буду як першокласник читати по складах.» Вона, як і в ранці, підходила до лавок і тихенько пропонувала книжки. Гриць все повертався і дивився на неї. Йому ніяк не йшла з думки книжка Миколи Івановича Костомарова. Торгівниця, напевно, звернула увагу на Гриця, і підсіла на лавку, що була напроти нього з сином.
- Вас щось цікавить?
- Ви, пані, говорили, що у вас є якась книжка про «Закон Божий». Скільки вона коштує, і про що там написано? Я чув від вас, що про відносини між Росією і Україною.
- Так, це прекрасна книжечка, коштує всього одну гривню. Це дуже давнішня книжка… має стару історію.
- Ви, пані, хочете сказати, що складні відносини між нами почалися не вчора і не з революції?
- Так, так, ви правильно кажете. Купіть, не пожалієте, тим більше, що вас це цікавить. Всього одна гривня.
Гриць вийняв з внутрішньої кишені гроші і розрахувався.
- Дуже вам дякую, розумна книжка, не пожалієте, - в завершення підтвердила торгівниця.
Поки їхали додому, Богдан прочитав її вголос, а Гриць слухав. Слухав, стараючись зрозуміти і запам’ятати. Дома він перечитував ту книжку декілька разів і ховав від рідних, щоб хто-небудь не пожартував над ним. Після книжки став перечитувати всі газети, які приносили йому діти. Марія звернула увагу на те, як мінявся її чоловік, але робила свій висновок: - «Треба ж кудись дівати йому силу й розум, він молодий».
Всю зиму Гриць допомагав сім’ї чим міг. З першими заморозками відправився в ліс на заготівлю дров. Поки земля тверда і не випало багато снігу, треба квапитись привезти їх додому. Потім їх порізати і поколоти. До самого Різдва Хрестового Гриць вперто працював топором, складав дрова в полінниці. Різдвяні та Хрещенські свята посвятив церкві і своїй великій рідні. Відпочивши за свята, він взявся за ремонт воза та саней, і онукам зробив двоє санчат. То був для них найкращий подарунок від діда Гриця. Вони були зроблені з ясеня, пофарбовані. Багато дітей заздрило Грицевим онукам. Та і сам Гриць радів як дитина. Онуки від нього не відходили. Він вирізав їм всякі іграшки, свистки, вчив працювати ножівкою і стамесками. А вечорами, коли до нього не приходили на вечірні «засідання» чоловіки, він читав газети, слухав приймач або йшов в хату дивитись телевізор. Більше всього його цікавили події, що відбувалися в Україні і думки зарубіжних оглядачів, які по - своєму оцінювали їх. За тими турботами промайнула зима. Ще не встигла нагрітись весняним сонцем земля, як стало відомо, що радгоспам тепер не до неї. Багато чого за ту зиму було знищено, та й не тільки в радгоспах. Деякі підприємства, особливо в райцентрах, не тільки стояли, а й розкрадались, і не без участі їх керівників. Завдяки занепаду державних сільськогосподарських створень весна в селі почалася з бурної діяльності селян. Радгоспи робили останні видихи, а люди стали прибирати землю до рук. Бачачи таке свавілля, голови сільських Рад разом з директорами радгоспів (які тримались на посадах до останнього дня) вирішили вмішатися в цю самостійну діяльність. Їм не стільки було жалко землю, як власну шию, яку може намилити вижча влада за її самовільне і незаконне захоплення.. Вони розуміли, що, в першу чергу, полетять їхні голови, а в такій кризовій ситуації загубити роботу, і нажити собі негативний посадовий капітал, їм дуже не хотілося. Але того не сталося, бо в вижчих ешелонах влади теж ділили народне майно і відвойовували зони впливу на економіку на всіх рівнях. Їм було не до селян. А нижча влада спасала те, що могло спасти її – треба було показати, що влада жива і держить всі події під контролем.
На Трійцю в селі появився міліцейський УАЗик, зупинився біля будинку сільської Ради. З нього вийшли дільничний міліціонер, цей же Шкіряник, і ще один майор. В селі його не знали.
Через годину перед Сільрадою згрудились три десятки селян. Хто сидів на винесених з приміщення лавках, хто на стовбурах дерев, приготовлених на дрова, хто стояв, обпершись на штахетний паркан. Всі вони знали, для чого їх тут зібрали і, перемовляючись, чекали промови від прибулих, але це їх не лякало як колись, вони бачили безсилля влади, прекрасно знали, що ніяка влада їм добра не принесе; його треба створювати своїми руками.
Двері Сільради відкрились і на порозі появився голова Пирлич Іван Миколайович. За ним вийшли прибулий майор і Шкіряник. Голова подивився зверху на людей.
- То що, люди, може зайдемо в зал засідань, чи будемо тут на дворі? Я думаю, що краще тут, бо нас багато, та й на дворі тепло. Давайте тут…
- Давайте, - хтось згодився.
- Та хто проти, - знов почулося в натовпі.
Голова покашляв в кулак.
- Про що піде мова… А мова піде про землю, про те, що робиться в нашому селі. Та й не тільки в нашому. А називається це анархія. Ви що, вирішили, що уже вернулася панська Польща? і кожен свою землю забираєте. А у кого не було землі при Польщі, той загарбав державну. От про що ми будемо говорити. А зараз я даю слово працівнику районного відділу внутрішніх справ Ковалю Володимиру Миколайовичу.
- Ви мені вибачте, - майор зробив крок вперед, - ви нормальні і настільки грамотні люди, щоби тверезо оцінити виниклі обставини, а дозволяєте собі вчинки, за які можете бути покарані законом. Зрозумійте, що ніхто не має права самовільно захоплювати державну землю, не має права порушувати закон. Крім землі ви почали вирубати молодий ліс і ним огороджувати захоплені ділянки. Ви що, думаєте, що живете в Америці, а Карпати то є Клондайк? Тут золота нема. Ніхто не має права самовільно захоплювати і присвоювати землю!
- А де наша земля? – хтось голосно викрикнув.
- У вас у всіх є земля, і її більше ніж офіційно зареєстровано.
- Ага, а жерти, все одно, нема що! Тут банани не ростуть! - почувся цей самий голос.
- На тій землі хоч би одній корові на зиму накосити…
- Так, де наші косовища? – почулися незадоволені голоси.
- Заспокійтесь, – майор підняв руку, - заспокійтесь! Міру треба знати. От дивіться: Теплик пригородив півтора гектара радгоспного косовища, Дишлик - всю скалу над рікою; а там не менше двох гектарів! Де ви, Дишлик, покажіться?
- Я тут. А що, державі потрібні ці дебрі? Зроду держава там нічого не робила, а я смереками і березами засаджу схил; вони будуть його тримати. І трава там буде, і гриби будуть. Тай сливи росли би там непогані. А верхом щось делікатніше…
- Може абрикоси? – з’язвив Шкіряник.
- Може й абрикоси, але вони тут не ростуть. Телят буду випасати, - випалив Дишлик і сів на своє місце.
Майор загляну у свій папірець.
- Ага, ще один фермер… Тимко.
- Мені встати, чи як? – спокійно запитав Тимко.
- Покажіться, покажіться, нехай люди на вас подивляться!
- Я що, по-вашому, артист? На мене і так кожен день дивляться, так що нема чого вставати.
- Якщо не вважаєте людей, то можете сидіти.
Від такого невдалого виводу міліціонера людям стало смішно. Тимко, ніби здивовано, розвів руками.
- Хто би говорив…
- А я й говорю, - продовжив майор, – те, що ви зробили, вибачте, взагалі свинство – захопили цілий клин радгоспної землі.
- Вибачте, пане майоре… - підняв руку Тимко.
- Я вам не пан.
- Не пан і не пан. А я про клин хочу у вас спитати, чому уже два роки його ніхто не оре? Радгосп ваш здох, а земля пропадати не повинна. Тай місце там таке, що кожен рік орали тільки кіньми; радгосп не дуже багато загубив. По-друге, ще раз вибачте, пане майоре, то є земля мого рідного діда. Де стояла його хата, там тепер стоїть моя, якраз під тим клином. А раз прийшла, як тепер кричать, наша влада, то і земля наша вернулася. Мені більше не треба; я взяв своє, а забагато буде, поділюся з ким-небудь.
- Що значить своє? – закипів майор. – Де у вас документ, що воно ваше?
- А ви запитайте у тих, хто ту землю відбирав разом з документами! – уже розсердився Тимко. – Раз вернулася наша влада, то і земля повинна вернутися!
- Люди, люди, – підтримав майора дільничний, – все це не так робиться! Потрібен закон!..
- Поки буде той закон, ми з голоду поздихаємо! – Тимко зі злості аж підскочив з ковбиці, на якій сидів.
- Та й ще не знати, який то буде закон! – хтось підтримав Тимка.
- Нічого, терпіли більше, потерпите менше, - попробував заспокоїти селян голова.
- Дуже дякуємо, втішив. Ви що думаєте, люди, його теж купили? – запитала одна з жінок, показуючи головою в бік керівника сільського уряду, - Вони уміють!..
- Та ні, він просто боїться, - заговорили селяни.
- А тепер наша відома особа, - майор попробував загострити увагу селян, - Шкіль Григорій Іванович. Будьте добрі, скажіть, ви що, уже своє лісництво створили? Три гектари з гаком… Ви що, зовсім міру загубили?! Три гектари землі з гаком!..
- Вибачте, я не міряв, – відізвався Гриць. – Та земля нікому не потрібна. Колись було пасовище, потім заросло ялівцями; там тільки заєць міг пролізти, а я прорідив. Знаєте, скільки я там своїми руками тих ялівців вирубав?... І ще більше половини залишилося. І, правда, чисте місце я засадив лісом - молодими смереками і ялицями. Якщо ніхто не буде знов указувати, як жити, то там виросте прекрасний ліс. Там стільки дерева буде, що п’ять хат збудувати можна. А ви на тій землі нічого не робили і робити не будете. Ви тільки готове вирубати можете. І, з другого боку, там теж моя земля є. Правда, одна глина, але ліс рости буде. Якщо вам таке не подобається, то наведіть в державі порядок і ми вам повернемо землю; дуже багато повернемо, бо горб не видержить довго її обробляти. Одним горбом і лопатою багато не зробиш. Крім того, ми взяли найгіршу землю! Але думаю, що доказувати нашу правоту нема ніякого сенсу, бо влада завжди хотіла, щоби чоловік був наполовину голодним. Такий він з голоду не помре, але думати буде лише про хліб насущний. А до того, що робить влада, його мозок може не дійти. От такі, хлопці, справи!
Гриць стер по привичці рукою сміття з дерева , хоч його там і не було, і знов сів.
- Я так розумію, – зробив висновок майор, - що ми не договорились?
Він ще з півгодини говорив про порядок, про закон, але прекрасно розумів, що даремні його старання, тому звернувся до дільничного:
- Товаришу Шкіряник, даю вам завдання – взяти все під свій контроль і зупинити це свавілля.
- Добре, ми з головою сільради обсудимо це питання, - згодився дільничний. – Тепер розходіться, - махнув рукою в бік людей.
Народ гомонячи і обурюючись почав розходитись, а міліціонери з головою Сільради зайшли в приміщення.
Через дві години міліцейський УАЗик від’їхав в напрямку райцентру. І треба ж було такому статися – на краю села на дорогу вийшли гуси. Машина зупинилась. За рулем сидів районний майор. Ще дивнішим стало те, що до машини з двох сторін підійшли чоловіки. Дверцята водія відкрив Гриць.
- Хлопці, треба поговорити.
- Грицю, ти що здурів? – аж підскочив на сидінні дільничний. – Ти на владу…
- А мені, знаєш, до задниці, влада ти чи ні. Мені однаково важко жити, влада мене душить, чи не влада.
- Що?! – ще більше розпікся Шкіряник. – Та зараз ви всі у мене будете лежати на асфальті і чекати «воронка»! –взявся рукою за кобуру.
- Не витягай, - твердо сказав Гриць, - бо ще раз загубиш.
Шкіряник опустив руку. Його відкормлене лице покрилось червоними плямами.
- І як я розумію, - запитав, на диво, спокійний майор, - ми так ні до чого не договорились?
- Ні, бо ви говорили, а ми слухали, - сказав один із чоловіків.
- От як.
- Зате тепер договоримось, - сказав Гриць.
Майор попробував сіпнути дверцята на себе, але не вдалося. Гриць ще сильніше здавив ручку дверцят.
- Ви що, з розуму посходили? – майор дивився Грицеві прямо в очі. – Ви розумієте, що то є кримінал?
- Розуміємо, - відповів Гриць, - але другого виходу нема. Хлопці, не мішайте нам, дайте спокійно пожити. Нікуди та земля, яку ми забрали не дінеться. На ній якраз буде порядок. І нам буде добре і державі. А то чомусь вам завжди хочеться, щоби держава була багата, а люди бідні. Не може бути держава багатою з голодранцями.
- А ти, я бачу - грамотний, Грицю, - лукаво усміхнувся майор, - Напевно з Америки підпільну літературу одержуєш?
- Ні, вчителі добрі були, багато чому навчили. Тепер я хочу тебе запитати, хто твій батько був?
- Столяр, і … добрий столяр!
- Так іди і ти столяруй, зроби столярню, бо тепер навіть ніде порядний гріб заказати, а не те, що вікна чи двері. Учіться жити і не заважайте другим. А якщо робота заважає жити, то міняйте роботу. Будьте здорові! Нехай Бог береже вас, ваших жінок і діточок.
Гриць відпустив дверцята машини і відступив на крок.
- Хлопці, зганяйте гусей з дороги, - звернувся він до односельців.
Цього ж дня чоловіки з ближніх хат зібралися в комірчині, - як називав сам Гриць своє житло. Зібралось чоловік з десять. Дехто з них переживав; боялись, що в міліції що-небудь придумають, як їх покарати. Поки висловлювали свої думки, на столі появились пляшки з горілкою. Бачачи таку справу, Гриць приніс відро картоплі, солених огірків і капусти. Іван Білик взявся чистити картоплю.
- Грицю, ти не будеш проти?..
- А чого проти, чисти. Лише, хлопці, я думаю, що до тої картоплі не зашкодило би чогось м’ясного, бо сп’яніємо.
- Грицю, я принесу. Мені ближче всіх, - встав з лавки його двоюрідний брат Степан. – У мене ще є одна банка тушковини. Правда, вона ще позаминулорічна.
- А яка різниця. Ти неси, а під горілку все піде, я тобі гарантую, - весело підбадьорив Степана Василь Миськів. – Поки ходиш, я подумаю, що би вам цікаве розказати. Може пригадаю щось свіже.
- Ой, Василю, мені здається, ти брешеш, як колеса мажеш, - піддів його лісник Іван Явірський.
- А ти попробуй сам,
- Навіть пробувати не буду. Нема таланту.
- Тоді слухай мене і мовчи.
Чоловіки розсміялися.
- Буду, Василю, тебе слухати, - згодився Іван, - тільки не знімай черевики, бо горілка не полізе в горло.
Від сміху задзвеніли скельця в вікні. Василь зніяковів.
- І що, ви мені тепер до кінця життя будете згадувати ті черевики. П’яний я їх зняв, а йшов з лісу. Вони що, по-вашому, повинні деколоном пахнути? Тай сьогодні, якщо перепоїте, то може й зніму.
- Хлопці, поки вариться картопля, - взяв слово Гриць,- давайте обсудимо проблему. Ви думаєте, що влада не дасть нам спокійно жити?
- Я думаю, що не дасть, - зробив висновок Іван Явірський.
- Правильно говориш, Іване, - підтримав його Степан. – Я не пам’ятаю такого випадку, щоби влада, якось не покарала. А якщо не карала,а то обов’язково лякала.
Дебати були гарячими. Всі висловлювали свої думки.
- Хлопці, хлопці, давайте так розсудимо, - знову звернувся до всіх Гриць. – Але, спочатку, ти Штефане, відціди картоплю і приправ її тушковиною. Ти Василю, почисти цибулю і поріж її. На тобі пляшку з олією, приправ капусту, а я буду говорити. Потім ви скажете, що думаєте. Дивіться, радгосп у нас розпався, радгоспне добро розтягли так, що тільки голі стіни залишились. Скоро і їх не буде. Покарали кого-небудь? Ні. І першими почали красти хто? Керівники. Залишки розібрали ті, хто не лінувався і встиг.
- Господи, радгоспи!.. Завод в райцентрі розікрали дочиста! – підтримав Гриця Іван Білик.
- Я про те саме говорю, - погодився Гриць. – Що, хто-небудь сів в тюрму? Ніхто! Крук круку око не виклює. Тому, хлопці, заспокійтеся, і про землю не переживайте. Її ніхто не забере, бо ніяка влада не знає, що на ній можна вирощувати. Радянська не знала, а нової як такої ще нема… Не знаю, може потім буде. А то, що майор приїжджав, все до одного місця. Він начальству докладе, що провів з нами бесіду, і все на цьому затихне. Їм не до нас. Там теж одні думають, як дітей накормити, а другі, як би що украсти. Так, що будемо пити горілку. Наливайте, хлопці. Як поляки кажуть: «Алкоголь ніколи не шкодить, навіть в найбільшій мірі». Вибачте за безкультурність, - засміявся Гриць, - виделок на всіх не вистачить, беріть ложки; склянок тільки три, будемо пити по черзі.
- Згадай, Грицю, як нас шістнадцять чоловіків в косовицю пили з однієї склянки і всі живі.
- Правду кажеш ,Петре, я пам’ятаю той випадок. Давайте, я буду розливати, - Іван Білик взявся за пляшку.
Горілка розходилась блискавично, за нею слідом і закуска. Коли склянки пройшлись по третьому крузі, чоловічий азарт стих. Хто відклав виделку, хто поліз в кишеню за куривом.
- Як добре п’ємо і їмо, як би ми так робили…
- Та що ти кажеш, Василю! – здивувався Іван Явірський. – Хіба ти в лісі не робив, пригадай? Я – лісник, мені було простіше, а ти за суччя робив як кінь! Добрі дрова не всім виділяли, а таким, як ти, лише суччя та вершини. А було так, що і пні, і ти їх колов. Всі ми пройшли через те щасливе життя.
- Іване, - вирішив виправдатись Василь, - ти знаєш, коли стає трохи легше жити або появляється надія на краще життя, то все важке забувається.
- Твоя правда, - підтримав його Гриць, - по-чорному ми робили в лісі за дрова і ні трудових книжок, ні стажу. Один Іван серед нас має трудову книжку.
- Щось ми знову, хлопці, почали про тяжке життя, про ліс, – випустив густу хмару диму Степан. – Та що про нього згадувати. Комуняки на прощання вирізали найкращий ліс – перебудову нам зробили. Поки різали, наобіцяли нам золоті гори, дорогу відремонтувати, газ провести; потім продали все за границю і самі змилися. Тепер ні дороги, ні газу, ні дров. – Степан зупинився і над чимось задумався. – А знаєте, хлопці, хто у нас в лісі вигадав?.. Микола Терешкевич!
- Знайшов кого пригадати. Його, напевно, і в живих вже нема. Він з якого року? – Василь обвів поглядом чоловіків.
- А хто його знає? - Дмитро Теплик трохи задумався. – Він в якому році втік? Штефане, ти самий старший, маєш пам’ятати.
- Та не знаю. Знаю, що наймолодший син у нього з сорок восьмого року. А втік він раніше, до родів. І втік дуже вдало; добрався до самої Канади. А потім з Канади переїхав в Австралію. От так. Ще, хлопці, хто не знає, то я вам скажу, що втікав він не один. Був з ним наш чоловік, але з якого села не знаю і був руський Сергій. То був, я думаю, не простий чоловік, і рахую, що то він все і організував, - Степан підняв вказівний палець. – Терешкевич був зовсім безграмотний. Потім в хрущовську відлигу писав додому англійськими буквами. Нова жінка його навчила. В Австралії він мав якусь свою невеличку справу. Посилки висилав з матерією, з хустками, а Терешкевичка їх продавала по двадцять – двадцять п’ять карбованців. То було дуже дорого, але жінки купували, бо в магазинах таких не було.
- І не говоріть, з самої Австралії кормив свою сім'ю.
- Я тобі, Василю, про нього ще й не таке можу сказати… - Іван Білик загадково усміхнувся. – Люди говорили, що Терешкевичка шила йому штани з розпіркою під ліву руку.
- Та й що? Він, напевно, був лівиця, - вирішив Василь?
- Та ні, хлопці, - ще більше засвітилися очі у Білика, - просто він носив пу-ку в правій ногавиці.
Чоловічий регіт громом наповнив невеличке житло. Відкрились двері і на порозі появилася Марія.
- Чоловіки, ви що, з розуму посходили? І як вам не стидно?.. А накурили!.. Грицю, я відкрию двері, не замерзнете. Нічого ви не можете без жінок. Може вам ще чого треба, скажи, Грицю?
- Та ні, не треба нічого. Іди спи, бо уже пізно. А ми ще трохи посидимо і будемо розходитися.
Після першого збору у Гриця, чоловіки почали тягнутися до нього, і вечірні засідання в його комірчині проходили все частіше і частіше. Чоловіків вражало те, як розсуджує Гриць і дивувались тому, що він став зовсім іншим. Раніше був тихий, спокійний, ні в які справи не втручався, якщо його не «брали за горло». Тепер він з кожним днем ставав більш розсудливим, завдяки чому набув авторитет односельців.
Другого серпня, в день святого Іллі, так сталося, що зібралось у Гриця багато людей. На дворі ще було світло. Сонце висіло над горою, збираючись на відпочинок. Денна спека переходила в тихий зі свіжим повітрям вечір. Люди сиділи на смерекових стовбурах, курили, спокійно вели бесіду. За спинами цієї людської аудиторії красувались яблуні, обдаровуючи прихожан пахощами свіжих плодів. До товстої ковбиці з книжечкою в руках підійшов Гриць. Він сів на неї, а ноги поклав на поколоті дрова.
- Грицю, ти, кажуть, обіцяв нам дещо почитати, - з усмішкою на лиці спиталася Юлька, жінка Степана. – Якщо буде цікаво, то я зроблю тобі таку рекламу, що пів села буде до тебе приходити.
- Ні, Юлько, не треба, бо то буде концерт. Вам бабам лише дай волю, ви роздзвоните на всю Україну. А пам’ятаєш, як колись читали вірші Степана Руданського,,, У кого були ті вірші, то у нього були цілі вечірки. А потім ті книжки ходили з рук в руки. Та на пам'ять знали всі ці вірші, а все одно читали. Тай самі нігдоти розказували. Та хто що вмів.
- А краще всього у Василя виходило. Напевно, уже всі нігдоти забув; ти можеш їх згадати, Василю? – запитався Дишлик, глядячи на Миськіва.
- А чому я маю згадувати, я всі нігдоти пам’ятаю. Може трохи перебрешу, а дасте сто грам, то проблем не буде. Але сьогодні пити забороняється, – Василь багатозначно підняв вказівний палець лівої руки. – Гриць нам буде щось читати. Ми тепер - школярі, а Гриць - професор.
- Василю, не перехвали, бо зіпсуєш мого чоловіка, - підійшла Марія і тяжко присіла на кінець стовбура.
- Так, що, хлопці, будемо читати, бо стемніє, а потім як?.. – Гриць відкрив тоненьку книжечку, яку тримав в руках. – Книжка називається «Закон Божий», або по-другому «Книга буття українського народу». Написав її Микола Іванович Костомаров. Був такий вчений-історик, письменник і громадський діяч. Хто він був українець чи руський, не знаю, але прізвище руське. Він знав історію і українського, і російського народу. Так той Костомаров, хлопці, створив ще в 1845 році Кирило-Мифодієвське товариство або, як написано, братство. Хто такі Кирило і Мефодій мені вже Богдан пояснив; то ті, що створили наше слов’янське письмо. Я, напевно, раз десять прочитав оту книжку і, знаєте, в ній дуже грамотно все написано.
- Грицю, ти краще говори про те, що написано, - втрутилася Марія, - воно головніше.
- Зараз буду вогорити, але без початку якось нефайно вийде. Ще хочу вам сказати, люди, в те товариство входили: Тарас Григорович Шевченко, його всі знаєте; Микола Гулак-Артемовський – письменник, його вивчають в школі; Білозірський і Маркович, про них я нічого не знаю і якийсь вчитель Пильчиков. А тепер про те, що вони писали, а правильніше сказати, думали. А думали вони над тим, чому нема миру між українцями, поляками і москалями. Я так кажу «москалями», бо так написано, але мені то не дуже до вподоби, коли ми один другого називаємо «хохлами», «москалями» і «ляхами». Я думаю, що то дуже нефайно. Нема таких національностей, тому я буду говорити «українці», «руські» і «поляки».
Не думайте, що причина нашої ворожби, якась інша ніж між другими народами. Та сама. Хто сильніший, той хоче влади, хоче когось поневолити, прожити за чийсь рахунок. І ті люди, і ті держави рахують, що мають на те право. А чому так рахують, якраз і написано в цій книжці. Ми тут з Богданом сиділи і говорили про те. Він згадував історію, яку вчив в школі і коли вчився в інституті. Виходить, що між всіма народами були приблизно однакові причини для війн. Воювали держави між собою, воювали народи самі з собою в одній державі, де верховодили батьки і сини, і рідні брати. Те саме творилося і на руських землях навіть після того, як виникли Московська, Київська, Біла і Галицька Русь. Воювали самі з собою і між собою. Одним словом і до сьогоднішнього дня нема дружби на наших руських і слов’янських землях і думаю, що не скоро буде. А головна в тому причина – величність, гординя і, не знаю, як сказати, якась першосортність. Скільки раз приходили сюди поляки, австріяки, німці, кожен раз кричали, що принесли нам свободу, цивілізацію, щасливе життя, а потім на третій день починали вішати, стріляти і в тюрми сажати. Приходили руські - та сама історія. В тридцять дев’ятому вони знищили в першу чергу наших комуністів, бо прекрасно знали, що не знайдуть з ними спільної мови. Про то я розкажу вам пізніше; я слухав по радіо і російських політиків, і німецьких, і американських. Всі говорять однаково. Але ми будемо говорити трохи про друге – про наші відносини. Я трохи повернуся назад. А говорив я про те, що робить життя з людиною, яка забуває своє основне призначення, яка забуває, кому повинна бути вдячна за право жити. Те саме буває і з державами, які забувають про Христову науку і створюють собі богів - одні Леніна, другі Гітлера. Я чому так говорю? Бо так якраз і пише той Костомаров: «Але род чоловічий забув Бога і оддався діаволу, і кожне племено вимислило собі богів, і в кожному племені народи повидумували собі богів і стали за тих богів молитися, і почала земля поливатися кров’ю і усіватися попелом і костями, і на всім світі сталося горе, і біднота, і хвороба, і несчастя, і незгода».
- Грицю, - не втримався Василь Миськів, підбіг до Гриця і схопив його праву руку, - Грицю, ще ніхто в нашому селі так зрозуміло не говорив, навіть я – перший брехун на селі.
- Василю, не збивай мене з думки, я потім тобі скажу, хто ти є.
- Все Грицю, все. Я вже сідаю.
- І з того всього, - продовжив Гриць, - ми маємо висновок, а правильніше – поганий результат. «І так покарав людей справедливий Господь потопом, войнами, а найгірше – неволею». – тут так написано. Виходить, що біда так просто не приходить. Та всі ви Біблію читали… Виходить так, що люди до сьогоднішнього дня жадають багатства і хочуть слави любою ціною, не звертаючи уваги на те, чому вчив Христос. От послухайте: «Бо хто каже сам на себе: «Я лучший оду всіх і розумніший над всіх, усі мусять мені покорятися і за пана мене уважати і робить те, що я здумаю», той зогрішає первородним гріхом, котрий погубив Адама, коли він слухаючи діавола, захотів порівнятися з Богом, здурів, той, навіть, подобитися самому діаволу, котрий хотів стати вровню з Богом і впав в пекло». Щоби зрозуміти, про що йде мова, я вам прочитаю дальше: «І навчав Христос, що всі люде – брати і ближні, всі повинні любить попереду Бога, а потім один другого, і тому буде найбільша шана од Бога, хто душу свою положить за други своя. А хто первий між людьми хоче бути, повинен бути всім слугою».
А у нас що виходить? Все догори ногами. Народ на слуг працює. І саме смішне, що слуги живуть багатіше, ніж сам хазяїн – народ. Думаю, що в нормальній державі народ – і хазяїн, і слуга. Кожен повинен робити те, що уміє і при тому відчувати себе людиною, а не рабом чужої волі. Ото є все, люди, що я хотів вам сьогодні сказати. Потім ще почитаємо, по трохи, щоби краще зрозуміти. А саме цікаве в кінці.
- Ой Грицю, то все з біблії взято, - Марія піднялася з дерева, - то є Закон Божий, а жити по ньому не хочуть, бо не вигідно. Піду до хати, бо щось я змучилася. Треба відпочити.
На дворі уже почало темніти, а люди сиділи, обсуджували проблему: чому життя таке важке, чому люди не можуть жити мирно.
Коли всі розійшлися, Грицеві не хотілося іти в свою комірчину; він ліг на віз, де між драбинами була накидана свіжоскошена трава і кінь, фиркаючи носом, вибирав смачнішу. А Гриць лежав, і здавалося йому, що він, як в дитинстві, дивиться на небо і дивується, як багато зірниць. Згадував батьків, своє дитинство, згадував приходи влад, з яких ні одна не принесла щастя, хоч обіцяла його гори. Взамін наводила свої порядки, знищувала людей, які були не угідні, звинувачуючи їх в зраді. А як можна зрадити тій державі, в якій ти не жив, якій не присягав, для нього було це не зрозумілим. Не розумів того, що кожна влада жадала утвердитись любою ціною, не дивлячись на те, що народ хворий від недоїдання, холоду і бруду. Ті обставини нікого не цікавили; кожна влада хотіла поваги і голосного «слава!» любою ціною – через страх і, навіть, через смерть.
На Грицевих очах виступали сльози, його серце мучилося і боляче нило. Його мучили питання: «чому людська доля така тяжка. Чому люди не люблять ні себе, ні других. Чому вони, як малі діти, попадаються на хитрощах безбожників».
А кінь все хрустів травою, фиркав носом на Гриця, а він лежав і не рухався. Вечірня роса все більше і більше покривала його одяг. Коли відчув, що став замерзати, і кінь уже ліг, Гриць повільно сповз на землю і пішов до своєї кімнати. Сон його не брав, він довго лежав і думав. Хотілося йому, як можна більше зрозуміти, але не вистачало знань, мішала йому відірваність від передового суспільства по причині бідності. За все життя дальше Львова не був, і то всього три рази; Крім базару і магазинів нічого не бачив. Те що диктувалось по радянському телебаченню і радіо за два останніх десятка, він не бачив і не чув, бо його не було. А те що показують і хвалять наразі, зрозуміти важко. Хоча він відчував, що в його свідомості є якісь думки і дуже глибоко сховані, але добратися до них він ніяк не міг.
Ранок, сріблячи скельця вікна, почав вкрадатися в його хороми, та Гриць цього уже не бачив. Його змучена голова глибоко вдавилась в подушку, і він міцно спав. Марія не будила його. Знала, що заснув пізно. Сама випустила корів на пасовище, коня в сад, накормила свиней. Після того пішла відпочивати. Вона відчувала, що сили покидають її. У невістки був вихідний день і вона поралась біля плити. Богдан знов поїхав до Львова за лікарствами для худоби.
Наступного вихідного дня на Грицевому обійсті знову зібрався народ. Читали «Закон Божий…». Було дещо не зрозумілим, бо не знали про що йде мова. А коли дійшли до 85 пункту, де мова йде про вільну Україну, яку проповідувало козацьке гетьманство, це дуже всім сподобалось, бо до душі було і до розуму. Гриць на ті роздуми автора «Закону Божого…» звернув особливу увагу. Прихожани слухали дуже уважно, а Гриць читав:
- 85. І козацтво стали мучить і нівечить, бо таке рівне братство християнське стояло панам на перешкоді.
86. Але не так зробилося, як думали пани, бо козацтво піднялось, а за їм увесь простий народ, повибили і прогнали панів, стала Україна земля козацька, вольна, бо всі були рівні і вільні, але не надовго.
87. І хотіла Україна знову жити з Польщею по-братерськи, не розділимо і не несмісимо, але Польща жодною мірою не хотіла одрікатися свого панства.
88. Тоді Україна пристала до Московщини і поєдналась з нею як єдиний люд слов’янський с слов’янським нерозділимо і несмісимо, на образ іпостасі божої нерозділимої і несмісимої, як колись поєднаються всі народи слов’янські між собою.
89. Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своєй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель.
Особливу увагу просив Гриць звернути ще на такі пункти:
97. Лежить в могилі Україна, але не вмерла.
101. Бо голос її, голос, що звав усю Слов’янщину на свободу і братерство, розійшовся по світу слов’янському. І одізвався він, той голос України в Польщі, коли 3 мая постановили поляки, щоб не було панів і всі були б рівні в Речі Посполитій; а того хотіла Україна за 120 літ до того.
102. І не допустили Польщу до того, і розірвали Польщу, як преждє розірвали Україну.
105. І голос України одізвався в Московщині, коли після смерті царя Олександра хотіли руські прогнати царя і панство і установити Речь Посполиту, і всіх слов’ян поєднати по образу іпостасей божественних не розділимо і несмісимо; а сього Україна ще за двісті років до того хотіла.
Якось на Грицевому подвір’ї появився Шкіряник
- Здоров, Грицю. Слава Ісусу Христу.
- О, хто прийшов. Слава Богу навіки.
- Ти мені, Грицю, вибач, - почав несміливо розмову Шкіряник, - про тебе така слава ходить, що я не міг не зайти.
- Що, я знову владі не вгодив? – здивувався Гриць.
- Ні, ні, Грицю, я чисто з власного інтересу. Ти не думай, що я вже такий безбожник… По селі ходять чутки, що в тебе є якась мудра книжка, я хотів би послухати, якщо ти не проти.
- А чого я буду проти, приходи, слухай.
- І коли ви будете збиратися? А як ти думаєш, ніхто не буде проти?
- Може і буде, але все залежить від тебе самого. Та не вб’ють, не бійся.
- Радиш прийти? – задумано запитав Шкіряник. – Так. А коли?
- Коли… В неділю, о сьомій годині вечора, якраз буде…
В неділю до Грицевої комірчини почали збиратися чоловіки. Іван Явірський приніс банку розчинної кави, тому Гриць кип’ятив на плиті повну каструлю води. Коли вода забулькала, Іван відкрив банку, понюхав її і гордо заявив:
- Сьогодні, хлопці, ми трохи в панів побавимося, несіть хто-небудь цукор, бо з мене забагато буде.
- Та нема проблем, Іване, - розвів руками Василь Миськів, - але я далеко живу. Я вам краще нігдот розкажу.
- Потерпи, Василю, - Петро Гонт встав з лавки, - я збігаю за цукром.
Через п’ять хвилин Петро повернувся і поклав на стіл літрову банку наполовину наповнену цукром.
- Василю, можеш розказувати свій нігдот.
- Уже розказую. Був я вчора в Самборі і біля ринку зайшов в крамницю, купити цвяхів. А там був хлопець, напевно руський, бо наполовину по-руськи говорив. Значить так, заходить баба в автобус, а там народу, як тюльки в бочці і кричить: «Обережно, хлопці, не поколіть яйця». А ті в неї питаються: «Ви що, бабо, так багато яєць накупили?». «Та ні, хлопці, три кілограми цвяхів». Він мені дуже сподобався. Поки їхав додому, всю дорогу про нього думав. Навіть в електричці розказав.
- А ти, часом, не їхав в тому автобусі? – хтось запитав у Василя.
- Ні, хлопці, ні. Якби в тому автобусі їхав, то сюди би не прийшов.
- Ой, умієш ти, Василю, брехати.
- Тобі би артистом бути… - сміючись відповідали чоловіки.
В двері хтось постукав. А так, як в селі, тим більше в сусідстві, стукати не прийнято, то всі зрозуміли, що прийшов хтось далекий. Двері відкрились і на порозі появився Шкірник в цивільному одязі.
- Можна зайти?..
- Заходи, заходи, - піднявся з ослінчика Гриць. – Заходи, сідай.
Гриць подав йому руку. Шкірник в свою чергу привітався за руку з решта чоловіками. Коли він сів, відчуваючи себе ніяково, то Гриць розрядив ситуацію.
- Так, хлопці, Сергій Валентинович вирішив пристати до нашого гурту, і я думаю, що ви не будете проти: ми зрозуміємо його, а він нас. Я правильно сказав, пане Шкіряник?
Шкіряник піднявся.
- Не знаю, може я того і не заслужив, щоби бути з вами, але так життя склалося…
- Та що ти тут сповідатися почав, сідай, - Василь Миськів махнув рукою. – Якщо знаєш файний нігдот, то ми беремо тебе до себе.
- Знаю. І якщо дуже треба, то можу розказати.
- Хлопці, нігдоти потім; вода давно закипіла, - розпорядився Гриць. – Дайте Шкірянику склянку.
Банка з кавою пішла по руках.
- Що то за життя у нас таке, люди, - пожалівся Іван Кітик – житель сусіднього села, - я ту каву п’ю раз в рік і то, як хто-небудь угостить. І не пам’ятаю такого випадку, щоби у нас в селі продавали її в крамниці. Тай дороговато…
- Ти думаєш, Іване, що така проблема тільки у тебе? – звернувся до нього Іван Білик. – Я, коли був в Карело-Фінській на вирубках, то знаєш, що я чув від самих руських? «Сонце, воздух і вода – пролетарськая їда». Чув таке? А ти кави захотів. Ага, нам пан Шкіряник нігдот обіцяв. Розкажеш, ні?..
- Розкажу. А вам який, політичний, чи щось… друге?
- Та який знаєш, лиш би файний…
- Таких анекдотів, я залізно знаю, ви не чули ні разу. Росія після революції. Заходить в кабінет Леніна вахтовий солдат і докладає: «Володимир Ілліч, ходоки прийшли, будете приймати?» «Нет, нет, никаких ходоков… Отпьявьяйте их домой.» «Як домой, Володимир Ілліч, люди стільки пішки пройшли?» «А так, домой и всё! Я подписай для них Дикъет о земье. И знаете, батенька, у меня за эту недею пятая фуяшка пьёпая.»
- І правда, я такого ще не чув, - Миськів здивованими очами дивився на Шкіряника. – Де тобі такий нігдот розказали?
- Як де? В міліції.
- А нічого дивного, – вирішив Гриць, - перебудова; хто що хоче, те й говорить.
- Хлопці, ви просто не знаєте, - ще більше здивував чоловіків Шкіряник, - цей анекдот дуже старий, кажуть, що його ще до війни придумали. І придумали не у нас, а в Росії.
- Значить правда, що радянська влада і в Росії насвинячила?
- Правда, Грицю, недаремно старі люди говорили, що вона знищувала свій народ, - підвів висновок Шкірник.
Знову читали «Закон» з самого початку до «Звернення Кирило-Мефодіївського братства до українців, великоросіян і поляків». Кітик і Шкіряник чули його перший раз і він їм дуже сподобався, тому Шкіряник попросив у Гриця книжечку на три дні, щоби зняти з неї копії і роздати знайомим.
Осінні справи великим вантажем лягли на плечі Гриця. Може не стільки лягли, скільки він сам їх на себе звалив. Він бачив результат власної праці, і це було йому приємно. Він відчував, що ще багато чого може зробити. Богдан пробував стримувати батька, але він тільки усміхався.
- Не переживай за мене, Богданчику, прийде час і я буду відпочивати. Ти знаєш, є у мене така задумка – хочу дітям на зиму ще декілька санчат зробити. Зріжу того кривого ясеня, що на межі росте, поріжу вздовж; і я уже підрахував, з нього вийде четверо санчат. Треба щоби всім вистачало. Ти мені трохи фарби купи, невеличкі банки. Червоної, білої, зеленої… Тай дома ще деяка є.
- Хочете, тату, сказати, що то будуть файні санчата?
- Думаю, що дуже файні! – Гриць усміхнувся і показав великий палець. – Але це буде пізніше, а поки що нам другої роботи вистачить. Ще я хочу з тобою порадитися. Ми, напевно, не будемо матір пускати на город, вона не робітник. Сам бачиш… Сили нема, висохла, як драбина. Я для неї придумав другу роботу. Нехай ріже яблука, і поки тепло, ми їх висушимо. Нехай діти потім всю зиму тягають; на цукерки, сам знаєш, грошей нема.
- Я, тату, не проти. Що не зможемо самі зробити, людей попросимо… Треба вести її в лікарню, раз лікар обіцяв взяти її на лікування.
- Обов’язково вези, може ще трохи протягне… - Гриць різко відвернувся і відійшов від сина. Він не хотів, щоб син бачив його сльози.
Ця осінь була важча, ніж минула, але основне вдалося зробити. Залишились тільки дрова. Правда, з минулої зими трохи було, і з власного городу вдалося заготовити дві полінниці ясенових і липових дров. Йому дуже пощастило – знайшлись покупці; один купив ясеня, а другий липу. Гілля Гриць порубав на дрова. На частину виручених грошей син купив Грицеві старенький телевізор, невеличкий, зате з антенним підсилювачем. Другу програму, якщо було не дуже добре видно, то було добре чути. А це уже не мало.
Друга половина листопада видалась сухою, і Грицеві це дуже подобалось. Від ранку до ночі він трудився на своєму обійсті. Марія деколи не могла дозватися його до столу, щоби покормити. Після лікарні вона відчувала себе краще і теж старалась по мірі сил допомагати сім'ї. А Гриць найбільше уваги вділяв своєму лісу . Приносив молоді деревцята, садив, носив з потічка воду і поливав їх. Люди дивувались, а він тільки усміхався та віджартовувався:
- Думаю, люди, що тепер оті звори, які я засадив, будуть навічно моїми і моїх дітей.
Найбільше дивувало всіх, навіщо він обгородив ясеновий і липовий пні. А Гриць знав для чого. Щоби землю не затоптали кінь і телята. Через два-три роки тут будуть рости прекрасні підпеньки, міцні і товсті. Розтягнути такий урожай можна років на десять і не ходити за ними в ліс. Хай збирають їх там ті, хто не має пнів на городі.
За турботами пробігла осінь, опустіли городи, дерева скинули останні листочки, тільки декотрі пізні яблуні не хотіли розставатися зі своїми плодами. А ті, уже обморожені і обдзьобані дроздами, по одинці, - по два падали в білий сніг, залишаючи в ньому круглі дучки. В селі пахло паленою щетиною. Господарі різали свиней, бо наближались різдвяні свята. А свята обіцяли бути сніжними. Майже кожного дня падав сніг і його ставало все більше і більше.
Після свят наступили відносно спокійніші дні, і люди, протоптуючи вузькі стежки в високому сніжному покривалі, знову тягнулися до Грицевої комірчини. Слухали західні радіостанції, Всесвітню службу радіо «Україна». Їх тепер ніхто не глушив. Передач було багато і на різні теми. Слухали, як на українській, так і на російській мовах. Після того висловлювали свої думки, обсуджували події, які були невідомі, або і зовсім засекречені. Турбувало їх і тогоденне становище в Україні, і в інших республіках бувшого Союзу. Найбільше непокоїв людей як економічний, так і моральний занепад. Всі бажали найскорішого наведення порядку в державі та захисту зі сторони державних органів. Висловлювались і такі думки, що потрібна тверда рука в державному керівництві. Грицеві це чомусь не подобалось. Він не бачив в цьому не тільки хоч би якої досконалості, а навіть елементарної людської розсудливості. Це не давало йому спокою, і у нього з цього поводу були свої думки.
Якось Марія помітила, що Гриць став над чимось задумуватися, вирішила поцікавитись:
- Ти, Грицю, зовсім посивів зі своїми думками. Що тебе так мучить?
- А, знаєш, не йде ніяк з голови, що рахувати правильним, а що ні; на що має людина право, а на що не має. Дуже тяжко зрозуміти. А деколи така злість бере, що охота взятися за зброю.
- Грицю, нащо тобі та філософія? Проблем стільки, що не знаєш, як і повернутися.
Але, з другої сторони, все дуже просто… є десять Божих заповідей і сім смертних гріхів…
Заповіді, як я знаю від своїх батьків, відповідають на всі питання. Тай піп в своїй проповіді так говорить. Попробуй якось з ними поєднати свої думки.
Порада жінки Грицеві дуже сподобалась і кожного разу, як він впирався в якусь проблему, підходив зі сторони заповідей Божих і завжди знаходив відповідь. Пізніше його освітлила думка, що треба все записувати, бо часто наступного дня не вдавалося пригадати все до дрібниць. Спочатку це було якось не звично і смішно, бо Гриць залишав роботу і йшов в свою комірчину, де брав зошит і писав, виводячи криві букви, які пізніше і сам затруднювався прочитати. Та з часом він звик до того і вся домашня челядь теж, тому ніхто не запитував, що сталося, чи чому покинув роботу.
Після Водохреща Грицева комірчина була заповнена народом. Спочатку слухали Ватикан, потім розмова почалася про день тодішній, про порядки в державі, а вірніше про безпорядки. З приводу цього виказав свою думку:
- Ой, хлопці, зараз іде перебудова і кожен із нас розуміє її по-своєму. Одному одне потрібно, другому - друге. Дехто, навіть, сумує за Сталіним. Руську радіостанцію слухав… Там є люди, які мріють про нового Сталіна. Їм потрібний залізний кулак. І у нас є такі люди. Думають, що тільки він може навести в державі порядок. А я, хлопці, не розумію тих, хто хоче, щоби їх ганяли як худобу, щоби за них думали, за них вирішували. Я так думаю, що тупий і нещасний той чоловік, який хоче над собою влади деспота. То є велика біда. А коли того хоче народ, то уже – катастрофа. Я так розумію, що влада повинна формуватися не на силі і примхах тих, хто при владі, а на мудрості і на бажанні робити добро.
- Може ми зовсім не про те говоримо? – задумливо запитав Петро Гонт. – Може нам треба чекати більшої біди, ніж наша перебудова. Як ви думаєте: нам Росія простить те, що ми від неї відкололися? Може станеться так, що знову прийде наводити свої порядки.
- Так, ми, Петре, ніби не просимо її… - здивувався Степан.
- В тридцять дев’ятому теж не просили, - продовжив свою думку Петро, - але вони прийшли, і, коли німців вигнали, за господарів тут залишилися.
Гриць як школяр підняв руку і, не чекаючи дозволу вчителя, почав говорити:
- Я, чоловіки, на рахунок цього думаю так. Росії не до нас. Там ділять майно, ділять багатство. А в Росії є що ділити. Росія багата держава.
- А по-моєму, якщо би в Росії при владі залишились комуністи, то нам би самостійності не бачити. Ті правдолюбці ради своєї ідеї готові рідних батьків передавити.
- Степане, Степане, нащо нам говорити про комуністів. Вони уже пусте місце! – Шкірник зупинився, думаючи, що сказати дальше. – Треба говорити про друге. Я слухав по нашому радіо, всесвітня служба передає і різні зарубіжні станції передають, що багато росіян взагалі не розуміють, що таке є українська самостійність. Вони звивикли до того, що Україна більшість свого часу була під Російською державою. Дехто рахує, що Україна взагалі не повинна бути самостійною; такої держави ніколи не було і не повинно бути. Не знаю, для кого як, а для мене це дуже дико. Ми що, не люди? Вони дивляться на Україну, як сказав якийсь журналіст, як «…на бесплатное приложение к журналу «Огонёк». І, в кінці-кінців, це справа друга, що думають про нас в Росії. Біда в іншому – що думають в Україні. А в Україні є люди, що живуть, як телята – що їм скаже Росія, вони те й роблять. Своєї думки нема, і не тому, що вони тупі, вони так привикли, їх так виховали. Вони, навіть, того самі не розуміють, бо їх відучили самих про себе думати.
- А ви знаєте, пане Шкірянику, нехай думають, що хочуть і ті, і другі. Я сам хазяїн в своїй хаті. То мені до одного місця.
- Що вам сказати, пане Кітику, я з вами не згідний, зовсім не згідний. І думаю, що відношення руського і взагалі російського народу до України дуже важливе. Чим раніше вони нас зрозуміють, і ніякий безбожник більше не втягне їх назад туди, де вони були, тим спокійніше будемо жити ми. А зараз наберіться терпіння. Для всього потрібен час.
- І скільки чекати? – задав питання Шкірянику Василь Миськів.
- Та хто його знає. Найменше покоління два. А, допоможе Бог, вистачить і одного.
- За такий час може знову що-небудь статися. – І Василь заговорив про все. що думав. – Я би хотів, щоби росіяни думали про нас по-іншому. Ні не по-іншому, а правильніше. А якщо вони будуть думати про нас, як про якийсь придаток, то миру між нами не буде. Вибачте, але я любого угроблю, хто мене за горло візьме, свій чи чужий. Або сам загину. Мені, знаєте, однаково важко дихати, коли мене душить близький, чи далекий. А руські, як я розумію, дуже високомірно про себе думають, рахують, що вони дуже великі люди. Були би великі, революцію б не зробили, і самі себе не нищили. Вони церкви свої попалили, бо Ленін і Сталін їх зломили, зробили безбожниками. А ми свої церкви відстояли, зберегли. Комуняки прекрасно зрозуміли, що то буде кровава війна… І, взагалі, я не розумію, як так безбожникам вдалося знівечити таку величезну державу, як Росія. Довели людей до того, що вони, навіть, стали гордитися тим, що невіруючі. Пригадайте того Сашу, родича Тимчика, що приїздив з Росії. Так він насміхався над образами, називав нас темними, поки по морді не одержав. А який високомірний був. Сам він темний.
Шкіряник скористався тим, що Василь зупинився в своїй промові.
- З твоїх слів, Василю, можна зробити висновок, що величність окриляє віру в себе, але осліплює розсуд. Величність страшна річ, тому і грішна. Я вам скажу, що коли німецькі солдати захопили Францію і зайняли Париж, то їх вдома зустріли, як героїв, не враховуючи того, що вони принесли своїм розбоєм біду в другу державу. Зате їх носили на руках, а німецькі дівчата мріяли вродити від Гітлера. От вам показник, якими виродками може зробити людей політика держави. Само собою, що в розумінні свободи, яку принесла нам Росія, в першу чергу головує величність, якою начинила людей радянська влада. Це людям подобається. А якщо дивитися на ситуацію реально, то треба врахувати те, що Росія сама від війни дуже постраждала. І мир, в першу чергу, дістався руському чоловікові дуже дорого, тому повірити в те, що на його плечах радянська влада принесла на нашу землю горя в десять раз більше, ніж німці, йому дуже важко. Вони не знали істинної правди, і до сьогоднішнього дня не знають. Та й ми нічого не знаємо, і, напевно, ніколи всієї правди не узнаємо. Правда про ці події тільки тепер почала з’являтися на світ. І, рано чи пізно, все основне стане відомим і нам, і російському народу.
- Сергію, та руські дійсно розстріляли і виселили народу в десять раз більше, ніж німці.
- Тут, Грицю, теж є непорозуміння. Коли я жив в Східній Україні і вчився в ФЗУ, - продовжив Шкіряник, - то мені там пробували доказати, що то було переселення на вільні землі в своїй державі, що воно економічно і морально оправдано. В такому разі можна сказати, що німці теж переселяли в своїй державі. Як вважали рахували захоплену землю своєю державою, так і німці. Як були партизани зрадниками для німців, ворогами великої держави, так і бандерівці для радянської влади. То яка між ними різниця, я не розумію.
- Є, Сергію, ще одна дивна і незрозуміла річ, - Іван Явірський склав руки на грудях. – Я, наприклад, не можу таке второпати. Як ті совєти перепутали нас з собою, я ще можу зрозуміти, а як Прибалтика стала совєтською, взагалі в голову не йде.
- Є ще дивніше, Іване, - Шкіряник продовжив мову, - як виникла війна між Союзом і Фінляндією. Фіни, як відомо, війну Союзу не об’являли і радянську територію не захоплювали. Сталін, глядячи на свого однодумця Гітлера, теж вирішив розширити територію своєї імперії, але фіни показали йому руку до ліктя. Скільки народу там загинуло!.. Хто з вас їздив Карело-Фінську республіку, той чув і знає скільки кісток лежить в лісах. Весь світ про це знає, крім руського чоловіка. Чим менше народ знає, тим легше ним повертати.
Шкіряник ще довго говорив:
- Ви мене вибачте, чоловіки, але я знаю трохи більше ніж ви. Слава Богу, тепер можна говорити все. Мені, при моїй роботі, досить часто доводилось зустрічатися і бесідувати з руськими. І з тими, що тут живуть, і з приїжджими. Як я говорив до того, росіяни дуже впевнені в своїй правоті, рахують, що їхнє життя для нас - зразок, і по другому навіть бути не може. Це породжує величність, яка називається шовінізмом. Але, на жаль, їм ніхто не пояснює, що шовінізм є найвижча сходинка націоналізму. Так, що Росія, дякуючи комуністам, теж не менше поражена цією хворобою. З іншого боку, чим зашкодив Росії наш націоналізм. Наші націоналісти ніколи і нікого не закликали наводити свої порядки на чужій землі. Вони тільки не хотіли мати при владі тих, хто їм не потрібен. І коли вони на нас сердяться, це мені нагадує жалоби чоловіка, який сердиться на сусіда, що той не дозволяє йому спати з його жінкою. Та й чого ми все про Росію і про Росію. З другої сторони у нас є Польща. Наша історія теж тісно пов’язана з нею, і поганого теж багато. Але саме головне, хлопці, що нам треба дякувати Богу (а може ми того й заслужили), що ми позбулися господарювання цих двох держав на нашій землі без зброї і без крові. Ми повинні радіти, що не пролилася нічия кров. Тільки на фоні цих подій не треба кричати «Слава Україні». Мені таке не подобається. То є те саме, що комуністи кричали «Слава нам». Для мене було би дуже приємно, якщо би хто-небудь приїхав з другої держави, подивився, як ми живемо і сказав: «Україна – славна держава». Тому давайте вчитися жити, переймати, як від Європи і Америки, так і від Росії краще, і втілювати його в наше життя. А слави ми, поки що, не заслужили. У нас закрутились голови від щастя і ми, як худоба випущена на волю після довгої зими, готові звернути собі в’язи або поламати ноги. На мою думку, було би краще, як би ми вели себе так, щоб і поляки, і росіяни зрозуміли, що у нас, як і у них, є свої національні інтереси, і вони можуть розходитись з їхніми. Але ніхто не має права, ні ми, ні вони, захищаючи свої інтереси, нехтувати чужими.
Руські хочуть, щоби ми жили, як їм потрібно, і не тому, що вони такі погані, а тому, що вони так звикли думати, що тільки вони живуть правильно, що ми повинні жити їхнім розумом. Того не буде, бо ми відрізняємося від сучасної Росії. Час і відстань зробили свою справу. Ми багато чого зберегли від Росії, перейняли дещо від Європи і зародили своє. Думаю, що це зрозуміло, як для мене, так і для вас. Тут можна зробити висновок – ми повинні жити і дружити зі всіма однаково. Хто поважає нас, того і ми. Хто не йде зі своїми порядками до нашої хати, - той нам гість, а хто йде хазяїном – той нам ворог. Розумна дружба принесе набагато більше користі, ніж сила, що заганяє людей під один прапор. Я дуже на це надіюсь і розраховую.
Промова Шкіряника дуже всім сподобалась. Чоловіки зрозуміли, що він набагато більше знає і грамотніший ніж вони, на що Василь Миськів зреагував по-своєму:
- Ох, Сергію Валентиновичу, виходить, що ти не такий простий чоловік, як ми думали. А взагалі, все правильно, у тебе і освіта є, і знаєш ти набагато більше, ніж ми. У тебе були другі можливості.
- Що тобі, Василю, сказати… Дещо було.
Засідання, як жартували чоловіки, затягнулося до другої години ночі. Всі розходились під великим враженням від бесіди Шкіряника.
Івана Кітика Гриць вговорив залишитися ночувати у нього. Вночі по такому великому снігу йти в сусіднє село важко. Пропозиція Гриця одноголосно була підтримана.
Зима дев’яносто п’ятого року, як і минула пройшла не поміченою для Гриця. І ця зайнятість приносила йому радість і задоволення. Він був собою задоволений від того, що багато чого пізнав і багато чому навчився. Його зошит повнів і повнів записами, що містили його власне розуміння ситуацій, його пропозиції. Але що дальше з ними робити, як їх використати, він цього поки що не знав. А саме головне, як вести себе дальше серед селян. Та й було все переговорено, все проаналізовано. Розмови почали повторюватися. Народ став збиратися у Гриця все меншою кількістю і рідше. Причиною тому ще й весна була, а вона внесла в розмови свої теми. Гриця це спочатку непокоїло, але з часом він зрозумів, що всьому свій час, тай й більше нічого він не зможе зробити ні для себе, ні для селян.
В березні погіршало здоров’я Марії. Гриць поїхав до лікаря порадитись, як бути. І настоював на стаціонарному лікуванні, мотивуючи це тим, що дасть жінці надію ще пожити. Лікар не відказав в лікуванні. Він знав її стан, але дав зрозуміти, що нічого значного зробити не може. За це Грицеві прийшлося зарізати телятко і відвезти половину в лікарню. Лікар оцінив його жертву, і Марія через три тижні повернулася додому веселою. Гриця і дітей це тішило. Але через два місяці здоров’я Марії стало погіршуватись. Гриць знову повіз її в лікарню. Із бесіди з лікарем, він зрозумів, що тепер спасіння уже не буде. Її організм більше не може боротися з хворобою. Через дев’ять днів Марія померла. Машина швидкої допомоги везла її тіло додому, поруч сидів Гриць і плакав, як дитина, даючи волю сльозам, поки ніхто не бачив.
Труну з її худим тілом несли до кладовища на руках. Гриць категорично відмовився везти її, вважав, що вона заслужила цього, щоби в останню дорогу її проводили з пошаною.
Після похорону дружини Гриць замкнувся в собі, старався бути наодинці. Майже весь час мовчав. Ні діти, ні сусіди не докучали йому, старалися без потреби не турбувати. Вечорами довго горіло світло в його комірчині, хоч не було чути ні телевізора, ні приймача. Закінчивши по господарству роботу, Гриць лежав горілиць на своєму банбетлі задумливий. Деколи брав олівець і, не встаючи, записував на папері свої думки, все що його тривожило. Часто після оглядин свого обійстя, Гриць давав поради сину. Це Богдану не дуже подобалось і наводило на недобрі думки. Але він відганяв їх від себе, бо знав, що у батька зі здоров’ям все нормально і нічого поганого з ним статися не повинно.
В суботу перед Трійцею Гриць нарізав молодих букових гілок, зв’язав вінки для корови, щоб ними намаїти її, а липових для хати. Весь вечір у нього був веселий настрій, і після того, як прикрасили липою хату, запропонував сину під час вечері випити по склянці горілки.
Вранці наступного дня Гриць покликав до церкви двоюрідного брата Степана. Разом з ним він і повернувся додому, пообідав і сказав синові з невісткою, що йде відпочивати:
- Напевно невеличкий дощ буде. Щось мене на сон потягнуло. Піду подрімаю трохи.
До кінця дня ніхто не заходив до його кімнати, Не хотіли непокоїти. А коли на дворі наступили сутінки, світло в кімнаті не загорілося. Вікна були темними. Богдан з тривогою на серці зайшов в кімнату, ввімкнув світло. Батька в кімнаті не було. На столі лежав аркуш паперу, а поруч з ним ручка, яку Богдан недавно купив для батька. Все було на своїх місцях, і одяг, і посуд. Богдан навіть не подумав, що листок залишений батьком і є поясненням до всього. Він вибіг з кімнати і швидкими кроками відправився до хати. Жінка запримітила це і зустріла його здивованим поглядом.
- Що сталося, Богдане?
- Славко, отця нема!
- Як нема? А куди він міг дітися? Може десь коло стайні?
- Нема! Чого дивишся?.. Видно, що нема!.. Ходи зі мною.
Славка з чоловіком стояли посеред кімнати. По обстановці все було зрозумілим - жилець покинув її. Погляд Славки впав на листок паперу, що лежав на столі.
- А там що написано, ти дивився?
- Ні-і…
- Він щось тут написав. – Славка почала читати. – «Вибачте, але я вас покидаю. Покидаю, напевно, навічно. Не сумуйте за мною. На все є Божа воля і на мою долю теж; за що я йому, Богу, дуже вдячний. А вдячний за те, що моя бідність пішла мені на користь. Я міг би снитися, отупіти, а ще гірше – збидліти. Але того зі мною не сталося. Моя бідність - є моя школа. Вона заставила мене жити розсудливо. Може те для вас буде дивним, але деякі дні і роки свого тяжкого життя я згадую, як щасливі і розумні. Не знаю, правильно скажу, чи ні, але я зрозумів, що є життєві події, які не лише дають можливість людині стати розумнішою, а взагалі стати тим, про кого можна сказати: «То є Людина, то є Божий Чоловік!» Я щасливий, що за своє життя багато чого зрозумів.
На прощання хочу вам порадити – любіть свого царя Небесного, єдиного, мудрого і справедливого. І ніколи не присягайте ніякому другому цареві, бо цар є єдиний Небесний. Не присягайте ніякому урядові, ніякій партії, бо вони будуть вам за царя. У всякій партії, у всякому урядові є люди, що переслідують свої корисні цілі, і при найменшій нагоді, зрадять вам. Учіться любити ближніх і дальніх, бережіть створене людськими руками і розумом добро, та пам’ятайте, щоби щиро любити все, що навколо нас є, любіть в першу чергу Бога, як єдиного творця, отця і вчителя. Служіння Богу стало для мене ціллю мого життя. Якщо буде на те Божа воля, то може ми ще зустрінемось. Живіть в мирі та злагоді. Господь з вами!»
Іван Ліщина.