Вона не вміє співпрацювати у парі. І усіляку ініціативу вважає злочином. А вже критика і поготів нею не приймається...
Мені це обридло. Вона мене душить, і я не бачу сенсу це терпіти безкінечно. Якщо не покласти цьому край зараз, то кінця цьому не буде.
Я вирішив замовкнути. Назовсім. Або до того часу, поки вона щось не зрозуміє. Але я не очікую на переміни. Люди не міняються.
Вона явно неготова до стосунків апріорі. Все, що вона хотіла - так це просто закохуватися, і бажано нероздільно. Щоби були причини страждати і писати сумні пісні. Скиглити під гітару. Вона це називає "стилем". Кафка у жіночому втіленні. Суцілиний песимизм.
Я не бачу з нею майбутнього. З нею можна без кінця говорити, але не можна діяти. Не можна нічого пропонувати. Усе сприймається в штики. Все, що мені дозволено - так це мовчки чекати продуктову подачку.
Довгоочікуваний лист від Надії теж радості не приніс. Я не знаю, чого я очікував, але очікував явно більшого. Я виклав перед нею усю душу, але у відповідь - якась банальна сухарщина. Таке відчуття, що від мене відмахнулися. Може, я зарано спішу з висновками. Але мені не вистачає віри у її допомогу. Цілих півроку листів у один бік... і нічого.
Звісно, можна знайти їй виправдання. Так само, як вона знайшла виправдання для своїх помічниць. Але я не хочу слухати виправдання. Я хочу бути врятованим, а не сидіти отут на дні, голодним, місяцями, і слухати якісь виправдання... Або щось на кшталт: "Потерпиш, почекаєш". Бо у них там передвиборча гонка... Їм не до нас. Їм не до людей. А що ж тоді буде після виборів?... Зазвичай якраз після виборів нікого не догукаєшся... Бо ж вони своєї цілі досягнули: до крісла дорвалися. А там трава не рости...
Мені не вистачає віри у неї. Її команда гнила, і вона їх захищає. Я колись захищав її, а мене хто захистить?... Мабуть, окрім Бога більше нікого немає у мене у числі захисників.
А Бог - той іще Обіцяльник. Для чого Він дав мені дожити до цього дня, якщо я крім сліз нічим не харчуюся?... Навчив мене плакати... Але я не хочу плакати такими сльозами. Хочу плакати від радості. А ще хочу, щоби я усміхався, а від радості за мене плакали усі інші. Але плакати мені обридло. Хочу радіти.
Хочу на Північ, у Фінляндію... Хочу їсти, хочу операцію, хочу дім... Хочу почуватися коханим. Але таке кохання, яке мені пропонує Оннелі... воно мені не підходить. Суцільні сварки. І вона мене постійно втопчує у грязюку, б'є словами - за що? За ініціативу і за критику. За чесність і за бажання перемін.
Мені така любов обридла. Все життя таке терпіти - мені всралося. Мені потрібна підтримка, а не биття. Мені треба, щоби за мною йшли, а не плювали мені у обличчя: "Далі Вашої палати?", "Вам треба, Ви і робіть". "Чемодан, вокзал, Фінляндія"... Невже вона дійсно вважає то дотепним?... Бити лежачого, і переможно ставити ногу на груди... Спостерігати цю ницість огидно. Не так я уявляв собі стосунки...
У неї сварка на сварці. Приводу не треба: вона спершу кричить, ображає, а потім на третю добу, якщо вистачить терпіння, то взнаєш, за що. Хоча насправді причина виявиться брехнею. Бо вона три доби придумувала, у чому звинуватити... І ніколи не просить пробачення. Навпаки: вона прощає...
Остогидла мені така любов. Хай комусь іншому дістанеться. Звісно, ідеальним нічого не буває. Але мені така форма любові не підходить, коли на кожному кроці дрібні брехні і великі скандали на пустому місці. Коли мене замість того щоби підтримати, забивають ногами. Б'ють по чому попало, не розбираючи на очі... І за що? За правду і за ініціативу. За критику і за бажання перемін. Але винен усе одно буду я. Бо вона мені пише: "Ідіть на*уй", - а я не з тою інтонацією прочитав. У всьому винен. Завжди. І виясняти у чому винен теж не варто: бо будеш винен...
Хай Бог милує мене жити з нею під одним дахом... Не хочу. Тому радію, що ми живемо у різних містах. Тому радію, що далі листування наш шлюб не просунувся. І на папері не втілився. Значить, розлучення буде безболісним... Без паперової тягомотини.
Почуваюся виснаженим від цих стосунків. Тепер не дивуюся, чому усі від неї тікали. Чому її "зраджували"... Бо бути їй вірним - це все одно, що підписати вирок самому собі, поставити на собі хрест, і терпіти без кінця її істерики та побої.
Ні, мені такі стосунки не підходять.
Почуваюся обманутим. Як ніби у мене цілих півроку життя вкрали.
А винуватити немає кого: я сам ці півроку подарував. У мене їх ніхто не виманював.
На початку стосунків було тяжко... Якісь дикі сварки. Потім ніби стало легше, ніби порозумілися... Тепер знову ї' якась вожжа під сраку втрапила, і як сказилася. Коли перший раз ні з того ні з сього визвірилася на мене - я узяв паузу. І спокійно сказав, щоби більше так не робила. Коли в другий раз видвірилася - то вже визвірився я: сказав, що після третього разу припиню з нею спілкування. І не минуло багато часу - вона і в третій раз на мене визвірилася. Це вже система. Це характер: визвірятися ні з того ні з сього. І ще й користуватися ницими прийомчиками, самостверджуючись на фоні моєї інвалідності.
Я не хочу терпіти такий характер. Я можу все зрозуміти, але тут розуміння мого їй точно не треба. Бо: "Ви не можете знати, що діється у мене у голові", і "Не лізьте мені у душу!" - бо присвячувати мене у свої думки вона не збирається, а значить - я апріорі винен. Бо розуміти її мені заборонено. І задавати питання теж не можна.
Мені така форма стосунків не підходить. Хай комусь іншому дістанеться, а мені не треба. Хай буде тому, кому скучно на світі жити. І кого розважає така любов. А мене таке кохання втомлює. Мене воно вже втомило.
І лист від Надії теж мені ні розради не дав, ні надії... Обіцянка про "тисячу гривень на їжу" і "я щось придумаю" - взагалі не віє натхненням. Мабуть, я вже стільки брехунів на своєму віку побачив, що навіть слова Надії про "я щось придумаю" - у моїх вухах звучать як пусті... Біляк теж ще кілька місяців тому обіцяла помогти. І нічого... Навіть писала нещодавно, обіцяла виправитися... Уже мабуть місяць минув. І нічого...
Тату, кому вірити? Скажи. Тобі? Ти той іще Обіцяльник. Обіцяв мені багато чого, і де воно? Обіцяв мені золоті гори, що кожне бажання буде виконане... Пам'ятаєш ту ніч під черешнями? А я пам'ятаю. Була весна 2007-го року... Черешні цвіли тоді. Вістку про смерть батька я отримав у серпні 2006-го. А у середині травня 2006-го Ти мені у Церкві сказав: "Я поставлю тебе над народами". І де?... Якщо мені навіть їсти немає чого. І Оннелі мені у лице сміється, плює: "Ідіть і робіть". А Ти казав, що ТИ поставиш. Ти. І я не бачу, щоби щось зрушувалося.
Навіть чесна-пречесна Надія мені здається брехухою. Бо мені вже не вистачає віри їй... Вона схоже була моєю головною надією... Якщо не єдиною. Можливо, щось я неправильно розумів. А може, неправильно ставився. Занадто багато сподівань поклав на її допомогу, занадто широко душу розчахнув...
А тепер ллю сльози. Аж болить голова.
Цікаво, як би вона почувалася на моєму місці. Чи ставить вона себе на моє місце?...
І чи ставлю я себе на її місце?... Я бачу лише те що бачу: її помічниці мене забанили, а вона мені кволу допомогу пообіцяла лише через півроку після того як я почав їй писати. Якщо навіть листи ходять з такою швидкістю, то коли тоді очікувати самої допомоги?... При тому, що вона досі в тюрмі, а голосування буде через півтори місяці... І вони зайняті усі тільки одним: гонкою... Їм не до людей. Вони всі тільки одна одній допомагають. Її помічниці людей банять. А вона їх виправдовує... Вона шукає виправдання, чому вони відмовилися помогти. Шукає привід, як виправдати черствість і бездіяльність...
І як мені після цього вірити їй?... Мені дуже тяжко їй вірити...
Тому я вважаю так: я зі свого боку зробив усе, що я міг. Вона моє довір'я майже просрала. То хай побореться за нього... Врешті-решт, моє довір'я дорогого коштує. Бо дорогого коштую я. Я розчахую перед усіма душу, а мені у неї плюють... Люди не вміють самих себе поважати достатньо, щоби і мене оцінити достойно.
Настав час кричати до Неба.
17:09, 06.02.2018
Кар'ялонні